Великий лорієць

Як  високі гори Вірменії, - такий же  високий
моральний образ Ованеса Туманяна.
Як глибокі озера Вірменії, -
такі ж глибокі думи Ованеса Туманяна.
Павло Тичина

Клуб любителів історії «Кліо» вже досить тривалий час співпрацює з херсонським товариством «Союз вірмен України». Наші спільні заходи завжди проходять на високому рівні, відзначаються змістовністю, а також особливо теплою, щирою та святковою атмосферою. Таким був і  поетичний вечір, присвячений найвідомішому вірменському поетові – Ованесу Туманяну.
Представники вірменської общини, учасники клубу зібралися разом, щоб більше дізнатися про цю високошановану, всесвітньо відому постать літератури, культури, моралі. Говорили про його життєвий шлях, слухали поезію на вірменській, українській та російській мовах, роздумували про її актуальність у наш час. А також переглянули фільм, знятий за повістю Ованеса Туманяна «Гекор». Дехто під час перегляду не міг стримати сліз. А уроки, які в ньому містяться, винесли для себе як молодь, так і дорослі. Тож без перебільшення можна сказати, що час був проведений надзвичайно змістовно.
Бажаєте дізнатися більше про життя Ованеса Туманяна, познайомитися з його творчістю? Завітайте до бібліотеки О. Гончара – тут ви знайдете достатньо матеріалів для цього. А також читайте:
Кочевський В. Великий лорієць // Туманян Ованес. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 1969. – С. 5-27.

З творчості Ованеса Туманяна:
вірші вірменською, російською та українською мовою

«Армянские горы»

ՀԱՅՈՑ ԼԵՌՆԵՐՈՒՄ

Մեր ճամփեն խավար, մեր ճամփեն գիշեր, Ու մենք անհատնում էն անլույս մըթնում Երկա՜ր դարերով գընում ենք դեպ վեր Հայոց լեռներում, Դըժար լեռներում։

Տանում ենք հընուց մեր գանձերն անգին, Մեր գանձերը ծով, Ինչ որ դարերով Երկնել է, ծընել մեր խորունկ հոգին Հայոց լեռներում, Բարձըր լեռներում։

Բայց քանի անգամ շեկ անապատի Օրդուները սև Իրարու ետև Եկա՜ն զարկեցին մեր քարվանն ազնիվ Հայոց լեռներում, Արնոտ լեռներում։

Ու մեր քարվանը շըփոթ, սոսկահար, Թալանված, ջարդված Ու հատված-հատված Տանում է իրեն վերքերն անհամար Հայոց լեռներում, Սուգի լեռներում։

Ու մեր աչքերը նայում են կարոտ՝ Հեռու աստղերին, Երկընքի ծերին, Թե ե՞րբ կըբացվի պայծառ առավոտ՝ Հայոց լեռներում, Կանաչ լեռներում

 

В горах

Уж потонули в  черной мгле
Вершины Кошакара,
И  мрак  растекся  по  земле,
И  улеглась  отара.

Вот очертанья  дальних круч
Гроза   на   миг  открыла...
А  слезы   сеются  из   туч,
В траве  шурша  уныло.

Гроза идет издалека
Волной огня и  гула, -
В   ущелье  мутная   река
Чешуйчато   блеснула.

Пастух, как страж, глядит вокруг,
Не  спит  в  ночную  пору,
Чтоб к стаду не пробраться вдруг
Разбойнику и вору.

Сверкнула  молния  опять -
И  около  загона
Двоих успел  он увидать,
Крадущихся от склона.

И громыхнули небеса,
И полночь раскололась.
«Гей!» — с шумом ливня, с лаем пса
Слился  пастуший  голос.

И ружья грянули в горах,
И  овцы – врассыпную,
Я вмиг проснулось все, и страх
Наполнил темь ночную...
                                         1891

 

Ночь

Истомленных сердец утешенье,
Ночь сокрыла простор.
Обернулась бескрайною тенью
Цедь  нахмуренных   гор.

