Доля та творчість незламного Бориса Антоненко-Давидовича (1899-1984)

Доля та творчість незламного Бориса Антоненко-Давидовича (1899-1984)

Український письменник Борис Дмитрович Антоненко-Давидович (літературні псевдоніми Богдан Вірний і Б. Антонович) народився 5 серпня 1899 року в передмісті міста Ромни – Засуллі (тепер Сумської обл.) в родині машиніста-залізничника Дмитра Олександровича Давидова. «Антоненко-Давидович» одночасно є псевдонімом і прізвищем його прадідів – реєстрових козаків Антоненків. «Kозак Антоненко визначався такою фізичною силою, що голіруч задавив циганського ведмедя, який вийшов з послуху свого господаря й, замість показувати свої штуки, став трощити тин у Антоненковому дворі. Вражені односельці прозвали силаня Давидовичем, що стало йому спочатку за вуличне прозвисько, а далі приросло до офіційного прізвища» (з автобіографії). Його прадід, щоб стати священником, прийняв «культурніше» прізвище Давидов. Дід Олександр був попом у Недригайлові. Письменник говорив: «У біографічних довідках про мене писалося, ніби Давидов – це моє справжнє прізвище, тоді як Антоненко-Давидович – лише літературний псевдонім. Насправді ж я просто повернув собі в громадянському житті й у літературі прізвище моїх далеких, але близьких мені духом предків». Рід матері, Юлії Максимівни Яновської, походив із Сорочинець, з роду Гоголя.

Дитячі роки пройшли у м. Брянську, куди отримав призначення батько. Коли хлопчику було 6 років, сім’я переїхала в м. Охтирку, де він закінчив ґімназію (1917). В гімназійні роки навчання Борис почав писати. Гімназист-другокласник віршував російською, надрукував кілька віршів у юнацькому журналі «Ученик», за що отримав прізвисько Поет. Крім поезій писав фейлетони, сатиричні нариси, а 1916 року в шкільному друкованому журналі «Шкільний промінь» з'явився його перший солідний нарис під назвою «Моя поїздка на Кавказ», що, як пізніше зізнається сам автор, був якоюсь мірою прообразом того цікавого мандрівного жанру, який приніс йому славу збірками «Землею українською», «Збруч» та ін.

Б. Антоненко-Давидович з батьками

У 1917 році Борис вступив на фізико-математичний факультет (відділ природничих наук) Харківського університету. Вивчав анатомію, зоологію та фізику, ставився байдуже до ботаніки. Працював студент санітаром-дезінфектором, учителем. Захопленність національно-визвольною боротьбою українського народу за незалежність і державність, спонукає його у квітні 1918 року записався добровольцем у діючий полк армії Української Народної Республіки (УНР). Він бере участь у бойових діях, але обставини складаються таким чином, що полк, у якому служив, був розформований. Студент-доброволець вирішив продовжити навчання і перевівся на історико-філологічний факультет Київського університету. Влітку 1919 року, бажаючи захистити незалежність молодої української держави, знову вступає до війська, бере активну участь у багатьох боях, проявляючи мужність і стійкість. Боротьба виявилася нерівною: українське військо, знесилене епідемією тифу, оточили три крупні супротивники – більшовики, білогвардійці, поляки.

Після поразки війська УНР Б. Антоненко-Давидович відновив навчання в університеті, який радянська реформа вищої освіти в Україні переробила на інститут народної освіти. Вивчав рідну мову у геніальних викладачів:  О. Синявський, О. Курило, М. Сулима. 21-річним Антоненко-Давидович захворів на тиф. Старша за нього на десять років лікарка Віра Баглій взяла Бориса з госпіталю додому і врятувала. Вони одружилися, у них народився син Левко. В оповіданні «Щастя» письменник описав моменти стосунків із Вірою. Життєві обставини відривали від навчання, не давали можливості заробляти на утримання родини та навчання. Подружнє життя не склалося. Закінчувати освіту довелося самотужки «читаючи в бібліотеках і з великої книги життя».

1920 року він повертається в Охтирку. Більшовики пообіцяли українцям державність. Розпочалася масова українізація. Борис стає членом Комуністичної партії (більшовиків) України. Ще зовсім юному Б. Антоненку-Давидовичу випало завідувати Охтирською повітовою наросвітою (1920-1921). У цей час він «майже не бував у своєму «комісарському» кабінеті й більше крутився по школах, дитбудинках і садках, терся між селянами й ходив з рушницею в загоні ЧОНу проти Махна та місцевих повстанських ватаг, збирав продрозкладку й проводив вибори до Рад». Дебютував низкою публіцистичних статей у пресі.

Проте поступово стан ейфорії змінювався глибокими роздумами над особистими спостереженнями, пережитим і побаченим. Більшовики не могли розв’язати українське національне питання, тому Б. Антоненко-Давидович переходить до Української комуністичної партії «боротьбистів» (УКП), виїздить у Київ, де працює секретарем її обласного комітету. За політичну діяльність він тричі був заарештований. УКП теж виявилася неспроможною задовольнити віковічні прагнення українців до незалежності. Восени 1923 року, переконавшись у марній діяльності цієї партії та не бажаючи «помножувати дяківський хор у московській церкві з філіалом в Україні», виходить з лав УКП. Більше до жодної партійної сили він не належав, а зосереджився на творчій роботі.

Він працював у відділі культури редакції газети «Пролетарська правда», згодом був відповідальним секретарем найбільш популярного на той час ілюстрованого журналу «Глобус». На сторінках часопису друкує перші літературні твори О. Влизька, Ю. Яровського, М. Вороного та ін. Власні літературні твори починає публікувати з 1923 року. У червневому номері журналу «Нова громада» (1923) з'являється перше оповідання Б. Антоненка-Давидовича «Останні два». У «Червоному шляху» (№ 8) побачила світ його драма «Лицарі абсурду». У 1926 році у збірці оповідань «Запорошені силуети» скептично змалював поступ до «світлого майбутнього», показав, як «звідусіль стирчать злидні, безвихідь і якась непройдена, тупа жорстокість застиглого життя» (новела «Окрилені обрії»). Це дало можливість критикам звинувачувати початківця в усіх смертних гріхах, у різних «ізмах».

