Неймовірні та незламні люди: родина Світличних та її оточення
Наша чергова «Літературна зустріч з Гончарівкою» була присвячена Івану Світличному – одному з визначних діячів українського дисидентського руху та його родині й оточенню.
Гостя зустрічі – Олена Лодзинська, завідуюча філією «Музею шістдесятництва» Музею історії міста Києва, розповіла нам про героя їхнього музею, духовного поводира національно-демократичного руху 1960-1970-х років, поета, перекладача, літературознавця і критика.
Пересічні українці мало знають про життя Івана Світличного, більше на слуху шістдесятники, які дожили до наших днів.
Народився Іван Олексійович 20 вересня 1929 року, у селі Половинкине, що на Луганщині у звичайній родині. Окрім нього, у батьків було ще двоє доньок – Марія та Надія. Ніякого національного виховання, ніякого поштовху до усвідомлення себе українцем. Іван зростав у тому, що кращої літератури за російську класику немає. Після закінчення школи вирішив вступати на російську філологію до Харківського університету, але, недобравши балів, перейшов на українську філологію. Знайомиться з національно свідомою молоддю та зацікавлюється «білими плямами» української історії. У 1952 року Іван вступає на аспірантуру до Інституту літератури АН УРСР.
У 1953 році Іван Світличний знайомиться з Леонідою Терещенко (Льолею), інженеркою-будівельницею за освітою. За кілька років вона стане його дружиною.
Сестра Світличного, Надійка, теж вступає до Харківського університету на українську філологію. За період навчання в аспірантурі та роботі молодшим науковим співробітником світогляд Івана змінюється докорінно. У 1962 р. Світличний приходить до «Клубу творчої молоді» та стає його лідером. Він намагався збагатити світогляд молодих літераторів: не тиснув, а пропонував почитати та зробити свої висновки. У нього в квартирі часто проводяться літературні читання. Алла Горська подарувала Світличному магнітофон – і він став записувати всі зустрічі, потім переписувати на папері й відсилати до Львова на аналогічні зустрічі клубу творчих літераторів. Зараз ці касети з голосами Симоненка, Вінграновського, Жиленко, Голобородька, Костенко, Мамайсура й інших є основою аудіоархіву Музею шістдесятництва. У 1963 р. Світличного звільняють з роботи, 1964 р. розігнали «Клуб творчої молоді». За ним слідкували, знали, що він впливає на розум молодих митців. 1965 року починаються політичні арешти. Івана заарештовують на 8 місяців.
Пані Олена розповіла, що в Світличного була мрія: видати антологію молодої французької поезії українською мовою. Але радянська влада це не сприймала: навіщо це робити, коли є російські переклади? Українська мова не повинна була розвиватися, йшов курс на зближення мов. Іван збирав матеріали для словника синонімів української мови, хотів зберегти слова, які зникали. Антологія перекладів так і не вийшла, всі матеріали були вилучені під час другого арешту Світличного 12 січня 1972 р. КДБ проводить масштабну операцію «Блок» проти шістдесятників і дисидентів. Дружину Івана звільняють «за власним бажанням», сестру Надію заарештовують, а її дворічну дитину передають під опікунство іншої сестри – Марії, чоловік якої – комуніст. Надія 4 роки відсиділа в Мордовії в політичному таборі. У музеї шістдесятництва зберігається колекція табірних вишиванок, які там робилися.
Світличний отримує 7 років таборів суворого режиму й 5 років заслання. 1978 року він вирушає до місця заслання на Алтай, райцентр Усть-Кан. Сюди до нього переїжджає дружина Льоля. 20 серпня 1981 р. у Світличного стається важкий інсульт. Дружина погоджується на складну нейрохірургічну операцію в табірній лікарні, під час якої йому заносять інфекцію. Льоля влаштовується санітаркою до лікарні, щоб бути поряд з чоловіком. Пише листи з проханням комісувати Світличного за станом здоров’я. У відповідь – відписки, що помилуванню не підлягає. До кінця терміну в Світличного була І група інвалідності. У 1983 р. Іван з родиною нарешті повертається до Києва, однак Світличний-поет і Світличний-критик вмерли там – на Алтаї.
Останні 11 років про Івана дбала дружина: читала, вмикала Баха й цикл передач «Шістдесятництво в Києві» сестри Надії Світличної по радіо «Свобода», якій вдалося вибратися з «великої в’язниці народів» після ув’язнення. Помер Іван Світличний 25 жовтня 1992 року. Похований на Байковому цвинтарі: неподалік Василя Стуса та в його вишиванці.
Друзі називали його духовним лідером, моральним авторитетом тих часів. Семен Глузман вважав, що Іван Світличний переріс багатьох дисидентів і «був не лише справжнім українським патріотом – він був людиною європейської формації, противником усіх фундаменталізмів і фанатизмів».
Це дуже важлива та чутлива тема для нас усіх. Дякуємо пані Олені за розповіді про подвижників, які по краплі виборювали нашу Незалежність.
Ми не маємо права бути переможеними. Бо в нас така історія!!! Такі люди!!!
Маємо пам'ятати і продовжувати їх справу! Борімося – поборемо!
Наостанок пані Олена прочитала вірш Івана Світличного:
Умій суддю свого жаліти,
Тяжкі гріхи йому прости,
Таж він людина, як і ти:
У нього дома жінка, діти,
Їм треба хліба принести
І треба – ніде правди діти –
З лайна собачого зуміти
Державний злочин довести.
Хотів би ти в тій шкурі бути?
В дугу свій горб і совість гнути
Собача доля! Зрозумій
І не топчи багно в болото.
Жалій суддю свого достоту,
Як ми жаліємо повій.
Друзі! Більше дізнатися про Івана Світличного можна з книги спогадів про нього. Вона має назву «Доброокий» - бо саме таким бачили друзі та знайомі Світличного.
А також працівники відділу наукової інформації та бібліографії підготували рекомендований список літератури – праць Івана Світличного та розвідок про нього.
