Україна в Другій світовій війні (1939-1945)

Федір Турченко, завідувач кафедри новітньої історії України
Запорізького національного університету, доктор історичних наук, професор

Україна в Другій світовій війні (1939-1945)

Після Революції гідності в Україні та в умовах російсько-україської війни, яка почалася в 2014 р., значно посилився суспільний інтерес до історії Другої світової війни та, зокрема, місця і ролі в ній України. Цьому сприяли започаткований День пам'яті і примирення 8 травня 2015 р., а також 70-річний ювілей Перемоги над нацизмом, який відзначили 9 травня 2015 р.
Друга світова війна була й залишається однією з найбільш складних і заполітизованих тем історіографії. У радянські часи комуністичним керівництвом СРСР був створений ідеологічний міф про Велику вітчизняну війну, який став своєрідною калькою для всіх, хто писав про війну. У контексті будь-якої розповіді про воєнні події належало нагадувати про переваги соціалістичного ладу над капіталістичним, морально-політичну єдність радянського суспільства, дружбу народів СРСР, керівну роль Комуністичної партії та її вождів, талант радянських полководців і масовий героїзм рядових бійців.
Ці абстрактні фрази створювали глобальне полотно, увінчане сакральним словом: «Перемога». Те, що в нього не вписувалося - реальні і штучні труднощі війни, мільйони невиправданих жертв і трагедії цілих народів, варварське насильство комуністичної влади над власними громадянами і багато іншого, «незручного», вважалося дру¬горядним, випадковим, дрібним, не вартим особливої уваги. Головне - ми перемогли. Один із популяризаторів міфу про Велику Вітчизняну війну - начальник Головного політуправління Радянської армії Олексій Єпішев - на заклик описувати правду війни різко відповів: «Кому нужна ваша правда, если она мешает нам жить?». Звичайно, коли генерал говорив слово «нам», він мав на увазі передусім ту частину суспільства, яка була основою тоталітарного комуністичного режиму, що панував тоді в СРСР і яскравим речником якого він був.
І хоча держава, яка так боялася правди про війну, давно перестала існувати, це питання залишилося актуальним й для нас, громадян України початку XXI ст. Чи потрібна нам Правда про війну? Може, краще залишити в архівних документах бездарних воєначальників невиправдані поразки і втрати, репресовані народи, загублені без необхідності життя наших земляків? Чи треба нам знати про долі звичайних людей, яким судилося прожити життя, мало придатне для пригодницького фільму чи роману?
Незаангажовані вітчизняні й зарубіжні історики, досліджуючи війну, дійшли переконання, що минуле треба приймати у всій його повноті й писати про нього так, як диктують історичні джерела й професійне сумління. Вони добре пам'ятають про своє суспільне призначення: шу¬кати й писати правду про минуле. Це, здавалося б, просте завдання стає надзвичайно складним, коли мова заходить про участь України у Другій світовій війні.

*   *   *
У війну Україна ввійшла в умовах бездержав'я й територіального розколу. До 1939 р. українські землі перебували у складі чотирьох сусідніх держав: Радянського союзу (Українська РСР - Наддніпрянщина); Польщі (Західна Україна - Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина); Чехословаччини (Закарпаття); Румунії (Північна Буковина і Придунайські землі). Загальна кількість жителів України в 1939 р. становила близько 39 млн осіб, із них - 31 млн проживали в УРСР, 8 млн - у межах Польщі, Чехословаччині й Румунії. У 1900-1939 рр. населення Наддніпрянської України (при значному, одному з найбільших у Європі рівні народжуваності) майже не збільшилося. Це наслідок Голодоморів, депортацій і масових репресій більшовицької влади.
На Наддніпрянщині радянська влада утвердилася на початку 20-х рр. XX ст. За ці 20 років більшовицький режим здобув тут певну опору. Симпатизували йому чисельно незначні, проте досить впливові й активні групи населення, зокрема комунізована молодь великих міст, робітнича аристократія (стахановці), частина переселенців, які в умовах міжвоєнних голодоморів заповнили вилюднені українські села і новобудови п'ятирічок. Ці категорії людей, а також представники владних структур - партійно-державна номенклатура, командний склад армії, працівники силових органів та ін. - і становили соціальну базу режиму. Та рівень лояльності більшості населення регіону щодо цього режиму був умовним. Відданість режиму, яка трималася на почутті страху, не могла бути міцною. «Морально-політична єдність радянського суспільства», яка формувалася на кривавій комуністичній заквасці, була фікцією. Це підтверджують факти, що наводяться в дослідженнях новітніх вітчизняних ізарубіжних істориків, які незаангажований читач не може заперечити. Урешті-решт, це продемонстрував початковий період війни.
