Життя – як спалах: поет, учений, борець Олег Ольжич (1907–1944)

Життя – як спалах: поет, учений, борець Олег Ольжич (1907–1944)

Видатний український письменник, політичний діяч, один із керівників руху опору в Україні, провідник ОУН, учений-археолог зі світовим ім’ям Олег Олександрович Кандиба (Олег Ольжич) народився 21 липня 1907 року у місті Житомир.

Його батько – Олександр Іванович Кандиба – визначний поет доби українського державного відродження, що публікував свої твори під псевдонімом Олександр Олесь,  мати – вчителька французької мови Віра Антонівна Свадковська. Хлопчик зростав у люблячій сім’ї, в атмосфері культурної родини з давнім козацьким корінням. Чув удома частіше поетичну мову ніж прозову. Засинав під ніжну батьківську колискову, а їх було близько 150, які згодом читались і співались по всій Україні. Змалку він відрізнявся особливими здібностями: чудово малював, грав на піаніно та скрипці; у три роки за допомогою батька почав читати, вивчати іноземні мови і знав їх не менше дев’яти; у п’ять – написав невеличку п’єсу на три дії про козацькі часи і сам її проілюстрував.

Шкільну освіту Олег здобував у Пущі-Водиці під Києвом, куди переїхала сім’я в 1909 році. Батько працював ветеринаром на Дарницькій скотобійні та продовжував писати, а у 1919 році цілком присвятив себе поетичній творчості і боротьбі за незалежну Україну. У лютому 1918 року батька заарештували, він дивом не потрапив під розстріл. Покинувши територію України, Олександр Іванович виїжджає в Будапешт як аташе з питань культури Української Народної Республіки.

До 16 років Олег Ольжич жив в Україні, був свідком великих і драматичних подій. Участь батька в державотворчому процесі України і вимушена еміграція не сприяли доброзичливому ставленню більшовицького режиму до матері і сина Кандиб. Вони опинилися у вимушеній ізоляції та усамітненні Олега. «Він, Олег, створив тоді собі власний світ, розчарований у людях і обставинах, що вигнали його батька з України, – переніс свої заінтересування і любов до звірят і завів республіку у клітках – кролів, курчат і півня – і з ними проводив свій вільний час. Розмовляв з ними і доглядав, щоб ніхто їм якої кривди не вчинив» (М. Бажанський). Проте, були ще контакти з однокласниками, літературні вечори, стінгазета, шкільний загальномистецький журнал. Незважаючи на негаразди, він охоче й напружено вчився, був дуже здібним, багато читав і пробував писати власні твори. Наслідком з «братами меншими» були оповідання про звірят.

І такий маленький шедевр, як оповідання «Рудько» про життєпис одного півня, опубліковане у 1928 році у Празі. Підписує свої перші прозові та поетичні твори, пародії, епіграми, жарти псевдонімами О. Лелека, О. Світанок, К. Костянтин, Д. Кардаш, а найбільше – під своїм «поетичним» псевдонімом – Олег Ольжич.

Олег на собі відчув, що радянська влада принесе українцям голод і злидні, але сподівався, що часи «панування ворогів» не вічні:

«Не зірвеш сонця, кат, з небес,
Не зірвеш з України стяга».

Його мати говорила, що коли чоловік виїхав за кордон, вони з Олегом бідували. Син часто ходив у далекі села вимінювати за різні речі картоплю та борошно. Іноді в сніг і холод ніс на плечах важкий мішок, щоб прогодуватися під час післяреволюційної розрухи. Постійно спілкувався з батьком за допомогою листування. Наприкінці 1922 року, завдяки клопотанням батька через Міжнародний Червоний Хрест, Олег разом із матір’ю виїздить з України до Берліна, де 3 січня 1923 року нарешті зустрівся з батьком.

на розкопках

Незабаром сім’я Ольжичів переїхала з Берліна до Праги. У 1924 році, здавши успішно іспити на атестат зрілості в середній школі, Олег Кандиба вступає на філософський факультет Карлового університету, де слухає лекції та бере участь у семінарах прославлених чеських учених. Головними предметами його навчання були доісторична археологія та історія мистецтва. Ще на студентській лаві Олег розпочинає самостійну археологічну діяльність.

Він проводить археологічні розкопки в Галицькому Поділлі, обробляє наукову інформацію в музеях Львова, Кракова, Праги. Спроба зазирнути с далеке минуле своїх предків полонила Олега на все життя, ще коли він з батьками виїжджали на Княжу Гору під Києвом у пошуках археологічних скарбів з їхнім товаришем М. Біляшківським – батьком української археології, дослідником трипільської культури і у майбутньому – автора першого закону УНР про охорону пам’яток історії, культури і мистецтва.

Археологія стала для юнака засобом глибинного пізнання основ життя людини, зокрема його нації – автохтона на українській землі: від палеоліту, через неоліт (енеоліт) – трипілля, скитську добу аж до підмурівків історичних часів нової ери. Він розробив періодизацію трипільських пам’яток Дністровського регіону, актуальну й донині. Проводив розкопки і сприймав знахідки як живих свідків прапредків української нації. У неповних 23 роки захистив докторську дисертацію на тему: «Неолітична розписна кераміка Галичини». Він першим розробив типологію форм і орнаментів, що дозволило знайти аналогії з українською розписною керамікою і створити її загальну класифікацію.

Одночасно, як і багато інших українських студентів Карлового університету, Олег здобував освіту в Українському Вільному Університеті в Празі, дипломи якого визнавалися тоді не тільки в Радянській Україні, а й у всій Європі. Працював на кафедрі археології Українського вільного університету, в археологічному відділі Чеського національного музею у Празі. А його дослідження друкувалися у спеціалізованих виданнях Англії, Німеччини, Чехії, Югославії. Отримав запрошення на роботу в Римі. Там познайомився з Євгеном Коновальцем і в 1929 році вступив до Організації Українських Націоналістів.

Олег Ольжич та члени української громади у Празі. 1931 р.

У цей час почали з'являтися його поезії на сторінках «серйозних» часописів, зокрема «Літературно-наукового вісника». Громада відчула, що за цими карбованими, неначе витесаними із граніту, простими і чіткими за думкою, поетичними рядками стоїть горда націленість сина славетного лірика на власне, не схоже на батьківське, поетичне самовираження.

Олег дуже любив батька, пишався ним, зберігав у пам'яті весь його доробок, перший-ліпший його вірш міг цитувати з будь-якого рядка. Проте він давав собі звіт, що перечуленою лірикою навряд чи щось зміниш у цьому нещадному світі. У цей час виразно окреслюється громадська потреба в такому поетичному стилі та ідейній наповненості вірша, який має виражати духовну спрагу молодих патріотів відкрити перспективу свого самоздійснення, виголосити передчуття чогось буремного, тривожного і героїчного. Формується нова літературна течія – неоромантизм, насичена образною реконструкцією минулих героїчних епох національної історії. Перша збірка поезій з'являється в 1935 році у Львові під назвою «Рінь».

