Духовні виміри Галини Тарасюк

Духовні виміри Галини Тарасюк


Сучасна українська поетеса, прозаїк, критик, публіцист, перекладач Галина Тимофіївна Тарасюк, народилася 26 жовтня 1948 року в селі Орлівка Теплицького району Вінницької області в родині з глибокими національними традиціями.

Батько, Тарасюк Тимофій Омелянович, був бібліотекарем, завідуючим сільським клубом. Мати – Ксенія Кирилівна – колгоспниця. Розумний, всезнаючий батько, богобоязливі мама, баба Тетяна і баба Наталка привчили «нічого не боятися, крім Господа Бога», й обдарували її душу любов’ю до людини. Вона була свідком колгоспної кріпаччини, подружкою дітей, привезених жінками з Німеччини як «дарунок» війни, бачила, як «сухарі сушилися на сільських печах на чорний день», бачила немічних інвалідів, уцілілих у Другу світову війну. Дівчинка встигала допомагати мамі по господарству, слухати татові розповіді як ветерана війни, і бути відмінницею в школі, у 14 років стати сількором. Після закінчення з відзнакою Великомочульської середньої школи Галина Тарасюк працювала вчителькою англійської мови Бджільнянської восьмирічної школи та літпрацівником Теплицької районної газети «Зірка» на Вінниччині.

У 1968 році через гоніння за «націоналістичні погляди» Г. Тарасюк була змушена переїхати на Буковину. Цей чудовий край одразу зачарував поетесу своїми традиціями, культурою, щирими і талановитими людьми. «Без Буковини я б не знала України у всій її духовній розмаїтості, не осягнула б української історії у всьому її трагізмі і огромі. Без Буковини не було б мене як письменниці», – pізнається Галина Тимофіївна.  

Буковинський край щиро прийняв молоду журналістку, надихнув її на літературну творчість. Доля подарувала поетесі все, про що вона просила у вірші «Молитва»:

Пошли мені, доле,
Дні погожі і тихі ночі,
Любов беззавітну і вірних друзів,
Хату веселу і роботу до серця,
Дай мені радість солодку
Дітей народити
І написати для них колискову.

У Чернівцях Галина закінчила філологічний факультет Чернівецького Національного університету імені Юрія Федьковича. У цьому ж місті жила й працювала в Заставнівській районній газеті «Прапор перемоги», обласних та міських часописах: «Молодий буковинець», «Буковина», «Чернівці», «Доба», на обласному телебаченні, старшим науковим працівником Чернівецького літературно-меморіального музею Юрія Федьковича. Була редактором першої в краї демократичної (відродженої) газети «Час», організатором прогресивного жіночого руху, головою Жіночої громади Буковини.

Першим чоловіком Галини Тарасюк був чернівецький художник Юрій Сандига. Донька Олеся Сандига – поетеса, критик, перекладачка, викладачка іноземних мов. Син Назар Сандига –програміст, дизайнер.

Восени 1970 року Галина познайомилася з Володимиром Івасюком. Вона дуже добре знала Володю, оскільки вони були друзями.

Як журналістка газети «Молодий Буковинець», вона написала статтю про Володимира після феноменального злету пісень «Червона рута» та «Водограй». Про це Михайло Івасюк згадує в повісті «Монолог перед обличчям сина». Закоханий у Галину, Володимир присвятив їй свою пісню «Пісня буде поміж нас»:

Пролягла дорога від твоїх воріт
До моїх воріт, як струна.
То чому згубився твій самотній слід –
Знаєш ти одна, ти одна.


Зимна осінь ще той слід листям не накрила,
Бо до тебе навесні я повернусь, мила.
Твої руки я візьму знову в свої руки,
Не розквітне поміж нас жовтий квіт розлуки.


Приспів (2 куплети):
Не ховай очей блакитний промінь,
Заспівай мені в останній раз.
Пісню ту візьму собі на спомин,
Пісня буде поміж нас.

 

Бо твій голос, бо твій голос – щедра повінь,
Я мов колос, зелен-колос нею повен.
Жовтий лист спаде і виросте зелений,
А ти в пісні будеш завжди біля мене.

 

Як зійдуть сніги із гір потоками,
Ой глибокими, навесні.
Забринить дорога та неспокоєм
Вдалині мені, вдалині.

 

Зимна осінь ще той слід листям не накрила,
Бо до тебе навесні я повернусь, мила.
Твої руки я візьму знову в свої руки,
Не розквітне поміж нас жовтий квіт розлуки.
Приспів (2)

Серед найяскравіших зразків сучасної української літератури, творчий доробок Галини Тарасюк займає визначне місце. Вже після появи першої збірки віршів «Смерековий міст» (1976) поетку прийняли у члени Спілки письменників України, а Олесь Гончар назвав її ім’я серед найталановитіших українських поетів молодої генерації.

У 2000 році Галина переїхала до Києва до свого другого чоловіка – кінорежисера Володимира Андрощука. Працювала заступником редактора газети «Слово Просвіти», кореспондентом «Вечірнього Києва», редактором відділу «Літературної України», головним редактором телестудії «Наше місто» (м. Бровари).

У 2009 році Галина Тимофіївна була виключена зі Спілки письменників України через конфлікт з її керівником – Володимиром Яворівським. Вона публічно звинуватила голову НСПУ та його команду в «дерибані» спілчанського нерухомого майна – поліклініки, будинків творчості тощо. На зборах Київської письменницької організації 20 жовтня 2009 року Галину Тарасюк поновили в лавах членів НСПУ, але вона відмовилась.19 листопада 2011 року на VI з'їзді НСПУ, після переобрання керівництва спілки, Галину Тарасюк одностайно поновлено в лавах Спілки письменників України та обрано головою контрольно-ревізійної комісії.

