Жнива скорботи: огляд книжок, присвячених темі голодомору 1932-1933 років в Україні
Жнива скорботи: огляд книжок, присвячених темі голодомору 1932-1933 років в Україні
Конквест Р. Жнива скорботи : радян. колективізація і голодомор / Р. Конквест ; пер. з англ.: Н. Волошинович, З. Корабліної, В. Новак, ред. В. Гребенюк. – Луцьк : Терен, 2007. – 456 с.
«Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор» – книга Роберта Конквеста про Голодомор в Україні 1932-1933.
Книга вперше побачила світ у 1986 – в часи, коли не тільки в колишньому Радянському Союзі, а й у багатьох країнах Заходу не визнавали навіть сам факт Голодомору 1932-1933 в Україні.
Дослідження всебічно розкриває правду про геноцид проти українського народу, насамперед його штучність та спланованість радянським тоталітарним режимом.
Книга містить три частини і 18 розділів. Частина І. Головні учасники подій: партія, селяни, нація. Частина II. Удар по селянству. Частина III. Терор голодом. За цю книжку автор був удостоєний Премії фундації Антоновичів (1987), Національної премії України імені Тараса Шевченка (1994).
Барка В. Жовтий князь : роман / В. К. Барка ; передм. М. Г. Жулинський. – К. : Київ. правда, 2003. – 320 с.
Повість «Жовтий князь» Василя Барки – перший у світовій літературі професійний прозовий твір, присвячений Голодомору 1932-1933 років. Над темою голоду Барка думав 25 років. Записувати свої спогади і свідчення очевидців він почав у 1943 році, перебуваючи в таборі Ді-Пі (Displaced Persons) у Німеччині. Обробляти ці записи він почав вже в Нью-Йорку, в 1950 році, при чому спочатку не був певний, чи це буде поема, чи п'єса, чи роман.
Назва твору є алюзією на біблійного вершника на жовтому коні з книги Об'явлення 6:8 (чалий = блідий жовтий): «І я глянув, і ось кінь чалий. А той, хто на ньому сидів, на ім'я йому Смерть, за ним же слідом ішов Ад. І дана їм влада була на четвертій частині землі забивати мечем, і голодом, і мором, і земними звірми» (переклад Івана Огієнка). В основу роману покладено особисті спогади Василя Барки-Очерета про перебіг геноциду українців 1932-1933 років, організований урядом СРСР. І хоча особисто Барка в ті роки не був на селі, але зберіг точні спогади брата, родину якого не оминули тортури голодом. Після цього він протягом двадцяти п'яти років скрупульозно збирав спогади очевидців Голодомору, що дало ґрунт для широких літературних узагальнень.
Катастрофу нації під час Голодомору письменник змальовує через особисту трагедію родини Катранників, із яких живим залишається тільки молодший син, Андрійко – загалом типова ситуація з реального життя. Картини життя сім'ї наповнені вражаючими, страшними подробицями. Але в усіх ситуаціях герої залишаються вірними селянській і загальнолюдській моралі. Навіть голодний, конаючий Мирон Данилович не виказує місцезнаходження церковної чаші – святині, схованої від банд комсомольців.
Андрійко також хоче поділитися останнім хлібом із зовсім чужою жінкою, яка перебуває на межі смерті від голоду. Цей сюжет відповідає численним випадкам доброчинності, які очевидці засвідчували перед обличчям загибелі.
Закінчується твір оптимістично – над землею народжується новий день, що несе надію.
В Україні «Жовтий князь» став доступним читачам в 1991 році: його видало видавництво «Дніпро» з передмовою академіка Миколи Жулинського.
Після звільнення України від СРСР 1991 року твір Василя Барки включений до програми з української літератури у середніх школах. Проте після приходу до влади Віктора Януковича, Міністерство освіти наполягло на заміні цього твору іншим, який би не стосувався проблематики геноциду українців 1932-1933 років. За романом «Жовтий князь» Олесь Янчук на Київській кіностудії створив фільм «Голод-33». У грудні 1991 року, перед референдумом, його показували цілу ніч на всіх каналах українського телебачення, і він без сумніву вплинув на рішення глядачів проголосувати за незалежність України. На Кубані, Ростовщині та Вороніжчині влада Російської Федерації досі вважає твір «сепаратистським», «екстремістським», «націоналістичним» тощо.
