Байзелл Ш. Щоденник книгаря

Альона Кисельова, бібліотекар

Книги, книги, скрізь самі лише книги

Чи хотіли ви коли-небудь стати власником книгарні? Ні? 

А от Шон Байзелл у 2001 році вирішив купити собі книгарню в провінційному містечку Вігтаун, що у Шотландії. Потім він почав вести щоденник, куди кожного дня записував кількість реальних та віртуальних відвідувачів, яка була виручка на касі, описував різні типажі покупців та звичайні повсякденні події. І ось саме ці записи він вирішив опублікувати та назвав «Щоденник книгаря». 

У цій книзі немає ні динамічного сюжету, ні героїчних персонажів, але є багато гумору та ціла галерея колоритних персонажів. 

Більшість людей гадає, що бути книгарем, це просто ідилія: «сиди в кріслі, гортай книги та веди велемудрі розмови з милими покупцями, які радо розстаються з грошима». Та насправді все абсолютно з точністю до навпаки. І я це дуже розумію, бо моя професія теж пов’язана з книгами. Я – бібліотекар. Чомусь всі теж гадають, що бібліотекарі тільки те й роблять, що читають на роботі книги. Але це зовсім не так. У нас теж зустрічаються не менш колоритні читачі. 

Усі проблеми, з якими стикаються книгарі в Шотландії, близькі й українським.  Головна проблема та, що люди вже майже зовсім перестали читати друковані книги. А навіщо, коли в інтернеті є електронні книги? 

Шон розповідає, як книгарі, щоб вижити та триматися на плаву, беруть участь у книжкових ярмарках, фестивалях, ведуть свої сторінки у Фейсбуці, здають приміщення  для проведення гуртків. А головна проблема полягає в тому, що маленьким книгарням важко змагатися з великими мережами та Amazon, які встановлюють свої ціни на книги. 

Бути власником книгарні важко. Доводиться багато їздити по людях, які з різних причин змушені продавати свої приватні бібліотеки. Шон Байзелл пише, що коли «їдеш кудись по книги, охоплює радісне передчуття, мовби закидаєш сіть і не знаєш, що витягнеш». Дуже цікаво було читати описи різних покупців. Особливо запам’яталася розповідь про хлопчика  7 років, який попросив купити книгу про Вінні Пуха. А мама роздратовано заплатила 2,5 фунти і сказала, що ніколи не бачила, щоб дитина стільки читала. «Усі до копійки кишенькові гроші витрачає на книжки». 

Розсмішили також покупці, які, шукаючи книгу, кажуть книгарю, що не пам’ятають, як ця книга називається. Та пам’ятають, який вигляд вона має: «Така дуже стара книга». Зразу згадала читачів у бібліотеці, що теж шукають синю книгу з білими літерами!

Книга сподобається всім любителям почитати звичайну паперову, а не електронну книжку!!!