Історико-правовий огляд джерел права Київської Русі: перші писемні пам’ятки права Київської Русі

Найважливіші джерела з історії Київської держави – «Повість временних літ», «Руська Правда», договори Русі з греками, найдавніші грамоти на пергаменті і бересті (Новгород, Смоленськ, Вітебськ), князівські і церковні устави, а також літературні твори XI-XIII ст. – «Слово о полку Ігоревім», «Моління Даниїла Заточника», «Повчання Володимира Мономаха», «Слово про загибель Руської землі» (у зв'язку з поразкою на Калці в 1223 р.), «Києво-Печерський патерик» тощо.

Із виникненням Київської Русі з'явилися перші писемні пам'ятки суспільної думки. Завдяки священнослужителям-літописцям дійшли до нас давньоруська політична міфологія, відомості про найважливіші політичні події, свідчення про головні політичні настрої слов'ян, тексти політико-правових документів світського характеру тощо.

Державно-правова думка Київської Русі засвідчує характерні для середньовіччя принципи панування сили всередині держави, станового поділу людей на повноправних, неповноправних і безправних, недоторканності приватної власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо. В ізборниках, літописах, повчаннях, посланнях порушено проблеми державного управління, суспільно-політичної моралі, наслідків соціально-економічної нерівності людей, договірних відносин між князем і народом, критеріїв мудрості та справедливості, єднання руських земель навколо сильної централізованої влади. Серед них «Слово про Закон і Благодать», «Руська правда», «Повість минулих літ».

Першою за хронологією пам'яткою давньоруської політико-правової думки є «Слово про Закон і Благодать», у якому проаналізовано взаємозв'язок закону, правди, істини і благодаті, їх значення в управлінні державою, юридичний статус органів верховної влади, її походження, завдання і мету владних повноважень, відповідальність великого князя за управління «землею Руською», а також визначено напрями і принципи зовнішньої політики держави.

Авторство «Слова про Закон і Благодать», проголошеного як проповідь у Десятинній церкві на честь князя Володимира Великого (між 1037 і 1043, не пізніше 1050), належить першому київському митрополиту з числа русів, священику церкви Святих Апостолів на Берестові Ларіону, який увійшов в історію під іменем Іларіон (XI ст.).

Від закону у змісті проповіді відрізняються не тільки поняття благодать і істина, а й правда. Цей термін вживається у значенні чи то справедливості, чи то позитивного права. Іларіон возвеличував князя Володимира Великого не лише за хрещення Русі, яка після цього стала могутньою авторитетною державою для «усіх чотирьох кінців землі», а й за те, що князь «правдою був наділений, міццю припоясаний, істиною сповитий, смислом увінчений».

Найвидатніший  український  історик  М.  Грушевський  зауважує,  що  твір  Іларіона «відбиває  в  собі  той  піднесений,  самопевний  настрій,  свідомість  доконаних  великих  діл свого часу, в котрій жили київські верхи останнього десятиліття Ярославової доби…».

Грушевський М. С. Історія української літератури : в 6 т., 9 кн. / М. С. Грушевський. – К. : Либідь, 1993.  –  Т. 2. – С. 63-64.  (4)

Вважалося, що джерелом верховної влади є божественна воля, а ідеалом державного устрою у «Слові про Закон і Благодать» – спадкоємна монархія і єдинодержавність, але не як обмежене, свавільне управління, а як запорука єдності, могутності Київської Русі, її територіальної цілісності та незалежності. До того ж Іларіон наголошував, що князь Володимир Великий здійснював державне управління, спираючись на мудру раду бояр, а гідними для наслідування рисами і чеснотами носія верховної влади на Русі були справедливість, милосердя, чесність. Він був «для голих одежею, для голодних кормителем, для спраглих утроби охолодою, для удовиць помічником, для мандрівників пристанищем, для незахищених оборонцем, для скривджених заступником, для вбогих збагаченням… Похвалімо ж і ми… того, хто велике і дивне діло створив, нашого вчителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, а сина славного Святослава, про мужність і хоробрість якого в літа його володарювання слух пройшов по багатьох сторонах, а звитяги його і могутність паминаються і пам’ятаються ще й нині. Не в худородній бо і невідомій землі володарював той, а в Руській, про яку відати і чути на всі чотири кінці землі».