Для українського народу Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р., коли Гітлер напав на Польщу. У складі польської армії українці воювали з німецькими загарбниками. А 17 вересня радянські війська перейшли польсько-радянський кордон. Відповідно до радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р. і, зокрема, «Таємного додаткового протоколу», Західна Україна перейшла під контроль Радянського Союзу.
Радянський Союз і Німеччина в той час діяли як союзники. У Бресті й деяких інших містах було проведено спільні радянсько-німецькі паради «переможців». До рук чекістів потрапило багато полонених польських військовослужбовців. Доля багатьох із них склалася трагічно. У квітні - травні 1940 р. у Катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше - під Харковом та в інших місцях було розстріляно понад 15 тис. польських офіцерів - від молодших командирів до генералів.
До возз'єднання зі своїми східними братами західні українці прагнули століттями. Але вони ніяк не могли збагнути, чому наслідком того, що в пресі називалося звільненням, має бути масовий, небачений раніше терор, арешти і висилки до Сибіру сотень тисяч односельців - різних національностей і соціального походження.
Документи свідчать про величезні масштаби репресій: у Західній Україні в 1939-1941 рр. було депортовано 800 тис. осіб, або приблизно 10 % населення краю. Тобто, кожного десятого... Найчастіше жертвами розправ ставали поляки, але подібна доля спіткала й сотні тисяч українців.
Об'єднання всіх українських земель у складі УРСР мало, без сумніву, велике позитивне значення. Уперше за кілька століть своєї історії українці опинилися в межах однієї держави. Але принесений на багнетах Червоної армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє не в інтеграції в Радянський Союз, а у творенні незалежної соборної української держави.
Після нападу 22 червня 1941 р. Німеччини на Радянський Союз Україна перетворилася на один із найважливіших театрів гігантського двобою між радянськими і нацистськими військами. Воєнні дії на території України тривали з першого дня німецько-радянської війни до 28 жовтня 1944 р., тобто 3 роки і 4 місяці із загальних 3 років і 11 місяців Великої Вітчизняної війни.
Початковий етап війни був зовсім не таким, яким його на підставі ретушованих споминів десятки років змальовували, а подекуди і продовжують змальовувати автори. Факти перших місяців війни свідчать не стільки про героїчну
оборону та пов'язаний із нею масовий подвиг військових і цивільних, скільки про серйозні прорахунки радянського командування та викликані ними невиправдані втрати, які ретельно приховувалися десятиріччями.
Перебуваючи у винятково складних умовах, радянські солдати й офіцери чинили запеклий опір загарбникам. Але в хаосі початкового етапу війни бійці й командири Червоної Армії не мали змоги виконати свій військовий обов'язок. Не вистачало навіть гвинтівок. Було чимало випадків, коли деморалізовані командири великих з'єднань втрачали контроль над подіями і кидали війська напризволяще. Все це призвело до поразок і величезних втрат 1941-1942 рр. у районі Луцька-Броди-Рівного-Дубно, Умані, Києва, Харкова, Керчі тощо.
На початку війни позбавлені організованого керівництва, військові масово здавалися в полон. У листопаді 1941 р. у нацистському полоні опинилося 3,6 млн солдатів і офіцерів Червоної армії, третину яких - 1,3 млн осіб - становили українці.
Німецький полон ставив радянських військовослужбовців поза законами. Сталін любив повторювати: «У нас немає військовополонених, а є зрадники». Червоноармійців, які здавалися у полон, було наказано знищувати всіма наземними і повітряними засобами, а їх сім'ї позбавляти державної допомоги. Цей наказ компрометував радянське керівництво і суперечив міжнародному праву. Тоді як військовослужбовці інших країн антигітлерівської коаліції могли одержувати благодійну допомогу Міжнародного комітету Червоного Хреста, радянські військовополонені, перебуваючи в нелюдських умовах, були цього позбавлені.
