Кочевський В. Великий лорієць

У прекрасному Єревані багатьом вулицям і проспек­там присвоєно імена великих національних письмен­ників, які збагатили світову славу свого народу. Ході­мо й ми, читачу, однією з найроздольніших і найсвіт­ліших магістралей вірменської столиці (і, власне кажучи, вірменської літератури) – вулицею Тума­няна. Вона увінчується величною спорудою – будинком-музеєм геніального співця Вірменії, до якого ведуть п'ятдесят чотири східці: за кількістю років, прожитих поетом. Підіймімося й ми в ту світлицю духовної куль­тури вірменського народу, в те неосяжне життя, сповнене полум'ям віщого слова і подвижницького діяння.
Нам здається: не по сходинках ступаємо, а сходимо на лорійські гори, серед яких нестримним потоком збігло його дитинство. Там, серед розкішної природи, в селі Дсех, що нині носить ім'я поета, 19 лютого 1869 року народився майбутній автор безсмертної пое­ми «Ануш», інструментованої його любов'ю до чарів­ного краю, спогадами про світанок свого життя.

Із темних тих печер, що в скелях посивілих,
Із нетрів лісових я чую відгук милих
Дитинячих років – моїх найкращих, золотих,
Мого зростання гру, мого дитинства сміх, -

писав Ованес Туманян у першій пісні цього твору. Як Тарасові Шевченку – Дніпр широкий і його степове неозір'я з пісенними тополями та високими могилами пращурів, як Іванові Франку – зарослі смере­ками бескиди Прикарпаття, а Лесі Українці – повиті серпанком  народної  фантазії   волинські   пущі, – так і у Туманянове спрагливе серце з   дитячих   літ   навік увійшла краса високогірного Лорі з його історією та поезією.
«Моїм великим учителем був шум ріки Дев-Вет»,- і згадував потім письменник. Хлоп'ям він любив лежа­ти на краю прірви і слухати затаєний у її глибині водоспадний клекіт («Здавалось, ріка розмовляла з моєю душею...»).
Вбираючи в себе дикі чари гірських вод, огрозених верховин, буйнозелених лісів, майбутній народний поет Вірменії з не меншою увагою вслухався в мову народу, в його пісні й прислів'я, казки і легенди. Від свого батька Тер-Татевоса, простого сільського священика, світлий образ якого поет з любов'ю проніс крізь усе життя, від мандрівних співців-гусанів і ашугів, від столітніх стариків селян, кожен із яких був, за висловом Туманяна, «житницею, музеєм легенд, переказів, і народних вірувань», перейняв Ованес самоцвітнії фольклорні скарби, виріс на них як художник і мислитель, запліднивши свою творчість снагою вірменського національного генія. Під багатьма назвами його віршів стоїть підзаголовок – «народне»: це значить, що вони створені на основі вірменського фольклору. О. Туманян здійснив творчу обробку народного героїчного епосу «Давид Сасунський». Використавши сюжети національних переказів і легенд, написав ряд оригінальних творів («Собака та кіт», «Ахтамар», «Сирітка», «Голубиний монастир», «Здобут­тя Тмкаберда» та ін.).
«Поет повинен обома ногами стояти на рідному грунті, і тільки тоді його голос буде звучати на всю силу»,- це одна із заповітних думок великого вірме­нина, виношена, вивірена, підкріплена його власним життєвим і творчим досвідом.
Селянський рід Туманянів, як підкреслював із гор­дістю сам поет, належав до найстаровинніших у його краї. «Прадід Ованеса – патріарх дорійських ущелин і лісів, хоробрий Овакім, Меграбян-Туманян Овакім, про якого в гомерівському стилі пише Хачатур Абовян, – був богатирем, мужем-бескидом, який захищав Лорі у незчисленних переможних боях проти спустошливих набігів лезгинських та перських грабіж­ників. Сам Ованес був хороброю людиною, добрим стрільцем, мисливцем», – засвідчив Аветік Ісаакян у спогадах про свого старшого соратника і друга. Отже, Ованес Туманян успадкував від роду свого, а якщо говорити в широкому значенні слова – від на­роду вірменського, ще й риси характеру співця-громадянина, патріота, демократа.
