Основні джерела права, які діяли на території гетьманської України

Основні джерела права, які діяли на території гетьманської України

На українських землях були відомі «Зерцало саксонське» (1536), «Порядок прав цивільних магдебурзьких» (1559), «Право цивільне хелмське»(1584),   «Артикули права  магдебурзького» (1557).   

Гетьманські статті визначали правове становище Гетьманщини у складі Московської держави, права і привілеї гетьмана, окремих станів і соціальних груп, джерела права, судову організацію, фінансові відносини між двома державами тощо. Вони ухвалювалися під час обрання нового гетьмана і називалися по місту, де проходила козацька рада або підписувалася угода: Переяславські статті 1659 р. Ю. Хмельницького, Батуринські 1663 р.,  Московські 1665 р., Глухівські 1669 р., Конотопські 1672 р., Переяславські 1674 р., Коломацькі 1687  р., Решетилівські 1709  р., Рішительні пункти 1728 р. Відомі також статті, підписані гетьманами з польськими королями, зокрема – Гадяцький 1658 р. і Слободищенський 1660 р. трактати.

Вищим проявом національної правової думки є Пакти й Конституція законів та вольностей Війська Запорозького, ухвалені 5 квітня 1710 р. у Бендерах (нині – місто в Молдові) під час обрання гетьманом Пилипа Орлика. Це був договір між гетьманом і запорозьким військом про державний устрій в Україні після визволення з-під влади Москви. Складався з преамбули та 16 параграфів. У ньому йшлося про протекторат Швеції над Україною, статус української православної церкви, необхідність поширення освіти, цілісність і недоторканість кордонів країни, обмеження влади гетьмана парламентом, виборність усіх посад тощо. Документ був скріплений підписом Карла ХІІ і був чинним на частині Правобережної України до 1714 р.

Відновлена українська держава Гетьманщина охоплювала значну частину національної території, а саме: Київщину, частини Полісся, Волині і Поділля – на правому березі Дніпра та Полтавщину, Чернігівщину і Новгород-Сіверщину – на лівому березі, які були звільнені з-під чужинського панування і увійшли до її складу в результаті Національно-визвольної війни українського народу з Річчю Посполитою, розпочатою 1648 р.

Правовий простір молодої держави майже не зазнав змін (скасовувалися лише суто пропольські законодавчі акти: «Устава на волоки», Королівська і сеймові консти­туції, «Ординація війська Запорізького»), хоча судова система докорінно реорганізо­вувалася на зразок козацького суду, фактично відновленого суду реєстрових козаків, що існував до Ординації 1638 р.

Дія російського права на територію Гетьманщини не поширювалася. «Тут принагідно відзначити, – звертав увагу відомий дослідник права А. П. Ткач, – що питання про діючі норми цивільного, кримінального і процесуального права найменш досліджені. Незаперечно доведено одне, що в Україні діяли «попередні права», тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство, Магдебурзьке право.

Ці джерела права дістали закріплення у «Березневих статтях» 1654 р., залишивши незмінним правовий устрій, який уже склався, а 27 березня 1654 р. права українського народу було закріплено найвищим державним юридичним актом – царською Жалува­ною грамотою: «И мн, великий государь... велели им бьіть под нашего царского величества високою рукою по прежним правам и привилеям, каковьі им даньї от королей польских и великих князей литовских... и судитись им велели от своих старших по своим прежним правам».

Жалувана грамота царя Олексія Михайловича війську Запорозькому на збереження його прав і вольностей: 27 березня // Історія України : джерел. літопис / упоряд. В. І. Червінський [та ін.], за ред. В. І. Червінського, М. І. Обушного. - К. : Дирекція ФВД, 2008. – С. 173-175.

Підтвердження цих прав – загальне правило договірних статей та інших законів XVII- першої половини XVIII ст. Навіть в указах Петра І, що зробив першу реальну спробу централізувати владу на Лівобережній Україні, містяться подібні положення.

Крім того, правова база гетьманської України включала також акти органів державної влади: акти гетьманської влади і військової канцелярії, а в окремих випадках – рішення Генеральної ради і Ради генеральних старшин та міжнародні договори України, царське законодавство, судову практику.

Основні види поточного Гетьманського законодавства: універсали, ордери, листи, декрети, грамоти, інструкції, якими регулювалися адміністративні, цивільні, земельні (універсали про надання земель старшині «за службу» або церквам і монастирям «на молитви») відносини, які підтверджували право власності на землю (куплену чи успадковану). Ордери, інструкції, декрети встановлювали порядок розквартирування й утримання війська, проведення ревізій у полках, розгляду апеляційних справ у Генеральному суді (інструкція судам П. Полуботка (1722), Д. Апостола (1730), К. Розумовського (1760-1763)).