Самчук У. Марія: повість / Улас Самчук. – Київ : Знання, 2015. – 173 с.
Роман «Марія» Уласа Самчука – перший в українській літературі твір про насильницьку колективізацію та Голодомор 1933 року.
Цей роман-хроніка, роман-спалах написав український письменник-емігрант Улас Самчук 1933 року. Сильнішого твору про Голодомор в Україні нема й досі. На думку Степана Пінчука, який написав післямову до вітчизняного видання цього роману в наш час[коли?], саме Улас Самчук «втілив у своїй творчості трагічну долю українського народу в XX столітті». Автор помістив трагедію однієї селянської родини в рамки трагедії всієї української нації.
Жорстока правда жорстокого часу. (Роман «Марія» – твір про становище українського селянства після революції 1917 року. Автор пам'ятав голод двадцятих, спілкувався з тими, кому пощастило вирватися на волю у 33-му. Письменник зіставляв жахливі розповіді, описував життя українців, підводив до висновку, що штучний голод планувався сталінською клікою як геноцид, як замах на українську націю. Звичайно, книга, що відображала жорстоку правду, в Радянському Союзі була заборонена до друку.)
Змалювання в долі Марії типового життєвого шляху української жінки-трудівниці і трагедії самої України. (Роман Улас Самчук розпочинає і закінчує лічбою днів життя Марії. Він зауважує: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів». Кажуть, що часу не помічають тільки щасливі люди. Марії ж доля приготувала суцільні страждання і муки: смерть батьків, голод, втрата дітей, знущання Корнія, божевілля доньки, відмова від батьків сина Максима. У Марії сильний характер, бо вона зважилася виступити проти народної моралі, боротися за свою любов. Автор неодноразово наголошує на величезному потенціалі духовної та фізичної сили героїні, на її прагненні жити, незважаючи на всі труднощі.)
Роман-хроніка «Марія» Самчука – художній свідок історії нашої держави. (Роман «Марія» має конкретну присвяту: «Матерям, які загинули голодною смертю на Україні в роки 1932–1933». Твір дає змогу подивитися на історичну добу очима її сучасників, він є першим пам'ятником жертвам Голодомору.)
«Найстрашніша смерть – це смерть від голоду». (Ці слова належать Марії, жінці, на очах якої заможне село часів її дитинства вимирало від голоду. Автор малює страшні картини Голодомору 1932–1933 років. Лаконічно описує автор посівну, яку проводили за вказівкою зверху, передчасний збір врожаю і злочинну діяльність «залізної червоної мітли»: «Над зігнутим голодним людом при праці вдень і вночі стоять озброєні вартові. З кістлявих мужицьких рук, з занедбаної землі виривається зі скреготом зубів кусень хліба». Арештовують Маріїного зятя за мішок гнилого зерна, мучиться Надія з виснаженою від голоду маленькою Христинкою. І Марія волає до Бога, просить допомоги: «Вмреш дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба…» Втративши всіх своїх рідних, велику і гарну сім'ю, Марія і сама гине від голоду).
В Україні вперше 1991 року у Києві, у видавництві «Радянський письменник». Перевидавався роман 2000, 2009, 2015 та в інші роки.
Доляк Н. Чорна дошка : роман / Наталка Доляк ; голов. ред. С. С. Скляр. – Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. – 364 с.
«З висоти пташиного лету відкривається захоплива панорама. Земля, куди не кинеш оком, акуратно поділена на геометричні, неідеальної форми фігури: зелені прямокутники кучерявих прадавніх лісів, овали й круги створених людьми ставків та природних озер, на нерухомих плесах котрих віддзеркалюються шматки недосяжного неба. Жовтуваті прямокутники нив та полів із готовим до збору стиглим житом і пшеницею межуються із темними квадратами зораного масного чорнозему, відведеного під пар…».
Парадоксально, але незважаючи на такі чудові, плодючі українські землі, працелюбство українців, люди мерли від голоду. Чому так сталося? Про це неупереджено, правдиво і страшно розповідає Наталка Доляк у своєму романі «Чорна дошка».
