«Руська правда» – джерело історії та правової системи Київської Русі

«Руська правда» – джерело історії та правової системи Київської Русі

Правову основу Київської Русі становила «Руська правда» (1036–1037рр.) – перший писаний кодифікаційний акт руського феодального права, авторство якого пов’язують з іменами Ярослава Мудрого та його нащадків. «Руська правда» у багатьох аспектах відрізнялася своїм відносним гуманізмом та юридичною технікою від аналогічних європейських «варварських правд».

Даний кодекс регулював широкий спектр суспільних відносин, також у ньому містилися норми, що безпосередньо стосуються особи, її прав і свобод. Зокрема, широко врегульовувалися відносини власності та спадкові відносини. Низка норм закріплювала відсутність смертної кари, мученицьких покарань або катування під час допиту, обмеження, а згодом і заборону кривавої помсти, різноманітні правові механізми захисту життя, честі і гідності особи.

«Правда Руська» (назва «руська» засвідчує те, що вона постала у Києві, у Полянській Русі, і обслуговувала в ній адміністративно-правові потреби, а потім була поширена на Новгородську землю та інші князівства) не має прототипу, хоча вчені наполегливо шукали його у візантійському, болгарському, скандинавському законодавстві. Не виявлено слідів і римського права.

Три редакції «Руської Правди» – Коротка, Велика і Скорочена – відображають різний рівень становлення та розвитку давньоруського феодального права.

«Руська Правда» збереглася усього в двох основних списках так званого Новгородського і літопису Молодшого ізводу, складених близько середини XV ст. – Академічному та Археографічному. Інші 11 списків «Короткої Правди» відносяться до XVІІІ-XІX ст. і так чи інакше входять до Академічного списку.

Берлінський список (список Філіпса) Новгородського першого літопису

«Коротку Правду» зазвичай поділяють на чотири основні частини: «Правду Ярослава» (або «Найдавнішу Правду»), «Статут Ярославичів» (або «Правду Ярославичів»), «Покон Вірний» і «Урок Мостников». Щодо часу складання окремих частин і всієї «Короткої Правди» в літературі немає єдиної точки зору. У зв'язку з цим ряд істориків (акад. Б. Д. Греков, Л. В. Черепнін, О. О. Зимін) схильні вважати, що «Найдавніша Правда» була складена Ярославом близько 1016 р.

Посилаючись на відомості літописів про поїздку Ярослава у 1036 р. до Новгорода, М. М. Тихомиров часом її виникнення вважає 1036 рік. С. В. Юшков вважає, що «Руська Правда» була укладена до 30-х рр. XІ ст..

«Найдавніша Правда» висвітлює руське право періоду становлення феодальних відносин і віддзеркалює перший досвід уніфікації правових норм Давньої Русі. «Статут Ярославичів» пов'язаний вже з розвитком процесу феодалізації в умовах великої княжої вотчини.

Виникнення цього пам'ятника М. М. Тихомиров та С. В. Юшков пов'язують з повстаннями смердів і городян 1068-1071 рр. і відносять його до відомого з літопису з'їзду князів у Вишгороді 1072 р. Більш раннім часом (друга половина 50-60 р. XІ в.) датує цей пам'ятник Б. Д. Греков. О. О. Зимін відносить його до часів князювання Ярослава Мудрого (1036-1052 рр.). Звичайно до 30-х рр. XІ ст. відносять дослідники (І. Стратонов, С. В. Юшков, О. О. Зимін та ін.) появу «Покона Вірного». Немає даних щодо точного датування «Статуту Мостників».

Усе ж «Коротку Правду» в цілому ряд дослідників вважає пам'ятником кінця XІ ст. (М. Д. Приселков, С. В. Юшков), у той час як інші пов'язують її  появу з повстанням у Новгороді у 1136 р. (М. М. Тихомиров, Л. В. Черепнін), а треті вважають часом її виникнення останні роки князювання Ярослава Мудрого та пов'язують її появу з прибуттям до Новгорода князя Ізяслава (О. О. Зимін).