Борис Дмитрович і Ганна Антонівна з дітьми – Євгеном і Яриною

У 1927 році Борис одружився вдруге з Наталею Карпенко з Черкащини, акторкою театрів ім. Франка та «Березіль». Подружжя мешкало в Києві. 1932-го в родині народилася донька Ярина.

Своє літературне «хрещення» письменник одержав у літературній організації «Ланка» (згодом – «Марс»), що відокремилося від строкатого «Аспису» (асоціації письменників). Членами групи «Ланка» була невелика, але творчо дуже сильна група молодих «попутників»: Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Тенета, Т. Осьмачка, Д. Фальківський та ін. Письменник брав участь у літературній дискусії 1925-1928 років.

Б. Антоненко-Давидович є автор понад двох десятків оригінальних книг, оповідань, повістей, романів. У 1926 році вийшла у світ окрема книжка із невеличкою, але майстерно зробленою повістю «Тук-тук…» та двома оповіданнями. Найвідоміші книги першого періоду літературної діяльності, які визначали творче обличчя письменника, були  повість «Смерть» (1928) і збірка репортажів «Землею українською» (1930), які були піддані погромній офіційній критиці.

Жахливий голодомор 1933 року, який забрав мільйони життів, самогубство видатних українських діячів М. Хвильового та М. Скрипника, глибоко вразили Б. Антоненка-Давидовича й були сприйняті ним як свідомий і цілеспрямований наступ на українську літературу й культуру.

Гнітило письменника й постійне шельмування, заборона друкувати роман-трилогію «Січ-мати», повернення з видавництва «Література і Мистецтво» роману «Борг» для докорінної переробки. Цього ж року письменник здійснив подорож на велосипеді з Києва до Полтави через Батурин, Глухів, Гадяч, Охтирку й Диканьку разом з В. Підмогильним, І. Багряним, Б. Тенетою. Матеріальне та моральне життя стало нестерпними. Тому, в атмосфері переслідувань, що наростали, Б. Антоненко-Давидович вирішив виїхати в столицю Казахстану м. Алма-Ата.

Тут він працює при Державному крайовому видавництві редактором художнього сектора. Робота над антологіями казахської літератури українською мовою й української літератури казахською не була завершена. Після вбивства відомого комуністичного діяча С. Кірова по всій країні розпочалися жорстокі репресії. У грудні 1934 року як «вороги народу» і «терористи» були розстріляні його друзі Г. Косинка, Д. Фальківский, К. Буревій, О. Влизько... «Караюча десниця» дістала в далекому Казахстані й самого письменника. Він листувався з Наталею, тому чекісти знали, де його шукати. Вже 2 січня 1935 року його було заарештовано й під конвоєм відправлено до Києва. 

На допитах письменник тримався мужньо. На вимогу слідчого НКВС зізнатися в приналежності до терористичної організації й видати своїх спільників в обмін на обіцянку зберегти письменникові його «мерзенне» життя, Б. Антоненко-Давидович відповів: «Я не знаю, які у Вас є засоби впливу на в'язнів під слідством. Та навіть коли б, припустимо, якимись невідомими способами вам пощастило зламати мене і я виказав би Вам на себе й на інших оцю фантасмагорію, і коли б ви не тільки дарували мені моє «мерзенне», як ви кажете, життя, а навіть випустили на волю, то я повісився б на першому ж сучку. Тому що таким людям як я, можна жити з переламаним хребтом, але з переламаним моральним хребтом я жити не зміг би. На це ви зважте». Дружині на побаченні Борис Дмитрович порадив назавжди забути про нього. Наталя гадала, що ці слова для вух чекістів, і зробила навпаки. Її викликали до НКВС, розповідали про «зради» чоловіка, але Наталя його не зріклася.

Казахстан, 1935 р.

Письменник був звинувачений у «приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації» (УВО), яка нібито силою зброї «прагнула повалити Радвладу на Україні і готувала індивідуальний терор проти Компартії і Радянської держави». На підставі цієї фальшивки Б. Антоненко-Давидович був засуджений до вищої міри покарання, яку згодом замінили на 10 років таборів та етапували до Сибіру.

Обох дружин письменника теж засудили. Наталю арештували 1938 року біля ліжка хворої доньки. Дали рік тюрми та п’ять – заслання в Казахстані. Ярина росла з бабусями, які померли в окупованому Києві. Наприкінці війни вона зустрілася з матір’ю на Брянщині, де тій дозволили оселитися після заслання.

Борис Дмитрович пройшов усі кола ГУЛАГівського пекла. «Мені довелося побувати тоді землекопом і шахтарем, слюсарем і бухгалтером, фельдшером і секретарем суворого начальника… Цей начальник над усе любив накази й протоколи, в яких він бачив дзеркало своєї роботи. Він дуже пильнував їх і вимагав, щоб у протоколах неодмінно фіксувалося, хто саме промовляв і що. Я вразив свого принципала тим, що незабаром став подавати йому на підпис чисто набраний протокол одразу ж після засідання. Такої оперативності він ще не бачив і учепився за мене як за рідкісну знахідку», – згадував Б. Антоненко-Давидович. Писати не було ніякої можливості, хоча в пам’яті складався великий цикл «Тюремних віршів».

Його звільнили у 1947 році. Він скитався по Сибіру, Узбекистану, Україні. У Середній Азії зустрів першу дружину Віру. Дізнався, що син Левко помер від сепсису перед війною, коли Віра сиділа в тюрмі НКВС. Вирішив, що Вірі – найгірше й у 1948 році повернувся в Україну з нею. Вони оселилися в селі Білий Рукав на Вінниччині. Б. Антоненко-Давидович «загубив» паспорт, тому звався просто Антоненком, працював фельдшером. Віра була стара, психічно хвора. Невдовзі померла. 6 липня 1951 року фельдшера Антоненка без суду, на підставі рішення «трійки», як «повторника», було вивезено на довічне заслання до Красноярського краю с. Малоросєйка Больше-Муртинського району.

