Походження, станова належність друкаря ранніх українських книг Івана Федоровича1

Міщанами були також білоруські протестантські діячі друкарі С. Будний, котрий переклав і видрукував 1562 р. «Катехизис», та В. Тяпинський, який близько 1580 р. видав у власному перекладі Євангеліє.
«Клеврет» Ф. Федоровича друкар Петро Мстиславець менше цікавить дослідників. Він походив з білоруського міста Мстиславля, його міщанське походження не викликає ніяких сумнівів. Крім Москви П. Мстиславець працював у друкарнях Заблудова (ще разом з І. Федоровичем) та Вільнюса. Його друкарська діяльність тривала від 1564 по 1577 р.
Місце народження. Довший час висувалися гіпотези про те, чи можливе інше місце народження (Великий Новгород, Калужчина), але всі вони були лише припущенням, бо не було виявлено жодного документа, який би пролив світло на цю проблему. У 70-х рр. XX ст. вдалося виявити записи в службовій документації Краківського університету початку XVI ст. у латинізованій формі прізвище студента Joannes Theodori de Phyetkowycze та в іншому місці – Joannes Theodori Moscus. Дослідники спробували відшукати назву населеного пункту Phyetkowycze. Проте це виявилося складною справою. Таку чи дуже близьку назву носили різні населені пункти в південній Польщі (Я. Ісаєвич), на Закарпатті (О. Орос) та в Білорусі (Є. Неміровський). Гіпотеза про походження І. Федоровича з Петковиців єдина, що має під собою документальну основу, але науковим світом остаточно не прийнята.
Станова належність. Чинне на той час законодавство Польсько-Литовської держави визначало умови визнання належності окремої особи до відповідного стану. Ще 1413 р. Городельським привілеєм великого князя Литовського Витовта розпочато остаточне оформлення станових прав литовської і староукраїнської суспільної верхівки, 47 родинам якої через акт адаптації було надано польські герби і визнані окремою вищою становою групою суспільств. Запроваджений 1529 р. загальнодержавний кодекс прав – Литовський Статут закріпив основи державного ладу, правове становище станів і окремих суспільних груп. Основна характеристика шляхетського стану полягала у тому, що головним обов'язком її перед королем і державою була військова служба. Шляхта, маючи мінімальні обов'язки, була наділена правом спадкового володіння землею, брати участь в управлінні державою через участь у сеймах, практично не платила податків у державну скарбницю. У судових справах підлягала земським судам або суду короля.
На відміну від шляхти міщани (селян ми не розглядаємо) керувалися у суспільному житті міським правом (Саксонським, Магдебурзьким тощо), вони виконували військові, замкові та інші повинності на користь міської влади, феодалів чи держави як складова міської групи чи співтовариства. Перед державою за збірну міську громаду відповідав війт, а не кожен член громади особисто. Судовою інстанцією для міщан були міські суди з правом апеляції до «королівського маєстату». Становище ремісників-українців (у тогочасній термінології – русинів) у Львові та інших українських і неукраїнських містах було особливо важким. З огляду на національність, а головно на приналежність до православної церкви, українських ремісників намагалися не приймати до ремісничих цехів, що фактично було забороною на професії, а тих, що входили в цехи, католики витискали, учням не надавали звання майстра тощо. Українці у Львові стояли на одному рівні з колоніями іноземців (вірмен, євреїв), вони не могли входити до міських урядів.
Друкарство відносили до ремесла, до однієї з міщанських форм діяльності, воно підпадало під чинні закони міста і ремісничих корпорацій – цехів. Як би не поважали того чи іншого майстра, але перейти з стану міщанського у шляхетський ніхто не міг, існуюча система не робила винятків ні для кого.