Отже, Г. Тарасюк розпочинала свою творчість як яскравий, самобутній поет і видала 10 поетичних збірників. Перша збірка поетеси «Смерековий міст» вийшла у світ у 1976 році. Далі були збірки: «Множина» (1982), «Світло джерела» (1984), «Жайворове поле» (1987), «Горельєфи» (1988), «Сотворіння гнізда» (1989), «Зерна полину» (1991), збірка поезій у перекладах російською мовою «Свет родника» (1990), об’ємна книга поезії та прози «Любов і гріх Марії Магдалини» (1995) та збірка - «На трійцю дощ» (1998). Більшість ліричних творів Галини Тарасюк з’являються на світ у період початку 70-х – кінця 80-х рр. XX ст.

Поетичний світ Галини Тимофіївни вражає непересічністю думки, непідробним пронизливим патріотизмом, інколи мудрою самоіронією і обов’язковою щирою сердечністю – жіночою, материнською.

Дорога до України

Життя    коротке занадто,
Занадто мучене-кручене,
І обривається раптом,
Як стежка  над кручею.


Та небом душа одержима –
Злітає в зеніт  свавільно,
й пролітають перед очима
Кадри не знятих фільмів.


Рядки ненаписаних віршів,
Сади край села не  посаджені…
Німі, як молитви грішні,
Сумні, як надії зраджені…


І ти, мов сльоза остекла,
Не бачиш, не чуєш, не знаєш,
Чи падаєш ниць у пекло,
Чи злітаєш  чолом до раю?


Куди ж ти, душе нетлінна?
Невже, щоб спитати у  Бога:
Що це  таке - Україна?
й чому така довга до неї  дорога?

 

***

І знову  осінь   розсипає чари…
мінор сливовий… яблуневий щем…
З полів уже не віє палом-жаром,
А вогко тягне  затяжним дощем….


Безжурно гаснуть кольори веселі,
В садах дозрілих –  втоми  туманець…
Неначе пише ніжні акварелі
Невидимий за хмарами митець…

 

Планета пахне ладаном. І мирри
Розлитий в небесах містичний сік…
Подай нам, Господи, любові й миру.
І днесь, і прісно і во вік…

 

Дзеркало молодильне

Аж не зручно, якою легковажною
Стала та жінка, котру бачиш щоранку у дзеркалі:
Не питає, скільки її зозулі іще кувати?
Скільки ще з тінню на пару їм рясту топтати?
Про ціни на ліки не згадує,
Називає лікарів гробокопами,
Їсть одні помідори, давно не читає книжок,
І читає комічні нотації
Молоденькій грайливій Киці,
З таким ж очима зеленими, як у неї були колись…
Любить свого всезнайка – подарований сином комп’ютер,
Незалежну самотність й заборонену «тиском» каву,
І таку солодку «нікому-давно-непотрібність»…
Не довіряє владі, банкам і соцмережам,
Ненавидить люто війну, жлобство й корупцію,
Про що натякає прозоро по скайпу
Подругам зі Львова, Чернівців, Нью-Йорка і Хайфи…
Щаслива, що не треба йти на роботу,
Що ніхто на неї «не стукає», ніхто «не доносить»,
«Не викликає на килимок»…
Що ніхто вже давно не заздрить і не впізнає на вулиці.
Отож можна ні з ким не вітатися,
Спокійно доношувати «ще новісінькі» речі дочки
І відкладати з пенсії на кругосвітню подорож…
Ця жінка стала така забудькувата, що
Постійно собі наказує: «Головне - почуття гумору» і
«Справедливість - понад усе!».
Щонеділі ходить до церкви, щоб повідати
Тому Єдиному, Який завжди її любив,
Про печалі, тривоги і сумніви,
Попросити благословення дітям і Україні миру…
А часом згадує молодість: фарбує волосся хною,
Підмальовує брови і… і лукаво підморгує
Сердитій сивій «мотроні», яка за плечима
Щосили намагається протовпитись
До дзеркала молодильного…

 

Творчість поетеси знаходить відгомін  у серцях українців. Її поезія відображає естетику сімдесятництва, відзначається тверезістю бачення історичних процесів, самозосередженістю, самозаглибленням, релігійними шуканнями, тяжінням до найсучасніших художніх форм. Лірична спадщина Галини Тарасюк є неповторним явищем української літератури.

Але на початку 90-х рр. поетеса рішуче переходить на прозу. Їі твори вражають різноманітною тематикою: від мелодрами звичайної маленької сучасної людини до глибоких історичних романів і гострих політичних памфлетів. Авторка володіє всіма можливими засобами впливу на читача: тут і ліризм, і сентименталізм, і трагедія, і комедія – фарс, буфонада, сатира і гумор, і, звичайно, все це під знаком абсурду, який рухає світом... Твори Г. Тарасюк ніби написані різними авторами, але з притаманною письменниці енергетикою правдивості і справедливості.

Галина Тарасюк  є яскравим представником сучасної української малої прози. Реалістично-об’єктивна манера прозового письма визначає специфіку жанрово-змістових концептів малої прози письменниці, талант якої найповніше розкривається під час правдивого й психологічно вмотивованого відтворення явищ сучасного суспільного, політичного, культурного життя. Своєю творчістю Г. Тарасюк засвідчила вміння відчувати ритм сучасної доби, розкривати злободенні теми та негативні явища сьогодення.

Так, у новелі «Смерть Марата» (2001) йдеться про відносини митця і суспільства. Письменниця відтворює один день із життя свого героя, зосереджує увагу на відображенні внутрішнього світу художника Марата, позбавленого елементарних засобів для підтримки свого існування: «газ, як і електрику, давно відключили. За борги. Та цього разу і ця прикра реальність не збила йому легкого і світлого душевного піднесення. От тільки голод псував настрій». Марат, передчуваючи щось особливе, важливе й невідворотне, осмислює події свого життя, роздумує про долю талановитих людей і робить висновок що, «щоб стати генієм, треба народитися у відповідну епоху і в Італії... Йому жахливо не пощастило...». Відчуття самотності, непотрібності, підсилені почуттям голоду, приводять художника до усвідомлення, що жорстоке за своєю суттю реальне життя несумісне з мистецтвом, а тому фальшивими тепер видаються йому власні картини, на яких він «так наївно ідеалізував, заляпуючи райдужними барвами чорні провалля на душах і ландшафтах». Яскравою подробицею, яка проливає світло на внутрішній світ митця, поглиблює психологічну характеристику зображуваного, є недописаний жіночий портрет. В образі жінки втілені нереалізовані прагнення, те, чого бракувало художнику в житті: «зупинився на розкритому мольберті з недописаним портретом жінки, яка б розуміла його, жаліла і ніколи не покинула через мерзенні гроші».

