Найкращі перекладні видання за оцінкою літературознавця Володимира Дроздовського

Дмитро Дроздовський

«Світло між двох океанів»: огляд перекладних зарубіжних видань 2016 року
(вибір головного редактора)

Щороку українською мовою з'являється чимала кількість зарубіжних художніх творів, які заслуговують на те, щоб про них розповіли на сторінках журналу «Всесвіт». Щоразу, коли працюєш над експертними аркушами на рей­тингу «Книжка року», розумієш, що Україна – це, на щастя, і країна перекла­дів. На жаль, журнальна площа доволі обмежена, тож не завжди «Всесвіт» має можливість звернути увагу читачів на найцікавіші новинки зарубіжної літе­ратури, представлені в українських перекладах. На початку 2017року головний редактор журналу пропонує черговий короткий огляд, на його думку, цікавих книжкових видань 2016 р., які вартують уваги читачів «Всесвіту».

* * *

Стедман М. Л. Світло між двох океанів : роман ; пер. з англ. Н. Хаєцької. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. – 304 с.

«Світло між двох океанів» – роман, на який варто звернути увагу.
Історія про людське привласнення в ситуації, коли Бог позбавляє матір найдорожчого – можливості народити дитину. Історія про неприйняття «Іншого» і фактично несвідоме убивство. Історія про неможливість встановити істину, бо інстинкт здатний на певний час побороти голос правди. Зрештою, ця історія, яка колись перетвориться, як сказано в романі, на «невідвідуваний надгробок» (с. 300), сьогодні розігрується перед нами, викликаючи складні емоційні переживання.
Література періоду пост-постмодернізму у певних аспектах видається подібною на літературу, яка передувала модернізмові. Читаючи цей роман, не раз ловив себе на думці, що цей твір за своїми оповідними характеристиками не відріз­няється від «Міддлмарча» або й «Буреверхів». Авторкою такого твору могла би бути Дж. Остін або Ш. Бронте. У романі наявні образи, притаманні романтизмо­ві. Герої мандрують із Англії до «ізольованого континенту» – Австралії. Проте на цьому тема ізоляція не завершується, оскільки Том Шерборн стає наглядачем маяка на далекому австралійському острові. Географічний простір, у якому відбуваються події, репрезентований скелями, обривами і бездонним та безкраїм океаном.
Невідомо звідки з океану випливає човен, на якому наглядач і його дружина Ізабель знаходять мертвого чоловіка та маленьку дитину. М. Л. Стедман ставить своїх героїв у ситуацію вибору: дошукуватися правди про те, що передувало появі загадко­вого човна, або ж розпочати нове життя, в якому подружжя отримує дитину. Може, варто повірити в те, що ця дівчинка, яку принесли хвилі, – чудо, а отже, дарунок небес? Або ж це лихий знак і чинник перевірки людини та людськість? У романі немає штучного моралізаторства, натомість відчувається переконлива психологічна багатовимірність.
«Світло між двох океанів» – роман, який потребує вдумливого читання. В його основі – трансформована Біблійна старозавітна історія про те, чи наважиться батько принести свою дитину в жертву. Люсі-Грейс – камінь спотикання в долі Ізабель і Тома. Мати, яка переживає три викидні, вбачає в тому, що ста­лося, прихильність небес. Том, який пережив війну і не раз зазирав в очі смерті, роблячи те, про що він у цьому новому житті хоче забути, наважується переписа­ти власне життя заради дружини. Роман побудовано навколо осмислення складного філософського питання про межі людського, про межі правди і можливості жити за правдою. Чесність із собою може обернутися трагедією для іншого. Світ миру може стати не менш небезпечним для людини, ніж світ війни. Том, який знає, що означає стріляти й убивати, хоче будь-що вберегти кохану від людської трагедії. Але шлях до щастя проходить через перехрестя неправди. Зрештою, не менш важливо звернути увагу й на причини появи човна у відритому океа­ні. Батько дитини був змушений тікати від здичавілого міського натовпу чоло­віків, які не прийняли австрійця, тобто, по суті, в їхньому сприйнятті – німця. Ненависть до людини за певною національною належністю, породжена війною, не припиняється з кінцем війни. Перед не менш складним вибором опиняється й Том, який, перебуваючи на боці армії миру, тобто тих, хто воювали з ворогом заради загального добра, після війни хоче тільки одного: допомогти людині, яка потребує миру і спокою, знайти їх.
Фінал роману напрочуд позитивний – правда перемагає. Ізабель після багатьох внутрішніх борінь таки наважується розказати правду, а справжня мати якщо і не пробачає винуватців своїх безсонних ночей, то принаймні прагне зрозуміти їх і зробити все, аби вирок був умовним і мінімальним. Зрештою, у цьому Ханні до­помагає пам'ять про Френка, свого чоловіка, який загинув, рятуючи дочку від озві­рілих чоловіків. «Іронія в тому, що Френк був би першим, хто б вам пробачив. Він би першим висловився на ваш захист. На захист людей, які помиляються» (с. 286). Люсі-Ґрейс, уже доросла, відчуває, наскільки складною є людська мораль. Проте вона розуміє свою біологічну матір, яка в боротьбі за доньку часто відчувала по­разки. Коли дівчинку знайшли, вона все одно хотіла повернутися до своєї іншої мами – Ізабель. Інколи тільки час розставляє все на місця. І в людському житті (навіть за умов миру, а не в час війни) неможливо сказати, яке рішення правильне, а яке хибне. Моральна оцінка залежить від точки зору того, хто говорить, але така моральна позиція не має істинної ваги. І лише час розставляє все на місця.

«Світло між двох океанів» – роман, який ставить перед читачем непрості і запитання, але пошук відповідей на які має особливу вагу сьогодні – в ситуації після-постмодерну, в українській ситуації війни і миру, що обов'язково настане.

* * *

Флеґґ Фенні. Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» : роман ; пер. з англ. Д. Петрушенко. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. – 320 с.
Роман Фенні Флеґґ – про ту Америку, якої нині вже немає. Америку періоду «великої депресії». Америку не толерантну, зі своїми внутрішніми «чорно-білими» протистояннями, але водночас якусь особливо щасливу, коли люди ще вміли радіти життю в його найпростіших виявах. Дивна і довга назва «Смажені зелені помідори в кафе "Зупинка" — перекладацький інваріант оригінальної назви («Fried Green Tomatoes at the Whistle Stop Cafe»), в якій зафіксовано назву маленького залізничного містечка Вісл-Стоп, що в Алабамі.
«Смажені зелені помідори...» – роман 1987 року, який тридцять шість тижнів значився у списку бестселерів «Нью-Йорк Таймз», а сьогодні з'явився в українському перекладі. Але, попри все, цей роман Фенні Флеґґ цікавий тому, що в ньому зафіксована історія людських доль, яким випало жити в найкращий із усіх можливих часів.
На мою думку, щоб насолодитися цим твором, читачеві потрібно подолати дистанцію «перших ста сторінок». Роман нетиповий для української літературної традиції. Натомість він дуже американський у своїй внутрішній сутності. Мені не раз доводилося читати колонки вже літніх американських пані, які в різних виданнях США пишуть історію свого роду, родини, своєї молодості та становлення. У цих текстах приціл не на художності, а на власній пам'яті, з якої потрібно видобути найцікавіше. Кожному є що розповісти на схилі віку. «Смажені зелені помідори...» – це роман, фрагментований на кілька наративів, кілька історій, розділених у часі, але переплетених у пам'яті героїні, яка сьогодні, в 1986 році, опинилася в будинку престарілих «Трояндова тераса». Фенні Флеґґ любить «промовисті» назви, які в англомовного американського читача, безперечно, викликатимуть усмішку (і «Трояндова тераса», і, зокрема, Whistle Stop). Авторка пише в стилі Марка Твена: просто, дотепно, досить невибагливою мовою, але з розрахунку на те, що цю книжку прочитає якнайбільше людей. І, зрештою, так і сталося. Наприкінці роману навіть наведено рецепт цієї загадкової, але, по суті, досить невибагливої страви – смажених зелених помідорів (а заразом і смаженого сома, свинячих відбивних із підливою та горіхового пирога...).
Інколи так стається, що людина приходить у цей світ саме тут-і-тепер, тоді, коли вона відчуває свою потрібність у світі. Її життя – не соліпсичне страждання, не прагнення усамітнитися, а, навпаки, прагнення жити і бути потрібною. Життя в містечку Вісл-Стоп у 1920-1930-і роки – це життя однією спільною родиною. Пригадую, як у дев'яності роки історії, почасти анекдотичні, про старі комуналки (скажімо, в Одесі) мали особливий колорит. Люди, яким випало жити в епоху змін, психологічно тікали в світ, у якому рівень «братерства сердець» був настільки високим, що якийсь фізичний дискомфорт видавався дрібницею. Америка, змальована через простір Вісл-Стопа, – це Америка єдності. Проте потрібно було разом пройти чималий шлях, допоки слово «ніґер» не перетворилося на образу і не вийшло з масового вжитку, допоки «чорні» та «білі» не стали ходити тими самими вулицями, снідати в тих самих кав'ярнях, лікуватися в тих самих шпиталях. В історії, яку розповідає пані Тредґуд про молодість Іджі та Рут або які зафіксовані в журналістських замітках Дот Вімз, багато нетолерантності, конфліктності. Тогочасна Америка – це період розквіту Ку-Клукс-Клану та розбійницьких нападів на поїзди, проте цивілізаційної катастрофи вдалося уникнути саме через те, що в цій великій історії знаходилися маленькі люди, які не боялися бувати на похоронах «чорних», які дозволяли годувати «чорних», виносячи їм страви з власного кафе. У романі особливу увагу привертає історія «кохання» Іджі та Рут, двох подруг, одна з яких воліла б ніколи не розлучатися з іншою. У романі є натяки на те, що ця дружба має особливу природу, яка на той час належала до «табуйованих» наративів. Не менш вражає історія «Кукси», хлопчика, який втратив руку, необережно граючись біля залізниці, але який згодом зміг досягнути значних спортивних успіхів і, зрештою, стати справжнім чоловіком (історія його вже підліткової, проблематизованої і психічно травматизованої сексуальності досить делікатно, але психологічно переконливо описана в романі).
Авторка, щоправда, прагне «приправити» свій антиколоніальний наратив дотепами, анекдотичними ситуаціями, акцентуючи на внутрішньому світі персонажів; проте часом від зовнішніх обставин втекти не вдається. Цей роман для мене важливий ще й тому, що, як мені здається, Україна сьогодні проходить етап величезного переформатування, яке нагадує те, що пережила Америка в 30-і чи й 50-і роки минулого століття. Америка змогла знайти своє цивілізаційне мотто та обрати правильну стратегію майбутнього. І сьогодні про ті роки згадують як про невтрачений рай, у якому людське перемогло над ідеологічним, патріархальним і расовим.