Але в житті Олега Ольжича відбувається корінний перелом. Літературна і наукова діяльність відходить на другий план. Псевдонім «Ольжич» змінюється підпільною кличкою «Кардаш». До початку війни Олег вже не археолог і не поет – він борець, стає одним з найбільш активних членів ОУН, згодом – заступником голови проводу. Як керівник культурно–освітньої реферантури Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (1937), він ідеологічно і філософськи обґрунтував роль героїчної свідомості в національно-визвольній боротьбі за свободу і незалежність України.

Важливий період у житті О. Кандиби розпочався після жовтневих подій 1938 року із виникненням Карпатської України. Саме на Закарпатті в 1938–1939 рр. розгорнулися державотворчі процеси, які привели до проголошення самостійної Карпатської України. З перших днів бурхливих карпатських подій О. Кандиба знаходився у їхньому епіцентрі. Як повноважний заступник голови проводу ОУН А. Мельника в Хусті, він разом із Р. Шухевичем, М. Колодзінським, З. Коссаком та іншими членами організації очолив боротьбу за незалежність краю. Уряд А. Волошина активно здійснював заходи, спрямовані на розбудову української держави. Налагоджувалася робота промисловості, транспорту, торгівлі, українізувалася система освіти, видавнича справа, державна адміністрація. Коли угорськими фашистами у змові з Гітлером Карпатську Україну було знищено, О. Кандиба навіть потрапив до хортицької в’язниці. Протягом 1939–1941 рр. він очолював Революційний Трибунал ОУН.

Вже відомим фахівцем, після виходу наукових праць і монографії 1937 року, яка висунула його в лави провідних слов’янських учених–археологів того часу, Олег Кандиба в 1939 році на запрошення Гарвардського університету їде в США проводити заняття з американськими студентами. Він активно друкується в тамтешніх журналах, працює експертом в американських музеях.

Організовує наукове життя діаспори, редагуючи «Збірник українського наукового інституту в Америці». Археологія займала важливе місце в житті О. Кандиби, він опублікував 29 наукових праць, виголосив 15 наукових доповідей на міжнародних наукових конференціях. У 1937 році у Лейпцигу вийшла його книга «Старша група розписної кераміки Галичини». Український археолог О. Кандиба входить до числа найбільш шанованих європейських вчених і дослідників старовини. Він був визнаним авторитетом серед наукових кіл Європи і Америки.

У 1940 році стався розкол ОУН. О. Ольжич зробив свій вибір: боротися й далі за українську душу, за духовне посилення енергії народу в його пориванні до свободи і незалежності. У Празі 1940 року виходить друга книга поета «Вежі», яку критики називають збіркою революційної лірики.

Напередодні воєнних дій фашистів на Сході О. Кандиба переїздить до Кракова. Не маючи жодних ілюзій щодо фашистської Німеччини стосовно СРСР, він сподівався, що з падінням більшовицької імперії буде сприятливий шанс будівництва незалежної України. Голова Проводу Українських націоналістів призначає його керівником ОУН на Наддніпрянщині. Він приїжджає до Львова. Коли у вересні 1941 року фашистські війська увійшли до Києва, О. Ольжич відразу прибуває в місто під чужим прізвищем. Він спрямовує свою діяльність на організацію громадського, політичного життя в столиці, під його керівництвом починають виходити газета «Українське слово», український літературний журнал «Литаври». Київський псевдонім О. Ольжича – Доктор. Першочерговим завданням цього періоду він вважав утворення Ради загальнонаціонального характеру, яку мав очолити А. Кримський. Однак його, як і інших майбутніх членів українського парламенту, арештувало НКВД, виявивши плани українських патріотів. Однак Українська Національна Рада все одно була створена за активної участі О. Ольжича. Її головою став професор Микола Величківський, обраний на Установчих зборах 4 жовтня 1941 року.

Олег Ольжич та дружина Катерина

Активізується боротьба проти фашистів, УНР випускає заклики до населення, оголошує протести, викриває суть фашизму через українську пресу. Тому вже в листопаді 1941 року окупаційна влада забороняє Українську Національну Раду, її установи, українську пресу. 12 грудня 1941 року гестапо заарештовує редакцію газети «Українське слово». Відтепер вони продовжують боротьбу підпільно. Гітлерівська влада розпочинає масові арешти українських культурних працівників. Хвиля репресій покотилася по Україні. У Харкові, Дніпропетровську, Полтаві, Житомирі, в інших містах відбувалися арешти українських патріотів, розстріли, повішання. У 1942 році були заарештовані понад 200 активістів ОУН. Розстріляні гестапівцями у Бабиному Яру (м. Київ) одні з найактивніших учасників національно–визвольного руху – Олена Теліга, Михайло Теліга, Іван Ірлявський. 95% членів ОУН, які вирушили на схід похідними групами, були знищені. У березні цього ж року О. Ольжич покидає Київ. У Львові він одружився з дочкою літературознавця Л. Білецького Катериною (Калиною).

У січні 1944 року гестапо повсюдно провело масові арешти, зокрема і серед членів ОУН. Було заарештовано і голову Проводу українських націоналістів А. Мельника. Віднині його обов'язки виконуватиме О. Ольжич. Він розумів, що шанси перемоги національного руху наприкінці війни були зведені нанівець: фашистська армія відступала, але наступала більшовицька, лідери якої так само, як і фашистської, були непримиренними противниками національно-державної української ідеї.

У Львові 25 травня 1944 року гестапо заарештувало О. Ольжича та перевезло через Берлін до Заксенхаузена – жахливого концтабору, що поглинув понад 200 тисяч людей з усієї Європи. Два тижні він піддавався катуванням у концтаборі Заксенхаузен, де від тортур під час чергового допиту в ніч з 9 на 10 червня 1944 року загинув, нічого не розповівши ні про своїх побратимів, ні про роботу в ОУН. Коли звістка про смерть борця за волю України поширилася серед в’язнів, єпископ Владислав Гораль відслужив у своїй камері панахиду за упокій його душі, а в’язні різних національностей у своїх камерах-«одиночках» молилися – кожен на своїй мові – за загиблого. Довідавшись про смерть сина, батько, Олександр Олесь, помер.

Дружина Катерина Леонідівна із сином Олегом

Олег Ольжич вірив у майбутнє України, вірив, що її час прийде. Прагнув і в особистому залишити після себе слід. Так і сталося − 31 липня 1944 року його дружина Катерина Білецька народила сина і назвала його по батькові – Олегом. У світ прийшов новий Олег Кандиба.

1946 року була віддрукована третя, посмертна збірка О. Ольжича «Підзамча», котра як і перша, сповнена образів-символів, за допомогою яких автор проєктував свою поетичну думку з подій минулих у сучасне, втілюючи романтичні мотиви у вишукану форму класичного вірша.