Після смерті Сталіна (1956) письменника було реабілітовано. У 1957 році з новою сім’єю, дружиною і сином – повертається до Києва з надломленим здоров'ям, виснаженим фізично, але морально і духовно – незламним. Це зберегло його як митця і громадянина. Його відновлюють у Спілці письменників України. У партії «поновлюватися» не захотів.

Загальновідомо, що дітей дисидентів виховувало КДБ. Ярина Голуб закінчила російський відділ філфаку Київського університету. У 1956 році до дочки-аспірантки прийшов дід, який спілкувався українською. «Он буржуазный националист?» – запитали подруги. Згодом дочка націоналіста стала професором з культури російської мови Московського університету. Батько повідомив Ярині, що одружений втретє, що Галина Шемердяк зі Старого Самбору, 12-річною разом з родиною вислана до Сибіру, дружина бандерівця, з дочкою не повернулася до чоловіка, лишилася з Антоненком-Давидовичем. Про третю дружину писав: «Між нами не було кохання, нас звела сибірська безвихідь, але нікого я так не жалів, як її». У них народився син Євген. Борис Дмитрович просив доньку не казати матері нічого – хай думає, що він загинув. А Наталя Карпенко кохала, писала й не надсилала листів – їх він прочитав по її смерті 1967 року. Просила, як приїде на похорон, передати, що не простила його.

Окрилений суспільно-політичною відлигою, Б. Антоненко-Давидович активно включається до літературного процесу. У1957-1962 рр. працює у дитячому журналі «Барвінок». Мандрує Україною (1958). Враження від подорожей передає у збірках репортажів «Збруч» (1959) та «В сім'ї вольній, новій» (1960). Водночас допрацьовує привезений із заслання в чернетці роман «За ширмою», що публікується спочатку в журналі «Дніпро» (1961, № 12), а за рік після того твір виходить окремою книжкою і стає помітним явищем української прози. У романі письменник нагадував молодому поколінню про обов’язок перед батьками. Читачі сприйняли образ матері лікаря Олександра Постоловського, яка жила в кабінеті сина за ширмою, як Україна в складі СРСР. Автор показав материнську любов і трагедію сина, котрий пізно усвідомив свою байдужість. Одразу після виходу роману письменника знову починають звинувачувати в неблагонадійності, і йому стає надзвичайно важко надрукувати будь-який твір. Невиданими залишаються таборові нотатки з «захалявного зшитку», що склалися у збірку «Сибірських новел» (видані після смерті автора у 1989 р.).

У цей же період виходять мово- й літературознавчі праці: збірки статей «Про що і як» (1962), «В літературі й коло літератури» (1964), літературно-критичні й теоретичні нариси «Здалека й зблизька» (1969), роздуми над культурою української мови «Як ми говоримо» (1970), що стала подією в культурному житті України. Залишив спогади про С. Васильченка, Є. Плужника, Б. Тенету, М. Рильського, В. Сосюру, процес СВУ. У 1966 році вийшов друком перекладений Б. Антоненком-Давидовичем українською мовою з російської роман Г. Ф. Квітки-Основ'яненка «Пан Халявський».

1982 р.

Борис Дмитрович бере активну участь у культурологічній діяльності шістдесятників. Він був одним із духовних лідерів української інтеліґенції. Його творчість мала великий вплив на дисидентський рух того часу. У 1966 році він підписав листа до КГБ, в якому висловлювалися тривога з приводу характеру судових процесів проти української інтелігенції і прохання допустити авторів листа на судовий розгляд. Борис Дмитрович знову став неблагонадійним після відмови свідчити на суді над дисидентом В. Морозом (1970), оскільки суд був закритим.

Його перестають друкувати, тобто позбавляють можливості заробітку, обшукують і вилучають папери та друкарську машинку, цькують у пресі. «Офіційно мене не покарано за відмову давати свідчення на суді, як того можна було сподіватись, але неофіційні санкції вже почались: знято в журналі «Україна» вже ухвалену до друку мою повість «Завищені оцінки», не друкуються в «Літературній Україні» мої дальші мовні нотатки «Ваговиті дрібниці» й, нарешті, не буде видано додаткового тиражу «Як ми говоримо». Отож навряд чи зможу я наступного 1971 року «порадувати читачів новими творами», як Ви того мені бажаєте… Взагалі, в літературі тепер настанова – писати «виробничі» та «колгоспні» романи, до чого я аж ніяк не мастак. Ну, що ж – доведеться писати «для вічности», відкладаючи написане в папку «Як умру, то прочитайте»…» (з листа письменника до Д. Нитченка від 6 січня 1971 року). Серед творів написаних «у стіл» – «Сибірські новели», оповідання «Спокуса», «Гроза», «Так воно показує», «Чистка». При тому, що за кордоном його твори видавалися окремими книжками і відзначалися ювілеї їх автора.

У 1969 році «Літературна газета» опублікувала розвідку про букву Ґ «Літера, за якою ми тужимо». І все – мертва зона. Йому не дали змоги надрукувати жодного рядка, змусили животіти  на скромну пенсію, впливали на відносини в родині. Предметом пильної уваги КГБ знов було помешкання письменника. У травні 1979 року в нього відбувся черговий обшук – цього разу в справі Ю. Бадзьо. Вилучені спогади й оповідання, над якими він працював останнім часом. Декілька разів Бориса Дмитровича викликали на допити. Напередодні свого 80-річчя він мусив виїхати з Києва. Спілка письменників України не відзначила цей ювілею. Але, того ж року, СПУ організувала вечір посмертно реабілітованого письменника Г. Косинки, з яким Б. Антоненко-Давидович свого часу був у дружніх стосунках. Щоб не допустити присутності письменника на вечорі, співробітники КГБ якраз у цей час «бесідували» з ним удома, після чого стан його здоров’я раптово погіршився. З нього не зводили очей спецслужби, а він поводився так, ніби радянської системи не існувало. Молоді дисиденти збиралися на квартирі Б. Антоненка-Давидовича, вважали його духовним батьком. Серед них письменник знайшов останнє велике кохання свого життя – на 30 із гаком років молодшу Михайлину Коцюбинську – племінницю видатного класика.