Так (про що вже згадувалося) Ф. Скорина, залишаючись міщанином, на знак особливого до нього ставлення отримав 1532 р. від польського короля Сигізмунда І грамоту, якою друкаря звільнено від підсудності місцевому міському, старостинському та воєводському судам. Що стосується І. Федоровича, то в час його життя у Львові (1572-1583) він перебував у юрисдикції судів міської адміністративної структури, де вирішувалися всі спірні справи міщан. Не відомо жодної апеляції І. Федоровича до судів вищої інстанції включно з королівської, не кажучи вже про королівський суд як суд першої інстанції.
Підтвердження належності до ремісничого стану знаходимо у списках платників міського податку «щосу» 1573 р., де І. Федорович записаний серед ремісників – після комірника Зура та Мартина Страха, ще раз зустрічається друкар у списку платників «щосу» 1574 р., знову ж таки після Мартина Страха. На відміну від міщан шляхта не платила міських податків.
Прізвище. В Європі фіксовані прізвища, що закріпилися за одною родиною і передавалися у спадщину, з'явилися в Італії в X-XI ст. Поступово ця тенденція поширювалася на «північ» і «схід». Наприклад, до кінця XIII ст. більшість міщан Страсбурга вже мали прізвища, в Польщі остаточне закріплення прізвищ у шляхти відбулося на межі XV-XVI ст., українська шляхта завершила формування системи своїх прізвищ у цей самий період, прізвища міщан стали спадковими протягом наступного століття, а процес устален¬ня спадкових прізвищ українських селян тривав аж до XIX ст.
Станову належність особи до шляхти в польсько-литовській державі характеризували чи маніфестували, серед іншого, форма титулатури та форма спадкового прізвища.
Деякі шляхетські прізвища утворювалися від назви села, міста чи містечка, з якого походив (чи якимось іншим чином був пов'язаний) рід, чи того населеного пункту, що був власністю шляхтича. Згадаймо Острог – Острозькі, Ружин – Ружинські, Вороновичі – Вороновицькі, Заболоття – Заболоцькі тощо. Особи, які прибули з інших країн, часто давали початок родам з «іноземним» прізвищем, вихідці з Угорщини ставали Угринами, Угриновичами чи Венгриновичами, з Пруссії – Пруськими, Прусиновськими, з Литви і Білорусі – Литвинами, Литвиновими, з Московської держави – Москвитиними, Сербії – Сербинами, Туреччини — Турчинами, Турчиновичами і т. д. Утворювалися прізвища й в інший спосіб і за іншими ознаками, від інших географічних назв, від різних форм імен (Тарасовичі, Григоровичі, Дашковичі і т. п.), прізвиськ окремих представників роду тощо. Для розрізнення окремих гілок роду почасти використовували подвійні прізвища, як приклад Гулевичі-Воютинські, Гулевичі-Дублянські, Гулевичі-Зглобицькі, Гулевичі-Піддубецькі, Гулевичі-Радошинські.
Прізвища шляхетської аристократії в документах завжди подавалися за певною схемою: «його милість князь Богуш Корезький», «його милість вельможний князь Костянтин Костянтинович Острозький», «вельможний Ольбрихт Ласький», «урожоний Зикгмонт Волський з Підгаєць», «його милість пан Андрій Жоравницький», «пан Михайло Джуса», в латиномовних документах – «magnifici Constantini Dusic Ostohrnsis», «nobilis Thoma Drohossowski», «generoso Wictirino Kowalsky».
Прізвища міщан (серед яких і друкареве) також мали своєрідні означення: «famati Mathias Sybenaycher et Nicolas Prezina», «famatus Iwan Drukarzowiz» «providus Iwan, Ruthenum», «providus Iwan Fedoriwicz, impressor Ruthenum», «honestus Iwan Szpak», «honesis Iwan Fedoriwicz, et Sienkonem, sellatorem Ruthenjs», provide et honestae Fedko Anciporkowic Xenna coniuqe Tatiannaque», providus Iwan Drukarzowiz filius providus Iwan Fedoriwicz», «honoratus Cosvas Mamowicz». Тут famatus перекладається як славетний, providus як обачний,  honestus як чесний, а  honoratus як шановний.