У новелі авторка художньо осмислює вічну дилему, пов'язану з суперечністю духовного й тілесного, божественного й тваринного начал у людині. У боротьбі духовних й фізіологічних потреб  для художника Марата, почуття голоду виявляється сильнішим за духовні й інтелектуальні потреби. Він випадково потрапляє на фуршет, який влаштували митці з нагоди виставки своїх робіт, відчуває могутню силу фізіологічного начала й «задихаючись, Марат кинувся до закапелка і остовпів: столи ломилися від наїдків і напоїв. Йому здається, що він спить, що йому сниться ця... «скатерть-самобранка», розбуджуючи в ньому забутими пахощами м'ясива голодного звіра. Але навіть уві сні йому було незручно, соромно, навіть огидно, та він нічого не міг із собою вдіяти: голод був сильніший...». 

Розвиток сюжету новели «Смерть Марата» вражає однолінійністю, несподіваним трагічним фіналом, драматизмом внутрішнього конфлікту, акцентом на розкритті психології героя, переживання якого зумовлені як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками.

Новела «Політ із Серафимою» була написана у 1993 році, а опрелюднена у збірниках прози «Любов і гріх Марії Магдалини»(1995 р), «Новели» , «Янгол з України» (2006), «Ковчег для метеликів» (2009) та ін.

Цей твір письменниця присвятила жертвам тоталітаризму. У формі внутрішнього монологу в новелі відтворюється емоційно-психологічний стан, роздуми колишнього майстра слова, в'язня концтабору, національного героя, а тепер покинутої й забутої усіма людини, яка переживає фізичні й духовні страждання.  «Я – мишка, маленька сіра мишка, пірну в білу потеруху нікому не потрібних рукописів, як у борошно... муку... білу муку перетертої жорнами життя - душі. І шелестітиму сам до себе спопелілим Словом... Спочатку Словом я хотів змінити світ і сотворити на землі іншу реальність. Але то безум Сізіфа».

Митець, доля якого понівечена мордовськими таборами, вже не здатний щось створити, до того ж, відчуває, що його творчість, як і він сам, байдужі сучасному суспільству, непотрібні навіть «побратимам по перу», які змогли пристосуватися до нових умов життя. У ситуації розчарування й відчуження єдиним порятунком для нього є алкоголь, який дає можливість на деякий час утекти з реальності. «Не хочу тверезіти. Тверезіти – нестерпно. Біль розчарування жахливіший від фізичного». Крізь призму світовідчуття митця, у контексті його роздумів викристалізовується проблема значення мистецтва у житті сучасного суспільства. Митець приходить до усвідомлення того, що Слово безсиле, адже до нього не прислухаються, люди втрачають здатність розуміти мистецтво, воно стає їм непотрібне, оскільки в темпоритмі сьогочасного життя нівелюється значимість духовних і творчих цінностей: «Іноді я волів би читати народові вірші, але він не розуміє метафори. Чому він не розуміє того, що сам сотворив? А я скористався забудькуватістю тою і вкрав метафору, радше підібрав з-під його ніг, із праху земного і - на! Візьми назад цю квітку чудову, цей скарб нетлінний! А він дивиться на мене тупо і розгублено усміхається».

Втіленням приземленого прагматизму сучасної доби є образ Едіка – «нового українця», який «не годен збагнути своїм прагматичним банячком, як можна йти на каторгу заради якоїсь паршивої ідеї? Хай би то була любов до Батьківщини, свободи чи ще якоїсь мури». Болюча й актуальна проблема трагедії митця й мистецтва у векторах сьогодення майстерно втілена в оригінальну новелістичну форму, визначальними в якій є внутрішнє мовлення героя, що перетікає у діалогізований монолог, потік свідомості, галюцинаційні візії.

Однією з гострих проблем сучасності – заробітчанству, Галина Тарасюк присвятила новелу «Тіні заблудлих нащадків». Це один день із життя головного героя – Оксена, який працює на будівництві в Єрусалимі. Безробіття, скрутне матеріальне становище родини змусили його покинути рідну Буковину й податися на заробітки. Через відтворення спогадів героя здійснюється вмотивування його вчинків, вияскравлюється проблематика твору. Біблійні місця не притлумлюють почуття ностальгії, яке домінує в новелі. Зустріч Оксена зі своєю землячкою, теж заробітчанкою Марічкою «повертає» його до рідної землі, до першоджерел: «Ішов шпарко, задихаючись від радісного збудження, мов би підіймався на найвищу верховину, звідки от-от зблисне сріблястий Черемош в долині і стане видно найдальші гори... Вперше за довгі роки заробітчанства не почувався самотнім, бездомним, причавленим. У душі, наче вечоровими Карпатами, перекочується-перегукується місячними тінями, срібними лунами ніжне, трепетно-терпке, напівзабуте: «Іва-а-а-а! Марі-і-і-і! Чека-а-а... Іду-у-у!».

Героїня іншої новели «Острів зимового мовчання» – Ольга – змушена поневірятися по чужих країнах у пошуках роботи, адже «вдома ні життя, ні роботи, хіба що продавати на базарі «ніжки Буша» не першої свіжості, або «французьку косметику», забовтану в підвалі на Молдаванці». Історія життя героїні розкривається через монолог-спогад. Відтворюючи в пам'яті події свого життя, Ольга осмислює причини своїх життєвих негараздів. Пошуки роботи й грошей по чужих країнах, відносини з чоловіками і, врешті, шлюб з греком Аристотелем не принесли їй сподіваного щастя.