Мир сломила усталость глухая,
Мир опутали сны.
Поднимается,  мрак  раздвигая,
Лик  лучистой  луны.

Вот  за легкой завесой тумана
В небесах он повис
И с далекой вершины Сипана
Смотрят  пристально  вниз.

Луч прохладный в пространство нагое
Посылая с высот,
Навевает он благость покоя,
Сон целительный шлет.

Но дается отрады немного
Этой бедной стране;
Сходят  страх,  опасенье,  тревога
К ней в ночной тишине.

Слышен всюду за тьмою кромешной
То отчаянный зов,
То проклятье, то  плач  безутешный.
Все  поведать — нет  слов!

При дороге там корчится в яме
Странник — полумертвец.
Там скорбит,  там исходит  слезами,
Клича сына, отец.

Там старик за решеткой томится
Этой тихой дорой,
Там за родину в мрачной темнице
Гибнет  юный  герой.

Что ни день, тяжелее и строже
Мрака страшного гнет.
Для кого же, мол друг, для кого же
Свет счастливый блеснет!
                                                    1895

 

Армянское горе

Армянское горе – безбрежное море,
Лучина огромная вод;
На   этом   огромном   и   черном   просторе
Душа моя скорбно плывет.

Встает  на  дыбы  иногда  разъяренно
И  ищет, где  брег голубой;
Спускается вглубь иногда утомленно,
В  бездонный  глубокий  покой...

Но  дна  не  достигнет  она  в   этом  море
И  брега  вовек не найдет.
В   армянских   страданьях – на   черном
просторе Душа   моя   скорбью   живет.
                                                    1903

 

Ахтамар

Каждой ночью  к водам  Вана
Кто-то с берега идет
И без лодки, средь тумана,
Смело   к   острову   плывет.

Он могучими  плечами
Рассекает   лоно   вод,
Привлекаемый   лучами,
Что   маяк  далекий  шлет.

Вкруг  ноток,  шипя,  крутится,
За  пловцом  бежит  вослед,
Но   бесстрашный   не   боится
Ни   опасностей,  ни  бед.

Что   ему  угрозы  ночи,
Пена, волны, ветер, мрак?
Точно   любящие   очи,
Перед   ним   горит   маяк!

 

***

Каждой  ночью   искры   света
Манят  лаской  тайных чар:
Каждой ночью, тьмой одета,
Ждет   его  к   себе  Тамар.

И   могучими  плечами
Бороздит   он  лоно  вод,
Привлекаемый   лучами,
Что маяк  далекий  шлет.

Он   плывет   навстречу   счастью,
Смело   борется   с  волной.
А Тамар, объята  страстью,
Ждет   его   во   тьме   ночной.

Не   напрасны   ожиданья...
Ближе, ближе...  вот  и он!
Миг блаженства!  Миг  свиданья!
Сладких  таинств   райский  сон!

Тихо. Только волны плещут,
Только,   полны   чистых  чар,
Звезды  ропщут   и  трепещут
За бесстыдную Тамар.

И опять к пучинам Вана
Кто-то с берега идет
И без лодки, средь тумана,
Вдаль от острова плывет.

 

***

И со страхом остается
Над водой Тамар одна,
Смотрит, слушает, как бьется
Разъяренная волна.

Завтра – снова ожиданья,
Так же искрится маяк,
Тот же чудный миг свиданья,
Те же ласки, тот же мрак.

Но разведал враг жестокий
Тайну любящих сердец:
Был погашен свет далекий,
Тьмой застигнут был пловец.

Растоптали люди злые
Ярко блещущий костер,
Небеса молчат ночные,
Тщетно света ищет взор.

Не заискрится, как прежде,
Маяка привет родной, -
И в обманчивой надежде
Бьется, бьется  он  с волной.

Ветер шепчет непонятно,
Над водой клубится пар, -
И вздыхает еле внятно
Слабый возглас: «Ах, Тамар!»