Олег Ольжич – одна з найяскравіших постатей у пантеоні героїв України. Він залишив вагомий слід в археології, українській літературі і політичній царині. Він був справжнім патріотом, незламним борцем за волю і незалежність держави. Приклад його життя особливо актуальний сьогодні, коли Україна у жорстокій війні вкотре виборює своє право на свободу.

Творча спадщина Олега Ольжича кількісно невелика, але значима своїм духовним зарядом, вона характеризується великим діапазоном тем і сюжетів, починаючи від доісторичних часів і закінчуючи сучасністю. Феномен цієї людини, поета і вченого слід розглядати лише в сукупності, у тісному зв’язку життя і творчості з його трагічною смертю.

В Україну творча спадщина Олега Ольжича почала повертатись після 1991 року: віршами, публіцистикою, науковими працями та спогадами про поета.

Із початку 1930-х рр. О. Ольжич заявив про себе як самобутній і оригінальний поет. Співпрацював у львівських періодичних виданнях: «Літературно-Науковий Вістник», «Вістник», «Обрії», «Напередодні», празьких – «Студентський вістник», «Пробоєм». Він автор поетичних збірок «Рінь» (1935), «Вежі» (1940) та посмертно виданої «Підзамча» (1946), перевиданих у збірках «Поезії» (1956) та «Величність» (1969), ряду праць з археології, серед яких «Schipeniz-Kunst und Gerete eines neolitisches Dorfes» (1937).

Отже, під псевдонімом Олег Ольжич О. Кандиба виявив себе як особливо талановитий поет. І якщо у творчості його батька, О. Олеся, переважав ліризм доби раннього модернізму, то О. Ольжич був поетом національного героїзму. Його поетичне слово звучало на високих регістрах, а чіткість образу – немов викарбувана скульптором в мармурі. Різнився він від батька-поета своїм нововиробленим ориґінальним стилем лаконічного вислову, бойовою настановою, рішучістю й чіткістю афоризмів, зображенням засобів сили, а через силу краси звитяги. Здавалося б, праця історика-археолога чи навіть дослідника на археологічних розкопках, суперечила натхненній творчості поета. Проте особистість О. Ольжича, з його заглибленістю в археологію й історію, виринала як неповторна цілість, що віддзеркалювала гармонійність дослідника і поета.

«Погляд поета не завмер десь у сивій давнині. Вона тільки ожила під його пером. Стилос не притемнив обрисів меча. Сучасність вимагала дії – підготовки до нового великого зриву нації. Цю конечність відчував Ольжич своїм глибоким інтелектом аналітика, а заразом характером людини чину, мужа із козацького роду. Його істота включилася у такт доби. Виявлений у його поезії той творчий порив нової краси, висліди якого вміщує в собі грецький термін калокаґатії – поєднання Краси, Добра і Правди» (Н. Пазуняк).

Перша збірка поезій, яка з’явилась у Львові 1935 року під назвою «Рінь», є аполітичною. У ній переважають мотиви праісторії людства, античної Греції й Риму, схоплені не тільки ерудицією, але й інтуїцією вченого-археолога й історика. У них для поета не так важлива зовнішня декорація давніх епох і культур, як їхня духовність, ріст і розвиток людини, її соціальної сути, її звичаїв, нахилів, ментальності й моралі. Поет намагається віднайти історичні основи буття української нації, джерела її нескореності і войовничості.  Головні персонажі віршів – галли, анти, готи, як ідеал хоробрості та благородства, шляхетності та мужності.

Галли – войовничий давній народ, який жив переважно на території сучасної Франції, його кипуча енергія, відвага, потяг до незвіданих просторів і їхня доба – доба формування молодих народів:

 «О, невмолимі скам'янілі дні.
Міцна рука над людьми і богами!
... Чигає там, у сірій далині,
Лягає горами за нами.
Ми подолаєм знов. Ще не одні
Нам скоряться. Над все є вірна криця.
Та нам також судилося розбиться
Колись і десь об гори кам'яні»
                                     (Ґалли).

Розкриваючи складність епохи галлів, автор уславлює їхнє прагнення самоствердитися міццю «вірної криці».

Навіяний музейними експонатами вірш «Археологія», присвячений Леоніду Мосендзові,  щирому приятелю Ольжича, одразу, скупими словами й без емоцій, переносить нас до прадавньої доби слов'янського племени, яке не тільки займалося рільництвом, але й уміло захищати власну землю:

«Поважна мова врочистих вітрин.
Уривчаті передвіку аннали.
– «Ми жали хліб. Ми вигадали млин.
Ми знали мідь. Ми завжди воювали».

У третьому, заключному катрені цього вірша розкривається візіонізм поета, і колективне, родове чи племінне «ми» якось непомітно переходить у «я», інтимізуючи образ старослов'янського побуту:

«Так виразно ввижається мені
Палючими безсонними ночами:
Я жив колись в простому курені
Над озером з ясними берегами».

Сцени прадавнього життя лаконічно малює поет у поєдинку («І впав на пісок, і лежить, І, байдужий, помстити не кличе»), в кривавім бою за рідне місто (« – О, як пси, Билась за місто блискуча дружина!»), у втечі білявих полохливих дівчат від чужих наїзників («Новобранець») в солодких обіймах оп'янілих бранок («Ґоти»), у широких кроках старослов'янського Коляди, що оповіщають прихід весни і відбивають дух поганських і старокнязівських часів, в «Нічному нападі», де бойовий настрій передає поет функціонально виразним стилістичним повтором:

«В нас криві ножі, блискучі списи,
Білі знаки бойові на тілі».

Хоч би про що Ольжич не писав, що б не хотів відтворити, у всьому – в образах, ситуаціях, мові й т. д. – відчувається знання історії людства, його епох і катаклізмів, виразна перевага історичного мислення. В одному невеличкому вірші він уміє з давноминулого, яке дано «аж правнукам узріти», перескочити до сучасності. У вірші «Пройшли пурпурні фенікійські дні» оживає доба залізного Риму, але й тут невмолимий час згризає «граніти легендарної епохи». У постатях тогочасних римлян поет хоче пізнати їх славних предків:

«І ці стрункі, сухі чоловіки,
В їх простоті ясній, давноминулій,
Чи ви пізнаєте, вгадаєте, який
З-посеред них є Сервій Туллій?»

Із сторінок всесвітньої історії людства О. Ольжич вибирає особливо ті, які стверджують зміну епох і володінь, занепад культур та імперій, химерну долю завойовників. Досить виразно цю тенденцію розкрито в невеличкій поемі «Ганнібал в Італії». Славний карфагенський полководець, підбивши чужу країну, мусив із неї – як відомо – втікати, розгромлений легіонами Сціпіона.

«Ось раптом похід скоршає помалий,
Зітхають груди, попускають жили,
Це наші легіони, Ганнібале,
Незримі Альпи ззаду залишили!»

Чи не найяскравіше історіософські ідеї втілює митець у поемі «Був же вік золотий», написаній гекзаметром, у якій відображене поетове розуміння чотирьох основних епох історії людства: віку золотого, срібного, мідного і бронзового, коли:

«Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна.
Золоте – на світанні, за дня вітряного – срібляне.
Мідь розтоплена – озеро те ж в надвечірніх годинах.
І застигле залізо – вночі, у холодних туманах».