Олесь Терновий, міський газетяр, а згодом безправний селянин, щиро вірив у радянську владу. Він здійснював спецвиїзди в села, у яких селяни не хотіли «круто підвищувати темпи хлібозаготівель». На прикладі дій Олеся можна побачити, як ламалися навіть сильні, високоморальні особистості, як цілеспрямовано наступали вони на свою гідність, аби отримати схвалення від нової влади. У результаті не отримували нічого…
Вражають історії окремих родин, які зазнали голодних лихоліть.
Цю книгу неможливо читати без сліз, неможливо не роздумувати про минуле та про те, яким би було сьогодні наше майбутнє, якби скільки українських родин не полягло в страшні 1932-1933 рр.
Талан С. Розколоте небо : роман / Світлана Талан ; голов. ред. С. С. Скляр. - Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. – 345 с.
Роман Світлани Талан «Розколоте небо» – роман про Голодомор в Україні. Про родину, яка б могла бути щасливою, якби не історичні події, які відбувалися в Україні на початку ХХ століття.
Роман розпочинається з опису життя родини Чорножукових, які живуть у невеличкому селі Підкопаївці на Луганщині. Спочатку сім’я жила досить бідно, але все життя їхні батьки самі працювали на своїй землі. Діточок своїх змалечку привчали любити землю, на якій працюєш, вчили відчувати її тепло, запах. І поступово достатки збільшуються, але все це тільки завдяки тяжкій, виснажливій праці з раннього ранку до пізньої ночі. Три брати Чорножукови одружуються, розпочинають жити кожен своїм господарством. Але так само привчають вже своїх дітей любити і шанувати землю, на якій працюють. В одного брата своя кузня, інший брат – гарний бондар, до якого ходять всі односельці, третій – завжди дасть гарну пораду. Чорножукови завжди допомагали і порадою, і грошима тільки тим односельцям, хто хотів працювати, а ледарям та п’яницям відмовляли.
Але розпочинається колективізація, створення колгоспів і хочуть забирати у людей залишки землі. І Павло Чорножуков здивовоний тим, як це земля може бути зайвою? Земля, яку ти полив своїм потом, на якій працювали твої предки, яку ти обробляв зранку до ночі – як вона може бути зайвою?
На прикладі одного села та родини Чорножукових описує як сусіди стали ворогами, доносили на людей, з якими ще вчора співали пісень і частували в домі, а сьогодні були оголошені ворогами країни.
Читаючи твір та співпереживаючи героям, ясніше розумієш який страшний та жорстокий час випав на їх долю та долю країни. Особисті страждання від життя з нелюбим чоловіком, відходять на другий план, коли потрібно виконувати план хлібозаготівель та годувати дітей, переживати смерть рідних та близьких, А зверху все надходять нові і нові плани, які потрібно виконати: віддати хліб, який вродив, останню городину та худобу і перебиватись продуктами, які вдалось заховати. Так, описані випадки, коли ховали зерно в могилах; закопували на городі; ризикували життям, йшли пішки, щоб обміняти прикраси на їжу; самогубство; вбивство рідних по крові.
У родині, яка обробляла свою землю, своєю технікою, тримала господарство не залишилось нічого, все пішло в колгоспи. Також, висвітлено образ людей, яким колективізація прийшлась до душі: Відібрати у багатих, віддати бідним, всіх зрівняти. Вчорашні ледацюги та пиятики, стали господарями життя.
Обшуки комісії з колгоспу доводили просто до жаху. Галина, яку в родині Чорножукових, вважали майже донькою, перетворилася на перевертня і, користуючись моментом, просто навісніла від щастя, коли залишала подругу Варю без зернини, нишпорячи та вишукуючи на подвір'ї бодай-щось їстівне.
Читати книгу страшно, але ще страшніше розуміти, що описано реальні події. Тільки сильні люди змогли вижити після Голодомору, та знайти в собі сили жити далі, народжувати та виховувати дітей і не зійти з розуму.
Ми повинні пам’ятати все, щоб не допустити повтору таких моторошних речей.
Підготувала Лілія Віжічаніна
