Продовження

Звісно, парубкам після важкої домашньої праці— цілоденного молотіння хліба, рубання дров або ремісникування (гончарі, теслі, чинбарі, ковалі, стельмахи, ткачі та ін.) уже було не до роботи. Хотілося відпочити, повеселитися, погомоніти з любою дівчиною.
Була на вечорницях і гуртова робота. Особливо тоді, коли засватають когось із дівчат, а в неї не вистачає рушників на весілля. Отоді подруги «пособляють» нареченій, вишивають для неї рушники.
Часом спільно хлопці і дівчата лущили кукурудзу, теребили квасолю або вимикали мички коноплі чи льону.
Декілька дівчат по черзі, поки інші працювали, готували скромну вечерю: галушки, вареники, млинці чи пиріжки, узвар. Не скрізь на буденних вечорницях влаштовували спільну вечерю. В роки, коли з харчами було сутужно, молодь вечеряла вдома. Після вечері дівчата працювали недовго. Днища, гребені, прядки ховали під лави і починалися ігри, співи, танці. Опівночі розходилися по домівках. Кожну дівчину проводив хлопець і ніс прядку. Частина молоді залишалася ночувати в досвітчаній хаті, переважно ті, що мали пару. Вносили соломи, розстеляли на долівці, накривали ряднами і вкладалися покотом відпочивати.
Ненадовго, бо «удосвіта, не на світанку, а перед світом» дівчата знову бралися за роботу, а хлопці йшли додому.
Своєрідними були буденні вечорниці («вечурки») на Лемківщині. Сюди сходилася не лише молодь (парубки, дівчата, дівчуки, хлопці), а й молодиці та люди похилого віку. Пряли, співали пісень, оповідали байки і казки, організовували різні забави. Дідусі та бабусі розповідали про давні часи, а відставні солдати — про походи в чужі краї. Вечорниці тривали приблизно з 7 до 11 години, на них молодь багато чого навчалася.
У науковій літературі минулого є багато міркувань щодо цнотливості молодих людей на вечорницях (М. Сумцов, П. Чубинський, Д. Бантиш-Каменський, О. Афанасьєв-Чужбинський, І. Кулжинський та ін.).
Усі дослідники сходилися на тому, що вечірні і нічні зібрання молоді ґрунтувалися на строгій моральності. Молодь не дозволяла собі ніякої нескромності, яка б виходила за рамки моральних засад і звичаїв.
Такі чисті взаємини парубків та дівчат забезпечували як самі традиції суспільного життя села (виховання, громадська думка, весільні обряди), так і сама парубоцька та дівоцька громади.
Слід зауважити, що поряд з терміном вечорниці на значній території України (Полтавщина, Слобожанщина, Наддніпрянщина, Південь України та на Кубані) побутувала назва «досвітки». Досвітками називали тому, що молодь проводила на вечорницях цілу ніч «до світа».
Здебільшого досвітками іменували буденні вечорниці. А власне вечорницями (Уманщина, Полтавщина та інші) називали тільки святкові, розважальні сходини молоді («вечорниці — це гулянка»).
На Західній Україні, Поділлі поширений був термін «вечерниці», а на Херсонщині, Лемківщині, Київському та Волинському Поліссі — «вечірки» і «вечурки».
Отже, самі терміни для означення молодіжних зібрань, а також і їх зміст не є однаковими в усіх регіонах України. їх треба спеціально досліджувати.
Святкові вечорниці, на відміну від буденних, відзначалися великою розмаїтістю. Спільною ознакою майже всіх святкових вечорниць (за винятком хіба що деяких недільних) було те, що для їх проведення молодь влаштовувала складку. Подекуди це слово вживалося і у значенні вечорниць на великі свята (празники). Дівчата здебільшого складалися продуктами, які приносили з дому, а парубки грішми (обирали скарбника з-поміж себе або віддавали гроші отаману). На зібрані гроші наймали музикантів, купували різні ласощі та напої.
Справжню школу майбутньої господині проходили дівчата під керівництвом вечорничної матері. Всім знаходилася робота: хто тісто місив, хто вареники ліпив, хто розтирав сир, мак, а хто нарізав м'ясо, хліб, овочі тощо...
Як було уже все наварено і напечено, приходили парубки у супроводі музик.
Починалися співи, ігри, танці. Добре повеселившись і зголоднівши, сідали вечеряти за спільний стіл. Після вечері ще довго співали. Опівночі розходилися, парубки відводили дівчат додому. Такою є узагальнена і спрощена схема святкових вечорниць. Однак майже кожні з них — чи то прощальні, чи то весільні, а чи Андріївські—мали свій характерний і неповторний обрядовий колорит.
Цікаво відзначала молодь відкриття вечорничного сезону — входини («охізчини»). Так, на волинському Поліссі ще в І чверті XX ст. для перших вечорниць (вечурок) готували спеціальні обрядові страви та печива: кашу, «горгуна» (бабку) і півня (спеченого цілим з начинкою). І кашу, і півня прибирали квітами. Після вечері горщик з кашею, зав'язаний у хусточку, розбивали. Розбивав той парубок, який давав за кашу найбільший викуп.
Цей обряд має давнє, дохристиянське походження. Кашу приносили в жертву богам землеробства і скотарства. Посуд розбивали в знак закінчення жертвоприношення (посуд, що послужив богам, не міг служити людям). Колись в Україні учні в перший день занять їли кашу разом з учителем, а в кінці трапези розбивали горщика.
У день перших вечорниць на півдні Волині парубки і дівчата «коминка женили» — обряд на честь запалювання нового, осіннього вогню в лучнику (світочі): складалися на спільну вечерю, наймали музик і забавлялися цілу.
Виряджання хлопців у рекрути відбувалося на прощальних вечорницях. Ця  подорож товариша  вважалася особливо небезпечною (за традицією виряджання в похід). На вечорницях до рекрута виявляли особливу шану, його дівчина дарувала коханому хустку або хрестик.
Дівоцька громада забезпечувала приміщення для вечорниць і його освітлення, опалення, їжу для спільної вечері. Дівчата тієї чи тієї громади не мали права без відома і згоди старшої, а то і всіх подруг приходити на вечорниці іншого гурту (парубкам вхід був вільний). Старша також не дозволяла залишатися на ніч у вечорничній хаті дівчині, якій ще не виповнилося 18 років, йдучи перший раз на вечорниці, дівчата приносили курку або грудку масла. Поводилися з парубками гарно, не можна було сказати хлопцеві «брешеш».
У наш час, коли історичні, соціально-економічиі умови докорінно змінилися, вечорниці втратили своє первісне призначення. Однак їх естетичний, етичний потенціал, народознавчу пізнавальність варто активно використовувати в арсеналі засобів виховання молоді.