Гетьман Іван Самойлович – будівничий України: змістовна зустріч у рамках проєкту «Вечір історії з Гончарівкою»

Темою нашої чергової зустрічі в рамках проєкту «Вечори історії з Гончарівкою» була особистість українського гетьмана – Івана Самойловича, котрий три століття тому боровся за збереження Української держави і мріяв про кращу долю для українського народу. Завідувачка відділу археології Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» Каріна Солдатова познайомила нас з цим маловідомим державотворцем та розповіла про події 300-літньої давнини, які нині знову повторюються в Україні.

На жаль, поширена хибна думка, що цей гетьман нічим не відзначився, тяжів до особистого збагачення та в усьому наслідував традиції московської держави. Але під час лекції ми змогли по-іншому поглянути на постать Івана Самойловича.

Народився майбутній гетьман у селі Ходорків,на Житомирщині, близько 1630 року в родині місцевого священника. Однак він не поєднав життя з духовною кар’єрою, а обрав шлях військового діяча.  

Освіту Іван Самойлович здобуває в одному з найкращих на той час у Європі навчальних закладів – Київському колегіумі. Завдяки здобутим знанням у майбутньому він зміг не тільки обіймати високі державні посади, а й став однією з найосвіченіших особистостей свого часу. Завершивши навчання, майбутній гетьман став на писарську службу, через деякий час його обирають сотником. Самойлович переїздить до Чернігова, де його обирають полковим осавулом, а потім – полковим суддею.

Майбутній гетьман знайомиться з Дем’яном Ігнатовичем, першим  батуринським гетьманом та поступово стає його соратником. Після підступного усунення Москвою від влади Дем’яна Ігнатовича гетьманська булава переходить Івану Самойловичу 17 червня 1672 року. Ставши гетьманом, він починає проводити реформи. Перша – політична. Запрова­джено таку привілейовану групу державної еліти, як бунчукові товариші. Це переважно були сини козацької старшини. Вони підпорядковувалися тільки гетьману й у мирний час виконували різні доручення: забезпечували провіантом армію, наглядали за станом шляхів, поштових станцій, очолювали дипломатичні посольства, брали участь у роботі гетьманського уряду.

Під час військових походів із них формували окремий військовий загін. У разі необхідності з бунчукових товаришів призначали наказних полковників та командуючих військ. За наступних гетьманів бунчукові товариші стали джерелом кадрів для державного управління. Як бачимо, наша рідна Україна і зараз переживає багато схожого: боротьбу за мир, єдність, територіальну цілісність, боротьбу за збереження Української православної церкви.

Друга – військова реформа. Самойлович розширює кількість найманого козацького війська – сердюцьких (піхота) та компанійських (кіннота) полків. Вони складалися з професійних військовиків: чоловіки віком від 17 до 50 років, які пройшли спеціальне навчання. Військові контрактники напряму підпорядковувалися гетьману, отримували гроші за службу та за власний кошт мали забезпечувати собі спорядження та озброєння для військових походів.

Третя реформа – фінансова. Селяни, міщани займаються народними промислами: винокурінням, виробництвом тютюну та дьогтю. Усі ці промисли обкладаються орендною платою. Отримані прибутки витрачалися на потреби війська: оплачувалася служба найманих полків, лікування поранених, утримування лікарів. Ще видавалися кошти на утримання сімей загиблих та викуп полонених. 

На той час українські землі офіційно були розділені на Лівий та Правий берег по Дніпру між Польщою та Московією. На Правобережжі точилася справжня війна. Самойлович не міг спокійно спостерігати з Батурина як по той бік Дніпра, лилася кров українського народу. Він для себе ставить завданням – повернути українським землям мир, що тоді дорівнювало соборності Української козацької держави. Іван Самойлович з об’єднаними військами вирушає на допомогу до правобережного гетьмана Петра Дорошенка, який на той час уже не мав достатньо сил боротися проти зовнішніх та внутрішніх супротивників.

Тоді багато селян та міщан військо гетьмана зустрічали без опору, бо були втомлені від постійної війни і бажали повернути собі право жити спокійно та вільно на своїй рідній землі. Саме завдяки підтримці з боку місцевого населення прибічники польського короля не змогли перемогти Івана Самойловича. Остаточну крапку у цьому поході поставив Петро Дорошенко. Він добровільно погодився у 1676 році віддати свою булаву на користь Івана Самойловича.

Для правобережного гетьмана соборність стояла вище його політичних амбіцій та прагнень до влади. З того часу було подолано розкол у державному управлінні, а Батурин отримав статус єдиного адміністративного центру Української козацької держави. 

Це об’єднання тоді не всі країни визнали на міжнародному рівні. Турецький султан не прийняв цього, бо втратив можливість впливати на політичну ситуацію на українських землях. За це турецько-татарським військом у 1678 р. було спалено колишню гетьманську столицю Чигирин. Лише мирна угода могла зупинити війну з Туреччиною. Гетьман Самойлович став одним із ініціаторів укладення Бахчисарайського мирного договору між турецьким султаном і Кримським ханством з одного боку та Московією з іншого у 1681 році. Договір вирішував долю частини українських земель.

Як вважає більшість істориків, це був дипломатичний успіх гетьмана Івана Самойловича та гетьманської адміністрації, а не московського уряду. 

Самойлович розбудовував церкви, монастирі, шукав підтримки в світових центрах православ’я: одним із перших серед українських керманичів почав надавати благодійну допомогу для будівництва болгарського монастиря Зограф на горі Афон. Але в 1686 р. Київську митрополію поглинула російська православна церква.

Прагнення до об’єднання всіх етнічних земель, збільшення професійного козацького війська, активна підтримка Української православної церкви, безперечно, нарощували могутність Гетьманщини.

І це все не входило в політичні плани Москви та невигідного керманича вирішили усунути від влади. Привід обрали швидко. Московське військо здійснило невдалий похід на Крим. І відповідальність понесли не московські командувачі. Її переклали на українського гетьмана, звинувативши у таємних домовленостях із кримським ханом. За це Самойловича відправити до Сибіру де він у 1690 р. помер. 

Пані Карина підсумувала свою лекцію тим, що все нагадує сьогоднішні події. Наша рідна Україна вкотре бореться за свою соборність, єдність і незалежність та за збереження Української православної церкви.

Методи нічим не змінилися, московити завжди борються проти розумних людей. Але українська держава вистоїть і розквітне.

Радимо почитати:

1. http://litopys.org.ua/suspil/sus126.htm
2. https://chtyvo.org.ua/authors/Soldatova_Karina/Dyplomatychni_tradytsii_hetmana_Ivana_Samoilovycha_za_svidchenniamy_ioho_suchasnykiv__poslantsiv_iz/
3. https://chtyvo.org.ua/authors/Soldatova_Karina/Rozvytok_narodnykh_promysliv_v_umovakh_finansovoi_reformy_Ivana_Samoilovycha_1678
4. https://shron1.chtyvo.org.ua/Soldatova_Karina/Metsenatska_diialnist_hetmana_Ivana_Samoilovycha.pdf
5. http://zorya.poltava.ua/zabutij-getman-ivan-samojlovich/