Отже розглянемо, як у цих документах пишеться ім'я та прізвище І. Федоровича – «друкар Іван», «Москва Іван», «Москвитин Іван», «Федорович Іван», «Ходорович Іван», «Іван Хведорович», «Chodorowicz Ivan», «Cwodorowicz Ivan», «Drukarz Ivan», «Fedorowicz Ivanus», «Ivan Ruthenus impressor», «Moschus Iwan», «Moskwa Iwan», «Moskhwicin Iwan», «Iwan impressor». У видрукуваних І. Федоровичем книгах зустрічаються такі варіанти написання прізвища друкаря: «Іоанн Федорович», «Іоанн Федоров», «Іоанн Федоров сын», «Іоанн, Феодорович печатник, з Москвы», «Іоанн Федорович друкар Москвитин», «І. Ф.».
Син друкаря Іван іменувався в прижиттєвих документах як Іван Друкарович, Іванко Друкарович, Іванко палітурник, Івасько політурник, Drukarzowic Iwan, Drukarzowic Iwanko, Iwan Drukarz, Iwan introligator,  Iwanko introligator та ін. Синова дружина Тетяна Анципоркович у документах зафіксована так – Івановичева Тетя¬на, Тацька вдова палітурника, Anciporkowic Tatianna, Iwanowocowa Tatianna, Taczka introligatoris vidua та ін. Як бачимо, ні син І. Федоровича, ні синова дружина не користувалися прізвищем Федорович.
Друкар у досліджених документах міського самоврядування при своєму прізвищі мав міщанський «титул» «famaus Iwan Drukarzowiz» «providus Iwan, Ruthenum», «providus Iwan Fedorowicz». В окремих україномовних та польськомовних документах його називали «пан», «pan», але то було не «титулування», а ввічливе звертання, яке на той час стало вже нормою.
Щодо прізвища Москвитин. Так могли називати людей, які чи то походили, чи то приїхали з Москви і могли не бути росіянами (москвитинами). Зрозуміло, що випадки переселення «москвитинів» були і раніше та пізніше, за окремими з переселенців закріпилися прізвиська Москвитин вже як прізвище. Деякі роди Москвитинів могли занепасти, вимерти, окремі ж продовжували існувати. Відомі роди Москвитинів на Волині. Так у «Реєстрах найманого війська на землях Русі і Поділля» 1527 р. фіксується Георгій (Юрій) Москвитин, а 1532 р. – Іван і Юрій (Георгій Москвитини). Дослідник Н. Яковенко звертає увагу, що за царювання Івана Грозного до України, Литви і Польщі помітний «доплив збройно-шляхетського елемента з Росії», «яких загально називали «москвитинами». Встановлено, що після 1565 р. з-під Слонима на Волинь прибув такий собі Логвин (прізвище невідоме), згодом став священиком, одна з його дочок одружилася з Ананієм Москвитином з Озерян, а їхній син Матвій Москвитин був священиком у Києві.
Варто звернути увагу на надгробок І. Федоровича, який, на жаль, не зберігся до нашого часу. Протягом XIX ст. кілька разів з пошкодженої могильної плити робили малюнки і навіть гіпсову копію. На всіх малюнках добре видно картуш з друкарським знаком «Іоанъ Федоровичъ друкарь Москвитинъ».
Ремісничий знак чи родовий герб. Спробу визначити станове походження І. Федоровича, зокрема через його друкарський знак, деякі спроби дослідники робили давно. Ще 1822 р. П. Кеппен, складаючи своєрідну антологію «Список русским памятникам, служащим к составлению истории художеств и отечественной палеографии», вказав на схожість друкарського знака І. Федоровича на шляхетський герб Шренява і Дружина. Пізніше свої міркування про цей знак виклав В. Лукомський у статті «К вопросу о родопроисхождении Ивана Федорова» в збірнику «Иван Федоров первопечатник» (1935), він пояснював цю схожість ремісничого знака І. Федоровича і герба роду Рогоз. Розглядали цю проблему інші дослідники, найбільше уваги цьому приділив дослідник Г. Коляда у статті «Друкарський знак Івана Федорова», що ввійшла до збірника «Українська книга» (1965), огляд дослідження цього питання зробив Є. Немировський у монографії «Иван Федоров» (1985).