Уявімо, які вражаючі картини народної боротьби поставали перед малим Тарасом Шевченком із розпо­відей його діда Івана, безпосереднього учасника тих подій – Коліївщини, які думки будили дідові спогади в рано змужнілому серці прийдешнього Кобзаря України, і ми ще ясніше відчуємо, чия кров тече в жилах його «Гайдамаків». То кров нашої героїчної історії, пропущена крізь серце співця.
Щось подібне можемо сказати і відносно Туманяна та інших великих національних письменників, твор­чість яких набиралася сили із джерел минувшини і вікових народних ідеалів, аби вірніше служити су­спільним завданням сучасної дійсності, енергійніше торувати шлях майбутньому.
Приміром, у поемі «Здобуття Тмкаберда», драма­тичний сюжет якої підказали вірменському поетові епізоди давньої боротьби його народу проти перських завойовників, голосно звучить значуща і завжди су­часна філософська думка про безсмертя діянь люд­ських: безстрашні подвиги борців за свободу рідної землі викличуть у пам'яті майбутніх поколінь слова вдячності й слави, стануть взірцем для наслідування, а мерзенним вчинкам зрадників вітчизни вготоване вічне прокляття народу. Характерно, що О. Туманян у пролог цього твору вводить ашуга. Устами народ­ного співця поет у колі молоді розповідає старовинну повчальну історію падіння вірменської фортеці, аби в душі слухачів-співвітчизників звести перед новими випробуваннями долі неприступну цитадель патріотич­них чуттів і думок, волелюбних настроїв, зваги і рі­шучості до боротьби. Отак кобзар Волох у «Гайдамаках» своїми піснями веде українських месників на бій із шляхтою. Тума­нян, як і Шевченко, Франко та Леся Українка, воскре­шав героїчні образи вітчизняної історії з гарячою мрією про народження нових борців у сучасному житті.
Глуха прірва між цією мрією поета і дійсністю по­родила у нього гірке визнання: «Ми губим ліру з гор­дими нірнями, зникає з серця божество і спів». В одній з поезій Туманян називав себе «живим уламком» на руїнах колишньої бойової слави свого краю. Романтичні заклики в дусі Рафаела Патканяна та Раффі до визволення батьківщини від турецьких сатрапів усе глибше тонули в морі «вір­менського горя». До «ран Вірменії», які свого часу врізалися в душу Хачатурові Абовяну, додалися сві­жі, глибші, страшніші. Тепер вони вже мучили Туманяна.
Старий стражденник Сходу», вірменський народ протягом віків зазнав чимало наруг від різних заво­йовників, у смертельній боротьбі з іноземними напад­никами відстоював своє право на існування. Ця харак­терна особливість його долі з великою силою відобра­жена у творах вірменських істориків від Єгіше до Лео, в історичній романістиці Абовяна та Раффі, Церенца (до речі, він викладав історію в Нерсесянівській семінарії, де вчився О. Туманян) і Мурацана, Демірчяна та Зоряна. Зв'язок літератури Вірменії з історією отчої землі проникливо оспівав А. Ісаакян у своїй поезії «Наші історики і наші гусани», написа­ній з нагоди тисячоліття епосу «Давид Сасунський».
Творчість Ованеса Туманяна – досить переконливий доказ цього кровного зв'язку художнього слова з дав­німи традиціями вірменського народу. Справа тут не тільки в захопленні поета сюжетами переказів і легенд («Здобуття Тмкаберда», «Голубиний монастир»). Ту­манян, як полум'яний співець-патріот, жив сучасними йому болями рідної  сторони «Справля  на  згарищах орда кривавий свій бенкет», – писав він у вірші «З моєю вітчизною» 1915 року, коли турецькі екстре­місти влаштували в Західній Вірменії жахливу різани­ну: знищували всіх – від малого до старого (півтора мільйона жертв)... Поет вражаюче намалював страхіття «вірменського пекла», уособленого в образі божевіль­ної матері:

Он жінка стоїть на самотній скалі, -
Нуртуються буряні вихори злі...
Зцідили у руку їй синову кров:
- Ти пий за султана, хай буде здоров!..

Такий «пекельний тост» підняли «младотурки» за здо­ров'я свого попередника, султана Гаміда, який 1895 року – вперше за життя Туманяна – «вирішував» вогнем і мечем «вірменське питання». Знак цього «пи­тання» завжди скидався на лезо турецького ятагана. В одвіт на масове людовбивство повставали нечис­ленні загони, але при всьому їх одчайдушному геро­їзмі, що вони могли вдіяти проти звірячої політики геноциду.