На думку М. Грушевського, «Найдавніша Правда», що нараховує 17 параграфів, які представляють собою єдине логічне ціле і мають загальну систему викладу, була створена в часи правління князя Ярослава, хоча вчений припускає, що вона могла з'явитися і раніше

До другої редакції М. Грушевський відносить короткі версії «Руської Правди», які спочатку були зв'язані з «Найдавнішою Правдою», а потім трансформуються в деякі закони, прийняті синами Ярослава, міра покарань за різні кримінальні злочини, рішення князя Ізяслава Ярославовича, міри для княжих чиновників.

До них примикає урок Ярослава вірникам, що включає 26 параграфів. Аналізуючи їх, М. Грушевський відзначив відсутність певної системи викладу і неможливість ідентифікації складових частин тексту. Разом з «Найдавнішою Правдою» цей збірник, який одержав назву «Руська Правда» («Коротка Правда» або «Правда Ярославичів»), вже нараховує 43 параграфи. Третьою редакцією М. Грушевський вважає велику версію «Руської Правди». Вона включає цілу групу нових розділів, що відносяться, головним чином, до приватного права.

Найбільше поширення на Русі отримала велика редакція «Руської Правди». У цьому пам'ятнику відобразився вже розвиток давньоруського феодального права. «Велика Правда» дійшла до нас у цілому ряді пізніших списків, які звичайно містилися в юридичних збірниках («Міряла Праведні», «Керманичі») і рідше – у літописах. Її списки дослідники об'єднують у низку груп, ізводів. Існує декілька варіантів класифікації списків «Руської Правди». При цьому зміни в в системі давньоруського права вчені пов'язували зі змінами в соціально-економічному житті країни.

В. П. Любимов поділяє списки «Великої Правди» на три групи. Перша з них – Сінодально-Троїцька (за С. В. Юшковим – друга редакція Руської Правди), яка складається з більшості  списків «Великої Правди». Дослідники поділяють першу групу на декілька видів: Сінодальний і Троїцький, а в останньому виділяють Троїцький, Новгородсько-Софійський, Рогожський, М'ясниківський, Розенкампфовський та Ферапонтівський види.

Другою групою списків «Великої Правди» є Пушкинська, що складається з двох видів – Пушкинський (С. В. Юшков цей вид і Троїцький вид Карамзинської групи розглядає як ІV редакцію «Руської Правди») і Археографічний (за С. В. Юшковим – п'ята редакція «Руської Правди»).

Нарешті, остання група – Карамзинська, що складається з Троїцького виду (С. В. Юшков розглядає його разом з Пушкинським як четверту редакцію «Руської Правди»), Музейського й Оболенсько-Карамзинського (останні два С. В. Юшков об'єднує в третю редакцію «Руської Правди»).

При Ярославі Мудрому в 30-х роках XI ст. в Києві була створена Правда Ярослава, або Найдавніша Правда. До 1072 р. відноситься виникнення Правди Ярославичів. На основі цих двох збірок виникла Коротка Правда. У кінці XI- на початку XII століть з'явилася перша частина Просторової Правди.

Коротка редакція «Руської Правди» із 43 артикулами є найстарі­шою. Її можна поділити на дві частини: перша, Ярославова, містить 17 артикулів, що створені ще в XI ст., а друга – решту артикулів, скла­дених за Ярославових синів. У першій частині матеріал розміщено сис­тематично, причому тут подано найстарішу норму ще з доісторичного періоду про порядок здійснення права кровної помсти. У другій части­ні об'єднано пізніші норми звичаєвого карного права й процесу, княжі устави Ярослава та його синів.

«Коли злодія уб'ють в домі під час крадіжки, то уб'ють його як пса, а коли виживе до ранку, то мають привести на княжий двір. Коли ж буде вбитий і будуть люди, що бачили його зв'язаним, то платити за нього 12 гривень...

