Головна Наші публікації: ЕБ Пам'ятки читачеві Депортація кримських татар - злочин, що не має обмеження за часом

Депортація кримських татар - злочин, що не має обмеження за часом

Депортація кримських татар - злочин, що не має обмеження за часом

Депортація кримських татар, розпочата 18 травня 1944 року, є одним із найяскравіших прикладів злочинів радянського режиму, вчинених  під час Другої світової війни.

Понад 20 років радянська влада повністю заперечувала злочинний характер своїх дій. У 1967 році Верховна Рада СРСР визнала необґрунтованість тотального звинувачення кримських татар у зраді, але на відміну від інших «покараних народів», вони не отримали права повернутися до Криму. Лише 1989 року радянським парламентом депортація була визнана незаконною та злочинною.

Були часи, коли після створення СРСР, у 1922 році, Москва визнала кримських татар корінним населенням Кримської АРСР в межах політики коренізації. У ці роки татарам дозволяли розвивати свою культуру.

У Криму були кримськотатарські газети, журнали, освітні заклади, працювали музеї, бібліотеки і театри. Кримськотатарська мова, разом з російською, була офіційною мовою автономії. Нею користувалися понад 140 сільських рад. У 1920-1930-х роках татари складали 25-30% від усього населення Криму. Однак у 1930-х роках радянська політика щодо татар, як і щодо інших національностей СРСР, стала репресивною. Спочатку відбувалося розкуркулення і виселення татар на північ Росії і за Урал. Потім насильницька колективізація і Голодомор 1932-1933 років. А згодом – чистки інтелігенції в 1937-1938 роках. Це налаштувало багатьох кримських татар проти радянської влади.

Планування депортації розпочалося ще до вигнання нацистів із Криму. 22 квітня в доповідній записці на ім’я Л. Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі до Сталіна повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі було сформульовано пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.

Наступного дня, 11 травня 1944 року, було ухвалено цілком таємну постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». У ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існувало, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

Основна фаза насильного переселення відбулася протягом неповних трьох діб, почавшись о 3-й годині ранку 18 травня 1944 року і закінчившись о 16:00 20 травня. З Криму депортували майже все кримськотатарське населення. До операції було залучено 32 тисячі співробітників НКВС. У травні 1944-го багато кримськотатарських чоловіків перебували на війні. Тому під депортацію потрапили переважно жінки, діти і люди похилого віку.

Депортованим давалося на збори від кількох хвилин до пів години, дозволялося брати з собою особисті речі, посуд, побутовий інвентар і провізію в розрахунку до 500 кг на родину. Насправді вдавалося зібрати в середньому 20-30 кілограмів речей та продуктів, абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою. Зафіксовано численні випадки мародерства.                      

Протягом двох днів кримських татар звозили вантажівками до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя. Звідти – до Середньої Азії. Наглухо зачинені вагони були переповнені людьми. Максимальний шлях до нового місця поселення тривав три тижні. У дорозі, здебільшого через спрагу і тиф, загинуло близько 8 тис осіб. Деякі люди, не витримавши страждань, божеволіли. Ешелони прибували до Узбекистану, районів Казахстану і Таджикистану. Невеликі групи відправляли в Костромську область, Марійську АРСР і на Урал.

Під час головної хвилі депортації (18-20 травня) було виселено 180 014 осіб, для перевезення яких було використано майже 70 товарних ешелонів. Крім того, 6 тисяч мобілізованих військкоматами протягом квітня-травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тисяч кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом вигнано з Криму за перші два дні 191 044 осіб. Крім того 5989 осіб, звинувачених у співпраці з німцями і так званих «антирадянських елементів» заарештували під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.

Окремою трагічною сторінкою цієї спецоперації стала доля жителів кількох кримськотатарських сіл на Арабатській стрілці – про них просто забули, а коли похопилися, то просто вивезли на баржі в море і потопили.