Тоді у світі не знайшлося сил, котрі б спинили страхітливий злочин знахабнілих яничарів, який мож­на порівняти хіба що з «антропологічними» методами гітлерівських расистів по відношенню до неарійського населення.
На прохання вірменів допомогти й захистити від ту­рецьких погромів 1895 року тодішній прем'єр-міністр Англії Солсбері цинічно відповів: «Наші судна не мо­жуть пливти по вершинах вірменських гір».
І текла безневинна народна кров у мутні хвилі Араксу. З руїн і згарищ уцілілі від різанини біженці – в котрий уже раз за віки многострадницької історії Вірменії! – розпилювалися по всьому світу. «Народ-блукач створив літературу блукачів», – навертається на пам'ять вислів Туманяна, коли читаєш його «Пісню біженця» або «Пандухт співав на чужині...».
Близький за тональністю згаданим віршам цикл І. Франка «До Бразілії», що розповідає про згорьовану долю галичан-емігрантів («Гей, розіллялось ти, руськеє горе, геть по Європі і геть поза море!»). Хоча ру­сини  покидали домівку, рятуючись від безземелля та голоду, а вірмени – передусім від загрози фізичного знищення, – їхні біженські пісні пронизані однаковим болем, однією тугою.
Роздумуючи над трагічною долею своєї вітчизни, Туманян розпочав цикл чотиривіршів. Ці блискучі діа­манти філософської лірики він відгранював протягом всього життя, вклавши в них згусток своїх розча­рувань і надій, обагривши їх кров'ю свого серця.
«Прологом» Туманянової поезії була Вірменія з її соціальним і національним лихом, яке він переживав, як своє особисте:

Вітчизно моя, удень і вночі
Ти кличеш мене безмежжям страждань...
На дужім крилі натхненних літань
До тебе лечу в пісеннім ключі. 

Тобі ж я надбав не радісний спів,
До цвіту твого квіток не вплету...
В безодні між гір я влити б хотів
Свій стогін сповна й свою гіркоту.

Безодні ущелин поет порівнює з ранами на своєму серці, – якось не помічаєш гіперболізму цього художнього тропу, відчуваючи драматичну напругу творчос­ті великого вірменського співця-громадянина, демок­рата, чия муза ввібрала в себе волелюбні ідеї Абовяна і Налбандяна, російської та світової літератури.
О. Туманян іронічно писав про тих вітчизняних пое­тів, яких «більше хвилюють і турбують темні хмари, що скупчились над білосніжною вершиною Масіса, аніж хмари, що потьмарюють чоло нашого селянина», які, «оплакуючи домовину, забувають про покійника».
Поринаючи в глибочизну національних страждань свого народу, Туманян гостро відчував соціальні кон­флікти доби і гаряче реагував на них. З малих літ він бачив у рідному селі, як «не сходять злидні із двора» у бідноти, як багатії із неї «податки правлять без кін­ця». Цю особливість «соціального виховання» майбут­нього поета влучно передав Павло Тичина віршем «Дитинство Ованеса» (1939).
Уже в ранній ліриці Туманян із болем відкрив ра­зючі контрасти між мальовничо-прекрасною природою свого краю і вічним бідуванням сільських трударів.
Він, сам про те не здогадуючись, приєднався до го­лосу нашого Тараса, котрий кинув в обличчя творцям елегій дошкульні слова правди про своє знедолене ди­тинство в кріпацькому селі, де «чорніше чорної землі блукають люди», де у «тім раї... латану свитану з ка­ліки знімають» і «під тином опухла дитина, – голоднеє мре...».
Серце вірменського співця, як і Франкове, теж при­падало, «тремтячи», до «твердої мужицької скиби» з по­дібною «гадкою» про нещастя і пригнобленість трудо­вого люду – «пана всіх творів, властивця природи». О. Туманян теж складав свої «скорбні пісні» і міг би взяти за епіграф Каменяреві рядки: «Народна нево­ля – то мати тих скорбних дум» або відомий афоризм Грабовського: «Де є страждання, там нема краси».