Трагічно склалося життя сина Бориса Дмитровича Євгена. У 1971 році він закінчив школу, марно поступав до інституту. У 1972 році Євген із подругою Лєною були в гостях. Коли Євген пішов, сталася спроба зґвалтування. Постраждала вистрибнула з другого поверху. Хоч Євгена на момент злочину не було, його засудили на п’ять років. Після звільнення він пішов учитися на таксиста. Лєна привчила його до наркотиків. Друга судимість Євгена – півтора роки за зберігання наркотиків. У 1982 році дружину Б. Антоненка-Давидовича паралізувало від  інсульту і вона померла. Письменник ходив на милицях, втратив зір. Кагебісти забрали у нього друкарську машинку, на якій він працював наосліп. У липні 1982 року стався третій арешт Євгена за форцовку – «підрив радянської економіки». В обмін на зменшення термiну, син погодився свідчити проти батька. Заявив, що той – «антисовєтчик», недієздатний, потребує опікунства, розповів, де сховані батькові спогади, мемуари лікаря Белінкаса. За це сину дозволили у тюрмі взяти шлюб із Лєною. Молоді прагнули забрати батькову квартиру. Щоб цього не допустити, М. Коцюбинська та Б. Антоненко-Давидович жили однією родиною. Хотіли взяти шлюб, але наштовхнулися на несподівані перешкоди. Їм призначили випробувальний термін півроку, переносили дату реєстрації і т. п. Б. Антоненка-Давидовича оголосили недієздатним. Квартиру відібрали. Борис Дмитрович тяжко переживав усе це, здоров’я його різко погіршилося.

Пішов у засвіти Борис Дмитрович Антоненко-Давидович 9 травня 1984 року в домі пасербиці Ярини Тимошенко. Про його смерть не було некролога, лише 17 слів повідомлення в «Літературній Україні». Його поховано на Лісовому кладовищі 11 травня. На похороні кагебістів було більше, ніж друзів. У серпні 1985 року Євген помер, Лєна наклала на себе руки.

Після смерті Бориса Дмитровича побачила світ книга «Як ми говоримо?» – путівник для тих, хто опановує рідну мову. І нарешті, через 5 років в Україні виходить книга художньої прози – «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки». У 1992 році за цю збірку Борису Дмитровичу Антоненко-Давидовичу присуджено Державну премію ім. Т.Г. Шевченка посмертно.

Серед творів Б. Антоненка-Давидовича, що вийшли окремими виданнями, в Україні: драма «Лицарі абсурду» (1924); оповідання, повісті, нариси – «Запорошені силуети» (1925), «Тук-тук» (1926), «Смерть» (1928, 1929); «Справжній чоловік» (1929); «Шкапа», «Крижані мережки», «Печатка», «Землею українською», «Синя волошка» (1930); «Люди й вугілля», «Крила Артема Летючого» (1932, 1959); «Паротяг Ч-273» (1933); «Збруч» (1959); «В сім'ї вольній, новій», «Золотий кораблик» (1960); «Слово матері» (1964); роман «За ширмою» ( 1963); збірка статей «Про що і як» (1962); «В літературі і коло літератури» (1964); «На довгій ниві» (1967); «Як ми говоримо» (1970); «Смерть», «Сибірські новели», «Завищені оцінки» (1989). За кордоном вийшли книги «Смерть» (Лондон, 1954), «Землею українською» (Філадельфія, 1955), «За ширмою» (Мельборн, 1972), «Як ми говоримо» (Балтимор, 1979; Нью-Йорк, 1980), «Печатка» (Мельборн, 1979), «Двісті листів Б.Антоненка-Давидовича» (Мельборн, 1986).

Іншими мовами вийшли – російською – «Крылья Артема Летуна» (1963); польською – «Za parawanem» (1974); англійською – «Behіnd the Curtіan» (1980), «Duel» (1986).

Творчість великого майстра психологічної прози Б. Антоненка-Давидовича мало відома сучасному читачеві. Його індивідуальний стиль – ясний і точний. «Автор свідомо уникає незвичних порівнянь чи ефективних велемовних фраз, щоб мимоволі не одвертати читацької уваги від суті оповіді… Уся увага митця зосереджена на тому, як би найощадливіше, а воднораз якомога точніше, повніше й виразніше донести до читацького серця та розуму головну думку, провідну ідею; полонити нашу увагу предметом своєї розповіді» (Л. Бойко).

Саме життя поділило творчість митця на два періоди: перший – від 1923 до 1933 року, другий – від 1957 до 1984 року. З 1935 року, від початку масових репресій, літературна праця митця обірвалася більш як на два десятиліття.

Перший період становить 14 книжок, окремі нариси, рецензії, замітки. Найважливіші твори: «Запорошені силуети» (1925), «Тук-тук» (1926), «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Печатка» (1930), «Землею українською» (1930) і багато інших. Між 1926-м і 1933-м був написан роман-трилогія «Січ-мати», який друкувався  уривками в журналах «Глобус» і «Життя й революція». У 1933 році письменник подав до видавництва ЛіМ перший том трилогії під назвою «Нащадки прадідів». Але і цей том, і інші вже не побачили світу. Трилогія в цілому пропала назавжди. Одночасно писався роман з життя технічної інтелігенції під назвою «Борг», уривок з якого з'явився в січневому числі «Життя й революція» за 1933 рік. Але доля й цього роману не відома.

На сторінках невеликої повісті «Печатка» відбуваються події періоду української революції за доби Центральної Ради й Генерального Секретаріату. Це динамічна оповідь, з багатьма гумористичними ситуаціями й драматичними сюжетними колізіями. У ній автор, чи не єдиний у радянській літературі того часу, сміливо показав, що за ідею вільної України та за її революційний парламент Центральну Раду боролася не тільки інтелігенція, не тільки селянство, але й свідоме робітництво. Зображуючи двох головних героїв повісти – молодого студента Федоренка й робітника Андрія Осадчого, автор образними засобами стверджує, що інтелігенція (студент) грала допоміжну, інколи боязливу, кумедну чи розгублену роль, а основну, сміливу, ідейно наступальну, а в трудних ситуаціях – відважну й розумну дію вело робітництво (Осадчий).