У ході червневих депортацій понад 40 тисяч болгар, вірмен, греків, турків, ромів та «іноземних підданих» додатково було виселено 3141 кримського татарина, яким вдалося врятуватися в травні. Таким чином, загальна кількість вигнаного з Криму корінного народу склала: 183 тисячі осіб на загальне спецпоселення + 6 тисяч у табори управління резервів + 6 тисяч до ГУЛАГу + 5 тисяч спецконтингенту для Московського вугільного тресту, разом – 200 тисяч осіб. Серед дорослих спецпоселенців знаходилося також 2882 росіян, українців, циган, караїмів та представників інших національностей, яких було виселено через приналежність до змішаних шлюбів.

Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня. За офіційними джерелами в дорозі загинула 191 людина, що, безперечно, викликає сумніви. Втім, навіть радянська статистика дозволяє простежити зменшення кількості вигнаного населення.

З перших днів життя на нових місцях люди почали вмирати. «Їх селили в непридатних для життя будинках. Багато хто навіть жив під відкритим небом. Незвичний клімат, нестача питної води, антисанітарія – усе це викликало шлунково-кишкову епідемію» (Г. Бекірова).

Новоприбулі хворіли на жовту лихоманку, дизентерію, малярію та інші місцеві хвороби, від яких у переселенців не було природного імунітету. Хворим не надавали медичної допомоги. Тільки з червня по листопад 1944 року, згідно зі статистикою НКВС, загинуло 11 тисяч кримських татар (7%), підвищена смертність тривала до 1947 року.

Діти кримських татар отримували освіту тільки російською або узбецькою мовою. До 1957 року заборонялися будь-які публікації кримськотатарською мовою.

Одразу після перемоги над фашизмом розпочалася тотальна демобілізація кримських татар з лав радянської армії. Протягом 1945-1946 років у трудові табори Сибіру та Уралу було направлено 8995 військовослужбовців, кримськотатарських ветеранів війни. З них – 524 офіцери і 1 392 сержанти. Лише 1953 року вони отримали дозволи возз’єднатися із родинами на засланні.

Така ж доля спіткала і відзначених воїнів – навіть двічі Герою Радянського Союзу Амет-Хану Султану не дозволили повернутися до Криму. У всіх спецпоселенців-військових вилучалися військові квитки, їм заборонялося носити зброю. При цьому старші офіцери залишалися на службі, тоді як старші офіцери-політпрацівники та співробітники карних органів відправлялися на спецпоселення.

Постановою радянського уряду від 8 січня 1945 року «Про правовий статус спецпоселенців» відзначалося, що спецпоселенці користуються всіма правами громадян СРСР, але при цьому вони не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин повинні були щомісяця реєструватися у міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін. Більшість татар до 1956 року жили в спецпоселеннях, які нагадували трудові табори. Вони були оточені блокпостами, воєнізованою охороною та огороджені колючим дротом. Людей використовували як дешеву робочу силу в колгоспах, радгоспах, шахтах, на будівництві, фабриках і заводах.

Станом на 1948 рік у промисловості та сільському господарстві працювало 74 тис. 97 спецпоселенців із кримськотатарського народу. Новоприбулим заборонялося виходити за межі свого спецпоселення.

Звичайним явищем були втечі з місць заслання. Особливого масштабу це явище набуло 1948 року, коли втекло 8692 кримських спецпоселенці, з яких було затримано 6295 і притягнуто до відповідальності 2645 осіб. Уряд уже 21 лютого 1948 року спеціальною постановою «Про заслання, висилку і спецпоселення» зобов’язав МВС встановити режим повного припинення втеч. 28 листопада 1948 року Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» встановлювала довічний термін виселення і призначала за втечу штраф у разі першого порушення, або 20-річне ув’язнення в разі другого порушення та 5 років – за переховування.

Радянський уряд 5 липня 1954 року зняв з обліку спецпоселенців, які не досягли 16 років, а також молоді, яка прийнята на навчання до навчальних закладів. 13 липня 1954 року Президія Верховної Ради СРСР відмінила свій указ від 26 листопада 1948-го про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.

Відселені з Криму кримські татари були звільнені зі спецпоселень на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна. Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 року про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше мешкали на території Кримської області і поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернення у Крим, а також вважала «недоцільним» розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.