Ще одна заробітчанка з України порушує розмірене життя грецького подружжя Кости і Філофеї у новелі «Янгол з України».

служниця справді не витримала і, гаряче жестикулюючи, спробувала пояснити Філофеї мішаниною грецьких, англійських і російських слів, що вона не руска, не росіда, вона – українка. Вона не хоче бути росіда. Бо вона українка і в неї є ім'я – Зоя. Сюди пригнав її Чорнобиль... тобто, наслідки Чорнобиля – хвороба дитини...Змушена виїхати з батьківщини в чужу країну, аби заробити грошей на лікування дитини, Зоя не втрачає національної свідомості, людської гідності: «».

Розкриваючи трагедію героїні, шанованої на Україні журналістки, яка змушена працювати служницею у грецьких багатіїв, а потім трагічно гине на чужині, залишаючи дитину сиротою, письменниця примушує замислитися над гострими суспільно-економічними, політичними проблемами, пов'язаними з явищем заробітчанства, яке стало реальним фактом сьогодення. У творі акцентується увага на проблемі складного, принизливого становища українських заробітчан, особливо жінок. Це яскраво показано через сприйняття іноземцями наших співвітчизників-заробітчан. «Вони ж заполонили Грецію, як триста років тому турки. І хочуть, як турки колись, прибрати до рук усе, почавши з чоловіків. Загартовані бідою, зате здорові... нічого їх не бере, жодна болячка не чіпляється... Навіть після того Чорнобиля».

Підсвідоме відчуття провини, жаль до дитини заробітчанки Зої, яка після загибелі матері залишилася сиротою, зумовлюють зміни у душі Філофеї, породжують думки про можливість удочерити дівчинку. «Щось кардинально мало змінитися в її долі... І починало те щось мінятися з неї, з її душі. Я не бажала тій... українці... злої долі, я не бажала того... як не хочу нині, щоб пішов од нас цей янгол... цей нежданий... несподіваний маленький янгол... з України».

Проблеми, пов'язані з політичними реаліями сьогодення Г. Тарасюк відтворює у таких творах, як «Пироги для повстанців» та «Москалі ідуть!».

Події Помаранчевої революції є сюжетною основою у новелі «Пироги для повстанців». Події, які відбувалися на Майдані, передано крізь призму сприйняття героїні твору – Зіни Микитівни. Вона приїхала до Києва з метою нагодувати повстанців пирогами та побачитися з донькою і зятем, які беруть активну участь у революції. Відтворення подій недалекого минулого супроводжується розкриттям причин, які спонукали людей повстати. Для більшості громадян, як і для родини Зіни Микитівни, мотивацією поведінки у ті дні були сподівання на кращі зміни, віра у перемогу правди. Дотримуючись реалістичної манери, письменниця не оминає увагою явища політичного пристосуванства, яке мало місце у ті дні. Яскраво це відтворено в епізоді, у якому Зіна Микитівна марно намагається довести, що мер їхнього містечка не той, за кого він себе видає з трибуни. «Даремно вона рвалася і кричала: – Це ж бандит і злодій! І перелицьований брехун! Він же ж голоси підтасовував! У той час, коли перелицьований мер в оточенні своїх перефарбованих поплічників пробирався Хрещатиком до свого мерседесу, Зіна Микитівна, обливаючись сльозами, визбирувала із снігової каші свою випічку».

Художній конфлікт у новелі «Москалі ідуть!» побудований на зіткненні двох позицій – націоналістичної та шовіністичної. Маркіян Адальбертович, у минулому комуніст, а тепер пристрасний захисник української незалежності. «Така батькова доля – бути патріотом. Тоді – Країни Рад, тепер незалежної України», веде з власним сином запеклу ідеологічну суперечку. Авторка акцентує увагу на проблемі ідеологічного протистояння в родині, яке призводить до того, що рідні люди стають ворогами. Використовуючи елементи іронії та гротеску, письменниця відтворює абсурдність ситуації, у якій домінує категоричність, відсутнє прагнення почути, зрозуміти іншого. Справжньою жертвою у змодельованому в творі конфлікті постає Юзефа Михайлівна, яка марно намагається примирити чоловіка-націоналіста і сина-москаля. «– Юрчику, ти куди? Прошу тебе, Юрчику, вернися! – лементувала услід москалеві Юзефа Михайлівна, не знаючи за ким бігти – чи за дурним молодим, чи за ще дурнішим старим».

Проблематика багатьох новел Галини Тарасюк пов'язана з розкриттям психології, характеру людини. «Для мене головне – людський характер, навіть радше соціальний тип як суспільне явище, породжене часом. Я просто одержима колекціонуванням людських характерів»  – зізналася вона в одному інтерв'ю. Своїми творами письменниця засвідчила вміння помічати неповторне в людині й майстерно відтворювати різноманітні нюанси характеру, психології. Особливою колоритністю й самобутністю позначені жіночі образи у творах письменниці.

Розкриття жіночої психології у творі «Я живу з монстром» відбувається через відтворення внутрішнього мовлення головної героїні. Основою художнього конфлікту є невідповідність між бажаним і можливим. Героїня новели, з одного боку, має те, про що мріяла все життя - «довгождану радість сидіти навпроти, дивитися на нього, слухати його і мовчати». З іншого боку, вона зізнається: «Я його терплю, як терплять біду. Часом ненавиджу. І хочу, щоб він десь пропав, щез з мого життя». Така суперечливість думок і почуттів зумовлена тим, що героїня має можливість перебувати поряд із чоловіком, про якого мріяла все життя, але тепер цей чоловік хворий і немічний, на межі божевілля.

Намагаючись розібратися у власних почуттях, героїня прагне зрозуміти, що тримає її біля «старого монстра», що змушує виконувати його безглузді накази, терпіти знущання. Вмотивування поведінки персонажа відбувається через розкриття психологічних чинників. Нереалізовані почуття, приховані на підсвідомому рівні, мрії й бажання, що не знайшли в минулому реального втілення, обумовлюють теперішню поведінку героїні новели: «Нещасна, спрацьована жінка, якій страшно озирнутися в своє минуле. Так страшно, як зазирнути в прірву. Але – зазираю. І бачу на самісінькому дні тої прірви – себе, молоду, що, як ласочка, припадає до нього – любого, недосяжного, осоружного... Єдиного. На цілий світ, на все життя – єдиного!».