* * *

Ніна Джордж. Маленька паризька книгарня; пер. з англ. Ольги Захарченко. – К, : Наш формат, 2016. – 352 с.
Мені дуже хочеться сподіватися, що колись цей роман Ніни Джордж читатимуть у школах та університетах і він стане частиною сучасного літературного канону. «Маленька паризька книгарня» – роман про життя. Будь-які інші визначення будуть якщо і правильні, професійні, методологічно вивірені, проте якоюсь мірою сутнісно неповні. Письменниця змогла написати роман про сучасну людину, запропонувавши читачеві прекрасну алегорію читання як фармації, особливої терапії, здатної вилікувати наші душі. Читання як ліки – напевно, такий образ більшою мірою пасує культурі ХVIII-XIX століть. Спадають на думку романи Флобера, Золя, Бальзака. І ось у XXI столітті авторка пропонує текст, у якому з точки зору літературності створено особливу реальність, у яку прагнеш поринути і якої не хочеться полишати.
У створеному в уяві письменниці Парижі мешкає п'ятдесятирічний Жан Одинак, який володіє унікальною здатністю «суперперцепції», надтонкого відчуття людей. Химерний чоловік відчуває проблеми, душевні страждання й біль кожної людини і прагне порятувати клієнтів за допомогою книжок. «Маленьку паризьку книгарню» у принципі можна назвати філологічним романом. Цікаво читати твір, у якому з позиції людини XXI століття осмислюються найскладніші автори і твори попередніх епох: Оскар Вайлд, Франц Кафка... Такі особливі «літературні екфразиси» важливі з точки зору рецептивної естетики та компаративістики: література розповідає про літературу. У такій проекції немає творів «класичних» і «сучасних», бо класика формує сучасну людину. Месьє Одинак дає своїм «пацієнтам» різні ліки, у такий спосіб оживлюючи минуле (часом давно забуте минуле). Ось як «літературний фармацевт» відгукується про роман «Сліпота» португальського Нобелівського лауреата Жозе Сарамаго: «Ця книга не для тих, хто починає жити. Вона для людей, що вже посередині життя. Для тих, хто дивується, куди, в біса, поділася перша половина. Хто відриває погляд від ніг, які нетерпляче переставляли одну поперед одної, не дивлячись, куди ж так злагоджено й старанно бігли весь цей час» (с. 39). Такі філософські рефлексії часто постають надзвичайно влучним потраплянням у сутність художнього твору. Так, кафкіанське «Перетворення» репрезентоване як «оповідання про таргана! Тільки уявити – мати вимітає власного сина віником. Страхіття!» (с. 46).
Але «Маленька паризька книгарня» – це роман про людське життя, страждання, травми, біль. І хоч нині людина прагне керуватися прагматичними настановами, часом цинізмом, часом мізантропією або консьюмеризмом, проте це не позбавляє її від болю. Біль – екзистенційний та евентуальний стан людини XXI століття. Зокрема, у такому місті, як Париж, де людина – «жертва» «міських мордувань (лихоманковий темп, байдужість, спека, шум і усюдисущі водії автобусів із садистськими нахилами») (с. 30).
Проте життя складніше за те, що може уявити людина. І часом навіть книжки не лікують, принаймні не можуть вилікувати самого фармацевта. Біль від розлучення з коханою перетворив його на знавця чужих душ. Проте чоловік так і не зміг знайти в собі сил, щоб прочитати послання від Манон. Трагічний зміст старого листа змушує чоловіка заново подивитися на себе. «Маленька паризька книгарня» – це роман про втрату й віднаходження життя. Справжня сутність світу не відкривається в Парижі. Потрібно мандрувати на південь, без належних запасів їжі, без грошей і кредитних карток – щоб тільки знайти себе. І, по суті, пізнати смисл життя. Жан Одинак, здається, відкриває цей смисл. Відкриває на півдні, де французьке життя проходить в інших формах: без поспіху, у ньому ще збережено первісність, автентичність, магічну вітальну тілесність. Особливим етапом «ініціації у життя» постає танго, яке символізує смерть і воскресіння, секс і Любов, страту й порятунок. Смисл життя у простих речах. І з часом ти розумієш це особливо гостро. Жан повертається до себе, переборює біль минулого, аби жити далі.
Рецепти кухні Провансу, вміщені наприкінці роману, додають книжці особливого колориту: кухня – одна з можливих утеч від абсурдності та збайдужілого світу. Відчуття часу в усіх ароматах – смисл людського життя. Принаймні один із важливих, якщо людина не хоче перетворитися на таргана.
Переклад загалом справляє досить добре враження, хоча трапляються й поодинокі недбальства («закотив рукава сорочки» (с. 38), «кабінет знаходився біля Єлисейського палацу» (с. 32), «позорище» – краще вже ганьбище, ганьбисько тощо).
«Маленька паризька книгарня» – книжка, яку обов'язково потрібно прочитати і до якої ми, напевно, ще не раз повертатимемося в нашому житті.

* * *

Янн Мартель. Життя Пі : роман ; пер. з англ. Ірини Шувалової. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. – 400 с.
Роман «Життя Пі» канадського письменника Яна Мар-теля – це історія про трансрелігійність і транскультурність. Друга половина XX століття – період інтенсифікованої  мультикультурності, яка сьогодні зримо оприявнена в усіх великих і не дуже великих містах Європи, Америки, Австралії... Проте концепція мультикультуралізму не раз зазнавала фіаско. Ян Мартель пропонує інакше бачення, яке походить від особливого світосприйняття, для якого немає непереборного розрізнення між Богом-Отцем, Ісусом, Марією, Аллахом і Шивою (Брах-мою чи Вішну). Світ у своїй онтології – спільний і неподільний, його створювали не окремо кожний із вище згаданих Сутностей. І сьогодні, коли людина за допомогою сучасної науки відкриває для себе нові закони світобудови, важливо усвідомити, що у Всесвіті немає кордонів і випадковостей.
Оповідач у романі одночасно вивчає релігієзнавство та зоологію, маючи здатність розуміти як «фізику» світу, так і його метафізику. Ті, хто в нашому світі кричать про норми і правила, про величезну відмінність між світовими релігіями – брехуни, які перетворили релігію на культ і дотримання певних догм. Пісцин Молітор Патель – проти догм. Його спілкування з Богом (богами чи просто Найвищою Сутністю Всесвіту) – трансперсональне, особистісне, позбавлене ідеологічних заборон і перепон (він може піддавати критиці релігійні постулати, скажімо, не вірячи, що Бог міг відправити власного сина на смерть, оскільки така поведінка могла бути притаманна тільки людині, але не вищій. Він, від народження індуїст, прагне відкрити для себе християнство, а згодом так само легко готовий прийняти й іслам. «Бапу Ґанді казав, що всі релігії істинні. Я тільки хочу любити Бога, – промимрив я, – і, геть почервонівши, втупив погляд у землю» (с. 98). Бог таки справді єдиний, а от люди... Люди інколи мало чим відрізняються від тварин, або, якщо хочете, тварини так нагадують людей.
Мотив зооморфізму людини й антропоморфізму тварин – один із ключових в аналізованому романі. Люди, які через релігію здатні убивати одне одного, навряд чи відрізняються від тварин, які, керуючись інстинктами, формують на планеті харчові ланцюги та пожирають одне одного. Водночас подеколи представники абсолютно різних видів вдаються до «кооперації», формуючи, на перший погляд, неприродні симбіози. Життя сповнене загадок. І Пі (ім'я головного героя походить від «басейну», але водночас це і математичне число π 3,14..., одне з найзагадковіших у математиці, коли поділ 22 на 7 перетворюється на множинну безкінечність і постійну непередбачуваність). Досліджуючи поведінку тварин у зоопарку, головний герой поступово відкриває для себе сховані закони світобудови. Згодом співіснування із Річардом Паркером (тигром) у відкритому океані – цілковито містична ситуація, в якій людина і представник хижого тваринного світу співіснують ніби давні товариші. Тільки Пі – представник нового цивілізаційного типу, як і тигр – представник природи, яка має розум і навіть щось більше, ніж розумова інстанція. Річард Паркер пожирає гієну, символ тваринної ненажерливості і антикультури. «Гієни – це не боягузливі пожирачі падалі. <...>. Вони полюють на зебр, гну та буйволів – і не лише на старих або хворих членів стада, але й на здорових дорослих тварин. Вони витривалі нападники, які миттєво оговтуються після ударів рогами чи копитами, вони дуже наполегливі й ніколи не відступають. І вони розумні: все, що можна відбити від матері, іде на харч. Улюблена страва – це новонароджені гну» (с. 151). «Випадковий канібалізм – теж не рідкість під час радісного колективного пожирання здобичі: рвонувшись по шмат зебри, гієна цілком може позбавити іншого члена зграї вуха чи ніздрі – не зумисне, а так, ненавмисно. І це не викликає у гієн огиди. Їхнє життя занадто розмаїте на втіхи, щоб чогось бридитися. Загалом же всеїдність гієн така безкомпромісна, що викликає захоплення. Гієна питиме воду, в яку одночасно мочиться» (с. 152). Гієна у такому описі нагадує людину – іншу істоту, яка вийшла з тваринного світу і перетворилася на «витривалого нападника», здатного убивати собі подібних (випадки людського канібалізму – особлива тема). Проте у романі гієна стає здобиччю тигра. Інколи біологічний вид таки не може перейти на вищий щабель і єдиний вихід – вилучити Його з біологічного колообігу.
Утім історія Пі – це історія віднайдення в собі Бога. Людина – найхимерніше створіння, яке з огляду на власну удавану велич часом вважає, що знає сутність світобудови. «Всесвіт ніколи не видається мені безглуздим, коли я споглядаю його очима Індуїста. Є Брахман – світова душа, надійна основа, що на ній прядеться, звивається і тчеться тканина буття, з усіма її оздобами часопростору. Є Нірґуна Брахман – сутність без проявів, що лежить за межами нашого розуміння, за межами можливості опису – та якої неможливо осягнути. Своїми незграбними словами ми вбираємо його в недолугий стрій – Єдине, Істина, Єдність, Абсолют, Остаточна Реальність, Підстава Буття... Ми намагаємося допасувати свій вбогий крій, та Нірґуна Брахман неохопний, і наше шитво тріскається по швах» (с. 71). Насправді усе найпотаємнішє сховане не в канонічних приписах, а в людському єстві. Ян Мартель показує, що найважливіше для людини – розкрити себе, пізнати внутрішній світ, у глибинах якого і є Бог.
Окремо хочу сказати про напрочуд гарний переклад, наділений особливим смаком. Уже саме транслітерування прізвища письменника свідчить про перекладацьку компетенцію. У російському перекладі маємо Мартел, проте письменник франкомовний, а у французькій мові Martel вимовляється з м'яким «ль» наприкінці.
«Життя Пі» – це історія про віднайдений рай, про людину третього тисячоліття, яка не дивиться на світ «згори вниз». «Всесвіт ґрунтується на моральних, а не інтелектуальних засадах; усвідомлення, що підвалини існування складає те, що ми називаємо любов'ю – і що вона працює не завше очевидно, не бездоганно, не відразу, але невідворотно» (с. 90). Усе, що у Всесвіті, – тільки маленькі елементи чи сходинки до пізнання Великого Задуму. Ян Мартель повертає в сучасну літературу Бога, але водночас і людину, здатну любити й розуміти, а не пожирати і руйнувати.