Незважаючи на половинчастість ухвалених рішень, вони все-таки полегшили громадянське становище депортованих, позбавивши їх принизливих формальностей обліку. Це давало можливість і для переселення в інші місцевості СРСР, якою поодинокі депортовані змогли скористатися.

У наступні роки переселенці відстоювали своє право повернутися на історичну батьківщину. У населених пунктах, де проживали кримські татари, організовувалися ініціативні групи. Вони випускали листівки, влаштовували демонстрації в узбецьких містах. Така активність вартувала активістам свободи.

Найяскравішим представником цієї боротьби став Мустафа Джемілєв, який безперервно знаходився в таборах з 1966 року до 1980-х років.

Політичні акції кримських татар (петиційна кампанія, створення політичних організацій, акції протесту, тощо) привели до ще одного політичного успіху. 5 вересня 1967 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який скасовував звинувачення в зраді кримських татар, проте проголошував нібито повне укоріненням кримських татар в Узбекистані. У січні ж 1974-го Президія Верховної Ради СРСР відмінила заборону грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися в Крим на колишні місця їх проживання.

У період після Указу 1967 року державні органи СРСР та УРСР вдалися до іншої тактики проти повернення депортованих народів у Крим. Основним знаряддям її став контроль за поверненням у Крим колишніх депортованих осіб за допомогою інституту прописки (реєстрації). Особам, які намагалися повернутися на законних підставах, органи внутрішніх справ утруднювали або й унеможливлювали придбання житла. Також вони ускладнювали процес прописки або відмовляли в ній. Перебуваючи у Криму без прописки у судовому порядку і просто силоміць видворялися з півострова. Будь-які прояви протесту, спровоковані цими діями, неухильно переслідувалися судовими органами.

У той же час, починаючи з 1968 року, влада пішла навіть на організацію репатріації через так звані оргнабори. 1969 року цим шляхом до Криму було прийнято 104 сім’ї, 1970 – 45 сімей, 1971 – 65 сімей. При цьому через найретельніші перевірки кандидатів на переселення не виконувався навіть мізерний план.

Кримські татари переселялися і самостійно. Наприкінці 1960-х – початку 1970-х років до Криму прибуло 195 сімей (3496 осіб). Крім того, депортовані селилися й у інших областях Української РСР, зокрема Херсонській області – 1541 особа, Запорізькій – 1063, Донецькій – 633, Одеській – 61. На 1 травня 1973 року в республіці проживало 6874 кримських татар.

14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР  ухвалила Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», а 7 березня 1991 року – Постанову «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав». Відтак відновлення за рахунок держави майнового та іншого стану репатріантів, яким цей стан був до моменту депортації, набувало необхідної легітимності.

Кримські татари були останнім з реабілітованих народів, яких депортували під час репресій у СРСР. І «це міф, що Горбачов повернув Крим кримським татарам. Вони повернули його собі самі. Документи Політбюро ЦК КПРС засвідчують, що Горбачов був категорично проти повернення татар. Він говорив, що Крим перенаселений. І це, незважаючи на те, що після війни півострів взагалі був порожній і не знали, як його заселити» (Г. Бекірова).

За чотири роки до Криму повернулися 250 тисяч людей, а це половина всіх кримських татар, які жили в СРСР. На батьківщині виникали земельні конфлікти з жителями, які приїхали з України і Росії, і вже встигли освоїтися. Людям часто доводилося викуповувати будинки, з яких їх свого часу виселили.

Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тисяч людей. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації.

Трагедія кримськотатарського народу повторилася в 2014 році. Незаконна окупація українського півострова російськими військами відкрила шлях для нових злочинів проти корінного народу. Усі методи залишилися такі ж, як і у 1944-му. Окупаційна влада застосовує політику штучної зміни демографічного складу півострова, продовжуючи нищення історико-культурної спадщини кримськотатарського народу, накладаючи заборону говорити рідною мовою.

В українському Криму нащадки енкаведистів чинять свавільні обшуки, незаконні ув’язнення, позасудові розправи за проукраїнську позицію, за незгоду з окупаційним режимом, за сміливість говорити рідною мовою, за бажання вивчати правдиву історію свого краю. На тимчасово окупованому півострові відбувається постійне переслідування кримських татар за політичними та релігійними мотивами. Мета путінської політики – стерти національну ідентичність громадян України.