Моделюючи образи героїв, відтворюючи драматизм внутрішнього світу сучасника, письменниця у різних ракурсах художньо досліджує проблему «людина у контексті сучасного соціокультурного життя».

У своєму романі «Сестра моєї самотності» авторка точно і сміливо розповіла про події в Україні в період «Від Чорнобиля до Незалежності», про істинно демократичне відродження народу.

Цей роман став першим бестселером української пострадянської літератури і зробив Галину Тарасюк популярною і затребуваною письменницею. Він репрезентує відверту сповідь героїні – української письменниці Олександри Рибенко-Ясінської, яка вийшла з минулої радянської епохи, але так і не вписалася в новітню епоху незалежної України. Колись вона належала до верхівки радянського суспільства, тому що була дружиною високопосадового чиновника, своєрідного «сірого кардинала» в керівництві Компартії України, а потім стала звичайною пенсіонеркою, старою хворою жінкою, що несе свою гірку покуту і водночас шукає істину. Письменниця розкриває антигуманну сутність авторитарного суспільства, вдало показує трагедію цілого покоління, яке необачно сприйняло за чисту монету фальшиву ідеологію та її інквізиторський закон.

У романі авторка зображує двох жінок, які жили за різними моральними принципами, за правилами і без правил, і в своєму існуванні зазнали різного життєвого завершення.

Одна з них – Олександра Рибенко-Ясінська, яка поводилася за принципами антигуманного радянського суспільства, була надзвичайно амбіційна, самовпевнена, нахабна, але разом з тим хитра та талановита. Це жінка з жорстокою винахідливістю, силою і послідовністю в реалізації життєвої філософії, про що свідчать її тринадцять заповідей: «Маленькі секрети великої жінки». Майже всі вони суперечать загальноприйнятим моральним цінностям. Для «великої жінки» не існує жодних моральних заборон чи перешкод. Вона не знає жалощів чи сентиментів, точно будує плани на майбутнє, тонко провокує, шантажує і залякує.

Щабель за щаблем вона долає круту драбину суспільного сходження, щоб отямитися, врешті-решт, на вершині. Письменниця надала їй шанс зазнати справжнього людського щастя. Але Олександра зазнала краху у своєму житті. Адже вона все добре прорахувала, жила суто за своїми заповідями, ні перед чим і ні перед ким не зупинялася. Діяла впевнено, сміливо, жорстоко, завжди перемагала і добивалася всього, чого хотіла. Не зважала ні на кого і ні на що.

Та Рибенко-Ясінська забула, що невідворотний процес старіння, супроводжується хворобами й фізичною неміччю. Його не можна спинити, як не можна спинити настання ночі чи прихід зими. Олександра не нарікає на несправедливу долю, а із вдячністю та повним розумінням провини приймає її. Проте сумніви все одно закрадаються в її душу, вона відчуває, що чоловік хоче позбутися її, завжди хворої, чекає нагоди, щоб кудись запроторити. Зрештою, приходить усвідомлення того, що її життя безглузде і марне. Нічого доброго у цьому світі вона не зробила, тому намагається, як той потопаючий, ухопитися за останню соломинку, щоби порятувати бодай  душу. Після довгих душевних терзань, Олександрі вдається знайти життєву мету – забуту нею і батьками внучку Сашуню. Щира молитва лунає в серці жінки. У такий спосіб письменниця вирішила зцілити свою героїню, спрямувати її на вірний життєвий шлях, чим продемонструвала свою віру в краще майбутнє нації, якій потрібна лише крапля доброти, взаємоповаги і любові до ближнього.

Друга жінка роману – це Лариса Кириченко – слабка особистість, яка зрозуміла несправедливість буття і була морально й духовно набагато вищою за інших. Позбавивши її життя, авторка хотіла довести, що радянське суспільство не було організоване для тих людей, які звикли добиватися успіху своїм талантом і працею, просто робити свою справу чесно й сумлінно, що в такому оточенні можна було «вижити» лише за заповідями Олександри Рибенко-Ясінської. І якщо людина виявить хоч будь-який спротив тому режимові, всі ворота перспектив умить для неї зачиняться, і вона вже більше ніколи не зможе виправдатися, стати на ноги, реабілітуватися в очах оточення.

Так і сталося з Ларисою Кириченко, талановитою письменницею, яка не витримала тиску випробувань долі, бо не мала твердого морального орієнтиру для того, щоб змінити своє життя, а тому наклала на себе руки. Авторка надала життєвий шанс саме Олександрі Рибенко-Ясінській, тому що вона все ж таки вірить у позитивну зміну свого народу, зневіреного законами соціалістичної дійсності; знає, що кожна людина, навіть найбільший грішник, має можливість урятувати свою душу. Головне - дуже сильно захотіти цього, повірити в силу молитви до Господа Бога та його всепрощаючу любов.

Наприкінці роману, виходить друком книжка Лариси Орленко, де Олександра Рибенко-Ясінська постає лише упорядницею, а не автором творів, що були написані подругою для неї, зокрема й відомого роману «Криваві заграви», який приніс славу Рибенко-Ясінській. Ця подія виявляється великим потрясінням для героїні, у неї трапляється серцевий напад. Падаючи на руки чоловіка, у згасаючій свідомості Олександри випливають слова: «Finita la kommedia ...».

Аналізуючи роман «Сестра моєї самотності», Дмитро Чистяк  відзначив, що це «широке суспільне полотно як радянської, так і сучасної дійсності. Це гіркий діагноз для мільйонів людей, вирощених в умовах радянської моралі, під спудом якої квітували брехня й лицемірство, коли талант чавила сіра маса посередностей, коли на свободу думки накладався аркан соціалістичних догматів. Письменниця окреслила страшну і справедливу перспективу: сучасне українство не позбулося всіх отих потворних явищ, та навіть докинуло нових».