* * *

Альєнде Ісабель. Оповідки Еви Луни. Оповідання ; пер. з ісп. Сергія Борщевського. – Львів : Видавництво Анетти Антоненко, 2016. – 256 с.
Творчість чилійської письменниці Ісабель Альєнде – відкриття для сучасного українського читача. Раніше новели цієї авторки були представлені у форматі журнальних публікацій на сторінках «Всесвіту» та «Кур'єра Кривбасу», а в 2016 р. з'явилися у формі окремої книжки «Оповідки Еви Луни». Книжка складається з 23 оповідок: «Двоє слів», «Зіпсоване дівчисько», «Кларіса», «Жаб'яча паща», «Золото Томаса Варгаса», «Якщо ти зворушиш моє серце», «Дурненька Марія», «Найпотаємніше із забуття», «З усією належною поштивістю», «Примарний палац» та ін. Латиноамериканська критика вписує прозу Ісабель Альєнде у простір магічного реалізму. Проте мені здається, що в цьому разі варто робити наголос передусім на понятті «реалізм».
Письменниця володіє дивовижною майстерністю підмічати абсурдні ситуації нашої дійсності й на цій основі будувати свої магічні художні світи. Часом потрібно просто визбирувати й каталогізувати абсурди нашого часу, щоб у літературі створити адекватний портрет доби, в якій випало жити письменниці. У кожному оповіданні відчувається журналістська точність, стилістична досконалість фрази; немає зайвої художньої манірності та штучної солодкавості. Письменниця уміє схоплювати увагу читача буквально з першого речення: «Кларіса народилася, коли ще в місті не було електрики, бачила по телевізору першого астронавта, котрий ширяв над поверхнею Місяця, і померла від подиву того дня, коли Папа прибув із візитом і назустріч йому вийшли виряджені, мов черниці, гомосексуаліс­ти» («Кларіса»), «Орасіо Фортунато виповнилося сорок шість років, коли в його життя ввійшла худорлява єврейка, здатна змінити його звички шахрая та збити з нього пиху» («Подарунок для коханої»), «Ніколас Відаль завжди знав, що помре через жінку» («Дружина судді»). Таких прикладів надзвичайно вдало створеного першого речення в Ізабель Альєнде чимало. Прочитавши перші рядки оповідання, вже хочеш дочитати його до кінця, мандруючи разом із героями їхнім внутрішнім світом, потрапляючи в різні психологічні колізії та парадоксальні ситуації. А ще доволі важлива особливість прози чилійської авторки – здатність радіти життю, кепкувати, іронізувати. Цей гумор добрий, хоча часом об'єктом кпинів постають досить «неполіткоректні» або вельми пікантні й дражливі ситуації, як уже згаданий виступ ґей-спільноти під час прибуття Папи. Письменниця прагне подеколи шокувати читача, хоча й робить це у вельми невимушеній манері. У її художньому світі немає зла, злобливості, агресії. Натомість дуже багато світла й любові.
Так, XX століття – досить суперечливий час; епоха, коли людина змогла відкрити для себе космос, але водночас показати якусь хижацьку сутність людини, яка здатна ні перед чим не зупинитися на своєму завойовницькому шляху. І поряд із цієї жадобою людини до слави, грошей, марнославства у нашому світі існують дивовижні люди-духи, здатні відчувати любов до своїх кривдників (як Кларіса до грабіжника, що «навідує» її оселю). Герої оповідок Еви Луни здатні закохуватися, бути дурненькими, видаватися не тим, ким вони є насправді («З усією належною поштивістю»). У світі, в якому людина стала володарем інформаційних систем і підкорювачем Місяця, ще так багато глупоти й симулякрів.
Сучасні «акцентуйовані» герої І. Альєнде часом наділені «надможливостями», причому це може мати як позитивну, так і негативну характеристику. Крім того, часто вони видаються «дивними», ці герої випадають зі звичайного ряду традиційних: «Це була пара шахраїв. Він мав лице пірата й підфарбовані в смоляний колір волосся та вуса... Вона мала міцну статуру й властиву рудим британкам шкіру молочного кольору, яка в юності міниться опаловим сяєвом, а в зрілі роки нагадує поцяткований аркуш паперу» (с. 171). Кларіса з однойменного оповідання – символ справді набожної жінки, яка відчуває християнську любов до світу незважаючи ні на що (ані на біль образ, на кривдників, нечестивих людей, фізичну кволість): «Навіть тоді, коли через старість вона вже не могла рухатися з колишнім місіонер­ським завзяттям, Кларіса незмінно допомагала ближнім, інколи навіть усупереч їхній волі, як це було у випадку з тими пройдисвітами з вулиці Республіка, які, згнітивши серце, мусили вислуховувати гнівні проповіді цієї доброї сеньйори...» (с. 31).
Але герої І. Альєнде люблять життя. І часом усі їхні хенеберики походять саме з такої любові – стихійної, пришелепуватої, сліпої. У сконструйованому художньому світі немає образ, невдоволення, зла. Натомість усі ці абсурди тільки потверджують думку про те, наскільки химерним постає світ навколо людини, яка може явити світові у відповідь як найбільше світло, так і найбільшу глупоту.

* * *

Джордано Паоло. Самотність простих чисел : роман ; пер. з італ. А. Маслюха. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. – 320 с.
«Самотність простих чисел» – перший роман італійського письменника Паоло Джордано (за фахом – фізика-теоретика), Після виходу у світ цей твір одразу став бест­селером в Італії й був перекладений понад тридцятьма іноземними мовами.
«Самотність простих чисел» належить до літератури, яка розповідає про людину. Не скажу, що назва роману найкраща, найточніша. З точки зору комерційного менеджменту, напевно, вона приваблива. Проте в англійській  літературі образ простих чисел асоціюється, наприклад, із людьми, які страждають на аутизм і у відповідний спо- сіб бачать дійсність (такі люди не здатні казати неправ­ду, не здатні сприймати літературних засобів художності, як, наприклад, Крістофер, герой роману Марка Геддона). В одному з розділів роману «Самотність простих чисел» назва знаходить пояснення, проте вона не вичерпує усієї складності психологічної реальності, яку конструює автор. «Прості числа діляться тільки на одиницю і самі на себе. Кожне з них посідає своє місце у безконечному шерезі натуральних чисел, затиснуте, як і всі числа, поміж двома іншими, але на крок далі, ніж решта. Ці числа – непевні й самотні, і саме тому Матія вважав їх достоту дивовижними. Іноді він думав, що в тому шерезі вони опинилися випадково, от просто потрапили там у пастку, нанизані разом, немов коралинки у намисті» (с. 125). «Загалом серед математиків побутує переконання, що, просуваючись уперед, рано чи пізно неодмінно натрапиш на наступну пару простих чисел, хоч ніхто не може завчасу сказати, де вони, аж доки їх не знайде. Матія, власне, й мав себе з Аліче за таку-от пару простих чисел, за близнюків, самотніх і загублених, близьких – але близьких недостатньо...» (с. 126). Проте «Самотність простих чисел» – це не лише роман про самотню пару – «близнюків» Аліче та Матію, не лише історія про їхнє зближення та розходження, дивакувату спорідненість і неординарність.
Це передусім роман про травму і долання дитячої травми, роман про біль і покинутість, роман про підліткову соціалізацію та перший сексуальний досвід, роман про віднаходження власної сексуальної ідентичності (зокрема, і гей-ідентичності) і про виборювання власного шляху (хтось обирає шлях найскладніших математичних рівнянь, щоб здобути медаль Філдса, а хтось знаходить себе у фотографії). І саме тому Паоло Джордано написав, безперечно, вартісний твір, який цікаво читати, бо у романі відчуваєш не блукання ідей, а реальні людські голоси, екстравагантні характери (принаймні і Аліче, і Матія – поза суспільною «нормою»), живий подих реальності.
Паоло Джордано написав роман про те, як дійсність може підштовхувати людину до ескапізму. Зокрема, уже в дитинстві. Один нещасний випадок на лижах переінакшив усе життя дівчинки. Кульгавість Аліче викликала певний комплекс, лижі стали символом страху й ненависті. Проте людина – істота соціальна. їй потрібне спілкування, потрібне розуміння. Тому Аліче й дорожить спілкуванням із групою Віоли Баї, екстравертної й вульгарнуватої дівчини, яка вже мала перший сексуальний досвід (фактично вона пережила зґвалтування). На знак своєї належності до її групи та відданості самій Віолі Аліче робить татуювання. Проте життя – не лише сходження із собі подібними, а й болюче забуття про вчораш­ніх друзів, які покинули тебе через банальні «пристрасті». Аліче, яка з дитинства знає, що таке біль, не вагаючись вирішує позбутися символу дівочої дружби.
Проте автор роману, обираючи образ простих чисел, підштовхує читача до думки, що всі ми – лише числа у великому шерезі, який не має кінця-краю. Проте ж у світі є воля. Зустріч Аліче та Матії – випадковість чи закономірність? Достеменно ми не можемо цього сказати, ґрунтуючись лише на тексті. Герої справді мають багато чого спільного, бо ж тримають у собі особливий внутрішній світ. Проте ситуація, коли Матія сам обирає собі наукового керівника, свідчить про те, що воля таки багато важить у нашій дійсності.
Роман читаєш на одному подихові. Це прекрасний зразок літератури пост-постмодернізму, коли стосунки набувають особливої унікальності, почуття – первозданності, емоції (зокрема, біль) – автентичності. Цікаво, що обидва герої йдуть у житті до того, що є незмінним: прості числа та фотографія, яка в особливий спосіб архівує пам'ять. «Самотність простих чисел» – це роман про соліпсичну людину, яка, проте, прагне відкритися іншому. Якщо людський світ – математичний шерег, то хтось мусить встановити в ньому приховану закономірність.