Цінним для дослідження є книга «Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.»  Видання містить тексти офіційно-службових документів, більшість з яких було створено в центральних установах, полкових та сотенних канцеляріях Гетьманщини.

«В основному корпусі актових джерел XVIII ст., виявлених у фондах Центральної наукової бібліотеки АН України ім. В. І. Вернадського і частково Центрального державного історичного архіву України, можна вирізнити шість цільних жанрових груп, що відображають офіційно-ділові стосунки, взаємозв'язок влади з населенням Гетьманщини, почас­ти – правобережних земель. Чільне місце посідає група директивно-розпорядчих актів: «универсал», «указ», «лист», «ордєр», «інструк­ція», «резолюція», «приказ» та ін. Стабільність формуляру гетьманських універсалів XVII  ст., як і соціальна вага доку­мента, упродовж століть залишила помітні сліди в інших різновидах актів.

З XVIIІ ст. під впливом російського діловодства провідним розпорядчим документом стає указ. Як свідчать акти з Малоросійської колегії та Генеральної військової канцелярії, він проникає навіть у сферу судочинства (див. розділ II). У його структурі можна виділити, крім за­головної частини, основу (виклад) з мотивуючим та резолюційним під­текстом і заключний протокол. Адресат в указі завжди конкретний, то­му засвоєна з універсалів формула «и всемь, кому о томть ведати належа­ло [б]» видається рудиментарною.

Іменні листи генеральної та полкової старшини у 30-х роках XVIII  ст. займали проміжне місце між універсалами й указами. Асимілюючись із першими, вони йменуються «писаннями» і зберігають відпо­відні формули-кліше в усіх клаузулах, починаючи із заголовної частини і завершуючи кінцевим протоколом: типу «прєто  по силе данного намь... універсалу; так, аби по оному войти и все посполитіє люди сел... поминованіе... отдавали по прєжнєму бєз жадной противности и огурства…». Зливаючись з указами, чимало листів еволюціонува­ли в накази («прикази»), чому сприяв запозичений з універсалів імпера­тив приказываєм та інструктивний виклад.

До класичних службових листів можна віднести гетьманський лист до значкового товариша І. Дорошенка (док. № 5) та лист-запит лубенсь­кого полковника Василя Савича до гетьмана І. Скоропадського. Етикет звертання (за винятком слів-історизмів), наявність в оповідній частині узагальнюючих висновків та прохання не відмовити на завершення, зберігаються й досі в службових листах.»

Ділова документація Гетьманщини XVIII ст. : збірник документів / Упоряд., передмова та комент. В.Й. Горобець ; Вступ.ст. В. В. Панашенко ; Відп. ред. Л. А. Дубровіна . – Київ : Наукова думка, 1993. – С. 35-69.

Універсали й укази Генеральної військової канцелярії були підзаконними актами, що конкретизували гетьманське законодавство.

На території Гетьманщини діяло церковне право. У зв’язку зі зміною правового статусу Російської православної церкви (ХVІІI ст.) посилилося втручання самодержавства і в правове життя української православної церкви шляхом введення в дію «Духовного регламенту» та інших нормативних актів, що регламентували організацію та різнобічну діяльність церкви. Джерелом права православної церкви були Кормчі книги, Номоканон та Церковні Устави князів Володимира і Ярослава, якими закріплювалося правове становище церкви і духовенства. Але церковні суди не обмежувалися в своїй діяльності цими правовими нормами. Уже в договірних Статтях 1654 року було застережено, щоб права, надані з давніх часів від княжат і королів «ни в чем ни нарушены были».

Грамотою від 15 грудня 1686 року російському Патріарху заборонялося  втручатися в діяльність українських церковних судів і приймати скарги на їх рішення. Підпорядкувавши київського митрополіта російському Патріарху, царський уряд, зберіг українські церковні суди, адже українське церковне право менше світського відрізнялося від російського церковного права.

Велика кількість і різноманітність джерел права, їх суперечливість, суттєві зміни в суспільному житті викликали необхідність уніфікації та упорядкування права. У цьому були зацікавлені як козацька старшина, яка намагалася зберегти свої права, так і царський уряд, який розраховував на те, що кодифікація сприятиме зближенню українських і російських правових норм.

У другій половині XVIII ст. із ініціативи старшинсько-шляхетської верхівки та підтримки царського уряду розпочалася кодифікація права України. У цьому процесі можна виділити декілька етапів.