Дослідження друкарського знака Івана Федорова починалося від простої констатації існування такого знаку, через спроби знайти відповідник у польській, українській чи білоруській геральдиці. Емблема ремісничого знаку І. Федоровича в основі має знак, форма якого – дзеркальна латинська літера S зі стрілкою нагорі. У відомих трьох варіантах знака емблема є ідентичною при різноманітності загального оформлення знака (іл).
Згадуваний В. Лукомський робив спробу довести ідентичність знака І. Федоровича з гербом «Шренява» роду Рогоз. Він пропонував таку версію: відповідно до існуючої тоді практики Ф. Федорович був приписаний до герба «Шренява» актом адаптації, що надавало йому права шляхтича і відповідно використання герба. Тут потрібне деяке уточнення: приписати до герба можна було далеко не кожного. Частіше це відбувалося з особами, які належали до перехідних груп, але потрібно було довести, що вони та їх предки во¬лоділи землею, виконували військову «службу» тощо.
Отож, герб «Шренява». На червоному щиті криволінійна смуга білого кольору в формі дзеркальної літери S. Над смугою, з розривом або доторкаючись – рівнораменний хрест. «Дружина» від «Шреняви» відрізнялася лише відсутністю хрестика, все інше ідентичне.
Є. Немировський у праці «Йван Федоров» (1985) обережно пропонує до розгляду ще один варіант «приписки» І. Федоровича до одного з шляхетських родів і, посилаючись на дослідження Я. Запаска та Г. Коляди, припускає, що краківський воєвода Петро Кміта (помер 1533 р.) «приписав» до свого герба І. Федоровича. Це він робить на підставі того, що друкарський знак, яким користувався І. Федорович у своїх виданнях з 1574 р., «схожий» на герб П. Кміти. Однак Є. Немировський помиляється навіть в описі того герба – «составляющая основу рисунка изогнутая полоса Кмитьі увенчана крестиком, а у Йвана Федорова – стрелой», хоча на репродуктивному гербі в Псалтирі з паралельним польським і латинським текстом (друкарня Унглера, 1539 р.) дуже добре видно, що ніякого хрестика в гербі П. Кміти немає, бо Кміти належали до герба «Шренява», а не «Дружина», і Я. Запаско та Г. Коляда згадують і репродукують саме «Шреняву»,
Тепер власне до друкарського знака І. Федоровича. Друкарське ремесло, яким воно сформувалося у Німеччині у середині XV ст., швидко розповсюдилося в Європі і досить швидко «рухалося» в бік України. Перші українські книги надрукував Ш. Фіоль у Кракові 1491 р., хоча за останніми дослідженнями О. Ороса пропонується вважати першою друкарнею в Україні друкарню Грушівського монастиря на Закарпатті, яка розпочала свою діяльність значно раніше.
Друкарське ремесло, як і всяке інше у тогочасному суспільстві, діяло в межах чинного законодавства та звичаєвого права. Серед іншого майстри на підтвердження якості виробу, хоч це була не єдина причина, почали ставити на ньому свій знак. Знаків поступово ставало все більше і більше, їх вживання почало нормуватися відповідним чином. Друкарі, ремесло яких виникло пізніше, порівняно з існуючими на той час ремеслами, розвиваючись в руслі існуючих юридичних норм, пристосовувалися до них. Це стосується і проблеми ремісничого знака. Не одразу і не на всіх виданнях та¬кі знаки ставилися, але досить швидко це правило стало загально¬обов'язковим у друкарів Європи.