* * *

Генна Крістін. Соловей ; пер. з англ. Дмитра Кожедуба. – К. : Наш формат, 2016. – 456 с.
«Соловей» Крістін Генна – роман про виживання людини в умовах ідеологічного протистояння; наратив, у якому йдеться про осмислення посттоталітарних і частково постґеноцидних проблем. «Соловей» – пост-постмодерністський роман, у якому показано людину як істоту психологічну, соціальну й біологічну. І кожен із компонентів людської ідентичності постає проблематизованим.
В умовах війни людина опиняється перед вибором: боротися чи пристосовуватися. До першої стратегії вдаватимуться ті, хто наділений особливою пасіонарністю, генетично детермінованим бунтарством. Така людина має гордість, яка підказуватиме, що краще померти, але не сісти за один стіл із ворогом. Ізабель – пасіонарна особистість, в її образі простежуємо риси романтичної героїні, яка має особливий досвід виховання (у пансіоні, де дівчина відчуває холоднечу, нелюбов, власну непотрібність і чужість), вона любить читати і вважає, що ніколи не потрібно здаватися. її сестра В'янн – також відкинута батьком на південь Франції до Карріву – «травматизована» в інший спосіб. Утративши першу дитину і ту саму батьківську любов, В'янн, не наділена пасіонарністю сестри, обирає іншу стратегію. Вона, шкільна учителька, готова на приниження, аби виграти час і – життя. У романі відбувається зіткнення двох людських позицій. Двох стратегій. Кожна з героїнь має власну «травму», власну «болючу» історію.
Крім того, хоча про це прямо не йдеться в романі, у повітрі ще відчуваються запахи Першої світової війни з усіма жахіттями. Прихід німців, прорив через лінію Мажино («це кілометри укріпленого зброєю бетонного муру, який було збудовано вздовж німецького кордону після Великої війни, аби захистити Францію», с. 19), нацистське захоплення частини Франції й капітуляція країни, утворення колабораціоністського уряду на чолі з Петеном – реальна ситуація, яка накладає свій відбиток на свідомість героїв. І у цій межовій, екзистенційно складній ситуації доводиться робити вибір: ставати на бік життя, адаптуючись до нових антилюдяних умов, чи ставати на бік життя, розуміючи, що щомиті можеш загинути. У романі показано антилюдяну сутність нацистської ідеології, яка прагнула винищити комуністів, масонів та євреїв. Окремі епізоди роману досить промо­висті: у Франції на територіях колабораціоністського уряду можна безпроблемно надсилати тільки німецькі листівки; усе найкраще м'ясо купують спершу німці, а те, що лишається, можуть купувати французи; нацисти розклеюють жахливі антиєврейські плакати та розкидають потворні листівки і брошури.
«Соловей» К. Генна – це історія про людину, яка потрапляє в неприродну ситуацію: щоб вижити, потрібно роздвоїтися, сформувати в собі нову ідентичність, яка з точки зору «нормального стану» видається шизофренічною. Деякі селяни після приходу німців вдають, ніби нічого суттєво не змінилося, ніби вони й далі працюють на своїй землі. М'ясник як торгував, так І торгує м'ясом. Здається, що містечко живе своїм усталеним життям, хіба діти, які ходять на уроки В'янн до початкової школи, тепер мусять брати з собою протигази, а на уроках французької мови дедалі більше дискусій про те, що потрібно вчити німецьку і що німці усіх винищать. «За останні місяці В'янн дізналася, що таке справжній біль, сором і приниження. Утім, вона та­кож навчилася виживати» (с. 395). Насправді ж німці чітко пояснюють містянам, що вони тепер керуватимуть усім: продовольчими товарами, французькими будинками, готелями, життям. Капітуляція Франції робить із людей жертв. І водночас загострює прагнення боротьби та опору в тих, хто наділений «геном пасіонарності».
Ситуація воєнного захоплення травматизує суспільний простір, перетворюючи його на сукупність насправді закритих спільнот, позаяк у зовнішньому просторі можуть бути ті, хто готові легко здати тебе заради збереження власного життя. Страх перед тими, хто ще вчора був сусідом, знайомим, продавцем товарів у крамниці або на ринку, змінює людську психологію. У будинку В'янн оселяється німець із Вермахту. Сама В'янн несвідомо (чи, може, все-таки свідомо, бо спрацьовує страх, інстинкт самозбереження, материнський інстинкт) видає німцеві список із євреями та комуністами. Людина в нелюдських умовах здатна поводитися неадекватно, оскільки раціо відступає, а на поверхню виходять підсвідомі, архетипні страхи, як-от, прагнення врятувати власну дитину, боронити своє життя. Але війна в романі показана не лише як простір зближення, а й як ситуація розходження генетично найближчих людей. Війна змінює поріг людського болю, терпимості, співчуття. Проте хто має рацію, на чиєму боці має бути читач? Здається, що К. Генна так не ставить питання, натомість показуючи, що і В'янн, і Ізабель обидві мають рацію, у кожної з них своя травма і своя правда. У романі «Тигролови» Івана Багряного є така думка, що «краще вмерти біжучи, ніж гнити живучи». Але цей роман був написаний у повоєнній українській діаспорі.
Сьогодні, уже в постколоніальному стані, коли ми можемо осмислювати істо­ричний досвід із певної дистанції, коли біль притлумлено, роман «Соловей» пропонує іншу візію: в умовах війни кожен, хто не робить підлості супроти ближнього, має право обирати власну стратегію «боротьби»: пристосування або протистояння. Кожний має право розпоряджатися життям на власний розсуд, бо вмить життя може обірватися. І не лише твоє, а й твоїх найближчих і найрідніших.

***

Бретт Реґіна. Будь дивом : 50 уроків, щоб зробити неможливе можливим ; пер. з англ. В. Кучменко. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. – 256 с.
Книжка «Будь дивом» Реґіни Бретт, двічі фіналістки Пулітцерівської премії –  «енциклопедія щастя», кишеньковий збірник порад для тих, хто втратив будь-яку надію в житті і готовий сприйняти власну долю як потік страждань. Реґіна Бретт пише про себе, і тому її історія має право бути тим зафіксованим досвідом, який здатний похитнути людську зневіру. Звичайно, її сюжети, міні-оповідання або міні-новели – часто про інших, але висновок із цих ситуацій письменниця завжди прикладає до власного життя, в якому випало боротися з онкологічним захворюванням.
«Будь дивом» – це історія щасливої повсякденності (бо сумні історії з трагічним фіналом, за Бретт, не варто розповідати, зокрема, ж тим, хто має проблеми зі здоров'ям; такі історії просто нічого не додадуть, крім болю і зневіри), розрахована на тих, хто пережив або переживає у житті трагедію. В її історіях немає художності, «солодкавості», натомість у них подано спробу зафіксувати життя точно, реалістично, з самоіронією та кепкуванням із власної глупоти. Можливо, така репрезентативна фіксація не випадкова, можливо, авторка все-таки групує ті факти, які підтверджують її бачення реальності. Проте Реґіна Бретт свідома цього і чесно заявляє, що цією книжкою вона хоче навчити людей любити себе і бути дивом: коли світишся сам, то можеш допомогти іншим. Людині не варто Іти на бік темряви, коли поряд так багато сонця.
50 уроків від Реґіни Бретт мають досить промовисті назви: «Роби те, що тобі до снаги», «Перш ніж допомагати, вдягни свою «кисневу маску». Інакше не принесеш користі ні собі, ні іншим», «Кожна людина є для когось важливою», «Іноді досить зробити щасливою лише одну людину», «Коли йдеш угору, тягни інших за собою» тощо. її історії – це ствердження віри, утвердження, що в нашому світі є виший Божий замисел. Можливо, такі настанови будуть відмінні від ідей сучасних дослідників психології, як, зокрема, Ґебріель Еттінген, яка у праці «Перегляд позитивного мислення: на основі сучасної нової науки про мотивацію» (український переклад: «Наш формат», 2015) говорить про те, що «мрійництво про майбутнє відбувається на підсвідомому рівні та впливає на нашу пізнавальну здатність, тобто на те, як ми сприймаємо світ. Коли ми про щось мріємо, то не просто втішаємося уявним майбутнім, а починаємо підміною думати, ніби вже досягли цього майбутнього». Проте, можливо, цей принцип не спрацьовує, коли йдеться про хворих на рак. Можна припустити, позитивне мислення в якийсь спосіб допо­магає цим людям боротися з хворобою.
Р. Бретт прагне переконати своїх читачів у тому, що у світі немає нічого випадкового, а навіть найгірший, найболючіший досвід може бути випробуванням, яке дає Бог, щоб підштовхнути до нового, щоб допомогти змінитися і перейти на інший щабель розуміння життя. «Елвіс Преслі колись отримав найнижчу оцінку на уроці музики, І йому радили йти в шофери. Майкла Джордана вигнали зі шкільної баскетбольної команди. «Звіяних вітром» відмовлялися публікувати 38 разів, перш ніж книжка таки побачила світ. Джоан Роулінґ жила на допомогу для безробітних, аж доки не стала мільярдеркою завдяки «Гаррі Поттеру». Учитель музики Бетховена сказав, що той безнадійний як композитор...» (с. 123). У світі, на думку Р. Бретт, є вищий замисел, який на певному етапі життя людина просто не може розпізнати. В її історіях багато християнського підтексту та алюзій до Біблії як Книги книг.
Р. Бретт фемінізує свій наратив, часто звертається до жінок, докоряючи їм, що ті мислять себе через чоловіка, родину, батьків, часто не дбаючи про себе. Якщо жінка взнає про страшну хворобу, то спершу наварить родині їжі на весь тиждень, напере одягу, а лише тоді лягатиме до палати. Журналістка наводить численні зустрічі з людьми, які стали для неї неоціненним досвідом (скажімо, згадує 21-річного юнака з синдромом Дауна, який, проте, міг якнайщиріше радіти життю і по­вертав інших, заклопотаних у дрібних справах, до важливості бути дитиною; або ж говорить про жінку, яка багато років працювала в готелі «Ренесанс-Клівленд» і виконувала функцію «джина», допомагаючи гостям готелю з найнезвичнішими проханнями та рятуючи їх у проблемних ситуаціях. Р. Бретт часто докоряє й собі, що не завжди в житті все робила правильно: мудрість про те, як варто жити, часто з'являється запізно. «У моєму житті було чимало ситуацій, у яких я мала б сказати своє слово, але не робила цього» (с. 63). Важливо бути собою, дбати про себе. І тоді ти здобуваєш якусь особливу силу, за допомогою якої можеш і подеколи мусиш захищати інших.
Насамкінець скажу, що все-таки обраний книжковий формат навряд чи буде зручним для читання (занадто вже дрібний кегль, якщо уявити, що ця книжка призначена для людей, які лежать у шпиталях і проходять різні курси, реабілітацію, борються з хворобами). Таку книжку варто було б видати трохи збільшеним шрифтом.
50 уроків Р. Бретт – це історії про життя, про те, що до себе не потрібно застосувати подвійних стандартів (бути уважним до інших і нехлюйським до себе), потрібно цінувати кожну хвилину і просто бути дивом.