На тлі попередніх книг Галини Тарасюк, які ввібрали в себе біль і розпач, і зойк від того, що відбувається навколо, її роман «Між пеклом і раєм» виглядає стриманим, лаконічним і доброзичливим. Тільки багато в ньому смутку й жалю. Того жалю, який є в кожного при спогаді про згаяні молоді роки, про невтілені мрії й бажання.

Центральними персонажами роману є український святий Антоній Печерський і український кінорежисер Мирон Волинець. Один із них жив і діяв на межі Х-ХI століть, а другий – на межі ХХ-ХХI. Їх об’єднує  один спільний жаль – нездійсненними виявились їхні мрії про державу.

Мирон Волинець часто приходить на Печерські пагорби Києва. У  1960-ті роки тут був розташований кінофакультет, на якому він учився. Вонинець   мріє зняти фільм про cвятого Антонія, який ходив тими ж стежками. Щоб знайти допомогу у фінансуванні фільму про справжнє минуле України, він звертався і стукав в усі можливі й неможливі двері патріотів і просто чиновників, написав сотні листів в усі можливі й неможливі установи й організації та в діаспору, наніс десятки візитів у міністерства й громадські організації. Та на великий жаль – все було марно. І він, так само, як Антоній заглиблюється в печеру, тільки його печера – це печера новітнього часу, вона знаходиться на 13 поверсі панельки. На жаль, тут майже неможливо усамітнитись. Мирон не вміє молитись. Але його молитвою стає сценарій фільму про Антонія Печерського, «цього богатиря вчинку і чину. Цього велета духу, цього Прометея, що приніс русичам, себто нам, українцям, «із греків» вогонь самоосмислення і самоповаги, просто забутого в небесній печері історії…» І фільм цей буде називатися «Між пеклом і раєм».

Шлях, який пройшов у часи новітньої української історії Мирон Волинець, знайомий кожній порядній людині, яка вміє, може, а головне – хоче працювати в ім’я України. І приходить до того ж висновку, що й Мирон: «Може, там, на небесах, нікому цієї України не треба, і давно махнули рукою на її народ, похряслий у мороці розбрату, безсилля і байдужості? І нема кого послати, щоб просвітив у тім мороці дорогу до Бога лойовою свічкою самопожертви, покаянною сльозою… Нема другого Будимира-Антонія… Та й чи колись буде?..». І на Печерських пагорбах у Києві, і в старовинному Чернігові збереглися церкви, викопані ще Антонієм Печерським. Зокрема, коли Антоній, вигнаний князем Ізяславом з Києва, прибув у Чернігів, він поселився на горі Болдіні і жив тут до 1069 року.

Розповідаючи про життя й подвиг cвятого Антонія Печерського, Галина Тарасюк, по суті, відкриває цю постать української історії читачеві. Святий Антоній – високоосвічений, одержимий величною славою своєї країни, невтомний ратай печер небесних, правдолюбець, не раз гнаний князями за правду. Саме його присутність на сторінках роману робить інтонацію твору стриманою й просвітленою. Як зазначає прозаїк Анатолій Дімаров, цей твір Галини Тарасюк «волає до нашої совісті, наших сердець. Чергова розповідь Майстра, який тче тканину Життя. Читаймо, вболіваймо – і стаємо хоч трохи людьми».

Серед різномаїття книжкового моря, цей сучасний твір про українське буття написано без епатажу. Авторка серйозно замислюється над причинами тих чи інших явищ, об’єктивно аналізуючи їх.

Вагомим компонентом мистецької системи Галини Тарасюк є тяжіння до художнього осягнення буття крізь призму епічних і естетичних законів світобудови. Безумовно, цілком оригінальна і самобутня прозова спадщина письменниці є органічним складником національного літературного процесу.

Їі перу належать книги прози: збірка новел«Дама останнього лицаря»  (2004), роман «Між пеклом і раєм» (2005), «Жіночі романи» (2006). «Янгол з України» (2006), «Новели» (2006), «Трепанація» (2006), роман «Храм на болоті»(2006), «Мій третій і останній шлюб» (2007), роман «Цінь Хуань ґонь» (2008), «Короткий танець на Віденськім балу» (2009), роман «Сестра моєї самотності» (2009), «Ковчег для метеликів» (новели) (2009),  роман «Сестра моєї самотності» (2010), роман «Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія» (2015) та ін.

Галина Тарасюк авторка багатьох літературних рецензій, передмов до книжок, літературних портретів, есеїв, а також публіцистичних статей, надрукованих в різних періодичних виданнях в різні роки. Серед публіцистиних творів авторки понад 500 публіцистичних статей на захист української мови, духовності, свободи слова та інших демократичних завоювань.

Літературознавчі праці, рецензії, відгуки, роздуми, інтерв'ю увійшли до книги «Трепанація» (2006). Це не тільки спроба творчої біографії однієї з найяскравіших постатей в українській сучасній літературі, а й обсервації всього сучасного вітчизняного літературного процесу на межі тисячоліть, на тектонічному розломі епох, у вирі демократичних здвигів, національних рушень і оксамитово-барвистих революцій... У книжку ввійшла більша частина усього того, що написано про творчість відомої української письменниці Галини Тарасюк літературознавцями, критиками, письменниками, читачами. А також інтерв’ю з Г. Тарасюк, які розкривають секрети творчості, її погляди на літературу, роль і завдання письменника у наш непростий час.

Крім того, Галина Тимофіївна є упорядником книги прози білоруської письменниці Людмили Рублевської «Гра в Альбарутенію» (перекл. Олесі Сандиги; Київ, 2012), Антології жіночої прози «Острів зимового мовчання», (Київ, 2013), Антології сучасної української жіночої поезії «Сама!», (Київ, 2013).

