Передумови виникнення пам’яток права Литовсько-руської доби

Передумови виникнення пам’яток права Литовсько-руської доби

З ослабленням українських державних формацій після навали кочівників у XIII-XIV ст. на Півночі, над Балтикою, сформувалася нова державна організація – Литва, яка не тільки об’єднала литовські племена, але й почала наступ на білоруські, а згодом і українські землі.

У середині ХІІІ ст. після утворення литовської держави литовський князь Міндовг (1230-і рр.) зайняв Чорну Русь (Новгородок) і Полоцьке князівство, що призвело до зіткнення з князем Данилою Галицьким. Але у 1254 р. було укладено мир, вони навіть поріднилися. Міжусобна боротьба довела литовську державу до розпаду. Вдруге об’єднав її у 1316 р. князь Гедимін (1316-1341 рр.), здобувши білоруські та українські землі. Він зайняв Менщину (Мінськ), Берестейщину, Волинь, Турово-Пінщину і північну Київщину. Вибрав собі у 1323 р. столицею місто Вільно. Гедимін почав себе називати “королем литовським і руським”.

Для зміцнення своєї держави Гедимін через одруження своїх дітей пов’язав родинні зв’язки з українськими і білоруськими князями, сприяв поширенню української культури в Литві. Син Гедиміна, князь Любарт, очолював українські сили у битві проти Польщі. Ця битва закінчилася втратою Галичини і Холмщини на користь Польщі (1387 р.). Більшість території Волині приєднується до складу Литовської держави.

У результаті переможної битви з татарами на Синіх Водах (1362 р.) великий князь литовський Ольгерд (1345-1377 рр.) оволодів Київщиною, Переяславщиною і Поділлям, дещо згодом під владою Литви опинилась більша частина Чернігово-Сіверської землі. Територія Литовського князівства збільшилась майже вдвічі і за Ольгерда складалася на 90% з українських і білоруських земель. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 p., Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії – державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці».

Руські князі разом із литовськими панами становили провідну верству держави. Руська мова стала державною мовою, українська культура, освіта, право вільно розвивалися і панували в литовській державі. Православна церква була правлячою.

Після Ольгерда в результаті міжусобної боротьби до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377-1392 рр.). У зв’язку із зовнішньою загрозою Великому Литовському князівству з боку Німецького ордену і Московського князівства за Чернігово-Сіверські землі він змушений був зблизитись з Польщею і одружився з польською королівною Ядвігою, уклавши в 1385 р. у Крево унійний союз з Польщею. Кревська унія поклала початок соціально-культурному і політичному впливові Польщі на Литву. Коронувавшись Польською короною, великий литовський князь Ягайло зобов’язався зробити католицтво державною релігією у Литві, приєднати її до Польщі, а разом з нею українські та білоруські землі. Однак завдяки енергійній діяльності Вітовта (1392-1430 рр.), племінника Ольгерда, підтриманого українськими і білоруськими феодалами, Велике князівство Литовське збереглося як незалежний державний організм і проіснувало до 1569 р.

Соціально-політичний устрій українських та білоруських земель тривалий час зберігав в основному свій попередній зміст. Князі з династії Гедиміновичів лише змінили колишніх Рюриковичів й визнали верховну владу над собою великого князя литовського. Саме цим пояснюється порівняно легке утвердження влади Литви над Україною. Для українців литовське панування було набагато меншим злом, ніж тяжке золотоординське ярмо. До цього слід додати, що литовці досить швидко потрапили під вплив більш культурної Русі, яка сприяла розвитку і могутності Литовського князівства.

У період польсько-литовського панування в Україні, з другої половини XIV ст. різко збільшується кількість писемних пам'яток.

Однією з причин цього було зростання торгівлі і зміцнення економіки, розвитку взагалі, а на слов'янських землях – зокрема. Друга причина – різкі політичні зміни, які відбилися на збільшенні кількості пам'яток. Не перестає створюватись паломницька література, віршована, драматична література.

Роздуми з приводу правового становища українського народу у період колонізації земель поляками та литовцями знаходимо у праці І. В. Пічета «Исторический очерк славянства»:

«Юго-западныя и северо-западныя русскія земли съ конца XIII в. начинаютъ чувство­вать на себе вліяніе возникшаго литовскаго княжества. Въ теченіе XIV в. они вошли въ его составъ. Признаніе власти великаго князя не уничтожили широкой автономіи земель. Русское населеніе оказывало большое вліянie на соседнюю Литву. Это продолжалось до 1386 г., когда литовскій князь Ягайлло заключил съ Польшей унію, и два государ­ства объединилъ подъ своей властью. Съ этого момента стала проникать въ Литву польская культура. Унія 1386 года неодно­кратно разрывалась со стороны Литовцевъ, и только Люблинская унія 1569 г. слила два государства въ одно, при этомъ русскія зем­ли: Волынь, Подолія, Кіевщина – отошли къ Польшъ. После Люблинской уніи украинскія земли усиленно колонизовались польскимъ правительствомъ, раздававшимъ свободныя земли отдельнымъ магнатамъ. Населеніе часто не желало оставаться подъ властью пановъ, бро­сало насиженныя места и уходило въ далекую степь. Развитіе наУкрайнъ крупнаго землевладънія способствовало росту крепостного права и сильной экономической эксплуатации населе­ния».