У цих умовах для більшості мирних жителів регіону важливішою була проблема власного виживання та турбота за долю своєї родини, ніж сталінські заклики віддати життя за ідеали соціалістичної Вітчизни. Зрозумівши, що радянська влада залишає їх на голодну смерть, люди почали розбирати колгоспне майно, магазини, склади з продовольством і промисловими товарами, а не знищувати все це, до чого закликала влада. Місцеве населення своїми самочинними діями зірвало відомий наказ Й. Сталіна від 3 липня 1941 р., який освячував тактику «випаленої землі».
Якщо виходити з реальних фактів і не відводити очі від правди, то вже влітку-восени 1941 р. у народній свідомості на перший план виходить образ війни як величезного горя, яке викликає прагнення до самозбереження з абстрактними надіями на краще в умовах вже «нового порядку», а не до боротьби й подвигів в ім'я захисту старого, сталінського режиму.
Ця картина ніяк не вписується в «героїчний канон» війни, який десятиліттями поширювався в Україні до проголошення незалежності, а часто й після. Виявилося, що насправді на початку війни в діях керівництва було занадто багато прорахун-ків, бездарних рішень, злочинної некомпетентності, боягузництва і паніки, які супроводжувалися невиправданими втратами, кров'ю й горем, - і мало гучних подвигів. Коли в повоєнні десятиліття виявився дефіцит реального героїзму початкового етапу війни, виникла необхідність його фабрикування. Так виник радянський міф про війну, який мав віддалене відношення до її жорстоких реалій. Власне, його основи були закладені вже в роки війни. «Є дві правди, - писав 18 листопада 1942 р. у своєму «Щоденнику» Олександр Довженко, - одна дійсна, реальна правда. Друга - вигадана, неіснуюча, така, якою її б хотіли бачити. Вона вважатиметься за дійсну, а дійсна за ворожий наклеп». А оскільки «наклеп», то за нею - й репресії, і владний терор, які породжували страх. Так формувався тип особистості, яка, не задумуючись, говорила те, що накаже влада. Такою була стратегія виживання людини в тоталітарному суспільстві.
Дехто й сьогодні продовжує говорити, що аморально порівнювати нацизм із сталінізмом. Навпаки, аморально приховувати їх явну схожість. Схід і Захід порівнювали завжди. Хіба не співставляли в СРСР у 1920-80-ті роки XX ст. соціалізм із капіталізмом, щоб продемонструвати «переваги» першого й «загнивання» останнього? Нацистську й більшовицьку системи необхідно порівнювати не лише для того, щоб зрозуміти їх суть, а й для того, щоб зрозуміти сучасність і самих себе. Нацисти оголосили про свої наміри створити рай для німців, а більшовики - рай для трудящих усього світу. Але виявилося, що в обох варіантах цього «раю» для дуже багатьох людей не було місця і їх нещадно знищували. Американський історик Тімоті Снайдер, досліджуючи історію масових убивств у Центрально-Східній Європі, які здійснювалися в першій половині XX ст., у книжці «Криваві землі: Європа поміж Гітлером і Сталіним», відносить Україну 1932-1945 рр. до так званих «кривавих земель», де відбувалося найбільше у світі людиновбивство, яке почергово здійснювали і Сталін, і Птлер. Наддніпрянська Україна перебувала в центрі «кривавих земель» чверть століття - з початку 1920-х рр. до 1946-1947 рр., коли її землі опинилися в ареалі останнього штучного радянського голоду.
У результаті обрахунків виявилося, що в «мирних умовах» у Радянському Союзі було знище¬но в багато разів більше «своїх» громадян, ніж у нацистській Німеччині. Коли прийшла війна, це співвідношення кількості жертв змінилося «на користь» Німеччини, яка в масовому порядку почала вимордовувати окремі категорії людей на захоплених територіях. Хіба це не привід для аналізу, який неможливий без порівняння?
Масовий терор у регіоні, жертвами якого стали військовополонені й наші земляки - українські євреї, створення системи управління із залученням місцевого населення, антирадянська пропагандистська кампанія тощо мали кінцевою метою налагодження ефективної, з точки зору окупаційної влади, системи експлуатації захоплених територій. Питання про відтворення української державності, а відповідно і ши¬рокого залучення українців до державотворчих процесів, окупаційною владою відкидалося.