* * *

Жерар де Кортанз. Фріда Кало. Безжальна врода / пер. з франц. І. Рябчія ; передм. І. Карпи. – К. : Нора-Друк, 2016. – 192 с.
Біографія Фріди Кало, яку написав Жерар де Кортанз, доволі суб'єктивна, пристрасна, з багатьма оцінювальними судженнями та присудами. Біограф виносить вирок долі Фріди, її батькам, чоловікові Дієго, оточенню. Представлена в українському перекладі біографія видатної мексиканської художниці (Фріда у цій країні стала своєрідним символом, об'єктом героїзації та захоплення) – історія про біль і долання болю або, якщо точніше, його приховування і переформатування.
Життя Фріди було далеко не безхмарним: постійно ставалися трагедії, які мали екзистенційне і загалом фатальне значення. Фатальне народження («батьки зачали її після смерті єдиного сина», с. 31), фатальне потрапляння до автобуса до Койоакана, який врізався у трамвай із Хошимілко, фатальна зустріч із Дієго... Жерар де Кортанз справді створює чуттєвий і водночас «транспарантний» («прозорий») наратив, не приховуючи найдраматичніших і найболючіших історій. Інколи, гортаючи сторінки біографії, ловиш себе на думці, що ця книжка – історія болю; книжка зафіксованих на письмі трагедій і сум'ять. Такий собі мексиканський ек-зистенційний роман, який скристалізував особистість бунтарного типу. Фріда з самого дитинства була змушена навчитися «давати відсіч»: «Інакше вчинити просто не могла. Не варто забувати, у якій темряві її виховувала Матильда і з якою байдужістю ставилася до неї п'яничка-мамка» (с. 31). З болю людина може зникнути, розчинитися, а може перетворитися на надлюдину, здобувши можливість підкроювати біль і працювати всупереч. Час Фріди – це час, коли надлюди були у тренді.
Фріда – з найсильніших жінок, які, маючи трагедію фізичного тіла, прагнуть усе одно створити власний храм. Для жінки «ушкодженість» тіла сприймається особливо трагічно. Французький біограф наводить доволі точну думку Карлоса Фуентеса, який бачив Фріду в Палаці красних мистецтв: «Передусім, тіло Фріди. Коли бачиш  отам, у ложі, коли дзенькіт коштовностей стихає, коли влягаються шовки і браслети й закони тяжіння накладають тишу на цю величну з'яву, коли змовкає шерех захоплених розмов, коли розвіюється аура ацтексько-середземноморської культури (якомога менш англійської), що огортала Фріду, залишається тільки одна думка: тіло – це храм душі. А обличчя – храм тіла. І коли тіло понівечене, то іншого храму, окрім обличчя, для душі не залишається» (с. 46-47). Нездатність народжувати – присуд, який суперечить «нормальній» природі речей. Але для Фріди Кало не існувало поняття «норми». Радше вона перетворила своє життя на сукупність символічних фіксацій несвідомого, на перший погляд, жахливих підсвідомих образів, які поставали продовженням і компенсацією болю. Реальність Фріди – це реальність символічного і справжнього, уявлюваного та пережитого, метафізичного й біологічного.
Історія болю і суспільної слави Фріди Кало припадає на складний час. У тексті біографії мимохіть з'являються роки 1933,1934,1937... Такі часові позначення особливо гостро сприймаються в нашій культурній реальності. Мексика у цей період так само проходить через складні суспільні трансформації, пов'язані з доланням досвіду диктатури Порфіріо Діаса, яка, проте, зіграла важливу роль у консолідації Мексика та її економічному злеті. Зазначений час – період масової, всепланетарної ейфорії від комуністичних ідеалів та боротьба з комунізмом, період світової депресії та комуністичної параної, яка призвела до міграції «найвизначніших» людей свого часу.
Серед таких «найвпливовіших» людей епохи і – Лев Троцький, харизматичний, владний, непересічний. Він тікає з Радянського Союзу, а Дієго Рівера допомагає йому знайти політичний притулок у Мексиці в 1937 році. Між двома пристрасними харизматичними особистостями спалахує особливий зв'язок, про який біограф Жерар де Кортанз пише надзвичайно делікатно, але і не без двозначності. «Борідка», як називала його Фріда, повністю в полоні Мексики. Його дружина напише, що у «Рівер ми ніби опинилися на іншій планеті». Дві надособистості, травмовані «малим» персональним і «великим» історичним часом, сходяться в одній площині, відчуваючи симпатію. «Кінець прийшов у липні. Розірвати стосунки вирішила Фріда. Ця ідилія могла завести їх надто далеко. Наталя й Дієго щомиті могли викрити їх – не кажучи вже про радянські спецслужби, які, без сумніву, втрутились би в цю історію. Троцький дуже страждав. Гайден Геррера у книжці про Фріду Кало розповідає, що старий революціонер написав Фріді листа на дев'яти сторінках, де благав її не ставити остаточну крапку» (с. 97). Фріда втомлюється від «опального» генія російської революції і замикається у світі власних «чудовиськ», які оточували Фріду не лише всередині, а й у зовнішній реальності: «8 грудня 1940 року – у день, коли нареченому виповнилося п'ятдесят чотири роки – ті, кого навіть їхні друзі називали «священними чудовиськами», зашлюбились удруге. <...>. З цієї нагоди Фріда знову вбралася в індіанку із Техуани – образ, забутий два роки тому. Колекціонер і продавець творів мистецтва Гайнц Берґруен, який теж мав фотографувати (від його послуг відмовилися, коли побачили негативи), казав, що Дієго нагадував величезну ропуху! Певною мірою можна було сказати, що коло замкнулося: троцькістська інтермедія та сюрреалістична парантеза добігли кінця, і подружжя повернулося до спільного життя, відновивши свій творчий простір».
Біографію Фріди Кало читаєш на одному подихові. Це історія про жінку, яка перемогла жіночність. Історія про художницю, яка стала символом епохи, брендом, візитівкою Мексики. Історія про людський біль і нелюдську красу, про земне страждання і неземне мистецтво. Життєпис Фріди – це історія свободи, яку лю­дина здатна здобути тільки у жорстокому змаганні з часом і собою.

* * *

Браун Джеймс Деніел. Диво в Берліні : як дев'ять веслярів поставили нацистів на коліна ; пер. з англ. Любов Пилаєва. – К. : Наш Формат, 2016. – 448 с.
«Диво в Берліні» – «великий» наратив, сконструйований навколо справді великої ідеї. Роман, оригінально названий «Тhe Воуs іn the Воаt», – це понадчотирьох-сотсторінкова історія (надрукована дрібним кеглем) про людський дух, який долає перешкоди часу. Джеймс Деніел Браун створив не просто охудожнену біографію веслувальників вашингтонської команди, а й своєрідну реконструкцію одного з найдраматичніших періодів історії XX ст.: Олімпійські ігри в нацистській Німеччині 1936 року, в яких беруть участь американські спортсмени.
Історична лінія в романі має свій драматизм і пов'язана, з одного боку, з фактами про те, чому Гітлер зміг здійснити мілітаризацію своєї країни та розпочати Другу світову. З другого боку, в цій історії особливо цікавим постає пара «Геббельс – Ріфеншталь», злий геній нацизму і чорний кардинал пропаганди, який робить ставку на обдаровану режисерку, котра створює витвір мистецтва в умовах антилюдяної ідеології. Художньо-документальний фільм Лені Ріфеншталь про Олімпіаду-36 – це доволі непростий і неоднозначний кінотекст, симбіоз духу і думки, яка прославляє прекрасне мистецтво людського тіла й уславлює жорстоку ідеологію.
Гітлер спершу не був прихильником Ігор: як можна прийняти те, що різні «чорношкірі» та «євреї» приїдуть до його країни і будуть змагатися у чесній грі з представниками найкращої, найпотужнішої арійської раси – раси обраних?! Проведення Олімпіади в Німеччині, як показує Дж. Д. Браун, – цілковита заслуга Геббельса, який переконав диктатура у тому, що ці Ігри змінять ставлення до Німеччини у світі, а також присплять пильність ворогів нацистської держави. Усупереч масовим акціям протесту у США Американський олімпійський комітет усе-таки лобіює участь команди в іграх, які відбудуться в країні, де чиняться утиски. І, як показано у книжці, почасти це вдається через позицію голови комітету Ейвері Брандеджа, який сам колись мав антипатію до євреїв, про що відверто висловлювався. «Він писав у 1929 році у виразах, від яких холонуло серце, про ймовірне пришестя вищої раси, «раси фізично сильної, розумово розвинутої; раси, яка не може бути нав'язана». Тепер... він зазначив, що євреї також не були допущені до жодного клубу, до яких він належав, так ніби одне зло виправдовувало інше. Як і нацисти, він поєднував євреїв і комуністів разом...» (с. 253). Посли США на кшталт Чарлза Шеріла також стають жертвами власної недалекоглядності: на балах у будинку Геббельса панує зовсім не та атмосфера, яка з кожним днем дедалі сильніше оповиває Німеччину: атмосфера мороку й диктатури, Ідеології та страху, Шеріл був «заворожений, як і багато американців, що приїхали сюди, силою особистості фюрера і його незаперечними досягненнями у відродженні економіки Німеччини» (с. 253).
«Диво в Берліні» – безперечно, краща назва, ніж оригінальна невиразна «Тhe Воуs іn the Boat». Проте такий переклад назви – уже трансформація, за якою помітне прагнення перекладача або видавця акцентувати не лише на історії дев'ятьох американських хлопців-веслярів, наділених фізичними над-можливостями, а й змістити акцент на «берлінський» сюжет, який хоча і менший суто з формальної точки зору, проте від того аж ніяк не є менш захопливим. У книжці наявні фотографії тих часів – американські й німецькі. Ці візуальні доповнення допомагають читачеві заглибитися у світ боротьби, програшів і перемог, наполегливості і титанічної праці, людської жорстокості та підступності. «Диво в Берліні» – це історія про чесну перемогу духу й тіл у спорті, який взорує на традицію античної демократії. Але в 1936 р. Олімпійські ігри відбуваються в країні, яка лише позірно прославляє тіло й чесність, а насправді пожирає «інших».
«Диво в Берліні» – це історія про те, що цілісна людина завжди здатна перемогти найстрашнішу ідеологію, бо остання – продукт психічної діяльності слабкої і внутрішньо понищеної, нецілісної людини, яка, маючи потужну зброю та віддане військо, все одно програє в боротьбі за світ. Бо знайдуться прості відчайдухи, які опанувавши волю, розум і тіло, можуть змінити реальність, відчуваючи справжнє братерство сердець. Ідеологія падає перед силою справжньої людини. Що ж, направду: бійся гніву доброї людини.

