Фотограф Микола Бокань: життя ідеаліста
Цього разу гостею зустрічі «Вечора історії з Гончарівкою» була Зоя Сніжок – історик НІКЗ «Гетьманська столиця в Батурині». Присутні познайомилися з життям фотографа Миколи Федоровича Боканя, якого називають літописцем Батуринського краю. Ця людина вступила у протиборство з комуністичною ідеологією. Філокартистам він відомий за серією листівок «Види Батурина», які значно збагачують наші уявлення про те, який вигляд мав Батурин, колишня гетьманська столиця, на початку ХХ століття. Впізнати оригінали його робіт можна за розміщеним на звороті штемпелем овальної форми з зазначенням ініціалів та прізвища автора. Але найвідомішою нині є світлина Миколи Боканя, відзнята 2 квітня 1933 року у власному Будинку в Батурині. З написом «300 днів (триста!) без шматка хліба до убогого обіду». Вона стала доказом у справі звинувачення комуністичної влади у злочині геноциду проти українського народу у 1932 – 1933 роках.
Пролити світло на життєвий шлях та внутрішній світ М. Боканя допомагають автобіографічні записи, збережені в архівно-слідчій справі фотографа, що було розпочато після його арешту у 1937 р. органами НКВС. Пані Зоя розповіла, що народився Микола Федорович 4 квітня 1881 р. у містечку Батурин в родині козака. З 9 років залишився сиротою.
Життя його кардинально змінила випадковість: на службу у Таганрог викликали іншого хлопця зі схожим прізвищем. З 1894 до 1902 р. М. Бокань служить у крамницях Таганрога, Новоросійська, Одеси. Проживання у великих містах розширює його світогляд. Згодом він шкодує, що не мав тоді фотоапарата й не зберіг враження молодих років. Заслуговують на увагу відгуки М. Боканя про той дорадянський час: «Просто зараз не віриться, як добре тоді жилось всім, хто хотів працювати. Паразитів суспільства (ледарів та п’яниць) не любили…».
Приблизно в той час, познайомившись з поглядами Льва Толстого та інших письменників, Микола Бокань відчув бажання жити в селі, де менше спокус. І повернувся до Батурина. Найперша його мета – самоосвіта. Зазначав, що вона завжди була й буде дієвим засобом звільнення особистості від залежності. Бокань зібрав чималу бібліотеку. Відомо, що під час арешту в нього вилучили 63 книги «релігійного та секстантсько-толстовського вчення». Вони були знищені. Можна сказати, що він був просвітником-одинаком у Батурині початку XX ст. У мемуарах Бокань згадує, що в 1911 р. пропонував влаштувати в Батурині просвітницький народний дім, але не отримав підтримки влади. Називав себе ідеалістом та не визнавав владу держави та церкви над особистістю.
Повернувшись до Батурина, Бокань починає займатися фотографією.
Мав семеро дітей – шестеро синів та, найменшу, доньку, народжені між 1906 та 1919 роками. Пані Зоя зазначила, що до свого батьківства Микола Федорович ставився дуже відповідально й власні педагогічні погляди виклав у рукописній брошурі «Записки отца о воспитании и образовании». У трьох копіях вона теж міститься у слідчій справі. Микола Бокань вважав сучасників матеріалістами, які прагнуть виростити своїх дітей «дармоїдами та паразитами». Тодішню школу, науку і культуру вважав злочинними. Тому і дітей навчав вдома.
У 1917 р. під час Першої світової війни був фронтовим фотографом. Потім за віком відпущений додому. У Батурині застав продовольчу кризу й брав участь у закупівлі хліба для населення. Але придбане зерно не було доставлене – спалене на залізничній станції. У голодні 1932-33 рр. втратив сина Костянтина – помер від голоду, повертаючись з роботи на колгоспному полі. Поглиблюються конфлікти у відносинах з іншими дітьми, які, намагаючись пристосуватись до радянської дійсності, вибрали життєві шляхи, лояльні до більшовицької влади. Також загострюються ідеологічні суперечності з тоталітарним комуністичним режимом, який не терпів інакомислення. Це й призводить до арешту Боканя та його сина Бориса, теж фотографа, у жовтні 1937 р. За проведення антирадянської агітації Миколу Федоровича засуджено на 8 років позбавлення волі. Зазначено, що помер у таборі в 1942 р. Пані Зоя зазначила, що серед батуринців ходить переказ про іншу версію загибелі фотомайстра. Ніби то він повернувся до Батурина на початку Другої світової війни, був схоплений угорськими військовими при спробі сфотографувати їх марш та розстріляний. Реабілітований у січні 1993 р.
Присутні згадали історії своїх родин про голодомор. Трагічна доля однієї родини на тлі епохи великих потрясінь.
Дякуємо співробітникам НІКЗ «Гетьманська столиця в Батурині» за те, що піднімають такі важкі, але необхідні теми. Про це треба говорити й українці повинні знати свою історію, бо ми знову переживаємо черговий геноцид нашого народу від того ж самого ворога.