Митець попередив вірш епіграфом, взятим з «Метаморфоз» Овідія: «Тепіа ро8і Шат 8иссе88іІ» («Був же вік золотий»). Поетичний образ безжурної золотої доби починається згаданим висловом Овідія:

«Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви,
Мед приручених бджіл, золотавість сп’янілого тіла,
Янтареві зіниці серни, що не бачила крови,
І на вітах восковість плодів, соковитих і спілих».

Срібний вік – «вік простий і ясно-тверезий» – виступає ще більш сконденсовано:

«В нього рівно всього, горя й радості, праці й забави».

Вік мідяний, в якому починається занепад і моральний розклад, характеризується войовничою бундючністю і кровожерністю:

«Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба,
Новороджені діти спинаються хижо на ноги.
І нелюдська жага нападає мужів, як хороба,
І жінки безсоромні, немов од напою міцного».

«Холод віку заліза» довершує розклад попередньої епохи, бо ж «проливаючи кров у грабунках і ґвалтах без ліку», гинули тисячолітні вартості, але всупереч тому людський рід розвивався далі, ставав до поєдинку «у бої з самим собою», вчився «відрізняти зле й добре», мале і велике.

Позитивно розуміючи діалектику людського розвитку, поет доходить до ствердження невпинної зміни явищ і процесів природи, а разом із нею і всього людства. Циклічний підхід до розуміння історії людства, імпульс до якого дали «Метаморфози» Овідія, поет знайшов також у модного тоді німецького філософа Освальда Шпенґлера (1836–1880), чий твір «Присмерк Заходу» був фашистами заборонений і вилучений з усіх бібліотек. Він нічого доброго їм не віщував, заперечуючи расизм і їхнє маніяцтво світової надвлади.

Розглядаючи світову історію як розвоєвий процес різних культур (єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, грецько-римська і т. д.), з яких кожна є «живим організмом» і тому підпорядкована біологічному циклу (народження, розквіт, загибель), О. Шпенґлер дійшов до висновку про поступовий занепад західної (романо-германської) культури. Виходячи з Й.–Г. Гердера, який провіщав славне майбутнє слов'янським народам (за ним німецькі романтики назвали Україну «слов'янською Гелладою»), легко було зробити висновок про закономірний прихід на сцену слов'янської культури, що, безумовно, О. Ольжичеві як археологу й історикові мусило імпонувати.

Поет, як один із талановитих представників празької школи, у збірці «Рінь» постає як неокласик (поезії «Міф», «Монастир», «Робітня»). Вірш «Робітня» цікавий не тільки з погляду тематики, але й тому, що в ньому відбивається його ars poetica. Крім всього іншого, тут він закликає до творчості суспільно заангажованої. Поет у час великих катаклізмів повинен бути учасником подій. У такому плані цей вірш перегукується з дальшою творчістю О. Ольжича.

«Чим заступити ці легкі рядки,
Прозору радість творчого спокою,
Речевість і упевненість руки?
Та вийдеш ти з затишного покою

І десь на розі, десь, де ми берем
До рук газету, в поспісі зім’яту
Тебе розітне лезами сурем
Невблагана екстаза атестату».

«Вік героїв величний надходить» – стверджує О. Ольжич у вірші «Все бурхливіші крила негоди» (1930), звертаючись до образів меча, заліза й міді як утілення рішучості й непохитності героїв-пасіонаріїв у боротьбі за омріяні ідеали:

«Все бурхливіші крила негоди,
І тривожніший все я, ждучи:
Вік героїв величний надходить,
І щоночі на небі мечі.

І щоночі за обрієм чорним
Стогнуть кроки – залізо і мідь.
Смертоносні! Тверді! Непоборні!
Дорогі до безтями! Прийдіть!»

Створюючи образ нового покоління українських патріотів, до поезії «Воно зросло з шукання і розпуки» О. Ольжич узяв епіграф із твору П. Филиповича:

«А гострозоре, мужнє покоління
Уже росте на молодій землі».

Митець інтерпретує його як фізично й морально досконале, «безжурно-мужнє, повне буйних сил, / Закохане в свої тугії луки / І в бронзу власних мускулястих тіл» й у такий спосіб орієнтує на «оптимізм, бадьорість, впевненість» (Л. Череватенко). Це вірш-маніфест, у якому лаконічними й чіткими висловами поет декларує утвердження нової людини й нової психології української молоді – енергійних, упевнених у собі борців.

«Так солодко в передчуванні бою,
Не знаючи вагання і квилінь,
Покірну землю чути під ногою
І пити зором синю далечінь».

Друга прижиттєва збірка поета – «Вежі» (1940) побачила світ у Празі. Критики називають її збіркою революційної лірики, з якої О. Ольжич постає неоромантиком, котрому характерні висока напруга почуттів, строга й лаконічна мова. Сучасне й майбутнє України болить поетові:

«Товаришу, любий мій брате,
Дивися у вічі рабам.
Як будете так воювати –
Вкраїни не бачити вам»
                             (Городок. 1932).

Метафоричністю своєї назви збірка визначає вершини духовності, яка породжує енергійне рішення і дію, закликає до героїзму. Поняття героїзму у О. Ольжича включає не одну лише чесноту, а й потужний духовний заряд, здатний оновити та морально оздоровити світ покори і рабства. Збірка з’явилась після драматичних подій 1938–1939 рр у Закарпатській Україні. На повний голос в ній відчувається гаряче дихання сучасності, атмосфера тривоги й готовності до боротьби. Збірку «Вежі» склали поеми – «Городок. 1932» та «Незнаному воякові».

Поема «Городок. 1932» має жанрові ознаки реквієма, присвячена жертвам антиукраїнської політики польської влади та радянського режиму, написана під враженням дійсних фактів про напад групи української військової організації ОУН на пошту, щоб роздобути гроші для організації. Серед українців дана акція була сприйнята як помста польському урядові за знущання над українським населенням в 30–ті роки. Кілька осіб бойової групи було заарештовано.

«Їх душі – горіння і криця –
У нашому завжди гурті,
Братів, що в далеких в'язницях
І тих, що упали братів».

Польська влада, караючи їх, замінила смертний вирок довічним ув'язненням. Через контраст – до суті предмета і явища – це улюблений творчий принцип О. Ольжича. Слабкості духу поет протиставляє «неугнутість» волі і віру, яку уособлює граніт:

«Для тих, що, нікчемні і кволі,
Заквилять про зламаний цвіт, –
Неугнутість нашої волі
І нашої віри граніт!».

О. Ольжич, як і інші колеги–«пражани» (Є. Маланюк, Ю. Липа, О. Теліга та ін.), пропонував принципово новий «національний міф», у якому «колишньому уявленню про ідилічний світ країни протиставляли своє бажання зробити з українців войовничу націю» (О. Кривчикова). Художньою ілюстрацією цих ідей є і вірш «Нащо слова? Ми діло несемо», у якому виражається впевненість:

«Бо ж нам дано знайти життя само
В красі неповторимій і суворій».