Твори Г. Тарасюк публікувалися у різних вітчизняних і зарубіжних періодичних виданнях. Новели – у газеті «Літературна Україна», часописах «Жінка», «Вітчизна», «Березіль», «Київ», «Дніпро», «Дзвін», інших українських періодичних виданнях. Поезія друкувалася в зарубіжній періодиці німецькою, італійською, киргизькою, латиською, румунською мовами (антологія «80 deprivighetori Ucrainene», 1995 рік). Вірші поетеси вийшли окремою книжкою російською мовою «Свет родника» у московському видавництві «Советский писатель» (1989). Новели в перекладах німецькою – у журналі «Literatur und Kritik» (Австрія, 1998).

Вона виступає як критик і перекладач з білоруської поезії і прози: Максим Танк, Таццяна Сівєц, Віктор Шніп, Алєсь Бадак, Людміла Рублєвска, Альона Брава, Алєсь Карлюкевич (повість-казка «Пригоди Шубуршуна», 2014). З російської поезії: Любов Ваганова, Петро Кошель. З румунської поезії: Міхай Емінеску, Ніколає Лабіш, Іон Ватаману, Георге Воде, Леоніда Ларі, Лео Бутнару, Аркадіє Сучевяну, Ніколає Спатару, Іон Хадирке, Марія Шляхтицькі, Іліє Зеґря, Васілє Ґирнец, Марія Маковей-Брієдіс. З латвійської поезії: Леонс Брієдіс, Альберт Лочмеліс. З литовської поезії: Юозас Некрюшюс.

Галина Тимофіївна Тарасюк є лауреатом багатьох премій. Літературно-мистецька премія імені Сидора Воробкевича (1998 р.), Всеукраїнська літературна премія імені Володимира Сосюри (1999 р.), премія Ліги українських меценатів (2000 р), літературна премія імені Олеся Гончара (2006), Міжнародна літературно-мистецька премія імені Григорія Сковороди (2007 р.), літературно-мистецька премія імені Ольги Кобилянської (2008 р.), літературно-мистецька премія імені Григорія Косинки (2008 р), літературно-мистецька премія імені І. Нечуя-Левицького (2009 р.), літературно-мистецька премія імені Володимира Івасюка, премія Міжнародного фестивалю «Європейська весна поетів» (Кишинів, 2014 р.) Премія імені Дмитра Нитченка а також журналів «Жінка», «Німчич», «Березіль». Тричі книжки удостоювалися звання «Найкраща книга року». На Міжнародній книжковій виставці-ярмарку (2007), у номінації «Проза» кращою книгою України визнано збірку «Янгол з України». До збірки увійшли новели та «маленькі» романи «Блудниця вавилонська» і «Грішні, чесніші за херувимів».

Багаторазово письменниця висувалася на здобуття Шевченківської премії. Має нагороди: «Орден княгині Ольги» III ст. Медаль «Незалежність України» Міжнародного Академічного Рейтингу популярності «Золота Фортуна». Відзнака Міжнародного лицарського ордену Архистратига Михаїла. Звання Заслужений працівник культури України.

Сьогоденне життя письменниці цікаве, динамічне та романтичне. Галина Тимофіївна живе у  Києві, бере активну участь у літературному і громадському житті столиці. Пише статті про літературу, суспільне життя, творить поетичні рядки, продовжує друкуватися у кількох газетах.


Список літератури про творчість Галини Тарасюк з фондів ХОУНБ імені Олеся Гончара:

  1. Галина Тарасюк: відчути біль чужий – як власний... // Час читати: літ.-інформ. путівники : в 8 вип. - Івано-Франківськ, 2010. – Вип. 5: / уклад.: О. Качорак, Н. Романюк. – 14 с.
  2. Галич А. Жіночий і нежіночий романи Галини Тарасюк в асоціонімному вимірі / А. Галич // Слово і час. – 2011. – № 8. – С. 49–59.
  3. Дячков В. Із «пущі страждань» і «Крізь хащі забуття» / В. Дячков // Дзвін. – 2006. – № 3. – С. 135–136. – Відгук на кн.: Г. Тарасюк. Між пеклом і раєм: роман. – Київ, 2005.
  4. Зайдлер Н. Своєрідність внутрішнього хронотопу Георгія Бунчужного (за романом Галини Тарасюк «Храм на болоті») / Н. Зайдлер, К. Зінченко // Молодий вчений. – 2015. – № 1. – С. 161–165.
  5. Китайгородська В. Янголи народжуються в Україні / В. Китайгородська // Березіль. – 2007. – № 11/12. – С. 180–182.
  6. Копєйцева Л. Поетика роману Галини Тарасюк «Храм на болоті» / Л. Копєйцева, Ю. М. Єгорова // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Філологія. – 2021. – № 47 т. 3. – С. 18–21.
  7. Лук'янченко Л. Галина Тарасюк: «У всесвіті Тараса Шевченка ще багато туманностей, чорних дір і невідкритих зірок...» / Л. Лук'янченко // Березіль. – 2016. – № 4/5/6. – С. 2–10.
  8. Максименко Л. Антиутопія в українській літературі: сто років мовчання  / Л. Максименко // Слово Просвіти. – 2011. – № 31(4-10 серп.). – С. 7. – Рец. на кн.:  Тарасюк Г. Цінь Хуань Гонь. / Г. Тарасюк. –  Біла Церква, 2008. – 256 с.
  9. Марчук Л. Маркери вербалізації концепту доля у творах Галини Тарасюк: синтаксичний та стилістичний аспекти / Л. Марчук // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Філологія. – 2019. – № 43 т. 1. – С. 40–43.
  10. Носмінчук Г. Автобіографічний роман Галини Тарасюк у діалозі з філософією екзистенції / Г. Носмінчук // Слово і час. – 2018. – № 10. – С. 55–65.
  11. Насмінчук Г. Роман Галини Тарасюк: реконструкція взаємин Тараса Шевченка і Марка Вовчка / Г. Насмінчук // Літературна Україна. – 2017. – № 50(20 груд.). – С. 7.
  12. Насмінчук Г. «Слово, стою у підніжжі твоєму...»: творчість Галини Тарасюк у реаліях українського часопростору / Г. Насмінчук // Дивослово. – 2020. – № 12. – С. 45–52.
  13. Науменко В. Галина Тарасюк: «Натхнення і міра таланту не залежить од спілчанського квитка» / В. Науменко // Березіль. – 2013. – № 9/10. – С. 2–14.
  14. Пастушенко Л. Трепанація сучасності: про критичний модернізм у творах Галини Тарасюк / Л. Пастушенко // Дзвін. – 2005. – № 7. – С. 144–148.
  15. Пономаренко О. Абсурд у тому, що абсурд править світом  / О. Пономаренко // Вітчизна. – 2009. – № 7/8. – С. 153-155. – Рец. на кн.: Тарасюк Г. Цінь Хуань Гонь / Г. Тарасюк. – К., 2008.
  16. Тарасюк Г. «Література зруйнувала моє життя»: інтерв'ю / бесіду вела ОленаЛогвиненко // Літературна Україна. – 2008. – 30 жовт.(№ 42). – С. 1, 6; 6 листоп. (№ 43). – С. 5.
  17. Тарасюк Г. Ми не письменники – ми біль : інтерв'ю / бесіду вела О. Логвиненко // Вітчизна. – 2008. – № 1/2. – С. 146–149.
  18. Тарасюк Г. «Я знайшла свій «Березіль», як колись Курбас знайшов свій : інтерв'ю / вела І. Лобовик // Березіль. – 2006. – № 1. – С. 39–46.
  19. Тарасюк Галина Тимофіївна // Шевченківська енциклопедія : у 6 т. / гол. ред. М. Г. Жулинський. – Київ, 2015. – Т. 6: Т-Я. – С. 34–35.
  20. «Спасибі Вам за теплі батьківські слова» : Листування Микити Годованця з Галиною Тарасюк // Слово і час. – 2017. – № 5. – С. 79–100.
  21. Федосій О. Особливості мовної стилістики прози Галини Тарасюк / О. Федосій // Українська мова і література в школах України. – 2017. – № 1. – С. 19–21.
  22. Шаф О. «Ось де вона – поезія!»: гендерна специфіка рефлексії власного творчого генія в українській ліриці ХХ ст. / О. Шаф // Дивослово. – 2017. – № 11. – С. 48–54.
  23. Юсин Г. «Духовні виміри Галини Тарасюк» / Г. Юсин // Літературна Україна. - 2013. – № 41(24 жовт.). – С. 11.
  24. Якубовська М. Між едемом і Гадесом: про роман Г. Тарасюк «Між пеклом і раєм» (2005) / М. Якубовська // Київ. – 2006. – № 3. – С. 167–169.
  25. Яремчук І. Із Буковини до Києва: Галині Тарасюк – 60! / І. Яремчук // Дзвін. – 2008. – № 10. – С. 137–139.