* * *

Філіпп Делорм. Анна Київська. Дружина Генріха І ; пер. з франц. І. Рябчія. – К. : Lauras, 208 с.
Книжка «Анна Київська. Дружина Генріха І» – не просто ошатно виданий родовід української королівни, а й інтелектуально-пригодницька історична реконструкція, в якій є свої «темні плями», свої загадки і напружені сто­рінки, несподівані відкриття та натяки. Реконструювати час, який мав місце тисячу років тому, надзвичайно складно. Філіпп Делорм написав неймовірно цікаву історію Київської Русі від найдавніших часів. Можливо, такий текст можна було б назвати «літописом для чайників» або доповненням до хроніки Нестора Літописця. Історію написано жваво, живою мовою, але водночас і доволі коректно стосовно історичних методів реконструкції давнини. Крім прекрасної роботи перекладача Івана Рябчія, який забезпечив захопливу читабельність тексту, зверну увагу і на професійне наукове редагування Володимира Рички, котрий у примітках і коментарях доповнює наратив Ф. Делорма, часто уточнюючи окремі позиції, навіть полемізуючи з французьким дослідником генеалогії, пропонуючи читачеві інші погляди на ті питання, яких торкається автор (наприклад, про тлумачення фрази Олега «Хай буде се мати городам руським», про другий шлюб (після смерті Анни Порфі-рогенети, на честь якої, як вважають історики, й було названо дочку Ярослава Мудрого) Володимира з Адель д'Едінґен, онучкою імператора Оттона І).
Такі видання важливі сьогодні. Говорячи про реактуалізований діалог України і Європи, важливо пам'ятати, що Франція – одна з тих центральних європейських країн, яка й досі значною мірою перебуває в силовому полі «російської любові». Почасти ця любов пов'язана зі страхом від наполеонівської поразки та визнанням величі «могутнього ведмедя». У XX ст. захоплення ідеями «червоної чуми» також були непоодинокі у Франції в колах її інтелектуалів – провідних письменників і політиків. Проте студія Ф. Делорма показує, що перші контакти французів і русинів (українців) розпочалися далеко до наполеонівської поразки. Можна зрозуміти, чому в свідомості французів сучасна Росія вважається правонаступницею Русі. Зверну увагу на дрібничку. Ф. Делорм зауважує: «У своїй історії єпископів Гамбурга» Адам Бременський засвідчує, що донька "Olaph rex Sueonum – Улофа, короля шведів", вийшла заміж за "rex sanctus Gerzlef de Russia – святого короля Ярослава Рутенського"» (с. 47). Проте власна назва «Russia», абсолютно подібна в написанні до англійської назви Russia, тож у свідомості іноземця сприяє накладанню Русі на Росію. Такий лінгвістичний трюк, як мені здається, має бути пояснений, і робота Ф. Делорма – праця, яка постає своєрідною постколоніальною реконструкцією часу, віддаленого від нас на тисячу років.
Окремі мікро-сюжети видання доволі важливі, скажімо, про високий статус дружини князя Київської Русі. Французький історик говорить про мудрість жінок, які ставали дружинами князів Київської Русі. Це стосується і пра-прабаби Анни Ярославівни Ольги, і Анни Порфірогенети, і самої Анни Київської. Ф. Делорм описує тогочасну Францію без прикрас і захоплення: «Франція XI століття, те­риторія якої ще далеко не вся була заселена, скидалася на велетенський ліс – темний, загрозливий, непроникний, де-не-де прорізуваний заростями хащ, пустельними ландами та шкідливими для здоров'я болотами... Міста ще не були великими поселеннями, що мерзлякувато тулилися до могутніх мурів» (с. 127). Натомість рівень Києва був значно вищим. У скрині Анни, яку вона привезла із собою до Франції, були дивовижні скарби (перські шовки, вірменські парфуми... (с. 133)), але особливо примітним став «дивовижний гіацинт», коштовний камінь, який привезла Анна і який згодом Людовік VI подарував абатству, аби прикрасити ним релікварій зі шпичаком від Тернового вінця. Історія шлюбу Генріха І та Анни Київської — зворушливий сюжет, про який історикам відомо далеко не все. Ф. Делорм збирає власну «історію історії» з численних хронік і художніх джерел. Так, в анналах історії ніким не зафіксована перша зустріч французького короля та київської князівни. Досить пізній шлюб Генріха І та інші факти, наявні в документах, дають підстави історикові припустити гомо (бі) сексуалізм (який був притаманний і двом його нащадкам – Генріху III та Людовіку XIII (с. 100)) французького короля.
Історія про Анну Київську, яка освіченістю, високою культурою вразила французький світ, – це історія про перемогу розуму над середньовічними варварськими звичками, яких у тодішній Франції було чимало.

* * *

Голмз Джеймі. Нонсенс : осягнути і перемогти ; пер. з англ. Марії Шимчишин. – К. : Наш формат, 2016. – 320 с.
Джеймі Голмз, науковий співробітник фонду «Нова Америка» і колишній науковий координатор економічного факультету Гарвардського університету, у книжці «Нонсенс: осягнути і перемогти» описує реакції людини на зустріч із невизначеністю.
Невизначеність – те, з чим ми маємо справу ледь не щодня: коли щось не відповідає нашим очікуванням, коли отримуємо результати аналізів або й діагноз із загрозливими словами, зрештою, коли просто не відчиняються двері, в які ми стукаємо чи які намагаємося відчинити. Американський дослідник у 9 розділах («Ухвалення рішення. Як ми осмислюємо світ», «Приховані "А". Таємниці осмислення реальності», «Приголомшення і потрясіння. Проблема нагальності», «П'ятдесят днів у Техасі. Чому наміри завжди тлумачать хибно», «Параноя медичних аналізів. Якщо опиратися імпульсу», «Галас із приводу довжини спідниць. Стратегія невігластва», «Мистецтво суперечностей. Що нам дає різноманіття» та ін.) описує різні типи «невизначеності» й людську відповідь на них. Окремі розділи книжки більше пасуватимуть для економістів, інші для соціологів або й релігіє знавців, інші – для літературознавців. Але загалом книжка написана доступною мовою, розрахованою на те, що ця праця може стати настільною у різних читацьких колах. Історії Голмза промовисті: так, в одному з розділів ідеться про пані Торрей, яка отримує від лікарів діагноз про страшну хворобу (насправді цей діагноз виявиться помилковим, хоча він і був перевірений у лабораторіях двох незалежних професійних інституцій США). На що здатна людина, якій кажуть, що завтра вона може померти? Як вона починає сприймати світ, реагувати на інших? Д. Голмз говорить про фундаментальну зміну в людському сприйнятті реальності.
Його колега, відомий голландський соціальний психолог Тревіс Прулкс із Тілбурзького університету, аналізує зміни в людській психіці після зустрічі з «хаосом», із тим, що не має звичного порядку речей. Одним із таких об'єктів стало оповідання «Сільський лікар» Ф. Кафки, «одне з найхимерніших оповідань усієї літератури XX століття» (с. 54). За результатами експерименту було встановлено, що люди, які прочитали твір Кафки, мали здатність виявляти приховані зв'язки в певній сукупності літер значно краще, ніж представники іншої контрольної групи, які не читали «Сільського лікаря». Результати досліджень дають підстави говорити про те, що «коли ми втрачаємо контроль над певною життєвою ситуацією, то посилюємо контроль над чимось іншим» (с. 74). Або ж «усвідомлюючи загрозу нашій меті, ми активніше утверджуємо наші особисті цінності» (с. 75). Доволі несподіваним, але надзвичайно важливим постає і такий результат досліджень Т. Прулкса: «читання неоднозначного твору Кафки спричинило не лише те, що люди віднаходили більше буквених моделей, а й те, що в іншому експерименті процес читання за деякий час підштовхнув їх наполегливіше відстоювати свої націоналістичні погляди» (с. 75). Такий результат дослідження варто б узяти на озброєння і нашому Міністерству освіти, скажімо, моделюючи нову програму з літератури для середньої школи, прагнучи сформувати в молодих людей українську ідентичність. Зустріч із хаосом, нонсенсом, невідомим посилює прагнення людини до афірмації чогось іншого (з категорії морального), подібно до того, як астронавти, які поверталися з відкритого космосу, починали дедалі сильніше вірити в Бога. У цьому полягає специфіка функціонування прифронтової кори головного мозку, як стверджують нейробіологи.
У будь-якому разі праця Д. Голмза цікава і вкрай потрібна сьогодні. Вона пропонує результати сучасних наукових досліджень у різних царинах знання, де є місце для зустрічі людини з невідомим.