Факти свідчать, що становлення «нового порядку» на окупованих територіях супроводжувалося формуванням дивного адміністративного симбіозу: з одного боку, місцеві допоміжні управи виступали як низові структури нацистської політичної системи, з іншого, в умовах, коли ніяких інших структур не було, вони репрезентували населення конкретних регіонів окупованої країни. Наведені в новітніх історичних дослідженнях неспростовні факти свідчать, що радянська нормативна система, економічні відносини, соціальне забезпечення, система харчування і продовольчого забезпечення, охорона здоров'я, освіта, нехай і у спотвореному та хаотичному вигляді, але продовжували існувати й за окупаційного режиму. А що стосується релігійного життя, то є підстави говорити, що в умовах окупації воно переживало своєрідне відродження. В історичній літературі про це написано правдиво, переконливо і на підставі широкого кола різноманітних джерел.
Але незважаючи на все це, політика нацистів в окупованій Україні була спрямована на перетворення регіону в колонію з упокореним населенням, яке з рабським задоволенням приймає подачки нової влади (мінімальне продовольче забезпечення, яке давало змогу уникнути смерті від голоду, соціальне і медичне обслуговування, освіта тощо) і слухняно працює на Третій Рейх. Але більшістю населення Україні ця політика не була сприйнята та викликала його прихований і явний опір.
Як і на всіх інших окупованих територіях Європи, український Рух Опору не був монолітним. У ньому більш-менш чітко виділяється три течії, і з цим досі не бажають погодитися ті, хто антинацистський спротив сприймає тільки як радянський, прокомуністичний. Насправді, радянська течія руху Опору була лише однією з трьох, її особливістю було те, що сформувалася вона на радянській території на початку війни і контролювалася з-за лінії фронту партійними комітетами та штабами партизанського руху. Друга течія висувала гасла національного визволення, створення незалежної України. її формували представники груп революційної ОУН та інші політичні сили. Масового поширення вона набула на Західній Україні й вилилася у націоналістичне підпілля і збройну боротьбу Української повстанської армії.
Але для німецьких окупаційних властей був цілком несподіваним досить широкий розмах самостійницького руху, який у 1941 р. охопив Наддніпрянщину, в тому числі Донбас, Південь і навіть Крим. Цей рух свідчив, що прагнення до незалежності України було близьке і зрозуміле в усіх її регіонах. Антиукраїнська політика комуністичного режиму в попередні роки викликала незадоволення в різних верствах населення. В умовах поразки радянських військ це незадоволення прорвалося на поверхню політичного життя.
У різному баченні майбутнього України полягає причина непримиренності між представниками радянського й оунівського руху Опору. Якщо радянські партизани прагнули представити оунівців як зрадників і слуг окупантів, то оунівці ставилися до радянських партизанів як до ворогів національних прагнень українців. Радянське керівництво, плануючи з-за лінії фронту дії партизанів, свідомо підтримувало конфронтацію обох течій антигітлерівського руху Опору в Україні. У цих умовах ОУН-УПА змушена була боротися на два фронти без будь-якої зовнішньої допомоги. Це, врешті, й визначило результат боротьби.
Але основна частина українців на Наддніпрянщині не була готова до сприйняття політичних мотивів боротьби з нацистами - як більшовицьких, так і націоналістичних, та водночас прагнула до участі в антинацистському Опорі. Склалася своєрідна течія, яка не мала чітких політичних орієнтирів, організаційних центрів І була, значною мірою, стихійною. Ця третя течія руху Опору набула дійсно масового характеру. її прояви були різноманітними й охоплювали різні соціальні верстви: це й допомога приреченим на голодну смерть військовополоненим; і спроби врятування євреїв та циган, які підлягали тотальному винищенню; це саботаж вербування жителів краю на роботу в Німеччину; зрив планів перетворення регіону на пустелю в 1943-1944 рр. І багато іншого. Захищаючи власне життя та життя своїх близьких, своє майно й оселі, допомагаючи упослідженим і гнаним, українці зробили свій внесок у наближення закінчення кровопролиття Великої війни.
Контрнаступ радянських військ 1943 р. приніс населенню України надії на краще. Сподівалися, передусім, що повернуться сини й чоловіки, закінчиться війна, настане мирне життя. Але з надіями прийшли й нові випробування. Бої між німецькими й радянськими військами були надзвичайно важкі й кровопролитні. Сильний опір противника в умовах тактики, яку обрали радянські воєначальники, призвела до величезних втрат солдатів і офіцерів, які обчислювалися мільйонами вбитих і поранених.
