Головна Новини Українське шістдесятництво як ланка національно-визвольного руху: літературний вечір з Гончарівкою

Українське шістдесятництво як ланка національно-визвольного руху: літературний вечір з Гончарівкою

30.11.2023 13:15

Промайнув черговий осінній та по-справжньому щемливий «Літературний вечір з Гончарівкою».
Цього разу учасники проєкту вперше познайомилися з філією «Музею шістдесятництва» Музею історії міста Києва та зустрілися з лекторкою – Оленою Олександрівною Лодзинською, завідуючою філією. Пані Олена захоплююче розповіла присутнім про українське шістдесятництво.

Лекторка зазначила, що музей незвичайний тим, що заснований самими шістдесятниками. Але кого ж можна назвати шістдесятниками? Бо багатьох людей дивує сама концепція музею.

Загальна характеристика шістдесятництва починається з хрущовської відлиги в другій половині 1950 – середині 1960-х рр., коли була проголошена відмова від культу особи Сталіна. Більша свобода слова, амністія політв’язням сталінського періоду, ренесанс в науці та культурі. Але це була російськомовна культура. У музеї ж приділяється увага саме українському шістдесятництву. Спочатку це була невеличка купка людей, яку В. Стус назвав «малесенька шопта лише для молитов і сподівання». Та вони відроджували саме українську культуру, намагалися вберегти та відродити українську мову, бо русифікація не припиналася, а навіть посилювалася.

Клуб творчої молоді

Українські політв’язні були надовго засуджені за визвольну боротьбу в ОУН УПА та не підлягали амністії, продовжували відбувати свої строки ув’язнення. Влада ж не змінилася. Найвлучніше про те що, відбувалося тоді в суспільстві, написав Д. Павличко у своєму вірші  «Коли помер кривавий Торквемада».  І не тільки написав вірш, а ще й дивовижним чином у 1958 році опублікував свою поетичну збірку «Правда кличе», в якій цей вірш було розміщено.

У 1960 році на базі театрального інституту Карпенка-Карого молодий режисер, тоді ще студент, Лесь Танюк створив Клуб творчої молоді. Тоді за кожен «чих» треба було бігти в райком чи компартії, чи комсомолу. Він виконав всі вимоги, зареєстрував клуб, отримав дозвіл. У 1962 році їм надали кімнату № 13 у Жовтневому палаці. Молода генерація започаткувала свою діяльність. До клубу доєдналася творча молодь з різних місць: Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Микола Вінграновський,  Василь Симоненко, Іван Драч. Запрацювала літературна секція. Вона мала ще два відгалуження: робітничу літературну студію, яка називалася «Брама». Її вів київський поет Андрій Могильний прямо зі свого дому. Збиралися літератори-початківці. І літературна студія була у Вишгороді, її вів молодий поет Володимир Комашков. Пізніше його виключили з київського університету за таку діяльність. «За вчинок не сумісний із званням радянського студента» – така була універсальна характеристика тим, кого влада звинувачувала.

Була також театральна секція, запрацював молодіжний експериментальний театр. У 1962 р. прийшла до них Алла Горська з купою своїх колег – молодих художників. Саме вона першою заговорила про те, що головним напрямом роботи цього клубу має стати саме відродження української культури, треба працювати саме для України. Лекторка наголосила на тому, що такі слова саме від Алли Горської викликали здивування, бо Горська народилася в Ялті, росла в Ленінграді й тільки наприкінці війни її родина опинилася в Києві. Вона не знала української мови, але почала вивчати її, познайомившись із цими людьми. У таких самих умовах знаходилися Людмила Семикіна, Галина Севрук. Вони теж хотіли вивчити українську мову. Володіти нею, вважали це своїм обов’язком. Їм треба було, щоб хтось цим зайнявся й шукали вчителя. А тут така нагода: рідна сестра Івана Світличного – Надія Світлична, яка закінчила харківський університет українську філологію, фахова вчителька української мови. Спочатку комплексувала, але потім зрозуміла, що потрібна їм, проводила заняття, виконували завдання. Алла Горська потім принципово друзям писала листи тільки українською мовою.

Алла Олександрівна Горська 

При Клубі творчої молоді ще працював хор «Жайворонок». Займалися вони етнографією, збирали фольклорні твори. Поставили за мету зібрати та відтворити стародавні українські пісні, які були забуті в радянський час. Розшукували, розучували та виконували. Їх радо запрошували на гастролі Київщиною.

Щодо української творчості, прагнення поширити більше української мови в сферу вжитку в Києві було складно. Лекції велися переважно російською майже у всіх вузах, зменшувалася кількість українських шкіл. Забезпечення російських шкіл було кращим до кінця радянської влади. І частина цих молодих і освічених людей не хотіла з цим миритися, бо це ображало їхню гідність. Вони помітили, що це заперечує ті норми, які записані в радянській конституції. Їм належало ще на власному досвіді переконатися в тому, що написано то воно правильно все, але не діє. Клуб об’єднав людей які хотіли працювати для України. Діяли вони до 1963 р. Слава Клубу творчої молоді ширилася й такого типу клуби стали створюватися в інших містах.

У 1964 р. 150-річчя з дня народження Т.Шевченка проводилися заходи. Радянська влада зображала поета борцем із гнобленням народу, а його заклики до визвольного руху замовчувалися. Це не подобалося молодим шістдесятникам. Ліна Костенко написала вірш «Заворожи мені, волхве!..», де є такі рядки:

Що писав би Шевченко
в тридцять третьому,
в тридцять сьомому роках?
Певно, побувавши в Кос-Аралі,
побував би ще й на Соловках.

Загартований, заґратований,
прикиданий землею, снігами, кременем,
досі був би
реа
білі
тований.
Хоч посмертно, зате – своєвременно.

Клубівці обговорюють цей вірш. До святкування роковин Т.Г. Шевченка перевіряють університет Шевченка, а там немає нічого, ніяких заходів. Звернулися до художників. Алла Горська, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук та Галина Зубченко створили вітраж. Це власне був малюнок на приставних рамах. Вранці прийшов перевіряти представник міському партії й заборонив показувати.

Пані Олена розповіла, що музей має матеріали з усієї України і не є суто київським за тематикою. Відкрився він 22 серпня 2012 року. Мета його – нести пам’ять про борців за незалежність України. Бо ті люди, які постали під час «хрущовської відлиги», ніколи не змінювали поглядів. Вони боролися попри репресії 60-х, 70-х, 80-х років ХХ століття, і надалі лишалися соціально й політично активними, попри вік і хвороби. Ці люди були впевнені: в Україні не буде нормального розвитку, коли не буде державності. Шістдесятники – це саме ланка національно-визвольного руху.

Дякуємо пані Олені за цікаву розповідь та з нетерпінням чекаємо на чергову зустріч!

Календар подій

    1 2 3 4
56 7 8 91011
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29