На запитання: «Що вибереш: чи образ бездоганний, / А чи праобраз для усіх один?» звучить переконлива відповідь:

«Міцніша – віра і дзвінкіший – чин
За словоблудіє і за тимпани!».

О. Ольжич пропагує поняття: «Одвага. Непохитність. Чистота» і поєднує їх з вольовими імперативами: «Милуйтеся! Беріть! І будьте, будьте!..».

Друга частина «Веж» складає цикл «Незнаному воякові» (1935), який є своєрідним посланням, естетизованою політичною програмою українського підпілля тих років, де поет висловлює свою віру у високу мету задля України, спрямовує патріотичну молодь до жертовності, до виконання святого обов'язку для своєї землі за най-екстремальніших обставин. Революційна лірика цієї збірки «перейнята рвучкими ритмами та риторикою» (Ю. Ковалів), а художній світ у ній представляє «поета виразно модерного, нової світоглядної формації» (М. Неврлий).

Висвітлюючи реальну дійсність українського підпілля, твір «Незнаному воякові» найповніше виражає культ «неугнутої» героїчної особистості, принципи національного аристократа духу, сильний тип людини – українця. У центрі уваги автора й неоромантичного образа ліричного героя екзистенційний вибір безстрашного юнака – боротьба за щастя народу без будь-якого розрахунку, його самовідданість у боротьбі, здатність до межового напруження у змаганні за свободу народу і нації. Тогочасна політична ситуація була такою, що українська державність могла бути виборонена тільки шляхом збройної боротьби і автор вірив в позитивний результат майбутньої визвольної боротьби – побудову незалежної української держави.

У вірші «Захочеш – і будеш» поет розмірковує про те, які можливості має кожна особистість, і закликає людей не витрачати сили намарно, а бути обачними і раціональними, приймати рішення виважено і відповідально. З першого рядка автор звертається із закликом пам’ятати, що в кожній людині є така сила, про яку вона й сама може не здогадуватись. Вона допомагає робити рішучі кроки у житті, приймати вольові рішення, долати труднощі і витримувати всі випробування долі.

«Захочеш – і будеш. В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека з відважним життям,
Як з тілом смертельника крила.
І легко тобі, хоч і дивишся ниць,
Аби не спіткнутись ні разу,
І нести солодкий тягар таємниць
І гостру петарду наказу.
Навчишся надать блискавичність думкам
І рішенням важкість каміння.
Піти чи послати і стать сам на сам
З своїм невблаганним сумлінням».

О. Ольжич наголошує на тому, що все в руках самої людини, тому лише від неї і залежить, яким буде її життя. Слова, які звучать у вірші, мав озвучувати ліричний герой, але його автор не називає, не дає йому імені. Єдине, що можна зрозуміти, так це те, що сам він людина вольова і тому всі його заклики звучать так щиро та емоційно. Хоч твір і невеликий за розміром, за змістом його можна розділити на декілька частин.

Спочатку йдеться про те, що людині потрібно докладати зусилля, щоб збудувати таке життя, про яке вона мріє. Але при цьому необхідно думати, на що сили витрачати варто, а на що ні.

Далі висловлюється думка про те, що життя взагалі не для слабаків, бо воно потребує сміливості у момент прийняття важливих рішень і уміння брати на себе відповідальність.

Найголовнішим мірилом правильності вчинків автор називає сумління, бо його голос ніколи не замовкне, якщо людина щось зробить неправильне чи недостойне. Так, іншим щось ще можна пояснити, знайти якесь виправдання своїм діям, але для сумління це все пусті звуки, якщо всередині себе людина знає, що була неправа. Тому у хвилини сумнівів, краще керуватись сумлінням, щоб потім все життя не страждати від його докорів.

Порівняння, повтори, епітети та метафори – саме ці художні засоби використав поет, щоб донести свої думки, ідеї та емоції через цей патріотично–ліричний твір.

І все ж, гартуючи ідеями націоналізму духовну силу і моральну волю, О. Ольжич прагнув до найвищої самореалізації в духовному вимірі, закликав до цього інших, «заряджав» духовною енергією й орієнтував на «присутність великої і чинної віри»:

«О, вірте, всі мури земного впадуть,
Як серце обернеш у сурму!
Найвищі-бо вежі духовности ждуть
Твойого шаленого штурму»
                               (Вежі. XXIV).

Чіткість і карбованість віршових рядків, їх наближення до афористичності, для якої прикметна максимальна сконденсованість думки й почуття, репрезентує «монументальний класицизм» (В. Державин) лірики О. Ольжича, який «тяжів до органічного синтезу традиції та модернізму (хоч і не визнавав авангардизму), прагнув поєднати інтелектуалізоване діонісійство представників «Празької школи» з вітаїстичним аполлонійством «неокласиків», до яких себе не зараховував. А втім, чільне місце в мистецтві (та й у житті) відводив сильній, незалежній, творчій особистості, здатній самотужки торувати свій шлях, котрий би не нагадував будь-чий» (Ю. Ковалів). Таким він був сам у реальному житті і в творчості, вірив, що в недалекому майбутньому на Україну «зіпреться історія нового європейського духа». У вірші «Присвята» (1931) в ім’я України він просив у долі:

«Пошли мені, молюся, дар один:
В ім’я її прийняти мужньо муки
І в грізні дні залізної розплати
В шинелі сірій вмерти від гранати».

Жертовність, «відчуття межової лінії, мужності на краю безодні» (М. Ільницький) об'єднують поеми збірки «Вежі» з творами «Ріні» та «Підзамчі», хоча за стилем і художніми засобами вони різняться.

Своєрідним продовженням теми, до якої звертався О. Ольжич у циклі «Незнаному воякові» збірки «Вежі» є вірш «Господь багатий нас благословив» (1933). Поезія не входить до жодної із збірок поета, відноситься до громадянської (патріотичної) лірики, де головною темою є боротьба, що лежить в основі життя. Лаконічна за формою вона містить усього 12 рядків, поділених на 3 строфи, насичених глибоким змістом. Вірш написаний у високому стилі, автор широко вживає книжну лексику, зокрема застарілі слова, біблеїзми, крім того, займенники, що використані на позначення Бога, згідно з вимогами конфесійного стилю пишуться з великої літери. Ужитий тут минулий час («благословив») означає щойно здійснений прихід нової епохи. Названі духовні цінності належать до бажаного майбутнього типу людини.

 «І вірити, і прагнуть – не вотще.
Безсмертне – і величне, і ясне-бо.
Ось лине хмара з літеплим дощем,
І розверзається врочисте небо.
Господь багатий нас благословив
Дарами, що нікому не одняти:
Любов і творчість; туга і порив,
Одвага і вогонь самопосвяти.
Солодких грон і променистих вин –
Доволі на столах Його веселих.
Іди ж сміливо і бери один,
Твойому серцю найхмельніший келих». 
                     (Господь багатий нас благословив).