А як їх усіх боляче зранювало горе бідняцьких ді­тей! Трагічна історія вірменського хлопчика Гікора, проникливо описана молодим Туманяном (авторові було тоді 25 років), стала постійною супутницею шко­лярських читанок, надовго закарбувалася в пам'яті багатьох поколінь.
Дитяче горе, дитячі гіркі сльози всюди однакові, як і ті соціальні причини, що їх викликають. Не дивно, що Туманянів вірш «В хатині» багато чим нагадує поезію Грабовського «Сироти» («Дітки маленькі кли­кали маму...»). Обидва поети уважним, співчутливим поглядом заглянули «мужикові у хатиноньку сумную звідси й випливає оця подібність настроїв.
Рідне лорійське село розгорнуло перед чистими ди­тячими очима майбутнього карбівничого вірменської поезії не тільки первісну красу дикої натури, не тіль­ки ввійшло в його свідомість знадливим світом казок, пісень, історичних переказів, а збурювало йому думи суворою реальністю життя, яким кермує «порочний, невиліковно-хворий закон» із правом «сильніших». На юного Ованеса незабутнє враження справляли стихій­ні вибухи народної боротьби проти визискувачів. Істо­рія синів селянина Чопура натхнула молодого поета на створення поеми про сільських бунтарів. Цей твір, на жаль, лишився незакінченим. Дійшли тільки урив­ки під назвою «Стогони». В образі головного героя – чабана Чаті – уособлено риси старшого із Чопурів – Согомона, який убив поміщика (тавада) і зі своїми братами втік в гори, ставши невловимим месником і захисником покривджених. До речі, Туманянів Чаті мав попередника в українській поезії – Варнака на­шого Кобзаря. Впадає в око навіть схожість мотивів для помсти над панством, яку здійснюють український кріпак і чабан-вірменин: у першого поміщик пустив покриткою наречену, а в другого – зазіхнув на честь його дружини.
Дісталося від Туманяна і владикам земним. Проти них він скерував сатиричну зброю. В одній із його ка­зок автор вивів царя звичайнісіньким брехуном. У зна­менитій «Краплині меду» поет підніс вінценосцям гіркущої редьки, дотепно висміявши безглузду воєнну політику царату (згадаймо у цьому зв'язку, як пара­лель, тавруючі Шевченкові слова: «Кати вінчанні, мов пси голодні за маслак, гризуться знову»).
О. Туманян у творчості своїй не щадив кровопивців народу – «зловмисників». На їхні голови він обрушу­вав кам'яну лавину гнівних обвинувачень («Ви, падалки-сини батьків великих», «ви – гості жалюгідні оргій диких», «своїх братів ви зрадили зухвало: не бачить вас, мовляв, сліпців сім'я», «ви на сльозах гіркої удо­виці хліб замісили...». Знову ж таки цей вірш і від­повідна йому за тональністю поезія «Помста співця» викликають асоціації з грізною, палючою інвективою Тараса «І мертвим, і живим...», скерованою проти «правнуків поганих»... «славних прадідів великих», що «кайданами міняються, правдою торгують», «деруть шкуру з братів незрящих, гречкосіїв». Як бачимо, «зло­вмисники» Туманяна і пани-«землячки» Шевченка – явища одного соціального кореня, хоча й зросли на різ­ному національному ґрунті. Звичайно, політичний, регістр Кобза­ревих і Туманянових інвектив неоднаковий. Коли вір­менський поет-демократ, котрий на той   час  не   мав чіткого суспільного світогляду, погрожує «зловмисникам» за відступництво і зраду свого народу божою карою, то революціонер-демократ Шевченко прорікає «дітям юродивим» помсту трудящого люду України («Настане суд, заговорять і Дніпро і гори!»).
Сучасники Ованеса Туманяна – Франко («Сідоглавому»), Леся Українка («Пан народовець», «Пророчив сон патріота»), Грабовський («Пригода з Довгоруким» «Народові українському») теж розвінчували ліберальне, лжепатріотичне блюзнірство своїх «зловмисників того українського «верховіття», яке, «зідравши шкуру із свого народу, «до ворога пролазило в ряди» (слова П. Грабовського). І в цьому напрямку «силові лінії творчості вірменського письменника єднаються з від повідними «лініями» мистецтва його українських духовних родичів.
Народність і реалізм – два могутні крила, які тримають Туманянову музу уже з перших кроків його літературної діяльності, що й ставить вірменського поета в один ряд із корифеями українського слова, котре теж керувалися цими кардинальними принципами.