Повість «Синя Волошка» відтворює драматичний епізод з доби денікінської навали на Україну. Денікінська контррозвідка, що безоглядно нищила будь-які прояви українського національного життя, заарештувала студента, провідного діяча українського антиденікінського запілля. Учасниця цього нелегального гуртка, вродлива студентка, що її прозвали Синьою Волошкою, бере на себе обов'язок за всяку ціну врятувати товариша від розстрілу. Вона, ніби наречена заарештованого, йде до начальника розвідки – дегенерата й садиста, пробує вблагати його звільнити студента і, коли це не вдається, вживає останнього аргументу – віддається йому й ціною такої самопожертви врятовує товариша. Повість, написана в стилі психологічної новели, у 1924 році знайшла свого читача. В. Підмогильний назвав її «ефектною річчю», що зробила ім'я автора популярним.

Б. Антоненка-Давидовича постійно тривожила доля інтелігенції в революції, зокрема доля тих діячів, які на початку були активними в ній, а пізніше змінили погляд чи обставинами змушені були перейти до співпраці з радянською владою. Цій проблемі автор присвятив кілька творів, а серед них найбільша і найглибша, психологічно й соціально складна і багатопланова повість «Смерть» (1928).

На прикладі одного повіту в першій половині 1920 року показано образ усієї України. У повітовій організації КП(б)У зображено цілу комуністичну партію України – її політику взагалі, а національну зокрема, її людський склад, психологічне наставлення і практичну діяльність. Організація складена переважно з російського або, ще гірше, зрусифікованого військового чи міщанського елементу, чужого, ворожого або в кращому випадку байдужого до країни і народу, серед якого вона діє. Незначний, непомітний і невпливовий український елемент, якщо він політично свідомий (скажімо, з недавніх боротьбистів), постійно під підозрою КП(б)У. А якщо це елемент випадковий, що пішов механічно за хвилею подій (з селян, з робітників), то він виконує роль слухняного й виконного раба. Тому, як каже в повісті один сільський учитель головному героєві Горобенкові, «його політика буває часом гірша від запеклого русака».

Становище радянської влади ще далеко не певне. Село – поспіль вороже наставлене, навколо – повстання. Радянську владу село сприймає як таку, що тільки приїздить до його «сумирних хат із розкладками, контрибуціями, арештами й розстрілами». Барвисті епізоди безглуздих суботників, хижацьких і грабіжницьких реквізицій приватних піянін, бібліотек, шаф, столів і навіть стільців, антирелігійної пропаганди, перевиборів рад, фантастичної перебудови системи освіти, випомповування з села харчів спеціально озброєними партійними агентами, опору селянства, убивства партійних агентів і, нарешті, трагічний епізод розстрілу закладників того села, де вбито партійних уповноважених для хлібозаготівель, все це і є загальним сюжетним тлом повісти «Смерть».

Центральна постать твору – недавній активний культурний і суспільний діяч доби Центральної Ради і Директорії український інтелігент Кость Горобенко. Він шляхом ідейної еволюції прийняв радянську владу й вступив до комуністичної партії. Але в КП(б)У почуває себе чужим. На нього дивляться косо. Йому не довіряють. Про нього розповсюджують брехливі чутки, ніби 1918 року в Києві він розстрілював матросів. Його природну й принципову звичку: читати українську пресу і виступати українською мовою, дбати за українську літературу в хатах-читальнях і робітничих клюбах - трактують іронічно: «Здоров, Горобенко! Ну, як там «мова»? Петлюрівщину сієш, каналія! Це ти Маркса українізував?» – тому подібні вайлуваті, скалозубні дотепи, спрямовані на його компромітацію, лунали навколо нього й творили отруйну, тяжку атмосферу. Навіть у парткомівській характеристиці (таємній) про нього було записано: «Як комуніст-більшовик – несталий». Це його вкрай бентежить. Він починає почувати себе в стані ворогів, а не ідейних друзів. Починає оцінювати своїх співпартійців і аналізувати свій стан.

«Несталий»... Хіба для них він може бути сталий? Хіба вони можуть забути про те?.. І потім це українство, що воно їм. Їм, для яких не було ні Солониці, ні Берестечка, ні Полтави, ні навіть Крут! Для яких уся історія – тільки вічна боротьба кляс... Ах, які вони все ж таки доктринери!..». «...Буття визначає свідомість»... Це їхня істина, це «новий заповіт», з яким вони мають пройти світ... «Капітал» Марксів... Що це? Тора, Євангелія, Аль-Коран чи Архімедів ричаг?».

Отак міркуючи, Кость Горобенко відчуває, що він задалеко з ними зайшов, що пов'язаний з ними вже дуже тісно. Він розмірковує над тим, чому до нього таке ставлення, що треба зробити, щоб стати з ними рівним, чого йому бракує… По довгих і тяжких роздумах, приглядаючись пильно до характеру і способу думання своїх нових співпартійців, вивчаючи їх діяльність і психологічне наставлення, він робить несподіване навіть для себе відкриття: «Треба вбити... Мушу, власне, не вбити, а розстріляти. І тоді... коли кров розстріляних повстанців, куркульні, спекулянтів, заручників і безліч усяких категорій, що зведені до одного знаменника – контрреволюція, хоч раз, єдиний тільки раз впаде, як-то кажуть, на мою голову, заляпає руки, тоді всьому кінець. Тоді Рубікон буде перейдено. Тоді я буду цілком вільний. Тоді сміливо й одверто, без жадних вагань і сумнівів можна буде сказати собі: я – більшовик». Це парадоксальне рішення героя знаходить своє практичне застосування в фіналі конфліктної розв'язки: його посилають з карним загоном розстрілювати «закладників» того села, де забито кількох партійних уповноважених. Сцена, як вели на розстріл шестеро дядьків-закладників і як здійснювали цю нелюдську криваву екзекуцію, силою трагізму зображення, перевищує все, що було раніше написано.