У цій кривавій битві було багато подвигів і героїзму. Про них уже багато написано і, без сумніву, буде написано ще. Але мало хто замислювався над тим, що дуже часто за геройським актом стояли й помилки недолугого командування, які своїми життями виправляли солдати. Команди¬ри не давали бійцям вибору: іти вперед і перемагати, або вмирати.
Наведене вище стосується втрат стройових частин. Але були й інші, пов'язані зі специфікою призову в армію на звільненій території України. Молодих жителів України, що досягли при¬зовного віку, а також тих наших земляків, які в умовах стрімкого відступу в 1941 р. не встигли потрапити у військо, чи опинилися в оточенні, або пройшли німецькі концтабори, через неофіційні польові військкомати зводили у беззбройні загони «чорних свиток».
У цивільному одязі, без зброї, «чорносвитників» гнали на німецькі кулемети й мінні поля, використовували для «розвідки боєм», виявлення вогневої системи ворога. Вони опинили¬ся в гіршій ситуації, ніж бійці штрафних частин. Останні мали зброю, бойовий досвід і після першого ж поранення переходили до звичайних підрозділів Червоної армії. «Чорні свитки» були дуже вигідні, оскільки їх у військових частинах не ставили на облік. Вони нібито й не існували. Жертвуючи їх життями, зменшували показники втрат у боях.
Одразу після вигнання нацистів починалося відновлення радянської влади. Українське населення з радістю зустрічало радянські війська. Хліб-сіль і молоко в селах, червоні прапори і квіти в містах - типові картини, якими супроводжувався прихід Червоної армії. На мітингах, що відбувалися майже в кожному місті й селищі, лунали щирі слова подяки визволителям, прокляття - на адресу німецько-фашистських загарбників, славослів'я на адресу Й. Сталіна й Комуністичної партії. Люди сподівалися, що після довгих ро¬ків страждань і поневірянь поліпшиться нарешті матеріальне становище, буде реформована чи навіть знищена колгоспно-кріпосницька система, влада повніше враховуватиме інтереси населення, в суспільстві запанують мир і злагода, Україна, як республіка СРСР, нарешті одержить суверенні права. Великі війни породжують вели¬кі надії. Так було в 1812 р., коли з перемогою над Наполеоном російські селяни пов'язували звіль¬нення від кріпацької залежності. Подібні настрої поширювалися в Україні в роки Кримської війни (1853-1856 рр.).
Досить швидко сподівання на краще стали розвіюватися. З радянськими військами повертався сталінський тоталітарний режим з його звичайним пошуком ворогів. Підозра в співробітництві з гітлерівцями (колаборації) автоматично падала на всіх, хто пережив окупацію. їх реєстрували як осіб, котрі «залишилися на зайнятій фашистами території». Це тавро перетворювало мільйони жителів окупованих територій у неповноправних громадян. Органи НКВС заарештовували поліцаїв, представників допоміжної адміністрації, поставленої окупантами, інших осіб, які характеризувалися як пособники нацистських властей. Були проведені показові суди над воєнними злочинцями, яких прилюдно страчували, часто через повішення.
Суди над колаборантами здійснювала місцева влада всіх визволених від гітлерівської окупації країн. Співробітництво з нацистами (колаборація) скрізь викликало презирство й ненависть. Але ніде це поняття не тлумачилося так широ¬ко, як у СРСР. В очах більшості представників номенклатури, яка успішно пережила воєнні лихоліття в евакуації, жителі окупованих територій були потенційними зрадниками, які підлягали ретельній перевірці, очищенню та «перевихованню». Крім явних колаборантів та їх родичів, репресії вдарили по громадянах, що контактували в той чи інший спосіб з німецькою владою чи її допоміжними структурами. Період 1943-1945 рр. приніс у національну політику комуністів новий термін - «народ-зрадник», яким влада намагалася прикрити відвертий геноцид кримських татар, німців, болгар та українців. Переконати населення у «правильності» офіційної лінії мала система ідеологічного впливу через відновлені партійні організації, засоби масової інформації, освіту та мистецтво.
Керівництво СРСР у відбудовчих процесах орієнтувалося на довоєнні порядки: встановлення тотального контролю над усіма сферами життя людей, планову економіку, переважання важкої промисловості, колгоспну систему на селі, ігно¬рування проблем продовольчого забезпечення пересічних громадян і виділення в особливу, забезпечену усім необхідним, номенклатурну касту. Як і у 1930-х рр., державні інтереси знову взяли гору над потребами звичайної людини.