Уперше думку про кодифікацію права висловив І. Скоропадський. У 1721 р. він наказав перекласти українською мовою Литовський статут 1588 р., «Зерцало саксонське», «Порядок прав цивільних магдебурзьких» та інші джерела права.

Д. Апостол звернувся до царського уряду з пропозицією затвердження прав і вольностей українських. У відповідь 22 серпня 1728 р. було видано указ «Рішительні пункти гетьману Данилу Апостолу», за яким створювалася кодифікаційна комісія у складі представників козацької  старшини, духовенства, міщан. Вона мала статус державного органу.

 «Решительные пункты 1728 г. Гетмана Войска Запорожского обоих сторон Днепра Апостола

Решительные пункты, учиненные по Его Императорского Величества указу, в Верховном Тайном Совете на поданное прошение Войска Запорожского обоих сторон Днепра Гетмана, господина Апостола

1. Его Императорское Величество всемилостивейше соизволяет в Малой России Гетмана и всех подданных своих содержать по прежним их правам и вольностям, и то им подтвердить своею Императорскою грамотою, и суду и расправе у них в Малой России указал Его Императорское Величество быть по прежнему их обыкновению, как о том именно в пунктах Гетмана Богдана Хмельницкого изображено, по которым пунктам сами они подтверждения просят, и быть тем судьям из их народа и отправлять в городах на ратушах, и сотникам, и полковой старшине, и полковникам, которые б были в таких чинах люди добрые и правдивые, чтоб народ отнюдь никаким неправым судом ни от кого отягощен не был…».

Академік М. П. Василенко, досліджуючи історію українського права, опублікував у 1929 році працю «Матеріали до історії українського права», де дав юридичний аналіз «Рішительним пунктам гетьману Данилу Апостолу».

Зокрема, вчений проаналізував незалежність судів до російського уряду:

«Решительные пункты», як закон, здавалося, встановили точний порядок щодо судів і їхньої незалежности од російського уряду. Але політичне становище Гетьманщини було невиразне, і це давало й привід і можливість для міністрів російських, що перебували при Гетьмані й наглядали за Гетьманом та старши­ною, втручатись не тільки в політичні та адміністративні справи, але й у справи суда. В інструкції, наприклад, міністрові при Гетьмані Семенові Наришкінові з Ко­легії Чужоземних Справ 8 січня року 1732 весь перший пункт був присвячений справам суда. Покликуючись на перший «Решительный пункт», інструкція підкреслювала: «чтоб присланному от ее импер. велич, к гетману, которому при нем гетмане повелено будет, в тот суд вступать, того не написано». Інструкція забороняла Наришкінові втручатися в суди, тим більш, що незавдоволений з Генерального Суду міг звертатися до Колегії Чужоземних Справ. А все-ж таки во­на ставила суди фактично під догляд російського міністра. «Однако же смотреть ему, генералу, – читаємо далі в інструкції, – чтоб по ее импер. вел. указу и особливой милости к народу малороссийскому, суд между ними чинен был вправду и таким порядком как в вышеписанном решении, данном гетману на­писано». Наришкін мусів доглядати за суддями генеральними великоросійськи­ми, щоб вони судили по правді, без проволоки, хабарів не брали і були в цьому за приклад для суддів українського походження. Коли Наришкін був-би побачив, що судді українського походження розв'язують справи не по правді, а кривдять тих, хто позивається, він мусів про це довести до відома Гетьмана, а сам, покликавши суддів-українців, зробить їм догану, щоб вони, боячись царського гніву, «неправды в делах, и волокиты, и обиды судящимся» не робили. На Наришкіна інструкція покладала обов'язок «всякими удоб возможными способы к тому приводить, чтобы был суд праведный без мзды и без обиды людем». Про все, що Наришкін постерегав, він мусів писати до Колегії Чужоземних Справ.

Невиразна інструкція Наришкінові давала йому величезні можливості запроваджувати новини в судах Гетьманщини, коли, на його думку, це призводило до того, щоб «суд был праведный». На підставі цього він, напр., 22 травня року 1733 зробив розпорядження, щоб у Суді Генеральному вживався петровський «суд по формі». Тоді-ж, треба думати, за зразком Суду Генерального, «суд по формі» почав уживатися й у судах полкових, сотенних тощо. Так тривало до гетьманства Кирила Розумовського, коли ордером Гетьмана 16 квітня року 1751 було скасовано цей порядок. Запровадженням у році 1733 до судів Гетьманщини «суда по формі» відкривалося широке поле для впливу російського процесового права на процесове право Гетьманщини.