Давня українська література : хрестоматія / упоряд., передм. та комент. М. М. Сулима ; худож. В. В. Чуприніна. – 2-е вид., перероб. і доп. – К. : Освіта, 1993. – С. 197.

Юридичні і політичні ідеї, відображені у «Слові про Закон і Благодать», стали для вітчизняної правової думки основою розуміння закону, законності, правди, справедливості, ідеалів державного устрою, зразкового правління тощо. Він був відомий і далеко за межами Русі.

Отже, за богословською риторикою у «Слові» ясно просту­пає оптимізм автора, його глибока віра в майбутнє своєї держа­ви, народу. Політичний трактат висвітлював надзвичайно важ­ливі й актуальні для Київської держави і середньовічної Європи політико-юридичні проблеми: законність походження верховної влади, єдиновладдя «самодержців», їх відповідальність за управління країною, політичні і моральні якості, союз – «симфонію» світської і духовної влади, роль закону тощо. Міжнародний авто­ритет держави поставлений у пряму залежність від особистості, діяльності великого князя.

«Повість временних літ» Нестора-літописця характеризує процес становлення слов’янської держави на території України, починаючи від династії Київичів та заснування Києва – центру майбутньої розвиненої держави, що через півтора століття стане відомою як Київська Русь.

Оригінал «Повісті минулих літ» до наших днів не дійшов. Первісний її текст був підданий редагуванню ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116 р., а через два роки – ще одним ченцем Києво-Печерської лаври, ім'я якого невідоме. Ці редакції, виконані за дорученням певних князів, внесли значні зміни до Несторового тлумачення історії руського державотворення, яка була настільки повною, «що жодна інша нація не може похвалитись таким скарбом» (Г. Міллер).

Перші спроби наукового дослідження літописів Київської Русі пов’язані з іменами М. Максимовича, М. Костомарова, І. Франка, О. Потебні, М. Грушевського та інших відомих вчених. Ставилося питання про музичну строфу, застосовану у віршових оповіданнях «Повісті минулих літ» (І. Франко, А. Потебня), маємо приклади поетичного переспіву найдавнішого літопису (І. Франко, О. Олесь), тлумачення окремих місць тощо.

У радянський час серед українських вчених, які спеціально і серйозно займалися літописами Київської Русі, одинокою постаттю залишається Л. Є. Махновець. У 1980 р. першу спробу переповісти для дітей «Повість минулих літ» здійснив Віктор Близнець. Розкішно виданий у 1982 редакцією «Веселка» переказ В. Близнеця був справді культурною подією.

Літописний звід «Повість минулих літ» – першоджерело з історії державності України. Завдяки йому впроваджено до обігу і первісні державні акти Русі – чотири договори з Візантією та перші документи князівського архіву.

За часом «Повість минулих літ» охоплює період від всесвітнього потопу і «поділу владування» між синами Ноя, за простором – сягає аж до Британії та Індії. Основою цього зводу є узагальнення матеріалу попередніх літописних зводів кінця X-XI ст., аналіз Біблії, візантійських хронік (особливо хроніки Георгія Амартола), житія святих, численних релігійних повчань та усних, фольклорних переказів пращурів з урахуванням нових історичних подій.

Процес виникнення суспільства і держави розглядається у «Повісті минулих літ» з позицій богообраності слов'янського народу, введення його до контексту світової політичної історії, у якій все відбувається з волі Божої, «Божого нагляду» як винагорода чи покарання («батога Бога») народів, боротьби добра і зла, хорошого і поганого, Бога і диявола.