«Як творяща велика природа, він прослав перед нашою душею справжню, щиру поезію», – підкреслив Авейк Ісаакян чільну суть Туманянової літературної праці. Передусім ця якість його художнього мислення з найбільшою виразністю виявилася в жанрі поеми. «Для читачів іншого народу знайомство з поемами Туманяна (наприклад, з його «Ануш») більше дає в пізнанні сучасної Вірменії та її життя, ніж можуть дати товсті томи спеціальних досліджень», - писав Валерій Брюсов у вступному нарисі до відомого збірника «Поезія Вірменії» (1916).
Ованес Туманян перший створив у рідній літературі реалістичну поему з народного життя. Його «Ануш» – яскрава, нев'януча квітка не тільки вірменської, а й усієї світової поезії. Поет правдиво розкрив трагедію кохання Ануш і Саро – цих лорійських Ромео і Джульєтти – на широченному тлі сільського патріар­хального побуту з його поетичними і темними явища­ми. Він з нещадністю реаліста показав, як груба сила предковічних звичаїв – адатів – і забобонів нівечить, убиває все прекрасне й світле в людських душах, руй­нує гармонію людини з природою. А що ця гармонія міцно жила в поетичній натурі Туманяна, – свідчить та одухотвореність, з якою природа бере участь у дра­матичній долі героїв поеми. Згадаймо хоча б, як піняс­тий Дебед на дні ущелини обтужував убитого пастуха Саро, як «гори всі немов посиротіли», коли його не стало, як в ніч під Ушестя гірські квіти «скорботно зітхали», віщуючи Ануш та її коханому безталання.
Поема «Ануш», як історико-ґероїчний твір «Здо­буття Тмкаберда», сповнена внутрішньою музикою, пісенністю, розлитою в її кришталево-прозорій мові, втіленою в її побудові. Тож не випадково на сюжети цих поем великі композитори Армен Тигранян і Олек­сандр Спендіарян написали чудові національні опери «Ануш» (Тигранян) і «Алмаст» (Спендіарян), які з тих пір міцно заволоділи вірменською сценою. Обом ком­позиторам удалось на мову вітчизняного мелосу пере­класти «густий» психологізм і драматизм кращих туманянівських поем, відтворити в музиці неповторність їх народних характерів.
Павло Тичина свого часу відзначив уже подібність відрікання батьків од своїх дочок у поемах Туманяна й Шевченка. То були типові темні прояви сільського патріархального буття (обстоювання  хибно  усвідомленої честі тощо), від яких страждали й гинули головним чином чисті, беззахисні жіночі душі.
А порівняймо ранню Туманянову поему «Маро» з «Мар'яною-черницею» великого Кобзаря. Як перегу­куються вірменський і український поети вболіванням за розтоптані невинні долі дівчат: Мар'яну мати лад­нає віддати за старого сотника, розлучаючи з коханим, а дев'ятирічну Маро одружують з літнім пастухом, і вона в розпачі, проклята й вигнана батьком із дому за непокору, кидається в провалля.
Аналізуючи поему «Ануш», ми ловимо себе на думці, що героїня Туманяна багатьма рисами своєї долі посестрилася з Шевченковою Катериною й Мавкою Лесі Українки, особливо з останньою.
Ануш близька Мавці своєю істинною причетністю до матері природи, до її феєричних сил і своїм горем у людському світі, яким правлять страшні закони фі­зичного й духовного гніту. Вони обидві рішуче висту­пають проти узвичаєних забобонів.
Проте в характерах Мавки та Ануш є і свої відмін­ності. Лесина героїня – борець за світле, поетичне на­чало людини, вона хоча й гине, та в серці зберігає «те, що не вмирає»: безсмертя людських ідеалів.
Юна ж горянка Ануш – сильна і віддана в коханні, пісенна і ніжна, як і Мавка, але їй бракує провідних рис героїні «Лісової пісні». Тут, мабуть, даються взна­ки закони жанру; різні авторські задуми: Леся Україн­ка у своїй драмі-феєрії ставила інші завдання, аніж вірменський поет у реалістично-побутовій поемі. В «Лісовій пісні» більше філософії, ніж побуту, а, в «Ануш» – навпаки.