* * *

Ренд Айн. Джерело ; пер. з англ. Олени Замойської. – К. : Наш Формат, 2016. – 752 с.
Романи Айн Ренд, яку для українського читача перевідкрив «Наш Формат» (маю на увазі трилогію «Атлант розправив плечі»), повертають нас до літератури позитивістського типу. Американській письменниці напрочуд точно вдається змалювати образ епохи через людей, їхні прагнення та конфлікти. Подібно до французьких чи англійських реалістів другої половини XIX століття вона заглиблюється в людську психологію, показуючи, як можуть виникати конфлікти і як люди можуть або не можуть дати їм ради.
Ба більше: Айн Ренд обирає для художньої реконструкції зазвичай перехідний час: письменниці важливо показати, як відбувається зіткнення ментальностей, як люди однієї епохи стають аутсайдерами в іншу, як нові акули пожирають гігантів учорашнього дня.
«Джерело» – це знову-таки, абстрагуючись від деталей І конкретики, – роман про Америку. Тільки тепер письменницьку (чи – sic! – дослідницьку, позаяк сама авторка вважала себе творцем нової філософської системи «об'єктивізму») увагу приділено архітектурі нової Америки – країни, яка стає одним із найпотужніших економічних явищ XX століття. «Джерело» – це роман про зіткнення «старого» і «нового», проведений через об'єкти архітектури. Будівлі – не мертві споруди; вони втілюють психологію своїх творців, а їхні архітектори («режисери») – люди винятково мислення, волі та енергетики; їм вдається схопити пульс часу й матеріалізувати його в камені. Архітектура – це і мистецтво, за яким пізнаєш природу думки, і простір жорстоких змагань, коли творці дня сьогоднішнього не хочуть визнавати зробленого в минулі роки, позаяк їм важить сказати своє слово, тобто залишитися в часі. Але чи стається так? Чи пам'ятають нащадки про славетних творців різних споруд і будівель, коли в новому часі живуть і нові «генії», які виборюють власне місце під сонцем? «Джерело» – це роман про змагання людських енергій. Архітектура в романі репрезентована як відображення амбіцій і егоїзму.
Найвизначніший архітектор минулої епохи, почасти психопат і ще виразніший соціопат Генрі Камерон (ця риса – як і психічна нестабільність геніального архітектора – увиразнена уже в першій сцені зустрічі з Рорком: «Не хочу тебе бачити. Ти мені не подобаєшся. Твоє обличчя мені не подобається. Ти схожий на нестерпного егоїста. Ти зухвалий... Двадцять років тому я б натовк тобі пику з превеликим задоволенням. Приходь завтра на роботу рівно о дев'ятій», с. 47), тепер має поступитися іншому – Ґаю Франкону, «найвидатнішому архітектору у Нью-Йорку. В усій країні, а можливо, у світі. Він збудував сімнадцять хмарочосів, вісім соборів, шість залізничних вокзалів і бозна-що іще...» (с. 55), «найвидатніший випускник Стентона, який спроектував знамениту будівлю Національного банку в Нью-Йорку...» (с. 23), Зіткнення Ґая Франкона й Генрі Камерона нагадує протистояння двох типів мистецтва, яке у повісті «Вежа з чорного дерева» показав Джон Фаулз (через образи Генрі Бреслі та Девіда Вільямса). Зіштовхуючи у творах різні світоглядні й філософські моделі, конструюючи ситуації так, що вони стають багатозначними, нелінійними, Айн Ренд розкриває складність людського характеру, зрештою, оприявнюючи змінність, якщо хочете, нестабільність людини XX століття.
Здається, що між свідомістю минулого і майбутнього не має дотичних, їм не зійтись ніколи. Є мистецтво, що існує як відповідь на запити юрби; і є мистецтво, яке дражниться, прагнучи зруйнувати масові очікування. А. Ренд загострює ідею ужитковості мистецтва, його зв'язку із соціальними очікуваннями, з психологією людини певного часу. Г. Камерон не визнає смаків інших, знаючи сутність людини – жорстоку, продажну й заздрісну. Камерон із тих, хто змагався з юрбою й часом. Не можна сказати, що архітектор лишився ні з чим, хоч цей легендарний чоловік, перетворившись на соціопата-маргінала, таки сходить зі сцени. Кожному відведено його час. У розмові з Говардом Рорком він висловлює філософські сентенції про сутність свого мистецтва, і своє мистецьке продовження він бачить у двадцятидвохрічному юнакові: «Послухай. Рорку, є в тобі дещо таке, що мене лякає. Це не те, як ти працюєш; я б не переймався, якби ти був ексгібіціоністом, який вдається до ефектних трюків і витівок лише задля того, щоб привернути до себе увагу. Це хитрий спосіб – протистояти натовпу і веселити його, збираючи плату за вхід на виставу. Якби ти чинив так, я б не переживав. Але це не так. Ти любиш свою роботу. Боже тебе порятуй, ти любиш її! І це прокляття. У тебе на чолі тавро, яке кожен із них може побачити. Ти любиш роботу, і вони це знають, і вони знають, що так упіймають тебе. Ти коли-небудь придивлявся до людей на вулицях? Ти не боїшся їх? Я боюся. Вони йдуть повз тебе, вони носять капелюхи і несуть згортки. Але не в цьому їхня суть, їхня суть у тому, щоб ненавидіти кожного, хто любить свою роботу» (с. 62).
«Джерело» – це черговий роман про нову Америку. Варто наголосити на доволі добрій якості перекладу, який читаєш невимушено (щоправда, трапляються коректорські недбальства). У творі увиразнено неприйняття (або конфліктне прийняття) модерністського світовідчуття в американській архітектурі, а отже й у суспільстві. Проте Говард Рорк, відрахований із університету Стентона, обирає Камерона, щоб, пройшовши його школу, вистояти у зіткненні зі старим часом... заради часу нового. Його талановитий, але не геніальний товариш Пітер Кітінг, котрий обирає офіс Ґая Франкона і стає улюбленцем успішного архітектора сучасності, прагне пристосуватися до часу. Рорк – бунтар-одинак, можливо, не та­кий соціопатичний, як Камерон, але той, хто знає ціну собі і хто будь-що прагне ствердитися у праці, якій віддається нещадно й повністю.
Сьогодні ми вже знаємо, «яка» Америка перемогла. Але А. Ренд показує інший бік змін в історичній динаміці однієї країни; вона розкриває складність людської психіки, волі і природу поразок та перемог.

* * *

Ґрофф Уіорен. Долі та фурії ; пер. з англ. Ольги Захарченко. – К. : Наш Формат, 2016. – 408 с.
«Долі та фурії» – роман про американського драматурга Лонселота Саттервайта (або ж просто Лотто). Принаймні саме на таке сприйняття розрахована перша частина «Долі». «Фурії» – історія Лотто очима його дружини Матильди, історія жорсткіша і більш несподівана, ніж читач міг би уявляти на початку роману. Лорен Ґрофф написала досить елегантну історію про становлення чоловіка, показуючи, як формується людина, що визначає характер майбутнього успішного письменника, принаймні одного з чотирьох провідних драматургів США. Авторці вдається поєднувати тонкий психологізм і панорамність. її описи американського півдня (Флориди) зримі, вони направду дають можливість читачеві перенестися на той бік Атлантики. Навіть доволі незвичну зиму, як для Флориди, Л. Ґрофф описує майстерно, і читач у якийсь момент починає відчувати зображуваний простір.
В одному епізоді коледжський учитель літератури Дентон Трашер запитує учнів: «Скажіть, яка різниця між комедією і трагедію?» (с. 32). Трашер (англ. thrasher – пересмішник) переконує, що насправді немає жодної. Усе залежить від перспективи і того, «як ви кадруєте зображення, яке бачите» (с. 32). Учитель складає руки подібно до камери й наводить «об'єктив» то на одного учня («сумний учень, чия шия випирала з комірця», – і це трагедія), то на іншого (тут камера зупинилася на Лотто, який став прикладом «комедії»). Цей маленький епізод видається кульмінаційним, позаяк саме цієї миті Лотто усвідомлює сутність театру, природу драматичного. Усе подальше життя він присвятить драматургії, зрештою, здобувши статус одного з найцікавіших американських драматургів. Його п'єси «Джерела», «Одноокий король», «Острови», «Будинок у гаю», «Елеонора Аквитанська», «Останній ковток», «Милосердя» ставлять провідні театри, запрошуючи самого автора на численні круглі столи, виступи, лекції.
Лотто справді знається на театрі. Його вистави – а читач має можливість побачити фрагменти з них, пережити кілька мізансцен, – почасти символістські, почасти абсурдні. Деякі з них нагадують п'єси М. Метерлінка, деякі Е. Йонеско чи Е. Олбі. Водночас у них відчувається ґрунтовне володіння драматургічною майстерністю, знання античних сюжетів, скажімо, трагедій Софокла та Еврипіда. У романі «Долі та фурії» письменниця у постмодерністський спосіб поєднує різні наративні прийоми, пропонуючи поруч із оповіддю про життя персонажів «вклю­чення» з драм Лотто. Крім того, роман Л. Ґрофф доволі специфічний у плані стилістики: у ньому значну роль відіграють вставлені конструкції (взяті у дужки), які в тканині прозового твору виконують функцію, подібну до тієї, яку виконують ремарки у драмі. Проте «Долі та фурії» – це вже не постмодерністський роман. Скажімо, перша сцена – «пролог» – чудовий приклад неоромантизму, в якому відчувається психологічна глибина і філігранність у зображенні інтимних стосунків (першого сексу) двох молодят на морському узбережжі.
Одну з драм Лотто називає так: «Одноокий король». У ній прочитується алюзія на слова Еразма Роттердамського, що у країні сліпців одноокий – уже король.
Лотто – своєрідний король, який створює власне театралізоване королівство, своє драматургічне царство, якому віддає всі сили. Його співпраця з композитором Лео Сеном має посилити глядацьке враження від драматичних творів. Почасти цей зв'язок драматурга і композитора нагадує гомосексуальний, хоч у другій частині Матильда наголошуватиме, що Лотто – стовідсотковий гетеросексуал. Лео просто допомагає Лотто з музикою. Лорен Ґрофф у романі «Долі та фурії» демонструє ще одне письменницьке уміння: інкорпорувати музичний екфразис до тканини роману.
Проте у другій частині читач пересвідчується, що Лотто – не лише митець-король, а й одноокий король, який не помічає, скільки в його успіхові залежить від дружини. Письменниця, можна припустити, нагадує про неоцінену роль жінки у становленні чоловіка-генія. Одвічне питання про те, чи досягнула б жінка-драматург успіху Шекспіра, якби Шекспіром був не чоловік. Хоч Матильда – специфічна дружина з «подвійним дном» і другим обличчям. Лотто забуває про свою першу дівчину, вважаючи її роль у своєму житті неважливою. А можливо, що саме цей перший сексуальний досвід запустив щось важливе у мистецькій Ідентичності майбутнього драматурга? У будь-якому разі це питання залишається відкритим, і навіть Бог не знає на нього відповіді... Нагадаю, що Бог – ім'я улюбленого собацюри Лотто, якому випало пережити свого господаря.
Що ж, Лорен Ґрофф володіє майстерністю оповідачки. її роман – синкретичний твір, якому притаманна жанрова гетерогенність і міжмистецька взаємодія, зокрема, через уже згаданий екфразис. Роман читаєш легко, щоправда, у перекладі окремі реалії варто було б транслітерувати відповідно до української, а не російської традиції (наприклад, «Гемлін/Гамлін», а не «Хамлін», що на Флориді). «Долі та фурії» – це роман про митця, в чиєму реальному світі часом було геть не до мистецтва і чиє професійне становлення відбувалося всупереч життю, але... з огляду на Долю... і під пильним оком фурії...