Рубікон перейдено та чи став Кость Горобенко більшовиком, проливши кров своїх людей, чи він рівний серед рівних, чи заслужив на довір'я… Прямої відповіді на це автор не дає. Він тільки показує, що Горобенко був у стані сновиди, непритомності. Нічого не розумів і не чув навіть команди начальника карроти. «Горобенко обернувся, перевів дихання й подався навмання». Цим лаконізмом і душевним станом найглибше підкреслено усвідомлення героєм його єдиного вчинку, а з цим – осуду та кари за злочин.

Постать Костя Горбенка та його драматична доля допомагає автору дослідити процес витравлення національної свідомості й гідності з людини, показати процес деградації українського інтелігента в безбатченка-яничара, який, в ім'я «світлого майбутнього», змушений зневажити своє минуле, зріктися свого народу і навіть батька й матері.

До другого періоду творчості Б. Антоненка-Давидовича належать збірки репортажів «Збруч» (1959) та «В сім'ї вольній, новій» (1960). Оповідання «Крила Артема Летючого». 1961 року в журнальному варіанті з'являється роман «За ширмою» (1963). «Золотий кораблик» (1960), психологічно-побутову повість з студентського життя 1920-х років «Образа», соціально-психологічне оповідання з доби революції «Так воно показує» і, нарешті, повісті та романи: «Слово матері» (1960), «Семен Іванович Пальоха» (1965) та багато інших оповідань. «Вибрані твори» (1967) з передмовою критика Л. Бойка.

Оповідання «Золотий кораблик», «Слово матері» й подібні їм відтворюють життя дореволюційної доби, «Так воно показує» – добу революції, а повість «Семен Іванович Пальоха» – просто про красу природи й прецікаві людські характери. Цю повість автор слушно назвав «мисливською поемою». Вона наповнена чарівними українськими пейзажами, філософськими роздумами й літературними відступами, великою любов'ю до людей з вибачливо-сатиричною посмішкою з них, людей – добросердних великих диваків і фантазерів. Це мемуарна поема – поема про себе, про своїх ближчих друзів. Це мандрівка в обірвану насильниками молодість і прийняття похилого віку. Твір філософський і глибоко оптимістичний. У фіналі поеми автор висловлює думку, що панування тиранічної сили не вічне, що неминуче прийде час, коли людина сама керуватиме собою. «Бо – панта рей!» – це вічний закон життя.

Центральне місце в другому періоді творчості письменника посідає роман «За ширмою». Сюжет роману не складний: історія життя праці й родинних стосунків молодого лікаря українця Олександра Постоловського. Дія відбувається головним чином у кишлаковій лікарні глухого району Узбекистану. Потрапив сюди лікар Постоловський після другої світової війни з родиною – дружиною, трирічним сином і старою матір'ю. Ця родина й становить собою центральний осередок дії роману. Побічну, але сюжетно-зв'язкову та ідейну роль грають ще дві особи: завідувач облздороввідділу лікар Ходжаєв і бездомна, шолудива, сліпа на одне око сука Жучка.

З розлогої, на початку ніби спокійної розповіді роману стає відомо, що чесний, відданий своїм пацієнтам лікар Постоловський занедбав свою рідну матір, яка занедужала на рак. Відгородивши ширмою в кутку свого кабінету місце для матері, він, поринувши в свою фахову працю, не помічав, що мати, не маючи прихильності від чужої духом і культурою невістки-росіянки, жила в пекельних умовах, її довго тримала на силі лише велика материнська любов до сина. Але смертельна хвороба й синова недбалість звалюють її остаточно з ніг.

Син похопився, збагнув небезпеку й вирішує негайно відвезти матір до лікарні в Томськ на операцію. У поїзді, по дорозі до Ташкента, мати відчула, «...що життя вже витікає з неї, і душа її ледве держиться в безсилому, обважнілому тілі (...). Вона не думала ні про свою хворобу, ні про операцію, їй не вірилося навіть, що вона поїде ще до якогось сибірського Томська. Пощо? Ні, вона їде з сином на ту далеку, святу землю, де вона народилася, де сплять вічним сном її батьки й прадіди, де годиться і їй схилити свою голову». І вона впала в передсмертну непритомність. Коли прийшла до себе, то ледве могла промовити, щоб син відвіз її до Переяслава. Син зрозумів і «...поквапливо, щоб мати встигла ще почути, голосно сказав: – Я одвезу, мамо. Але мати більше вже не відгукнулась».

Тільки тоді Постоловський зрозумів глибину свого злочину перед матір'ю, тільки трагізм такого непоправного фіналу збурив його синівське сумління й викликав свідомість свого великого боргу перед нею, перед тим Переяславом, про який вона марила, і перед тією землею, на якій і він народився. «...Він одвернувся й перевів очі в далину, куди простяглися безконечні рейки на південь, куди весь час линула думка зажуреної матері, до того далекого Переяслава, і твердо проказав сам собі: – Я все сплачу, мамо. Все!». І ці слова його прозвучали як синівська клятва над труною матері.

Твір «За ширмою» є одним з найвизначніших в українській літературі. Це соціально-психологічний роман про кровний взаємозв'язок людини і суспільства, людини і нації. У «За ширмою» автор дійшов вершини мистецтва зображувати в малому велике. У фокусі однієї родини, у стосунках між сином і матір'ю він відтворив складну проблему – внутрішній, підсвідомий навіть, але нерозривний зв'язок людини з народом, з батьківщиною. Коли Постоловський над прахом матері давав клятву спокутувати свою провину, сплатити свій борг перед нею, то він уже мав на серці свій народ, свою батьківщину. У цьому суспільно-виховна й мистецька сила роману.