Жорстокі репресії були проявом невпевненості, слабкості радянських позицій в Україні. Едуард Р. Стеттініюс, член делегації Сполучених Штатів Америки на Кримській конференції трьох держав антигітлерівської коаліції, що відбулася в лютому 1945 р., зазначив: «Сталін відчуває свою позицію на Україні дуже тяжкою і непевною». Ось чому на завершальному етапі війни особлива увага приділялася відновленню всіх структур тоталітарної системи в Україні.
Чим скоріше наближався кінець війни, тим очевиднішим ставало, що змін на краще не буде. На жителів України чекало повернення до довоєнного режиму з усіма «принадами» сталінського соціалізму. Попереду їх чекав «пізній сталінізм» - напружена праця на відбудовах, голод 1946-1947 рр., «жданівщина» - і все це в потоці запевнень про щасливе життя радянських громадян.
Підбиваючи підсумок, необхідно говорити про величезні жертви, які український народ поклав на олтар Перемоги. Якщо напередодні 1941 р. населення України становило майже 42 млн осіб, то після закінчення війни 1945 р. - лише 27,4 млн. Мільйони людей стали каліками. Масштаби руйнації були величезні. Міста, заводи й фабрики, колгоспи й радгоспи, МТС були зруйновані. Є всі підстави констатувати очевидну річ: зазнавши в Другій світовій війні величезних людських втрат і руйнувань, Україна зробила гідний внесок у розгром Німеччини та її союзників. Тому свято Перемоги 9 травня 1945 р. - це свято її народу. Це - день загальнонаціональної гордості. Гордості за великий історичний подвиг. Але з ним пов'язана й загальнонародна скорбота за втраченими долями, за нездійсненими надіями. Тому з 2015 р. Україна, як і вся Європа, відзначає 8 травня як День пам'яті і примирення. Україна прямує в Європу. І тому сьогодні доречно згадати, що українці воювали не лише у складі Радянської армії. Десятки тисяч українців наближали спільну Перемогу в лавах руху Опору європейських країн, в арміях США, Канади, Австралії, Великобританії та інших держав антигітлерівської коаліції.
Попри   всі   негаразди  й  величезні  жертви, участь українського народу в Другій світовій війні дала потужний поштовх його національній консолідації, згуртуванню як сучасної європейської нації. Відчуття причетності до Великої Перемоги зміцнювало самоповагу, сприяло загальнонаціональному піднесенню. Українці дістали на деякий час можливість порівнювати життя свого народу з життям інших народів Європи і робити самостійні висновки. Ніколи раніше так багато українців - воїнів Радянської армії, остарбайтерів, військовополонених - не були за кордоном своєї Батьківщини і так тісно не спілкувалися з представниками інших народів, інших культур. Це давало можливість порівнювати спосіб і рівень життя у власній країні та країнах і Європи. Розвінчувалися комуністичні міфи про переваги радянського способу життя. Цього режим особливо боявся. Усіх, хто опинився за кордоном (за винятком солдатів і офіцерів регулярних військ), підозрювали в зраді. У травні 1945 р. Сталін підписав директиву створення у тилових районах СРСР 100 таборів на 10 тис. осіб кожен і для розміщення й утримання колишніх військовослужбовців, які потрапили в полон, і репатрійованих радянських громадян.
Незважаючи на те, що боротьба за незалежність України в ході Другої світової війни не завершилася перемогою, її вплив на майбутнє українського народу важко переоцінити. Разом із визвольною боротьбою 1917-1920 рр. вона стала частиною історичної свідомості українців і готувала їх до проголошення незалежності 24 серпня 1991 р.
8 квітня 1944 р. О. Довженко написав у своєму «Щоденнику» пророчі слова: «Якою б не була страхітливо руйнівна війна, яким би брудним ураганом не прошилась вона по Україні, її величезне позитивне значення для історії українського народу безперечне. У цій пожежі, хаосі й крові злились воєдино всі українські землі. І якою б не була, очевидно, на початку їхня доля тяжкою і трудною, в кінцевому рахунку український народ робить рішучий і неминучий крок вперед».

// Історія в рідній школі. - 2015. - № 6. - С. 9-14.