Родовід східних слов'ян «Повість минулих літ» веде від Яфета – одного із синів Ноя. У «Повісті» згадуються договори полян, древлян, дреговичів, словенів, кривичів, полочан, сіверян з князями. Літопис заперечує будь-яку роль норманів, хозарів чи інших народів у руському державотворчому процесі, а історію Києва починає від полянського князя Кия, його молодших братів Щека і Хорива та сестри Либідь. У «Повісті...» особлива роль у слов'янському державотворенні надається апостолу Андрію Первозваному, який проповідував християнство у Причорномор'ї та по Дніпру, у т. ч. і на Київських горах, та князю Володимиру, якого вважають «апостолом руської землі» за впровадження християнства.

Легендарний шлях «із Варяг у Греки» у «Повісті минулих літ» проходить з півдня на північ, а не навпаки, тобто з грецької, а не варязької землі. У творі наголошено на незалежності Русі від Візантії. Легенда про закликання варягів з'явилася у її тексті пізніше. Головна причина всіх негараздів, які спіткали полян (у «Повісті...» простежується особлива повага до них), – це княжий розбрат, князівські міжусобиці як наслідок кари Божої чи підступних дій сатани.

За змістом «Повісті...», спокій, поміркованість, любов, братерство, повага до старших, до батьків, глибока релігійність, інші етичні норми, притаманні полянам, є «обичаями і законами предків, і заповітами» та мають стати джерелами княжих уставів, уроків, правд, обов'язків князя «правду діяти на цьому світі, у правді суд судити». До древлян, сіверян, кривичів, а також спільнот, похідних від ляхів, радимичів і в´ятичів, у «Повісті...» простежується критичне ставлення, оскільки вони «жили подібно до звірів, жили по-скотськи, і вбивали вони один одного», «не відали Закону Божого, бо творили вони самі по собі закон». 

«Повість минулих літ» оспівує роль знання в історії слов'янського державотворення, повсякденного буття народу. Вона ототожнює книгу і мудрість, які «вселяють і світло, і розум, і смисл» у «царів царювання» і «написання правди сильними». Витоками найвищої мудрості є Слово Боже, пророчі бесіди, Євангеліє та апостольські повчання, а також житія святих отців.

Повість врем'яних літ : літопис за Іпатським списком / ред. В. П. Сидоренко. – К. : Рад. письменник, 1990. – 558 c.

У 1073-1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича «з багатьох книг великих» було складено два Ізборники Святослава. Вони значно прискорили процес проникнення у давньоруську політико-правову думку інтерпретованих ідей давньогрецьких мислителів. Вміщені в них вислови та афоризми морально-етичного характеру справили значний вплив на зміст вітчизняних правових настанов.

Те саме стосується й антології афоризмів різних народів і різних епох під назвою «Бджола» (XI ст.). Складені у Візантії збірки афоризмів під назвою «Бджола» перекладено було з грецької мови вже у XII – XIII ст. на території Київської або Галицької землі. Впродовж XII – XVII ст. «Бджола» мала величезну популярність, була улюбленою книгою, широко цитувалась письменниками й мислителями.

У книгосховищах України та Росії зберігається значна кількість рукописних списків. Збірка велика за обсягом. Вона складається з понад 70 статей або ж розділів (слів) та містить близько 2,5 тис. висловів на різноманітні теми – античних письменників та філософів, отців християнської Церкви, фрагментів зі Святого Письма, історичних діячів та анонімних авторів. Увесь зміст «Бджоли» відповідає на конче актуальне питання: як жити в цім світі? Знайомство з цією книгою формувало в читача філософсько-етичну свідомість, навчало чіткого, логічного мислення, лаконічності думки.

Афоризми, що містяться у «Бджолі», не обов’язково належать тим, чиє ім’я зазначено у заголовку кожного з них. Численні переписувачі та перекладачі з грецької спотворювали імена авторів так, що їх досить важко ідентифікувати. Ось деякі вислови із збірки:             

«Слово 9. Про владу і княжіння

Святий Василь. Часто безумство людей до влади найгірших приставляє.

Князеві належить володіти: у скруті — розумом, з ворогом — міццю, а до дружини — любов’ю.

Коли хочеш над іншими володарювати, то перш учись сам собою володіти.