Відмінність у характерах героїнь, звичайно, обумов­лена також різним соціальним становищем, національ­ними традиціями, становищем жінки в суспільст­ві, сім'ї на Україні та у Вірменії. Адже східні звичаї тримали довгі віки жіноцтво в особливо тяжкій неволі. І все ж, коли читаєш закінчення поеми – своєрідний заключний «зоряний акорд» (як «світлі зорі тих, що за життя любили, кохалися удвох, та щастя не зна­йшли... світле бережуть, як в горі берегли»), відчу­ваєш оптимізм Туманяна, його віру в щастя народу. Вся філософська оснащеність твору – в авторських відступах. А в «Лісовій пісні» вона стала плоттю й кров'ю її персонажів.
Не ідеалізуючи свого народу, з болем показуючи тем­ні реалії його життя, Туманян відкривав у трудящій людині своєї нації велику духовну красу і нездоланну міць («Ми присягли до світла йти, і нас не збити із путі»). Ця священна віра поета у невичерпні творчі можливості вірмен, в їхнє променисте майбутнє живилася з джерел отчої історії та мистецтва, з глибин сучасного поетові народного життя. Ця віра водила пером співця, коли він писав свого «Давида Сасунського» (1902) – найкращу у вірменській літературі оброб­ку народного героїчного епосу.
Поет написав легенду про велетня, перед яким жа­люгідним і мізерним виглядить цар. Титан прокидає­ться від сну — і послане проти нього цареве військо здається йому надокучливою комашнею. В страшній люті від войовничої дрібноти велетень підіймає над собою скелю, яка розпалась на друзки і накрила його.
Заключними словами легенди, що є сила, сильніша від пануючої (від царя з його військом), Туманян ро­бить свою алегорію досить прозорою і політично актуальною: поет вірить у нове пробудження велетня, бо, і схований під камінням, як сасунський герой у пе­чері, він безсмертний, він знову явить себе.
В іншу передреволюційну пору Леся Українка ство­рила казку «Про велета»  (1913), яка своєю ідейною суттю перегукується з Туманяновою легендою. А обид­ва ці титани волелюбним духом зрідні Прометеєві, оспіваному Шевченком. Осібне місце серед поем вірменського майстра слова займає сатирична річ «Поет і Муза» – гостра сповідь про поневіряння художника в гендлярському світі, богом якого є «золотий телець». Ідейна вісь поеми – саркастична ода гаманцеві, який пігмея робить богатирем, а виродка – красенем. В цей твір, наскрізь автобіографічний, пролилась гіркота з того келиха, з котрого поет за свого життя чимало випив лиха в боротьбі з матеріальною скрутою.
Справді, вірменський геній пройшов суворі життєві випробування, але, на щастя, не похитнувся, не зламався в них, не поступився честю митця, ніс у чистоті ліру свою до серця народу.
Тернистим був шлях Туманяна на високості рідного мистецтва. Поет не здобув   глибокої, систематичної освіти. І якщо він інтелектом і культурою своєю з «віком нарівні», то цим треба завдячувати його титанічній волі і працездатності. Після двох років навчання у сільського дячка Саака з його «педагогічним терором», батько одвіз десятилітнього Ованеса в місто Джалалогли (нині Степанаван) і віддав до школи Тиграї Давтяна.
Там жадібний до знань хлопчик познайомився з художньою літературою (учитель мав багату на час бібліотеку), написав перші вірші.
1883 року Ованес їде до Тіфліса і вступає в синівську духовну семінарію, але, не провчившись там і трьох літ, змушений був залишити її через матеріальну нужду.
Отут і починається життєва драма поета, описана в згаданій поемі. Щоб заробити на хліб, Туманян працював писарем у Тіфліській духовній консисторії, одержуючи шістнадцять карбованців шістдесят шість копійок на місяць. П'ять років служби в конси­сторії (1887-1892) були для Туманяна, за його свід­ченням, «пеклом», «могилою», куди він поховав кращі свої творчі сили. Дивуєшся, як у цих задушливих об­ставинах міг розквітнути поетів талант. Адже саме в цей період О. Туманян створив легенду «Собака та кіт», поеми «Маро», «Сако Дорійський», перший варі­ант «Ануш» та інші видатні твори, які довгий час ле­жали в рукописах. Лише турботами відомого письменника, педагога і публіциста Газароса Агаяна в дитя­чому журналі «Агбюр» («Джерело») 1890 року була опублікована Туманянова легенда «Сонце і місяць». Того ж року колишні шкільні товариші допомог­ли йому видати в Москві першу збірку віршів, легенд і поем. 1892 року виходить друга збірка Туманяна. Ім'я письменника відтоді прижилося на сторінках вірмен­ської прогресивної преси, стало популярним і і улюбленмим серед найширших читацьких кіл.