Через свій твір автор намагається донести до людей думку, що життя коротке, хоча й прекрасне, тому не можна витрачати його на те, чим насправді займатись не хочеться. Варто дослухатись до власної душі і робити те, до чого вона прагне, бо лише тоді час не буде витрачено намарно. Говорить поет не лише про окремих людей, а й про всіх українців, яких вважає достойними життя вільного і щасливого. Він вірить у те, що народ український, маючи у своєму характері достатньо потрібних рис, зможе подолати будь-якого ворога і здобути свободу, стати переможцем.

У творі є ліричний герой, через якого поет виражає своє сприйняття життя. З його вуст звучать заклики до боротьби за свою свободу і до віри у те, що у житті керуватись потрібно веліннями серця, а не чимось іншим, бо тільки так можна знайти вірний шлях. На думку поета, українці – нація духовно багата, а це потужна сила, яка неодмінно допоможе отримати перемогу у моменти боротьби за національне визволення. Настрої ліричного героя піднесені, він постає сміливим, рішучим, мудрим, особливо це відчувається у таких рядках поезії: «Господь багатий нас благословив Дарами, що нікому не одняти…» та «Іди ж сміливо і бери один, Твойому серцю найхмельніший келих». Ліричний герой уміє цінувати життя і насолоджується кожною його миттю. І навіть у важкі моменти він не відчуває страху, а вірить у власні сили і у правильність свого вибору, своїх ідей та цінностей, бо знає, що Бог створив світ ідеальним, тому у ньому є те, що ніхто забрати не зможе – творчість, любов і відвага.

Цим віршем Ольжич ще раз нагадує, що ніколи й нікому не вдасться поставити українську націю на коліна.

Третя збірка «Підзамча» (1946) була видана вже після трагічної смерті автора. О. Ольжич ще встиг переглянути та підготувати її до друку, але з виданням не поспішав – був дуже вимогливий до себе і власної поезії. Збірка засвідчила високу культуру громадського і поетичного мислення, схильність до філософського осмислення історії в контексті сучасності.

«Підзамча», як і перша збірка «Рінь», сповнена образів-символів, за допомогою яких автор проектував свою поетичну думку з подій минулих у сучасне, втілюючи романтичні мотиви у вишукану форму класичного вірша. У віршах «Підзамча» простежується «гармонія думки й почуття, урівноваженість настрою, замилування не тільки до класичних тем і художніх засобів, але й до класичного спокою» (М. Неврлий). Поет розмірковує над вічними цінностями, відкриває потребу внутрішнього спокою, душевної рівноваги (вірші «Шякунтала», «Голландський образ», «Алебастер», «Пороша» та ін.).

Підзамче – це ремісниче передмістя Львова, куточок рідної землі, де кожен образ зворушує до глибини душі. Поетова уява сягає від історичних пракоренів Підзамча до образів, навіяних світовою класикою.

 «Притулене тут під горою –
Спокійне Підзамчя усе.
Лиш вітер стрімкою рікою
І хмари і зорі несе.
В хатках порушаються люди,
Ткачі, кушнірі, ковалі,
Шукаючи щастя чи злуди,
І чується запах землі.
Ні хмарам, ні зорям не вузько,
Сповняючи вічний закон.
І вишні набряклі галузки
Вночі стукотять до вікон».
                               (Підзамча)

О. Ольжича завжди цікавили горді й нескорені постаті («Муки св. Катерини», «Пророк»).

«На грудях зводите руки,
Бороните душу вашу, –
Не ждіть ніхто милосердя:
Я камінь у Божої пращі».
                           (Пророк)

Його лірика – це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до виборення права бути органічним складником генетичної пам'яті народу.

«І кров. Ясна і свіжа на снігу,
Шабель тонких загашувана спрага.
Ти давнім барсом значиш крізь пургу
Примхливий слід – одвага і звитяга».  
                             (Триптих).

Інтимні мотиви у О. Ольжича, зокрема вірші «Голландський образ», «Сонна Венус», «Диліжанс» тощо – це «загадка любові, натяк, який можна витлумачувати по–різному, але який манитиме своєю незбагненністю й глибиною...» (М. Ільницький). О. Ольжич  при дивовижній багатозначності свого ліричного світу – постать надзвичайно цілісна. Поезія і життя були для нього невіддільними явищами.

Вірш «Диліжанс» ввійшов до збірки «Підзамча» й датован, як і ряд поезій («Яблуня на горі», «Алябастер», «Голандський образ», «Порцеляна»), 25 січня 1941 року. Усі пíять поезій, присвячених вічним темам кохання, краси, об’єднані єдиним мінорним настроєм, медитативністю та візіоністичними елементами, щирістю та відвертістю почуттів ліричного героя. Час як активний чинник художнього образу диліжансу з’являється опосередковано, лише в однойменній поезії («Диліжанс»). Час переданий через ритмічний стукіт обіддя, він відраховує тривалість образу самого диліжансу. Образ цей не має конкретної художньої характеристики і поданий лише в окремих деталях: «стук дверцят», «дзвін обіддя». Ці слухові образи постають разом із дотиковим («груба рука») та зоровим («замерзлі грудки») й утворюють єдиний формальний елемент експансивності та тривоги. В атмосферу холоду вривається теплий струмінь. Це почування ліричного героя, що з морозної зими потрапляє у теплий екіпаж. Відчуття прості й чисті, солодкий теплий дух заспокоює та спонукає до роздумів про вічне:

«І таким чимсь повні – чуєш ти –
Раптом груди, горло і повіки,
Що готовий взяти та й піти,
І ніколи не вернуть, повіки».

У цьому епізоді образ смерті сповнений розміреного відстороненого спостерігання за миттєвостями життя. Смерть постає як дорога, з якої немає вороття. Ця дорога, як і безліч шляхів, має свої принади і модифікації. Однією з таких модифікацій є сон, що може принести зцілення людині від утоми. У певні моменти сон нагадує смерть своїм переходом у понадреальні підсвідомі форми людського буття. Саме сон наповнює «груди, горло і повіки» ліричного персонажа млостю – звільняє від буденщини, виводить поза межі часу, відсторонює відчуття простору.

Лірика О. Ольжича 1940-х років – це пошук істини, гармонії життя, його національних основ. Саме в цьому полягає важливість образу диліжансу як своєрідного елемента хронотопу поезії «плинності часу».

Гарячi та натхненнi рядки прикiнцевої поезії «Гiгантоманiя» утверджують торжество життя, коли «блискучий меч, рiвний i прямий», розiтне «напруженiсть пiтьми, заплетений раменами цей простiр», коли «вологiсть землi» переореться «життєносним ралом».

Сьогодні Олег Ольжич – поет і громадянин, сподвижник національно-державної ідеї – приходить до читача, щоб по праву зайняти гідне місце серед духовних велетнів українського народу. А його слова, написані багато років тому в час утвердження Української держави, за яку поет віддав своє життя, звучать особливо актуально, звучать як заповіт.