Звуки плача, звуки смеха...
Волны ластятся к скале,
И, как гаснущее эхо,
«Ах, Тамар!» звучит во мгле.

 

***

На рассвете встали волны
И примчали бледный труд,
И застыл упрек безмолвный:
«Ах, Тамар!» меж мертвых губ.

С той поры минули годы,
Остров полон прежних чар,
Мрачно смотрит он на воды
И зовется «Ахтамар».
                                 1891

 

Ніщо не вічне на землі

Чи справді оті розгортались події, і хто його знає, як все відбулось?

Немає у світі на певність надії, бо все, що було, то в непам'ять сплило.

Так от, селянин жив, говорять, колись-то у злиднях, та сина розумного мав;

і щоб і ганьби, і безчестя зректися, він сина у слуги за плату віддав.

Час линув. Юнак той без зайвого слова від чистого серця старанно робив.

Дотепного підлітка невипадково хазяїн, як рідну дитину, любив.

А батько удався за сином у тугу; прийшов і розвіяв нудьгу недолугу:

- Як справи, синочку? Не те, що в селі? Чи не голодуєш, чи не досипаєш?

- Я добре живу; ти все бачиш і знаєш, та тільки не вічне ніщо на землі.

Літа — то летіли, то пливли поволі. А син ні хвилини не згаяв дарма.

І став він не чужий чертогу поволі - потрапив у слуги самого царя.

А батько удався за сином у тугу; прийшов і розвіяв нудьгу недолугу:

- Ну, синку, ти як? Їжа є на столі? Чи розкошей всіх, що отримав, ти гідний?

- Я, батьку, в достатках живу, будь спокійний, та тільки... Не вічне ніщо на землі.

Додому вертається батько. Тим часом, довіру царьову отримав слуга, бо розум великий зустрінеш нечасто: цар — перший, він — другий. Така от лічба.

А батько удався за сином у тугу; прийшов і розвіяв нудьгу недолугу:

- Ти, синку, в дитинстві копався в золі, а зараз життєвим звеличений виром.

- Так, батьку, я став вкрай поважним назиром, та тільки не вічне ніщо на землі.

Час линув. Вмирає володар країни.

І от, після суму тривалих скорбот – нема спадкоємця й порожній віднині престол,

 і тому лихоманить народ.

Вельможі поважні зібрались на раду і владою тою, що дав їм закон,

заводять на царський престол невідкладно назира. Так він перейшов рубікон.

Почув селянин про синка на престолі, прийшов, залишивши роботу у полі, та й каже: - Мій син, на твоєму чолі печатка величчя; ти в шані і славі.

-Так, батьку, насправді я — перший в державі, та тільки не вічне ніщо на землі.

І батько в село повернувся. Час линув. А цар молодий, не шкодуючи сил, в суддівство важке з головою поринув: за злочин – карав, за помилку – жалів.

Володарю кожному слід розуміти: без винятку все він залишить на світі.

Ось так і наш цар: зліг і більше не встав, Всевишньому душу віддав він невдовзі.

До батька гірка новина доліта. Іде до столиці, у горі, в тривозі; там стогін, дух лиха кружляє важкий. Стоїть в стороні і горює старий.

З хоругвом шикується військо звитяжне; царя всім народом ховають поважно.

А потім, могилі довірив труну, розбігся народ, готуватись до сну.

Час линув. Прогірклі ковтаючи сльози, старий до могили припав.

Як в імлі, мережиться в'язь заповітної фрази - ця певність: не вічне ніщо на землі.

І батько пішов; назавжди канув в Вічність: усе почережно у Всесвіті йде.

Минають віки, слів розумних величність «Не вічне ніщо на землі» постає.

Про царський надгробок немає і згадки, у спадок пустелю дістали нащадки.

І ти в цьому світі, як вершник в сідлі, будь певним: не вічне ніщо на землі.