Твори Г. Тарасюк у фондах нашої книгозбірні:

  1. Тарасюк Г. А жити треба! // Дивослово. – 2004. – № 7. – С. 3.
  2. Тарасюк Г. Ганька сама собі ворог: новела // Літературна Україна. – 2008. – 2 жовт. (№ 38). – С. 7.
  3. Тарасюк Г. Горельєфи: поезії / Г. Тарасюк – Київ, 1988. – 94 с.
  4. Тарасюк Г. Дві повесті // Березіль. – 2003. – № 3/4. – С. 33–131. – Зміст: Гаспид і Маргарита; Покоївка.
  5. ​Тарасюк Г. Дорога додому : [Чоронобильська катастрофа] // Дивослово. – 2004. – № 4. – С. 80.
  6. Тарасюк Г. З висоти вічності і моменту: [враження від прочитання Л.Тарнашинської] // Вітчизна. – 2002. – № 9/10. – С. 142–146.
  7. Тарасюк Г. Зерна полину: поезії / Г. Тарасюк. – Київ, 1991. – 117 с.
  8. Тарасюк Г. Зоре моя вечірня, або Пророк і Марія: роман-версія / Г. Тарасюк. – Київ, 2015. – 421 с.
  9. Тарасюк Г. Зоряний хрест Петра Федотюка // Вітчизна. – 2002. – № 7/8. – С. 136–140.
  10. Тарасюк Г. Ірокез – брат ірокеза : новела // Березіль. – 2008. – № 11/12. – С. 38–51.
  11. Тарасюк Г. Іронічне : вірш // Дніпро. – 2009. – № 5. – С. 88.
  12. Тарасюк  Г. Ковчег для метеликів : недитяча казочка // Березіль. – 2009. –№ 7/8. – С. 51–63.
  13. Тарасюк Г. Ковчег для метеликів: новели / Г. Тарасюк. – Луцьк, 2009. – 498 с.
  14. Тарасюк Г. Множина: поезії / Г. Тарасюк. – Київ, 1982. – 70 с.
  15. Тарасюк Г. Сотворіння гнізда: поезії / Г. Тарасюк – Ужгород, 1989. – 115 с.
  16. Тарасюк Г. Янгол з України: маленькі романи, новели / Г. Тарасюк. – Київ, 2006. – 432 с.
  17. Тарасюк Г. Милосердний // Дивослово. – 2004. – № 9. – С. 76–80.
  18. Тарасюк Г. Новели // Київ. – 2007. – № 2. – С. 71–102.
  19. Тарасюк Г. Оповідання // Вітчизна. – 2001. – № 9/10. – С. 71–77.
  20. Тарасюк Г. Привіт сердечний останній: новела // Дніпро. – 2002. – № 11/12. – С. 112–114.
  21. Тарасюк  Г. Сама собі ворог... : новела //Дніпро. – 2008. – № 11/12. – С. 45–52.
  22. Тарасюк, Г. «Час для всіх» : [укр. поет М. Шевченко] // Літературна Україна. – 2007. – 30 серп. (№ 33).– С. 2.
  23. Тарасюк Г. Як перед смертю... : новела // Березіль. – 2007. – № 9/10. – С. 16–23.

​Матеріал підготувала О. Михайленко

Календар подій

    1 2 3 4
56 7 8 91011
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 232425
26272829