«Державу не твориться в будучинi,
Державу будується нинi.
Це люди – на сталь перекутi в огнi,
Це люди – як брили камiннi».

Окрім власної творчості, О. Ольжич упорядкував кілька антологій.

«Золоте Слово. Вибір з історичних джерел» починається з Андрієвого пророцтва величі Києва і завершується текстом Пилипа Орлика. «Живі струни. Антологія української поезії» об’єднує під однією обкладинкою обрядові пісні, уривки з класичних текстів та вірші поетових сучасників. «Бити грому великому. Декляматор української героїчної поезії» втілює ієрархію важливого для цього покоління: у збірці надруковано добірки текстів для декламування на імпрезах Ars Militans, які Ольжич організовував спільно зі сценографкою Наталею Ґеркен-Русовою. Так, наприкінці 1930-х  років, були розроблені програми на Свято Державності – Самостійності й Соборності (22.І), Свято Пориву (30.І, на честь героїв Крут), Свято Духа (10.ІІІ, на пошану Т. Шевченка), Свято українського моря (29.IV, у день військово-морської фльоти УНР), Свято Зриву (1.ХІ, у день Листопадового чину у Львові), Свято Базару (22.ХІ, в річницю смерті 359 героїв) та Свято 23.ХІІ, у день загибелі діячів ОУН Дмитра Данилишина й Василя Біласа.

Сьогодні в Україні виходять книги з творами Олега Ольжича. Про нього знято повнометражний двосерійний художньо-документальний фільм-трилогію за сценарієм Л. Череватенка, режисер А. Микульський «Я камінь з Божої пращі…», що об’єднує стрічки: «Ольжич» (1996), «Доба жорстока, як вовчиця», «Незнаний воїн» (2000). Фільм удостоєний Національної шевченківської премії 2002-го року. Його ім’ям названо одну з київських вулиць.

Олег Ольжич увійшов в історію української літератури як приклад героїчної особистості і поета. І зразком незламного борця за свободу свого народу ввійшов він в історію українського революційного руху.

Твори О. Ольжича:

1. Ольжич О. Величність: поезії й поеми / О. Ольжич. – Чікаго, 1969. – 176 с.
2. Ольжич О. «Дні зводяться і падають за кін ...» : вірш / О. Ольжич // Дніпро. – 2016. – № 8/9. – С. 51.
3. Ольжич О. Дух руїни: по сторінках історії / О. Ольжич. – Київ, 2007. – 52 с.
4. Ольжич О. «Напинайте рогожі вітрил ...» : вірш / О. Ольжич // Дніпро. – 2016. – № 6/7. – С. 76.
5. Ольжич О. Незнаний вояк = Безвестный воин / О. Ольжич ; пер. з укр. В. Богуславської. – Київ, 2007. – 135 с.
6. Ольжич О. Незнаному Воякові: заповідане живим / О. Ольжич. – Київ, 1994. – 431 с.
7. Ольжич О. Полінезійці : вірші / О. Ольжич // Дніпро. – 2016. – № 4. – С. 95.
8. Ольжич О. Цитаделя духа: пов. зібр. тв. поета, уривки із спогадів і праць про нього, бібліогр. й фотоматеріали. – Братислава, 1991. – 239 с.

Матеріали про життя та творчість:

1. Альохіна А. Мовна палітра творчості «поета національного героїзму» Олега Ольжича / А. Альохіна // Вісник Таврійської фундацї (Осередку вивчення української діаспори) : літ.–наук. зб. – Київ; Херсон, 2005. – Вип. 4. – С. 117–119.
2. Білятинська О. Олег Ольжич – лицар української державності. / О. Білятинська // Дивослово. – 2011. – № 1. – С. 11–15.
3. Висоцька Т. Поезії Олега Ольжича – яскравий матеріал для уроків української мови і літератури / Т. Висоцька // Збірник наукових праць. Педагогічні науки. – Херсон, 1998. – Вип. 19.  – С. 122–125.
4. Відейко М. Наукова спадщина Олега Ольжича / М. Відейко, С. Кот. – Київ, 2008. – 239 с.
5. Вільшук М. Етапна збірка Олега Ольжича / М. Вільшук // Дивослово. – 1999. – № 4. – С. 2.
6. Герой нескореного покоління: до 110–річчя від дня народження Олега Ольжича // Календар знаменних і пам'ятних дат. – 2017. – № 3. – С. 40–56.
7. Гурбанська А. Дух – воля – віра: концепти художнього світу поетів «Празької школи»: [Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга] / А. Гурбанська // Українська мова і література в школах України. – 2015. – № 7/8. – С. 52–57.
8. Державин В. О. Ольжич – поет національного героїзму / В. Державин // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. — Київ, 1994. — Кн. 2. — С. 534—542.
9. Дорожинський П. Жертовний шлях патріота / П. 11. Дорожинський // Вітчизна. – 1997. – № 9/10. – С. 135.
10. Єрмоленко С. Мовотворчість Олега Ольжича / С. Єрмоленко // Дивослово. – 1998. – №10. – С. 13–15.
11. Єфремов В. Функціонування образу–топосу каменя в художньому просторі поетичної збірки «Рінь» Олега Ольжича / В. Єфремов // Слово і час. – 2018. – № 8. – С. 19–25.
12. Життя, як спалах : [О. Ольжич] // Культура і життя. – 1994. – 23 квітня.
13. Жулинський М. Ольжич і Теліга – вища ліга / М. Жулинський // Літературна Україна. – 2017. – № 29 (27 лип.). – С. 8–9.
14. Жулинський М. Той, що серце обернув у сурму: [О. Ольжич] / М. Жулинський // Культура і життя. – 1997. – 29 жовтня
15. Зінкевич О. Згадуючи Ольжича і Багряного / О. Зінкевич // Літературна Україна. – 2011. – № 36 (22 верес.). – С. 10–11.
16. Зінкевич О. Ольжич Олег // Енциклопедія Українознавства: Словник. частина. — Львів, 1996. — Т. 5. — С. 1850–1851.
17. Іващенко О. Поетична географія Олега Ольжича / О. Іващенко  // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2004. – № 17/18. – С. 2–8.
18. Іващенко О. Роль творчої спадщини Олега Ольжича у вихованні духовності / О. Іващенко // Збірник наукових праць. Педагогічні науки. – Херсон, 1998. – Вип. 2. – С. 138–142.
19. Календар–альманах «Нового шляху» ... – Торонто (Онтаріо), 1977. – 1977: – Випуск присвячується творчості поета О. Ольжича. – 200 с.
20. Карамаш С. Київські вулиці Олени Теліги та Ольжича: архівно–історичний екскурс / С. Карамаш // Дніпро. – 2012. – № 7. – С. 136–137.
21. Ковалів Ю. Олег Ольжич  / Ю. Ковалів // Слово і час. – 2018. – № 7. – С. 67–89.
22. Ковалів Ю. Поетична історіософія Олега Ольжича / Ю. Ковалів // Слово і час. – 2007. – № 10. – С. 29–35.
23. Колеснікова Т. Збірка «Рінь» О. Ольжича – поетичний маніфест нового покоління борців за Україну / Т. Колеснікова // Українська мова і література в школі. – 2015. – № 5/6. – С. 49–54.
24. Косач Ю. Олег Ольжич / Ю. Косач // Слово і час. – 2009. – № 12. – С. 45–48.
25. Крупиненко В. Письменники Празької школи. Улас Самчук. Олег Ольжич / В. Крупиненко // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2006. – № 10. – С. 20–30.
26. Кулик Н. Без страху і догани : [О. Ольжич] / Н. Кулик // Освіта України. – 2018. – № 37 (24 верес.). – С. 14–15.
27. Лисенко Н. Канадійська частина архіву О. Ольжича повернулася в Україну / Н. Лисенко // Слово Просвіти. – 2017. – № 30 (27 лип.–2 серп.). – С. 11.
28. Лисенко Н. Поет, учений, борець : [О. Ольжич] / Н. Лисенко // Дивослово. – 1998. – № 8. – С. 55–62.
29. Маланюк Є. Зовсім інші: [М. Вороний, О. Ольжич] / Є. Маланюк // Літературна Україна. – 2014. – № 24 (12 черв.). – С. 10–11.
30. Мельник Л. Повтор як семантико–стилістична домінанта у творчості Олега Ольжича  / Л. Мельник // Молодий вчений. – 2017. – № 2 ч. 3. – С. 403–406.
31. Мидик В. Благословенний даром золотим / В. Мидик // Українська культура. – 1993. – № 7. – С. 26–27.
32. Монастирецький Л. Житомирські адреси О. Ольжича / Л. Монастирецький // Слово і час. – 2009. – № 4. – С. 96–101.
33. Мушинка М. Лицар нескореного покоління / М. Мушинка// Дзвін. –1997. – № 10. – С. 146–149.
34. Неволий М. Муза мужності й боротьби : [О. Ольжич] / М. Неволий// Дивослово. – 1994. – № 7. – С. 10–17.
35. Неврлий М. Ольжич на тлі празького літературного довкілля / М. Неврлий // Сучасність. — 1998. — Ч. 2. — С. 102–109.
36. Немченко Г. Олег Ольжич і Роман Шухевич – світочі української нації / Г. Немченко // Вісник Таврійської фундацї (Осередку вивчення української діаспори) : літ.–наук. зб. – Київ; Херсон, 2005. – Вип. 4. – С. 278–280.
37. Ольжич Олег (1907–1944) // Історія української літератури ХХ століття. У 2–х кн. – Кн. 2.: Підручник. – Київ, 1998. – С. 65–67.
38. Ольжич Олег (Олег Кандиба) 1907–1944 // Живиця: Хрестоматія української літератури. У 2–х кн. – Кн. 2. – Київ, 1998. – С. 222–226.
39. «Одвага. Непохитність. Чистота» : до 110–річчя від дня народження О. Ольжича (1907–1944) / підгот. О. Бохан // Дати і події. – 2017. – № 2. – С. 19–23.
40. Павличко Я. Діаспорні видання Олега Ольжича у львівських книгозбірнях  / Я. Павличко // Дзвін. – 2008. – № 1. – С. 146–147.
41. Пазуняк Н. О. Ольжич і сучасність / Н. Пазуняк  // Свобода. – 1994. – № 6 (трав.).
42. Пастернак Я. Олег Кандиба, археолог – дослідник // Український історик. — 1969. —  № 4. – С. 5–11.
43. Позднякова О. Герой, поет, учений : [О. Ольжич] / О. Позднякова // Урядовий кур'єр. – 1994. – 16 червня.
44. Презентація книги Ольжича // Урядовий кур'єр. – 1994. – 11 червня.
45. Продан І. До портрета Олега Ольжича / І. Продан // Дивослово. – 1994. – № 12. – С. 25–26.
46. Регідайло Н. Довге-предовге повернення Незнаного вояка в Україну : (До 100-річчя від дня народження Олега Ольжича) / Н. Регідайло // Вісник Книжкової палати. – 2007. – № 7. – С. 49–51.
47. Скорина О. «Зрослась небезпека з відважним життям ...» / О. Скорина // Заклик (плоский шрифт). – 2008. – № 3/4. – С. 18–23.
48. Слоньовська О. Міфопоетична парадигма незалежної України в ліриці Івана Франка, Євгена Маланюка, Івана Багряного та Олега Ольжича / О. Слоньовська // Дивослово. – 2007. – № 10. – С. 56–60.
49. Череватенко Л. «Державу не твориться в будучині, державу будується нині»: [О. Ольжич] / Л. Череватенко // Дніпро. – 1998. – № 3/4. – С. 5–13.
50. Чернявська Л. Філософсько-естетичні засади поезії Олега Ольжича / Л. Чернявська // Слово і час. – 1999. – № 11. – С. 29.
51. Черченко Ю. Неопубліковані документи про Олега Ольжича (1937–1941 рр.)  / Ю. Черченко // Історичний журнал. – 2007. – № 5. – С. 111–124.
52. Шарук Ю. Олег Ольжич в оцінці Богдана Червака / Ю. Шарук // Вісник Таврійської фундацї (Осередку вивчення української діаспори): літ.–наук. зб. – Київ; Херсон, 2005. – Вип. 4. – С. 112–116.
53. Шацький І. Концепція героїчного у творчості Лесі Українки й О. Ольжича / І. В. Шацький // Ученые записки Таврического национального университета имени В. И. Вернадского. Сер., Филология. Социальные коммуникации. – 2014. – № 1 ч.2, т.27. – С. 97–102.
54. Шкраб'юк П. Спадкоємці вічності, або наближення до таїни : [О. Ольжич та ін.] : есеї / П. Шкраб'юк // Дзвін. – 2016. – № 3. – С. 158–178.

***

1. Башманівська Л. Захочеш – і будеш. В людині, затям, лежить невідгадана сила (Вивчення творчості О. Ольжича на уроках літератури рідного краю) URL:  http://eprints.zu.edu.ua/29252/1/%D0%91%D0%B0%D1%88%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%B0.pdf
2. Гурбанська А. Поезія О. Ольжича: онтологічна тріада  «дух-воля-віра» URL: : https://core.ac.uk/download/pdf/268532183.pdf
3. Олег Ольжич − поет і громадянин, сподвижник національно-державної ідеї. URL: https://osvita.ua/vnz/reports/ukr_lit/18220/
4. Олег Ольжич – поет національного героїзму: бібліографічний нарис до 80–річчя від дня смерті Олега Ольжича.pdf. URL: https://www.slideshare.net/slideshow/80–pdf/266904055
5. Поет національного відродження. URL: https://odb.km.ua/?dep=1&dep_up=430&dep_cur=449#gsc.tab=0

Матеріал підготувала О. Михайленко