Платон. Велику владу приймати — великий належить розум мати.

Муж розумний і мудрий хай не відступить од влади. Беззаконство є розумного віддалити, а беззаконного наблизити. Нерозумні ті, що злою владою володіють. Люто є і гірко, як злі добрими володіють, а нерозумні — розумними.

Демосфен. Влада нерозумна — причиною зла буває.

Плутарх. Притча говорить: дітям ножа не давай; я ж речу: ні дітям багатства, ні мужам-невігласам силу і владу не можна давати.

Еврипід. Князі і судді не повинні піддаватись умовлянням про виправдання чи осудження.

Олександр. Коли його спитали, який цар ліпший, відповів: «Який військо дарами набуває, ворогів вдячністю замирює, а слуг своєю кроткістю й любов’ю».

Кір. Як не є шляхетніший за всих сущих під ним, хай не володарює.

Фукідід. Єство людське: завжди володарює над слабшими за себе, а від сильних хорониться.

Агафон. Князю гідно три речі пам’ятати: перше — що людьми править, друге — що закон йому від Бога доручений, третє — влада ця тимчасова і зотліє.

Епамінд з Фів зустрів багато воїв без доброго воєводи й вигукнув: «Великий звір, а голови не має».

Епіктет. Як хочеш дім свій добре улаштувати, уподібнюйся спартанцю Лікургу. Той не стінами обгородив місто, а мужністю тих, хто в ньому мешкає, і тим зберіг їх честь до кінця. Ось так і ти, не великими стовпами місто обгороджуй, стіни високі не вибудовуй, а тих, хто тут живе, собі примилуй, вірою і кроткістю зміцнюйся.

Муж розумний і мудрий хай не відкине владу. Беззаконно ж бо розумного відсунути, а беззаконного наблизити. Нерозумні й ті, хто під владою є злих. Люто й гірко, як злі над добрими панують і невігласи над розумними.»

Бджола (промови і мудрості од Євангелія і од Апостола, і од святих мужів, і розум зовнішніх філософів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr72.htm 

Прагненням до поліпшення правового становища бідних, пом'якшення наслідків соціально-економічної нерівності людей пройняте «Повчання» Володимира Мономаха (1117):

«Ухиляйся від зла, твори добро, шукай миру і проганяй [зло], — і живи во віки віків А найголовніше — убогих не забувайте, а скільки можете по змозі годуйте і подайте [милостиню] сироті, і вдовицю оправдуйте самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина. Слово мовлячи, і про погане, і про добре, не кляніться Богом і не христіться, бо в тому нема тобі ніякої потреби. Якщо ж будете клятву давати братам чи будь-кому, то провірте серце своє і, на чому можете устоять, у тому і кляніться, а, поклявшися, дотримуйтесь, аби, [порушивши] клятву, не погубили душі свої. Єпископи, і попи, і ігумени з любов'ю приймайте від них благословення, і не стороніться їх, і, в міру сил своїх, любіть і печіться про них, щоб прийняти їхню молитву від Бога. А понад усе — гордині не майте ні в серці, ні в розумі, але скажемо: "Смертні ми, сьогодні живі, а завтра — в гріб; це все, що ти нам дав, не наше, а твоє, доручене нам тобою на мало днів. І в землю не ховайте [скарбів], то нам великий гріх. Старих шануйте, як отця, а молодих — як братів».

Князь також повчав синів бути мудрими і діяльними правителями Русі, оберігати гідність держави, любити освіту: «Навчився, праведний чоловіче, поступати благочестиво, навчися за євангельським словом, "очима управлять, язик стримувати, ум упокорювать, тіло поневолювать, гнів погублять, помисли чисті мати, спонукаючись на добрі діла ради Господа».

Летопись Нестора со включением Поучения Владимира Мономаха : текст летописи по Лаврентьевскому списку, с примечаниями. Поучение Владимира Мономаха. Три объяснительныя статьи. Словарь  / Изд. И. Глазунова - СПб. : Типогр. Глазунова, Казанская ул., № 8, 1893. – С. 117-129.