Анексія Криму актуалізувала проблему боротьби кримських татар за свої права. Вже 20 березня 2014 року Верховна Рада України ухвалила Постанову № 1140-18 «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», якою визнавала кримських татар корінним народом України та гарантувала їхнє право на самовизначення в складі України.

У 2014 році російські окупанти Криму вперше в новітній історії заборонили проведення 18 травня традиційного траурного мітингу в центрі Сімферополя, тож 70-і роковини депортації кримські татари були змушені відзначати в місцях компактного проживання в оточенні загонів поліції у супроводі гелікоптерів. Водночас лише упродовж першого року після анексії більше 150 кримських татар були піддані «вибірковому правосуддю», 21 зник без відома або був убитий, а Меджліс позбавлений як будинку, так і можливості вести діалог із державними органами, так званої, «Республіки Крим». Протягом років анексії Криму переслідування кримськотатарського народу російською окупаційною адміністрацією лише посилилося. За таких умов вшанування на загальнодержавному рівні пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу та демонстрація солідарності в боротьбі за відновлення їхніх прав набуває важливого українського та міжнародного значення.

Верховна Рада України Постановою від 12 листопада 2015 року № 792-VIII «Про визнання геноциду кримськотатарського народу» визнала депортацію з Криму кримських татар у 1944 році геноцидом кримськотатарського народу.

18 травня в Україні встановлено Днь пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Українським парламентом заявлено, що системний тиск на кримськотатарський народ, репресії громадян України за національною ознакою, організація етнічно і політично вмотивованих переслідувань кримських татар, їхніх органів, таких як Меджліс кримськотатарського народу та Курултай кримськотатарського народу, на тимчасово окупованій території України з боку державних органів Російської Федерації, починаючи з дати початку тимчасової окупації, є свідомою політикою етноциду кримськотатарського народу.

У 2016 році Верховною Радою України перейменовано 75 одиниць адміністративно-територіального устрою АР Крим та м. Севастополь, назви яких містили символіку комуністичного тоталітарного режиму. За рекомендацією Українського інституту національної пам’яті переважній більшості перейменованих населених пунктів повернуто історичні кримськотатарські назви, що стало практичною реалізацією передбаченого статтею 3 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» забезпечення Державою права депортованих осіб на повернення історичних назв населених пунктів, що були перейменовані за часів СРСР у зв’язку із здійсненням депортації.

 

Список літератури:

  1. Бикова Т. Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини / Т.  Бикова // Український історичний журнал. ─ 2017. ─ № 4. ─ С. 47-67.
  2. Білуха Ю. Свою трагедію – депортацію, геноцид народ ніколи не забуде / Ю. Білуха // Педагогіка толерантності. ─ 2006. ─ № 2/3. ─ С. 141-151.
  3. Братковський А. Правові перспективи відновлення прав депортованих за національною ознакою / А. Братковський // Юридична Україна. ─ 2010. ─ № 2. ─ С. 42-46.
  4. Будник О. Історик, правозахисник, професор Бількентського університету Хакан Киримли: «Нинішня ситуація у Криму може мати ще трагічніші наслідки, ніж депортація 1944 року» : [інтерв'ю з істориком] / О. Будник // Урядовий кур`єр. ─ 2020. ─ № 93 (20 трав.). ─ С. 2.
  5. Газізова О. Постдепортаційний Крим в соціодемографічній специфікації УРСР та історичних процесах незалежної України / О. Газізова // Українознавство. ─ 2017. ─ № 4. ─ С. 193-203.
  6. Генічеськ. Меморіальна інсталяція трагедії кримських татар для Криму // Наддніпрянська правда. ─ 2017. ─ № 36 (24 трав.).
  7. Гладун О. Оцінка демографічних втрат кримськотатарського народу внаслідок депортації 1944 року / О. Гладун, О. Рудницький, Н. Кулик // Демографія та соціальна економіка. ─ 2017. ─ № 2. ─ С. 11-28.
  8. Громенко С. Вітчим народів: навіщо Сталін виселив давні етноси Криму / С. Громенко // Чумацький шлях. ─ 2018. ─ №2. ─ С. 9-12.
  9. Еннанов В. Спецпереселенець / В. Еннанов // Літературна Україна. ─ 2019. ─ № 35/36 (28 верес.). ─ С. 20.
  10. Кириченко Д. Депортація кримських татар у СРСР: історико-правовий аналіз / Д. Кириченко // Юридичний вісник. ─ 2017. ─ № 1. ─ С. 238-242.
  11. Кириченко Д. Правовий статус спецпереселенців кримських татар у 40–50-ті роки ХХ ст.: історико-правовий аналіз / Д. Кириченко // Юридичний вісник. ─ 2018. ─ № 1. ─ С. 139-144.
  12. Конрад Д. Історія кримськотатарського народу в пісенній творчості Джамали / Д. Конрад, О. Коменда // Наука і суспільство. ─ 2019. ─ № 11/12. ─ С. 34-40.
  13. Коцур В. Етнонаціональні процеси в Україні і політичні виклики ХХІ століття: кримські виміри / В. В. Коцур // Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Сер., Історичні науки. ─ 2018. ─ № т. 29 2. ─ С. 6-14.
  14. Кульчицький С. Боротьба кримських татар за повернення на Батьківщину (1956-1989 рр.) / С. Кульчицький // Український історичний журнал. ─ 2018. ─ № 2. ─ С. 75-109.
  15. Лисенко О. Амет-Хан Султан – видатний син кримськотатарського народу: (до 100-річчя з дня народж.) / О. Лисенко, С. Сегеда, О. Филь // Український історичний журнал. ─ 2020. ─ № 6. ─ С. 169-184.
  16. Левченко О. Тисячолітні зв'язки / О. Левченко // Український тиждень. ─ 2021. ─ № 9. ─ С. 35-37.
  17. Мазур Є. Кримці та українці. Історія стосунків / Є. Мазур // Історія та правознавство. ─ 2020. ─ № 10/11/12. ─ С. 13-16.
  18. Пів століття опору: кримські татари від вигнання до повернення (1941–1991 роки): нарис політичної історії // Літературна Україна. ─ 2018. ─ № 5 (8 лют.). ─ С. 14.
  19. Хаялі Р. Депортація кримських татар та регулювання організації режиму їх спецпоселень (1944-1948 рр.) / Р. Хаялі // Юридична Україна. ─ 2013. ─ № 3. ─ С. 21-26.
  20. Чирко Б. До історії етнополітичних та етносоціальних процесів у Криму в контексті політики радянської влади / Б. Чирко // Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Сер., Історичні науки. ─ 2018. ─ № т. 29 3. ─ С. 106-109.

***

  1. Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою : Закон України від 17.04.2014 № 1223-VII. Дата оновлення: 02.10.18. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1223-18
  2. Про визнання геноциду кримськотатарського народу: Постанова Верховної Ради України від 12.11.2015 р. № 792-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/792-19

***

  1. 18 травня – роковини трагедії, яка триває. Наслідки депортації. http://www.soippo.edu.ua/index.php/4916-18-travnya-den-pam-yati-zhertv-genotsidu-krimskotatarskogo-narodu

 

Художні фільми:

  1. «Хайтарма». Про трагічну дату в історії кримськотатарського народу 18 травня 1944 року – сталінської депортації кримських татар https://www.youtube.com/watch?v=S3xE_nq7iAw
  2. «Чужа молитва». Історія молодої кримськотатарської дівчини, яка під час окупації нацистами Бахчисарая врятувала життя 88 єврейським дітям. https://www.youtube.com/watch?v=cp2GBGkQw1E
  3. «Наказано забути». У фільмі висвітлено причини, хід, наслідки депортації. Показана незламність духу кримськотатарського населення в боротьбі за право повернення на свою історичну батьківщину. https://www.youtube.com/watch?v=GNzuXQdaIKg

За матеріалами відкритих джерел підготувала: О. Михайленко

Календар подій

123 4 5 67
8 9 10 11 121314
151617 18 19 20 21
22232425262728
293031