«Поет перш за все повинен бути серцем свого наро­ду», – цим висловлюванням великого сина Вірменії можна міряти його самого. Він був таким серцем, спі­вочим серцем вірменської нації – зраненим, болючим, гнівним, твердим, певним своєї мистецької місії про­буджувати світлі та добрі народні сили до боротьби за волю й щастя.
Він був спільником та однодумцем Івана Франка, Лесі Українки і Павла Грабовського у священній май­стерні поезії: шукав «зірку провідну» в пітьмі вірмен­ських ночей, світив «досвітні вогні» на новому історич­ному шляху свого народу і, мов каменяр, крушив на ньому вікові скелі невігластва, забобонів та омани, «карав насильство сво'(м словом віщим».
Для громадянської лірики Туманяна, як і для пере­дової російської  (Пушкін, Лєрмонтов)   і  української поезії (Шевченко, Франко, Леся Українка, Грабовський) досить характерне звернення до образу біблій­ного пророка. Звичайно, кожен із названих поетів по-своєму ліпив цей образ, наділяв його неповторними живими рисами, ставив над ним різні ідейні акценти, але основне єство характеру пророка, як безстрашного речника правди, у всіх у них виділено «жирним шриф­том».
Ніби перегукуючись із відомим Франковим афориз­мом: «Лиш боротись – значить жить», Туманян ще на зорі своєї творчості проголосив для себе:

Вперед, в борню! Я знаю: день настане –
І нинішнє впаде із тьмою в рів,
А на його руїнах гордо встане
Майбутнє славне в сяйві прапорів.                     

«Замрійними очами» поет чекав «світанку» і запитував, «коли ж засія ранкова пора у вірменських горах, у зелених горах?» Він спрагло виглядав майбуття, невтомно і плідно працюючи для його наближення.
Гігантський труд Туманяна як просвітителя співвітчизників дав буйні сходи.   Найдобірніше,  найчистіше насіння поет висіяв у дитячі душі.  Він став постійним автором дитячого журналу «Аскер»   («Колоски»), що почав виходити у Тіфлісі з 1905 року. На його сторінках опубліковані кращі вірші, казки і оповідання поета, адресовані юним читачам. Пізніше Туманян взявся за впорядкування і редагування підручників-читанок під назвою «Лусабер» («Світоч»), в яких чільне місце посіли його власні твори і пе­реклади. Великою любов'ю дітей користувалася серія маленьких за обсягом ілюстрованих книжок «Дитяча бібліотека Ов. Туманяна». Вона відкрила перед малюками принадний світ природи, казкових див, вразила юні серця хвилюючою розповіддю про скорботи й на­дії людей.
Дитячі твори вірменського поета принесли йому ве­лику популярність і любов. Вони чудово узгоджувалися з гарячим устремлінням письменника-патріота у при­йдешнє своєї вітчизни.
Не меншу славу мають і його прозові твори. Вкаже­мо хоч би на вміщені у цій збірці оповідання «Шов­ківництво дядька Габо», «Кам'яна лазня Несо» тощо, в яких нищівний реалізм вдало поєднано з тонким гу­мором, що так перегукується з А. Чеховим.
Рідні вірменські гори не заступили Туманянові скельних і духовних вершин інших країв та народів. Будучи організатором і душею тіфліського гуртка вірменських письменників – своїх друзів і соратників, який за місцем зібрань дістав назву «Вернатун» («Гор­ниця»), О. Туманян спрямував його діяльність так, що члени гуртка не тільки обговорювали власні твори, а й вивчали художню спадщину класиків російського і світового письменства. Сюди входили як свої Пушкін і Лєрмонтов, Гомер і Гете, Шекспір і Сервантес...