Оцінювати людей не за багатством, а за розумом, наближаючи до себе мудрих і справедливих, спираючись на «думців», закликало «Моління» князя Данила Заточника (кінець XII-початок XIII ст.).

Вихваляючи сильну князівську владу, «Моління» водночас викривало зловживання князів, тіунів, висміювало боярство і навіть монастирське духівництво. «Слово» Данила Заточника цікаве своєю світськістю, яскраво виявленою авторською індивідуальністю й художністю, чим близьке до «Слова о полку Ігоревім», «Слова о погибелі Руської землі» та інших пам'яток. В основі «Слова» - ідея сильної княжої влади. Князь протиставляється тіунам і боярам, які гноблять і розорюють народ. У тексті чимало цитат з біблійних книг і збірників афоризмів, прислів'їв, приказок, влучних народних виразів. У «Моленії» чіткіше формулюються права і домагання дворян-милосників, їдко висміюється боярська знать і монастирське духівництво. Його автор -  талановитий і ориґінальний письменник, світський інтеліґент. Пам'ятка була дуже популярною серед давньоруських читачів - протягом віків її переписували, переробляли і доповнювали».

Ізборник. Література (С. О. Висоцький, Я. Є. Боровський) [Електронний документ]. –
Режим доступу:http://litopys.org.ua/istkult/ikult06.htm 

Високими ідеалами гуманізму сповнений Києво-Печерський патерик.

Патерик Києво-Печерський. Друкарня Києво-Печерської лаври. 1678 р. Виставка "Велике і Величне". Мистецький арсенал. 2013 р.

Українські вчені високо цінували Києво-Печерський патерик. Так, М. Грушевський писав: «Патерик та Кобзар були найпопулярнішими українськими книгами. Патерик став вічно відновлювальним, поширюваним, а з початком нашого друкарства – неустанно передрукованим твором старого нашого письменства, "золотою книгою" українського письменного люду, джерелом його літературної утіхи і морального поучення».

Значну роботу з дослідництва й аналізу одного із загадкових і досі невивчених феноменів вітчизняної історії – чернецтво – провів митрополит Іларіон (Іван Огієнко). Він зокрема зазначав, що про монашество дуже мало матеріалу, «крім того, що подає нам Печерський Патерик. Але й він добре свідчить, що подвижництво (монарше – Г.К.) різних видів цвіло в Києво-Печерському монастирі, а треба думати, що й по інших монастирях».

Патерик увібрав чимало фактів тогочасної дійсності про історію України. Твір возвеличив Києво-Печерську лавру, збагатив українську літературу оригінальними зразками письменства, мав виховне, моральне значення, сприяв поширенню писемності, адже патерик багато разів переписували, а з розвитком книгодрукування видрукували одним із перших. Він сприяв міжнародному престижу Київської Русі, був доступним для читання іноземцям, які могли більше дізнатися про історію та велич Києва.

Отже, Патерик мав винятковий успіх у сучасників і в наступних поколінь. Адже в ньому зібрано великий за обсягом і змістом матеріал, який відображає життя не тільки монастиря, згодом Києво-Печерської лаври, а й належно характеризує певні аспекти історичного періоду Київської Русі.

Логвиненко О. М. Художня філософія "Києво-Печерського патерика" як засіб утвердження християнських істин / О. М. Логвиненко // Науковий вісник міжнародного гуманітарного університету. Сер. Філологія. – 2015. – № 18. т.1. – С. 37-39.

Отже, у політико-правовій думці Київської Русі утверджувалася ідеологія суспільного примирення, нейтралізації руйнівних процесів у державі шляхом законослухняності, сподівання на Бога, терпіння, покори, задоволення своєю долею. Зразком у цьому, як учив Володимир Мономах, мають бути праведники. У літописах простежується прагнення ствердити феодальні правовідносини на основі досягнення «ідеального» правління, домогтись єдності Київської Русі, поставити державні інтереси над особистими образами, поєднати християнську мораль з політикою держави, запобігти чварам, підкорити силу праву і чеснотам.