Василенко М. П. Передмова до видання «Матеріяли до історії українського права» // Вибрані твори : у 3 т. / М. П. Василенко ; упоряд. І. Б. Усенко (кер. кол.) та ін.; Нац. акад. наук України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. - К. : Юрид. думка : Академперiодика, [200-] - Т. 2 : Юридичні праці / вступ. сл. І. Б. Усенко, відп. ред. Ю. С. Шемшученко, І. Б. Усенко. - 2006. – С.419.

У 1734 р. була створена друга комісія у складі 12 осіб на чолі з генеральним суддею Іваном Борозним, пізніше – генеральним обозним Яковом Лизогубом.

8 липня 1743 р. на пленумі, скликаному Генеральною військовою канцелярією, члени комісії підписали проект кодексу під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Його подали Сенату на розгляд генерал-губернатору Д. Г. Бібікову (1744). Відповідь надійшла 1756 р. Пропонувалося доопрацювати кодекс.

До 1767 р. він кілька разів повертався Сенату, але так і не був прийнятий. Причинами цього було те, що в ньому обґрунтовувалося право України на власну правову систему, а отже, і автономію, фіксувалася певна відмінність від російського права, були відсутні посилання на російські джерела.

Уперше кодекс знайшов в архівах і видав у 1879 р. О. Кістяківський. Найбільш повний текст збірника у 1970 р. знайшов й опублікував литовський історик В. Рауделюнас. Нині відомо 10 списків кодексу. Систематизований звід українського права складався з передмови й 30 розділів, які поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Він містив норми адміністративного, цивільного, кримінального, процесуального, торгового права. У ньому визначалися види злочинів, мета і види покарань, вводилися нові поняття (замах на злочин, головний злочинець і співучасник), розрізнялося право власності на рухоме, спадкове і набуте майно, регламентувалися договори купівлі-продажу, обміну, позички майна, поруки, зберігання, характеризувалася судова система тощо.

М. П. Василенко вважав, що «Права» не були якимсь новим кодексом, вони були кодифікацією існувавшего права, яке пристосовувалося до сучасного моменту і сучасних правничих понять. З цього боку збірник має великий інтерес для виучування…». Слід наголосити, що вчений у своїй роботі «Права, по которым судится малороссийский народ», як джерело до історії державного права України  XVIII віку» стверджував: «Зміст і історія його норм не звертала на себе ширшої уваги, і дослідники инколи тільки, мимохідь, звертались до «Прав», щоб доповнити кількість своїх аналогій. Між тим виучування норм «Прав» заслуговує й самостійної уваги. Щоправда, «Права» не були діючим правом, в формальному його розумінні. Вони не набули законодавчої санкції, не були затверджені законодавчою владою, не були опубліковані звичайним для законів XVIII в. порядком. Обов'язкової сили норми, в формуліровці «Прав», не мали. Але для історії права пам'ятник од цього не губить свого значіння. «Права» не були якимсь новим кодексом. Вони були кодифікацією існувавшого права, яке пристосовувалося до сучасного моменту і сучасних правничих понять. З цього боку збірник має великий інтерес для виучування. Не кажучи вже про те, що на Україні була переведена фактична кодифікація законів раніш, ніж в цілій Росії, норми, що ми їх зустрічаємо в «Правах», одбивають на собі характерні риси того соціяльного устрою, що робився в Лівобережній Україні в середині XVIII віку. Хоч головними джерелами для кодифікації «Прав» і були далекі од XVIII ст. по часу свого повстання правничі кодекси та книги, як Литовський Статут та книги магдебурзького права, але кодифікатори широко використували діюче звичайове право. Через те старим нормам було надано сучасного змісту і на них відбилися сучасні кодифікації правні поняття. Тому виучування їх може дати цінний матеріял не тільки в правному, ба і в соціологічному відношенню – для історії українського суспільного устрою тих часів.»

Василенко М. П. «Права, по которым судится малороссийский народ», як джерело до історії державного права України  XVIII віку // Вибрані твори : у 3 т. / М. П. Василенко ; упоряд. І. Б. Усенко (кер. кол.) та ін.; Нац. акад. наук України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. - К. : Юрид. думка : Академперiодика, [200-] - Т. 2 : Юридичні праці / вступ. сл. І. Б. Усенко, відп. ред. Ю. С. Шемшученко, І. Б. Усенко. - 2006. - С. 372-378.

З ліквідацією автономії України та введенням губернського адміністративно-територіального поділу чиновники малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник – «Екстракт із указів, інструкцій і установ» (1786), за основу якого було взято «Екстракт...» О. Безбородька, «Учреждение об управлении губерніями» (1775) та інші акти. Він містив норми українського і російського законодавств. Збірник був затверджений Сенатом і розісланий в установи України для практичного застосування.