Коли 1912 року за ініціативою Туманяна народилось Кавказьке товариство вірменських письменників (ве­ликий поет був його беззмінним головою до кінця сво­го життя), воно сприйняло і поширило просвітитель­ські традиції «Вернатуна». Щонеділі Товариство влаш­товувало вечори, присвячені літературам Кавказу і творчості великих світочів слова інших країн. Масти­тий поет згуртовував молоді сили вітчизняної літератури, учив молодих письменників «дивитися на світ, як дивиться сонце».
О. Туманян багато перекладав, освоюючи для свого народу словесні скарби іншомовних літератур. Він ко­хався у творчості Пушкіна й Лєрмонтова. Останній, за власним визнанням вірменського письменника, під­казав думку про написання поеми «Ануш». Серед його постійних улюблених супутників вирізняється постать Тараса Шевченка. Туманян переклав на рідну мову вірш «Реве та стогне Дніпр широкий...». Часто в родинному колі співав українських народних пісень. Ця поетова любов і шана до нашої культури особливо дорога нам, українцям.
Під час світового людовбивства вірменський поет у ювілеї Шекспіра (минуло саме 300 літ від дня смерті великого сина Англії) розгледів «символ міжнародного єднання», «свідоцтво того, що народи шлють один од­ному не тільки руйнівні снаряди, але й усе найвище, про що може мріяти людина». Юнаком побачивши раз геніального вірменського трагіка Петроса Адамяна у ролі Гамлета, поет на все життя полюбив Шекспіра.
Туманяна вабила до себе легендарна постать співця XVIII ст. Саят-Нови, «рідний і могутній подих якого завжди зворушуватиме й хвилюватиме душу народів Кавказу». Великий ашуг, як, до речі, і сам Туманян, майже все своє життя прожив у Тбілісі. І могили їхні там, у братній грузинській землі.
Славний син вірменського народу мав серед пое­тів Грузії багатьох друзів і шанувальників. Він при­святив їм, духовним нащадкам Руставелі, кілька чу­дових віршів, мріючи про пісню, яка б зваблювала «на многомовний свій бенкет Кавказу племена». Заклик вір­менського «півня до міжнародної дружби тим значиміший, що –ці поезії були написані в пору, коли Кавказькі гори і долини оповивав чад розбрату між на­ціями.
Вірним побратимом Туманяна був Валерій Брюсов – полум'яний пропагандист вірменської поезії у жахне лихоліття, коли народ Вірменії підпливав кров'ю від турецьких погромів. Скерована Горьким, братня рука Брюсова, простягнута давньому народові у тяжкий для нього час, була символом нової Росії, до якої звер­тав свій погляд славний співець Айастану.
У прекрасному образі Туманяна щасливо поєднува­лись чесна правда слова, сміливість пристрасного художника і висока моральність лицаря, який відваж­но ішов на бій за свої переконання.
Розповідь про Ованеса Туманяна, як про могутньоголосого глашатая дружби народів, збідніла б, якби ми не згадали його героїчної діяльності під час спровоко­ваної царатом вірмено-тюркської різанини 1905-1906 рр. Поет з білим прапором на конях об'їздив села, де під націоналістичної ворожнечі у кривавих сутичках гинули невинні люди. Він радів, коли в деяких райо­нах його гаряче слово спинило оргію братовбивства. Царське самодержавство відплатило за це поетові по­хмурими ґратами в'язниць Метеха і Петербурга.
Неменший громадянський подвиг Туманян здійснив навесні 1921 року, коли, прорвавшись крізь лінію фронту, ризикуючи життям, дістався Єревана, щоб переконати дашнацьких правителів припинити криваву аван­тюру і передати владу в руки Революційного комітету Вірменії. Тільки величезна популярність і авторитет поета у народі врятували його від розправи оскажені­лих маузеристів.
Правда поезії, відданої рідному народові, привела Туманяна до правди революції. Йому судилося побачити світанок Радянської Вірменії, Вірменії, якій віддав усю творчу снагу, все життя.
23 березня 1923 року поета не стало. Тяжка хвороба рано звалила його в могилу, але весняний вітер відродження розніс пісні Туманяна по всій вірменській землі і далеко за її межі, – і вони спалахнули цвіт безсмертя.
У трагічну для свого народу пору Ованес Туманян вірив у появу нової літератури, яка «виведе вірмен з духовного полону, буде говорити з ними про красу та велич життя, покаже нову, самостійну і могутню душу вірменського племені».