Крім художніх творів, Б. Антоненко-Давидович видав кілька цінних книжок про літературне життя, про літературу і мову. Свої спостереження над творчим процесом і свій досвід він виклав у збірках статей: «Про що і як» (1962) та «В літературі й коло літератури» (1964). Літературні силуети про класиків української літератури: Шевченка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Васильченка, літературно-критичні й теоретичні нариси і, нарешті, спогади про своїх сучасників (В. Блакитного-Еллана, В. Сосюру, М. Рильського, Є. Плужника та Б. Тенету) – наповнюють книжку «Здалека й зблизька» (1969). Нарешті знамениті його роздуми й спостереження над українською літературною мовою, що з'явилися під назвою «Як ми говоримо» (1970).

Книга адресована тим, хто дбає про культуру мови й прагне запобігти помилковому слововживанню, перебороти лексичну розбіжність у визначенні однакових понять, уникнути невластивих українській мовній традиції зворотів і висловів. У пошуках найкращого мовного еквівалента автор звертається до прикладів з класичної й сучасної літератури, фольклору й живого народного мовлення, розмірковує про багатющу скарбницю мовної спадщини українського народу.

 

Твори Б. Антоненко-Давидовича:

1. Антоненко-Давидович Б. Бувальщини: літ. репортаж / Б. Антоненко-Давидович // Дніпро. – 2007. – № 9/10. – С. 105-115.
2. Антоненко-Давидович Б. В літературі й коло літератури: статті, нариси, фельетони / Б. Антоненко-Давидович. – Київ, 1964. – 239 c.
3. Антоненко-Давидович Б. В сім’ї вольній, новій: оповід. й нариси / Б. Антоненко-Давидович. –  Київ, 1960. – 107 с.
4. Антоненко-Давидович Б. Вибрані твори / Б. Антоненко-Давидович. – Київ, 2006. – 336 с.
5. Антоненко-Давидович Б. За ширмою: роман / Б. Антоненко-Давидович. – Київ, 1963. – 261 c.
6. Антоненко-Давидович Б. Збруч: літ. репортаж / Б. Антоненко-Давидович. – Київ, 1959. – 131 c.
7. Антоненко-Давидович Б. На довгій ниві: вибр. твори / Б. Антоненко-Давидович. –  Київ, 1967.  – 456 c.
8. Антоненко-Давидович Б. На шляхах i роздорiжжях: спогади, невідомі твори / Б. Антоненко-Давидович. – Киїа, 1999. – 288 с.
9. Антоненко-Давидович Б. Печатка: оповід. / Б. Антоненко-Давидович. – Мельбурн (Австралія), 1979. – 85 с.
10. Антоненко-Давидович Б. Прочитайте после моей смерти... / Б. Антоненко-Давидович ; пер. с укр. Я. Голуб. – Львів, 2002. – 273 с.
11. Антоненко-Давидович Б. Про що і як. В литературі й коло літератури: статті, нариси, фельетони / Б. Антоненко-Давидович. – Київ, 1962. – 157 c.
12. Антоненко-Давидович Б. Сибірські новели / Б. Антоненко-Давидович. – Балтимор, 1990. – 310 с.
13. Антоненко-Давидович Б. Слово матері: повісті й новели: для ст. шк. віку / Б. Антоненко-Давидович. – Київ, 1993. – 415 c.
14. Антоненко-Давидович Б. Смерть : роман / Б. Антоненко-Давидович. – Харків, 2012. – 377 с.
15. Антоненко-Давидович Б. Смерть: зб. прози / Б. Антоненко-Давидович ; вступ. сл. Л. Бойка. – Київ, 2005. – 559 с.
16. Антоненко-Давидович Б. Смерть; Сибірські новели; Завищені оцінки / Б. Антоненко-Давидович. –  Київ, 1989. – 557 с.
17. Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо / Б. Антоненко-Давидович. –  Київ, 1991. – 252 с.

 

Матеріали про життя та творчість Б. Антоненко-Давидович:

1. Антоненко-Давидович Борис Дмитрович // Вкарбовані в літопис науки / уклад. О. Вовк, А. Григор'єв, С. Куделко. – Харків, 2020. – С. 18. –  376 с.
2. Антоненко-Давидович Борис Дмитрович // Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. – Київ, 1997. – 464 с.
3. Антоненко-Давидович Борис Дмитрович // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. – Київ, 2003. – Т. 1 : А-В. – 688 с.
4. Багаття. Борис Антоненко-Давидович очима сучасників / Упоряд. Б. Тимошенко. – Київ, 1999. – 492 с.
5. Бєньов Р. Розвиток екзистенційних інтенцій Лесі Українки у творчості Бориса Антоненка-Давидовича (на прикладі повісті «Смерть») / Р. Бєньов // Ученые записки Таврического национального университета имени В. И. Вернадского. Сер. Филология. Социальные коммуникации. – 2012. – № 4 т.25. – С. 132-135.
6. Бойко Л. Антоненко-Давидович Б. / Л. Бойко // З порога смерті… Письменники України – жертви сталінських репресій.  –  Київ, 1991. – С. 44- 47.
7. Бойко Л. Борис Антоненко-Давидович / Л. Бойко // Українські радянські письменники : в 12 вип. – Київ, 1968. – Вип. 6. – 236 с.
8. Бойко Л. З доріг далеких і близьких / Л. Бойко // Антоненко-Давидович Б.  На довгій ниві. Вибрані твори / Б. Антоненко-Давидович. – Київ, 1967. – 456 с.
9. Бойко Л. З когорти одержимих: життя і творчість Бориса Антоненка-Давидовича в літературному процесі ХХ століття. – Київ, 2004. – 584 с.
10. Бойко Л. Лицар правди і добра / Л. Бойко // Літературна Україна. – 1989. – 10 серп.
11. Бойко Л. Подвижник духу: док. і факти з життя Б. Антоненка-Давидовича / Л. Бойко. – Київ, 2003. – 392 с.
12. Борис Антоненко-Давидович // Історія української літератури ХХ століття. – Т. 1. – Київ, 1998. –  С. 327-331.
13. Борис Антоненко-Давидович // Поезія із-за грат: [друга пол. ХХ ст.] : антологія : поет. творчість укр. політв`язнів рад. тюрем і концтаборів / упоряд., авт. літ. сильветів О. Голуб ; передм. Л. Тарнашинської. – Київ, 2012. – С. 49-52.
14. Борис Антоненко-Давидович // Рух опору в Україні: 1960-1990. Енциклопедичний довідник / Передм. О. Зінкевича, О. Обертаса. – Київ, 2010. – С. 53-55; 2-е вид.: 2012 . – С. 59-62.
15. Борис Антоненко-Давидович - творчість ціною втраченого життя / Уклад. В. І. Салогуб. – Ромни, 2014.  –  31 с.
16. Голуб Я. Мій батько – Борис Антоненко-Давидович / Я. Голуб. – Полтава, 1995. – 294 с.
17. Голуб Я. Спогади про мого батька / Я. Голуб // Березіль. –  1995. –  № 1/2.
18. Дзюба І. «Звичайна людина» чи міщанин? / І. Дзюба. – Київ, 1959. – 279 с.
19. Дуб К. Автобіографічний синерген / К. Дуб // Слово і час. – 2001. – № 4. – С. 15-23.
20. Дудченко Б. Б. Антоненко-Давидович / Б. Дудченко. – Українське слово. –  1994. – 13 жовт.
21. Жигун С. Неореалізм у колі прозаїків «Ланки» : [В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович] / С. Жигун // Дивослово. – 2016. – № 12. – С. 50-55.
22. Жила С. «Він їх писав, як дихав...»: аналіз «Сибірських новел» Бориса Антоненка-Давидовича / С. Жила // Дивослово. – 1998. – №7. – С. 37-39.
23. Іванисенко В. Скромність і сумління / В. Іванисенко // Літературна газета. –  1959. –  4 серп.
24. Касьянов Г. Борис Антоненко-Давидович / Г. Касьянов // Касьянов Г. Незгодні / Г. Касьянов. – Київ, 1995. – С. 57, 69, 81, 86, 111.
25. Кононенко В. Подвижник духу : до 110-річчя від дня народження Б. Д. Антоненка-Давидовича (1899-1984) / В. Кононенко // Календар знаменних і пам'ятних дат. – 2009. – № 3. – С. 46-52.
26. Костюк Г. Антоненко-Давидович Борис Дмитрович. Життя та творчість // Сучасність. –1980. – ч. 10.
27. Костюк Г. …Що вгору йде… / Г. Костюк // Сучасність. – 1980. – ч. 10.
28. Кузик В. Останні з могікан – сивочолі шістдесятники : [Б. Антоненко-Давидович та ін.] / В. Кузик // Студії мистецтвознавчі. – 2017. – № 2. – С. 110-117.
29. Кульчий О. Антоненко-Давидович Б. Д. / О. Кульчий // Кульчий О. Документальна скарбниця Шевченківських лауреатів / О. Кульчий, Т. Малярчук, Ю. Бентя.  – Київ, 2013. – 347 с.
30. Лицар неабсурдних ідей Борис Антоненко-Давидович: зб. споминів, листів і малодоступ. творів / ред. Л. Залеська-Онишкевич. – Б. м., 1994. – 221 с.
31. Лущій С. «Ланка» в літературному дискурсі 20-х років XX століття : [В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович] / С. Лущій // Дивослово. – 2012. – № 7. – С. 50-53.
32. Нестерчук Д. Два покоління: Борис Антоненко-Давидович і шістдесятники : з архіву фондів ЦДАМЛМ України / Д. Нестерчук // Літературна Україна. – 2012. – № 15 (12 квіт.). – С. 14.
33. Охріменко Н. Борис Антоненко-Давидович «Слово матері» / Н. Охріменко // Українська література в загальноосвітній школі. – 2015. – № 2. – С. 36-38.
34. Павленко С. Скарбничий рідного слова / С. Павленко // Українська мова і література в школі. – 1992. – № 9/10.
35. «Підуть і правнуки…»: Спогади про Б. Антоненка-Давидовича // Із живучого племені Дон Кіхотів / І. Світличний, Н. Світлична. — Київ, 2008. — С. 535-553.
36. Протопопова К. Концепт «істина» у новелі Б. Антоненка-Давидовича «Що таке істина?» / К. Протопопова // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер. Філологія. – 2019. – № 43 т. 1. – С. 80-83.
37. Русначенко А. Борис Антоненко-Давидович // Русначенко А. Національно-визвольний рух. – Київ, 1998. – С. 23, 152, 182.
38. Сверстюк Є. Борис Антоненко-Давидович // Блудні сини України. – Київ, 1993. – С. 220-225.
39. Фисун О. Доба і особистість : [Б. Антоненко-Давидович] / О. Фисун // Дніпро. – 2005. – №11/12. – С. 103-110.
40. Фурсова Л. «Слово матері» Бориса Антоненка-Давидовича як заповіт берегти рідну мову / Л. Фурсова, А. Локоть // Українська література в загальноосвітній школі. – 2006. – № 6. – С. 26-31.
41. Хамедова О. Feci, quod potui... : доля і творчість Бориса Антоненко-Давидовича  / О. Хамедова // Дивослово. – 2014. – № 5. – С. 55-61.
42. Хахуля О. Б. Антоненко-Давидович у пазурях чекістів: спогади / О. Хахуля; передм. та пер. з рос. Д. Чуба. – Мельбурн (Австралія), 1987. – 215 с.

***

1. Борис АнтоненкоДавидович – творчість ціною втраченого життя. До 115-ї річниці від дня народження. Краєзнавчий бібліографічний нарис. URL: http://romny-bibl.edukit.sumy.ua/Files/downloads/%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%81%20%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D0%94%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87.pdf (дата звернення: 17.07.2024).
2. Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків, 2006. – C. 37–40. URL: http://archive.khpg.org/index.php?id=1113803070
3. Хамедова О. Борис Антоненко-Давидович як автор і герой URL: URL: https://elibrary.kubg.edu.ua/id/eprint/16166/1/O_Khamedova_RM_25_KUBG.pdf

Матеріал підготувала О. Михайленко