Коли краде в хліві чи в домі, то якщо буде один — платити йому 3 гривні і З0 кун, а буде злодіїв багато, то всім платити по 3 гривні і З0 кун.

Коли крадуть худобу на полі, чи вівці, чи кози, чи свині (і будуть зловлені), то сплачують по 60 кун; якщо злодіїв буде багато, то кожен сплачує по 60 кун...

Коли обкрадає тік чи збіжжя в ямі, то скільки б не було злодіїв, усім платити по 3 гривні і по 30 кун; коли крадене пропало, то власник може взяти наявне, коли воно (у злодія) буде, а впродовж літа має взяти із зло­дія по півгривні...

Якщо вкрадуть княжого коня і наявного не буде, то платити за нього 3 гривні, а за інших по 2 гривні».

Широка редакція також складається з двох частин – початку та кін­ця XII ст. Найстаріший її список датується 70-ми роками XII ст.

Середня редакція (із XIV ст.) є скороченням широкої і тому не має самостійного значення. Вона була призначена для застосування в церковних судах. «Руська Правда», або як називають її філологи, «Правда Руська», є своєрідним літописом соціальних відносин та по­бутового життя України-Русі.

Характерно, що доба кровної помсти, яка була своєрідним сим­волом Середньовіччя для багатьох народів, спочатку еволюціонувала, а потім була скасована. Так, Ярослав Мудрий поставив кровну помсту під контроль держави, обмеживши її застосування. Натомість його сини – Ізяслав, Святослав та Всеволод – назавжди її скасували. Та­ким чином, Україна-Русь офіційно скасувала кровну помсту, запрова­дивши державні правила для судочинства з середини XI століття.

«Після Ярослава зібралися сини його: Ізяслав, Святос­лав, Всеволод і воєводи їхні — Коснячко, Переніг, Никифор і відмінили кровну помсту, а встановили за вбивство ку­пами відкупатися. А все інше судити, як Ярослав судив. І Так сини його встановили... Якщо уб'ють княжого мужа під час розбою, а вбивцю не шукають, то платити верву 80 гривень тій верві, в якій голова убитого лежить, а коли простолюдин, то 40 гривень».

«Правда Руська (Список Карамзінський)

1. Якщо уб'є муж мужа, то мстити братові за брата, або братові, або синові, або дітям брата, якщо ніхто не буде мстити, то треба заплатити 80 гривен, якщо не буде князівський муж або князівський туш; коли ж це буде русин, або мечник, або ізгой, або славен ін, то заплатити за нього 40 гривен.

Суд Ярославових дітей

2. Після Ярослава його сини: Ізяслав, Святослав, Всеволод і мужи їх: Коснячко, Перенг, Нікіфор зібралися і скасували вбивство за голо­ву, проте залишили викуп кунами; а решту все залишили, як і Ярослав судив.

Суд за вбивство

3. Якщо хто уб'є князівського мужа у розбої, а головніка не шука­ють, то вервену платить той, у чиїй верві лежить голова — 80 гривен, а за простолюдина — 40 гривен.

4.  Якщо ж якась верв почне платити дику віру, то платить її декілька років, поскільки головник не відомий; а коли головник буде з їх верві, то вона (вервь) має допомагати йому у виплаті, або ж платить дику віру; але платить 40 гривен, а головництво платить сам головник, він має заплатити  свою частину сорок гривен; а коли вбивство ста­неться на свадьбі або на гулянці, то платиться вервина.

Вчинення безпричинного розбою

5. Якщо буде вчинено розбій не на свадьбі, то за це люди не платять, а мають видати самого злочинця з дітьми на моток і пограбування.

6. Якщо ж не вкладається у дикий викуп і віру, то люди йому не по­магають, він сам платить.