Треба зауважити наперед, що українське книгодрукування досить швидко засвоїло норму вміщення друкарського ремісничого знака, але вона не прижилася, і на друках як приватних друкарів, так і на монастирських чи інших виданнях XVI – XVIII ст. реміснича друкарська марка практично відсутня, а місце друкування книги подавалося у текстовому варіанті. Натомість широко представлено герби тих осіб, яким присвячувалося видання, які фінансували тощо.
Думка окремих дослідників: ці герби виконували роль приватного фірмового знака громадських та церковних видавництв. Проте з цим твердженням важко погодитися. Річ у тім, що частини тиражів багатьох видань містять присвяти і герби різних осіб.
Лише кілька прикладів. Книга Т. К. Ставровецького «Зерцало богословиі», що вийшла 1618 р. у Почаєві, в окремих частинах тиражу містить герби І. Ярмолинського, Л. Древинського, О. Пузини, подібне бачимо у лаврському виданні 1624 р. «Бесіди на діяння святих апостолів» Івана Золотоустого – герби Єлисея Плетенецького та Святополка Четвертинського. Львівський «Октоїх» 1630 р. з братської друкарні у різних примірниках мав герби і присвяти О. Балабанові, К. Боговитиновій-Ярмолинській, М. Могилі, М. Бернавському.
На сьогодні відомо кілька ремісничих друкарських знаків українських друкарів і друкарень: Ш. Фіоля, І. Федоровича (у Львові та Острозі), Львівського братства, І. Кунатовича. Крім фіолетового краківського знака, який лише умовно можна віднести до ремісничих знаків, всі відомі знаки походять зі Львова та Острога. Хронологічно це 1574-1639 рр.
Фіоль. На двох датованих 1491 р. українських першодруках Ш. Фіоля («Октоїх» і «Часослов») на сторінках з колофонами (історія з ними також заплутана) вміщено герб м. Кракова, звивисту стрічку із загадковими знаками, що схожі на літери глаголиці. По боках вгорі ініціали друкаря латинкою – S.V. Ініціали, ймовірно, взяті з німецького написання імені і прізвища друкаря Schvaipolt Viol; коли б ініціали були взяті з польської мови – Szwajpolt Fiol, то ініціали були б S.F., так само і з латинського написання імені і прізвища друкаря ініціали були б також S.F. По боках внизу розміщено ще два загадкових знаки. З огляду на те, що лише два видання містять вказану гравюру (збереглося 2 примірники «Часослова», гравюра з «Октоїха» відома лише в копіях), вважати, що на ній зображено ремісничий знак друкаря, можна дещо умовно.
Ф. Скорина. На більшості гравюр видань він містив «монограму» у вигляді сонця і місяця. Дослідники пропонують вважати її друкарським знаком міщанина Ф. Скорини. «Монограма» присутня на титульних сторінках та багатьох гравюрах-ілюстраціях. На гравюрі з портретом Ф. Скорини у празькій Біблії, крім «монограми», поміщено два щити зі знаками, умовно назвемо їх «т-подібний» і «корона», дуже можливо, що це монограми граверів, внизу на чорному прямокутнику вибагливо переплетеними літерами написано ім'я та прізвище Ф. Скорини. Титульний лист цього видання прикрашений трьома рівновеликими щитами, один вгорі та два внизу. Нижні щити заповнені «монограмою» та «т-подібним» знаком, а верхній щит лишається порожнім.
Нами помічено, що те, що згадані монограми граверів скоринних видань співввідносяться із загадковими знаками Ш. Фіоля, вони ніби знаки однієї системи.
Федорович. У московських виданнях і то не в усіх, лише у 4 з 7, це львівський «Апостол» (1574) та «Буквар» (1574) і острозький «Новий Заповіт із Псалтирем» (1580) та «Біблія» (1581). У цих чотирьох виданнях використано три варіанти друкарського знака. В «Апостолі» знак – це досить пишна рослинна композиція, яка огортає два аркуші з гербом Львова (ліворуч) та друкарським знаком І. Федоровича (праворуч). Останній складається з дзеркального 5-подібного значка зі стрілкою нагорі та чотирьох літер слова ІОАН, по дві літери з кожного боку значка. Знизу всю цю інформацію тримає рука. Подібні руки можна зустріти на українських рукописах того часу.