Пичет В. И. Исторический очерк славянства. Состав современного славянства / В. И. Пичет ; Ч. М. Іоксимович. - М. : Вестник мануфактурной про-сти, 1914. – С. 156.

Адміністративно-правові акти того часу – це документи про адміністративний устрій України, яка входила до Великого князівства Литовського. Як основу судочинства для українських земель було створено Литовський Статут. «Руська Правда» більше не використовувалась як кодекс законів у містах, але залишалась чинною на селі.

Правові акти накопичувались протягом років, у ході практичної судочинної діяльності. Наприклад, документальний матеріал збирався в Україні внаслідок скликання сеймів. Так, у Судовій Вишні на Галичині, рішення сеймів були основою судочинної діяльності. Вони були опубліковані в «Актах земських і гродських». З часом джерела права Великого князівства Литовського набувають норм конституційного та адміністративного права.

Монографію «Українська шляхта з кінця XIV до сережини  XVII століття. Волинь і Центральна Україна» доктора історичних наук, професора Наталі Яковенко присвячено історії формування шляхетського народу та його розвитку протягом двох століть від входження українських земель до Великого князівства Литовського. На її думку, правові норми, в яких зафіксовано права й обов’язки привілейованих груп, приймалися поступово:

 «Картина розвитку литовсько-ру­ського права XV століття була би не­повною без урахування таких важли­вих законодавчих актів, як привілеї окремим регіонам {так звані уставні земські грамоти), які видавали на по­твердження специфічних особливо­стей їх внутрішнього устрою під тра­диційним гаслом литовської урядо­вої політики: «Ми стариньї не руха­єм, а новиньї не уводим». Надання уставних грамот було тісно пов'язане з політичним становищем Великого князівства. За власним правом, зафік­сованим у згаданих привілеях, жили найрозвиненіші землі на окраїнах дер­жави: Полоцька, Вітебська, Смолен­ська, Дорогичинська, Київська, Волин­ська та Ін. їх географічне розташу­вання створювало можливості для лег­шого виходу зі складу князівства, що змушувало уряд зберігати традицій­ні порядки і звичаї, уникаючи неза­доволення місцевої знаті²⁰.

До появи Першого Литовсь­кого Статуту 1529 року було надано 21 уставну грамоту, зокрема і на укра­їнських територіях: Волинській зем­лі - 3, Київській - 2, Луцькій - 2, Брацлавському повіту - 1. Чотири з указа­них актів датуються однозначно і за змі­стом досить конкретні.

Хронологічно першим серед них є Львівський привілей 1392 року Владислава Яґайла землевласникам Лу­цької землі, коли вона належала до ко­ролівського домену (між 1386 і 1392 ро­ками). Привілей проголошує надання їм «уповні всіх тих прав і законних звичаїв, якими користуються зем'яни нашої Львівської землі»". Конкретний зміст цих «прав і законних звичаїв» окреслити важко. Можливо, у підтексті йшлося про розпочате Владиславом Яґайлом на Галицькій Русі переведення землеволодіння місцевих бояр, з ленного на безумовне власницьке право зі звільненням від усіх повинностей, окрім військової. Принаймні специфіка по­дальшого розвитку Волині, де імуніза­ція землеволодіння проходила наба­гато швидше, ніж у решті областей Ве­ликого князівства, не суперечить тако­му припущенню. На думку Івана Якубовського, цей привілей зберігав від­носну силу і після повторного приєд­нання Луцької землі до складу Великого князівства за Свидриґайла.»

Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV - до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна : [монографія] / Н. Яковенко ; ред. О. Вторих ; худож. Я. Гаврилюк ; карт. Д. Вортман ; Укр. наук. ін-т Гарвард. ун-ту, Ін-т Критики. - Вид. 2-ге, перегл. і випр. - К. : Критика, 2008. – С. 41.

Були також «Реєстри податків», протоколи і книги судів. Документи виникали не тільки в результаті діяльності гродських і земських судів, але також і судів підкоморських, скарбових або фіскальних. Суд засідав три-п'ять разів на рік, але на засіданнях записувалися десятки документів. Варто згадати також суди каптурові, лавничі та інші.

Джерельна база цієї доби представлена, крім щоденників сеймів і сеймиків і книг судів, ще й метриками, жалуваними грамотами, інвентарями, уставами на волоки, полемічною літературою. Незважаючи на несприятливі історичні умови, вікові традиції української державності на перериваються. Але їх подальший розвиток обмежується місцевим самоврядуванням, зокрема, в громадах та містах.