* * *

Шепетіс Рута. Поміж сірих сутінків : роман ; пер. з англ. Г. Яновської. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. – 224 с.
В Іцека Ерліхсона є книжка, яка має назву «Смакування раю». Роман «Поміж сірих сутінків» Рути Шепетіс можна було б назвати «Смакуванням пекла». Англійською мовою його назва – «Between Shades of Gray», тобто «Між тінями сірості/сірого». Оригінальна назва точніша, позаяк ідеться не стільки про сірі сутінки, скільки про виборювання права залишатися людиною в умовах сірості навколишнього життя. Загалом «Поміж сірих сутінків» – невиразна назва, яка пасує романам попередніх епох, але не XXI століттю. Р. Шепетіс створила психологічно переконливу і неймовірно моторошну прозу про депортацію литовців і їх потрапляння до «радянською раю», чи то, пак, пекла. І перша частина роману, в якій зображено задушливий і відразливий переїзд до Алтаю, і друга, в якій ідеться про тяжку працю в нелюдських умовах і за нелюдського режиму, сповнені картин людських метаморфоз у спадній динаміці. Радянські конвоїри, НКВДисти показані тут як цілковиті нелюди, потвори, в яких людське опиняється під цілковитою забороною власного «Id» («Воно»). Людьми керують тваринні інстинкти, замішані на ненависті до «іншого», які сприймаються як сукупність людської плоті і кісток, що не мають жодного права на повагу і статус «людини». Єдиний виняток у романі – Ніколай Крецький (хоча це специфічний герой, який до певного часу так само виконує роль «звіра») – напівросіянин-напівполяк, якому довелося зазнати на собі «радянської любові». Суспільство СРСР – монструозний котел, із якого вилазять біси, дияволи і демони, котрі одразу ж залазять у людські душі і перетворюють радянських громадян на убивць.
Литовці опиняються заручниками сталінської анексії. Людей забирають на депортацію не лише з хат, а й із пологового будинку (як Ону). Жінки, немічні, діти потрапляють до одного поїзда, чоловіків перевозять в іншому. Історія Р. Шепетіс складається із діалогів (на 70-80%), а тому легко може бути перетворена на сценарій для фільму. Перебування на роботах в Алтаї під постійним тиском НКВС підписати власний вирок на 25 років постає сюрреалістичною картиною жахіть, у яких людей хочуть перетворити на худобу, на силу, яку можна використовувати і для збирання буряків, і для задоволення власних сексуальних потреб. НКВДисти ставляться до матері Андрюса як до повії.
У романі чимало щемких і жорстоких сцен: коли діти вибігають із вагона, щоб знайти батьків у іншому поїзді, коли батько Ліни передає обручку, щоби мати продала її у разі скрути; коли напівзбожеволіла від горя Она має викинути власну мертву дитину в каналізацію; коли Ліна відмовляється намалювати потворного комісара, але все-таки робить зусилля над собою і за це отримує консервну банку зі шпротами... собі на голову.
Ліна – шістнадцятирічна дівчинка, яка виховує в собі силу, аби протистояти зміям радянської сірості. Проте часом сірість переходить в остаточну моторошну імлу. Наприклад, тоді, коли її брат Йонас захворіває на цингу, а алтайка, в якої «гостюють» литовці, воліє викинути дитину на мороз, аби не заразитися. У такі моменти стає особливо гидко від того, до якого рівня може впасти людський дух, які найнижчі порухи душі здатні керувати людською свідомістю. І Ліна, і Йонас, і Андрос (який почасти заміняє батька Йонасу, хоча сам лише на кілька років старший від Ліниного брата) виживають. Ліна мусила вижити, аби розповісти світові про жахіття радянської дійсності, коли між нацизмом і совєтською ідеологією немає відмінностей. Роман побудований на реальних спогадах, документах, розмовах із людьми, які зазнали депортації. Пройшовши складні випробування і нерозуміння (скажімо, тоді, коли Ліні здається, ніби Андрос і його мати спів­працюють із НКВДистами, а насправді ті нещадно користуються тілом жінки, яка у такий спосіб боронить сина від смерті), герої не втрачають у собі людської сутності, не стають дикими звірами, обізленими на своїх катів. Хоча часом хвилі нестримної люті й підкорюють персонажів роману.
«Поміж сірих сутінків» – це роман про тоталітарну дійсність, про винищування тисяч людей, яких радянська влада та її шпигуни вважали неблагонадійними і «зрадниками» (насправді цими «зрадниками» були вчителі, бібліотекарі, колекціонери марок, викладачі університетів...), але також це і роман про людей, які ніколи не уподібняться зміям і демонам радянського пекла, бо мають у собі вогонь сили і світло любові.

* * *

Коваль Ірена. Незаземлені ; пер. з англ. П. Таращук. – Львів : Видавництво Анетти Антоненко, 2016. – 204 с.
6 жовтня в столичній книгарні «Є» презентовано роман «Незаземлені» Ірени Коваль, позаштатного кореспондента української редакції ВВС, авторки драматичних творів («Поганські святі», «Маринований аристократ»), які з успіхом ішли в Києві, зокрема, у постановці Станіслава Мойсеева.
«Незаземлені» Ірени Коваль – романтична постісторія брата і сестри, які зустрічаються в радянському Києві, щоб нарешті висповідатися і розгрішитися одне перед одним за роки не-зустрічі. Така зустріч передбачає суто «профанне» розгрішення, в якому відбувається єднання двох молодих енергій, здатних зберігати чистоту людських стосунків і помислів. Водночас письменниця конструює таку зустріч, коли раціо поволі поступається емоційній пристрасті двох українців, наділених, безумовно, рисами пасіонарності, емоційної та інтелектуальної пристрасності («Коли Орест та Ірена піднімалися ліфтом до своїх номерів, їх вабило одне до одного, наче нетель до світла» (с. 60). З цього випливають натяки оповідачки на елегантний духовний інцест, який стаєть-ся в метафізичній площині і який породжений чистотою двох енергій, двох людських тіл, які потребують доторків і пестощів, аби злитися воєдино у вимірі душі.
Префікс «пост-» в означеній ситуації «постісторії» в романі використовую в кількох значеннях. По-перше, для визначення місця зустрічі Ірени та Ореста. Їхня історія — це постісторія стосовно «історії» Йосипа й Марії, їхніх батьків, жертв комуністичного терору, яким довелося тікати з рідної України до Америки, аби фізично вижити в умовах імперії зла. По-друге, місце зустрічі цієї химерної пари відбувається в постколоніальному часі, порівняно з часом «червоної чуми» 1940-х рр. Хоча радянський Київ – це особливий постколоніальний наратив, конструюючи який письменниця вдається до численних «антиколоніальних» сюжетів і учинків. Зустріч у Києві представлена як зіткнення двох світоглядів, один із яких досить близький до ідеології. Природно, що обожнення убивці, червоного тирана Леніна, який спочиває в мавзолеї подібно до святого, чиї мощі ніколи не гниють, викликає опір в американських українців, діяспорян, які приїхали на екскурсію до СРСР. Ленін – далеко не святий, а, говорячи сучасною мовою, величезний симулякр комуністичного режиму, який, зненавидівши справжню церкву, створив псевдоідолів («Ленін виразно казав про своє бажання, щоб його поховали коло матері на старому санкт-петербурзькому цвинтарі. Але комуністи, завжди орієнтовані на пропаганду, не могли не скористатися блискучим театральним штукарством. Тому його зберігають безсмертним за склом, а робочі бджоли рояться навколо цього капища», с. 24).
Цнотливо-еротична зустріч Ореста й Ірени відбувається під пильним оком співробітників КДБ Томенка і Ткаченка, які записують кожне мовлене слово. Шпики – основа нової системи, нової «церкви», в якій ближній ближньому ворог, де кожний може «настучати» одне на одного. Радянський Київ – світ шпигунів і брехунів, які загалом постають жертвами ідеологічних маніпуляцій вождів-псевдопророків. Ми сміємося з тих бравадних і недолугих промов екскурсоводів, які приховують факти, підтасовують події, оминають неприємні кути історії, але які загалом, немовби зомбі, промовляють завчені мантри («Пан Головатий зауважив, що того дня гід зробила два кричущі пропуски. Не згадала, що, власне, самі совєти й висадили в повітря Хрещатик, головну київську вулицю, заклавши тисячі зарядів вибухівки. Другою чорною дірою в розповіді гіда було зникнення Михайлівського монастиря, що стояв навпроти Софійської площі», с. 41). Спіч гідів – порожнеча, словесна мішанина, побудована навколо Ідеї служіння своїй імперії, наприклад: «Радянський народ бачить світ у певному порядку, а радянські митці сприяють цьому порядку! Вони не люблять абстрактного мистецтва... Картини нашого музею визначають «правильний» спосіб дивитися на світ» (с. 63). За принципом дзеркал у романі І. Коваль наявні ультраправі та ультраліві, яку «Мині Мазайлі» Миколи Куліша. Наявність тьоті Моті «гармонійно» поєднана з постаттю дядька Тараса. У романі І. Коваль маємо пані Капустинську та запеклу комуністку пані екскурсоводку, ладну будь-що захищати свою ідеологію від «яструбів Заходу». Тільки-от у М. Куліша жодному з персонажів не було надано переваги, бо кожний – жертва Ідеології, який мислить утопічними категоріями. Радянські екскурсоводи – також жертви, раби, які за тридцять років радянської історії з моменту проголошення комуністичної основи стали остаточними маріонетками.
І. Коваль пише роман про своєрідне продовження ідеї безґрунтянства, наявної в численних статтях і художніх творах українських письменників 1920-1940-х рр., починаючи від Миколи Хвильового і до Юрія Косача чи Ігоря Костецького. Де ґрунт Ірени й Остапа? В радянській Україні, в якій хоча й немає уже трійок НКВД, але так багато фальшувань і брехні? В Америці, яка прихистила стількох українців, але де їм усе одно тоскно від розриву з рідною землею? Можливо, тепер, повернувшись в Україну і з'єднавшись із братом, саме час чинити опір реальності, в якій комунізм має померти?
Твір І. Коваль побачив світ у час декомунізації в Україні. Ідеї, які в романі припадають на 1950-і рр. і пов'язані з викриттям злочинної сутності комунізму, сьогодні нарешті втілено в Україні, І. Коваль написала доволі цікаву, невибагливу, сприйнятливу для мас історію, де є глупота і любов, пригоди і розвінчання міфів, таємниці минулого й підступи сьогодення. Добре це чи погано? Певен, що «Незаземлені» – твір, який може набути масового успіху, бо його читати доволі легко й цікаво. Тут є кілька любовних ліній, загостреність характерів, драматизм ситуацій. Але такий невимушений текст пропонує сучасному читачеві важливі ідеї й цікавих персонажів, почасти гротескових і смішних, а почасти серйозних у своїх устремліннях.
«Незаземлені» – це не лише ті, які не в землі, а й ті, в яких струм виходить на поверхню, які, немов розірвані дроти, здатні бути потужною силою перетворення дійсності та усунення перешкод. Роман Ірени Коваль залишає після прочитання відчуття легкості й наповненості, а не спустошеності від марного змагання людини з ідеологією. Можливо, роман цікавий ще й тому, що в ньому показано український світ діаспори США і світ радянського штибу, показано людське мислення з усіма штампами, стереотипами, забобонами й упередженнями.

Джерело: Дмитро Дроздовський. «Світло між двох океанів»:
огляд перекладних зарубіжних видань 2016 року
(вибір головного редактора)
// Всесвіт. – 2017. - № 1-2. – С. 222 – 247.

Запрошуємо вас до Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара, де ви можете познайомитися з перлинками світової художньої літератури, перекладеними українською мовою!