У «Букварі» зовсім по-іншому вирішено друкарський знак, це лише картуш із S-подібним знаком та літерами ІОАН. У цьому виданні герб Львова вміщений окремо. Порівнявши цей міський герб з гербом Кракова на книгах Ш. Фіоля, можна побачити багато спільного, дуже схоже трактуються брама, грати воріт, двері. Принаймні ці зображення гербів значно ближчі, ніж герби Кракова та Галера.
Острозькі видання містять третій варіант друкарського знака І. Федоровича. Картуш з S-подібним знаком тримає рука за кільце згори, тобто він висить. Стосовно S-подібного знака висувалися різні припущення, але жодне з них не знайшло загального визнання. Нам би хотілося звернути увагу не на значення, а на графічну форму цього знака. Якщо поглянути на друкарські знаки різних європейських друкарів, котрі друкували свої книги трохи раніше і книги яких були доступні І. Федоровичу, хоча б у час його навчання у Краківському університеті.
Ми вибрали кілька знаків (далеко не всі) з книг, палеотипів, що видруковані в першій половині XVI ст., для яких характерна структурна подібність знаку І. Федоровича, тобто ті, які в основі мають вертикальну лінію у поєднанні з 5-подібними елементами. Це друкар Йоган Фробен з Базеля (III, 1), Мельхіор фон Нойс з Кельна (III, 2), Йоган Штухс з Нюрнберга (III, 3), Конрад Необар з Парижа (III, 4), Альд Мануцій з Венеції (III, 5), Ганс Люфт з Вітенберга (III, 6), майстер Ш5 (III, 7).
Цей перелік можна продовжити ще багатьма прикладами, але суть у тому, що існували множини друкарських знаків, які структурно чи графічно утворювали групи. Зокрема, дуже поширеним було використання двох картушів з емблемами, монограм у поєднанні з хрестом та сферою тощо. Певну паралель бачимо у друкарських знаках Ш. Фіоля та Ф. Скорини.
Порівняння друкарських знаків європейських палеотипів і знака І. Федоровича дозволяє розглядати вплив графічної структури чи образу друкарських знаків європейських зразків на друкарський знак І. Федоровича. Бо шукати якогось прагматичного пояснення у його формі так само важко, як знайти пояснення наявності дельфіна, змій чи риб у друкарських знаках інших друкарів (1-7). Легко можна помітити аналоги зображення руки, що «тримає» всю композицію у тих самих друкарів (звертає на себе увагу також «хмарка», яка обрамляє кисть) у І. Федоровича та у Г. Люфта (III, 11), С. Вінсенка (III, 12), Й. Фробера (III, 13), К. Необара (III,14). Бачимо також подібні «руки» в українських рукописних книгах, візьмемо для прикладу Євангеліє початку XVI ст. з бібліотеки Ужгородського університету (III, 9) та з Пересопницького Євангелія (III, 10). Знову ж таки мова йде про певні шаблонні рішення, які не цуралися використовувати друкарі і графіки.
Оригінальніше виглядає друкарський знак з висячим картушем, подібну схему вдалося знайти лише в друкарського знака марбурзької друкарні першої половини XVI ст. (тут працювало кілька друкарів) та друкарні монастиря в Грачаниці. Ці знаки дуже схожі – рука тримає за стрічку глобус.
На підставі викладеного можна однозначно твердити, що знак, який вживав у своїх виданнях І. Федорович, є ремісничим друкарським знаком. Трактувати його як герб, а він може бути лише у шляхтича, немає ніяких підстав.
З усього сказаного випливає кілька висновків. Іван Федорович був міщанином, а не шляхтичем, що підтверджується неусталеністю його родового прізвища, формою «титулування», а головне – його ремісничою діяльністю, і зокрема друкарським знаком.

// Пам’ять століть. –  2004. – № 1. – C. 117-126.