Про віру

7. Закони вірні були при Великому князі Ярославі: вірнику брати 7 відер солоду на тиждень, а в середу куна, або сир, а у п'ятницю теж; а корів йому по дві на день; а хлібини 7 на тиждень, а пшона сім уборів, а гороху так само, а солі 7 головажень: то це все вірнику з отроком; а коней 4, а вівса коням у достатній мірі; вірнику 8 гривен, а 10 кун пе­рекладні, а метальнику 12 вкош...

Про віри

8.  Якщо буде віра 80 гривен, то вірнику 16 гривен і 10 кон і 12 вкош, а за голову 3 гривни.

Про князівських отроків

9. Якщо князівський отрок, або конюх, або повар — 40 гривен.

10. А за тіунь, огнищанина і за конюха — 80 гривен.

11.  А за сільського князівського тіуна княж або ратойного — 12 гривен.

Про реместв'яників

12. А за реместв'яника і за реместв'яницю — 12 гривен.

Про смердів і холопів

13. А за смерда і холопа 5 гривен, а за рабиню — 6 гривен.

14.  А за кормилицю 12 гривен, навіть, якщо кормилиця буде хо­лопкою або рабою.

Про мечі

19. Якщо хто вдарить мечем, не вийнявши його з піхов, або ручкою меча, то 12 гривен продажі за обіду.

20. Коли ж вихопить меч з піхов, але не вдарить, то гривну кун.

21. Якщо ж хтось вдарить когось батогом, або чашею, або рогом, то 12 гривен.

22. Якщо ж він відсіче руку і відпаде рука або усохне, або ногу, або виб'є око або відріже носа, то за увіччя 10 гривен.

23.  А відсіче мечем палець, то 3 гривни продажі, а потерпілому гривну.

25. А вдарить мечем і поранення буде не смертельним, то три гривни продажі, а потерпілому гривну за рану, а поранить смертельно — то віра.

26. Якщо муж мужа потягне на себе, або відштовхне, або вда­рить палицею чи жердиною і будуть два свідки, то три гривни про­дажі...

Хто на чужому коні їздить

28. Коли хтось сяде без дозволу на чужого коня, то 3 гривни про­дажі.

Про пропажу

29. Якщо ж у когось пропаде кінь або зброя, або гаманець і про це він заявить на торгу, а опісля упізнає у своєму місті, то за обіду йому З гривни.   

Про крадіжку

30. Отже, хто упізнає своє, що загубив, а чи було вкрадено у нього, чи то коня, чи гаманця, чи то скотину, то не говори: це моє, а піди на звід...; зведуться, то хто буде винний, то на того злодійство падає; тоді він своє візьме, а якщо щось пропало, тоді йому починають платити.

31. Якщо це буде конокрад, то видати його князеві на поток; а як­що це буде хатній злодій, то нехай платить за те 3 гривни.

Про звід

32.  Якщо буде в одній місцевості, то позивачу іти до кінця того зводу;  якщо буде звід по землях, то іти йому до трьох зводів, а коли знайде особу, у якої буде його річ, то вона має платити купами, а потім вона має іти до кінця зводу, а позивач має чекати релуьтати; а де знай­дуть останнього, то той має платити і продажу.

Про злодійство

37. Якщо когось уб'ють під час крадіжки у приміщенні, то зарити його як собаку; але, якщо його спіймають і затримають до світанку, то вести на князівський двір; але, коли уб'ють, а люди бачили злодія зв'язаним, то платити 12 гривен.

38. Якщо хтось украде скотину з хліву або із загорожі і якщо буде один, то платити йому 3 гривни і ЗО кун. А якщо їх буде кілька, то усі платять по 60 кун.

39.  Коли хтось украде скотину у полі, а будуть це вівці, або кози, або свині, то 60 кун; а коли їх буде багато, то усі по 60 кун.

Про холопів

43. Якщо злодіями будуть холопи, чи боярські, чи церковні, то князь не карає їх продажею, поскільки вони невільні; але заплатити позивачу подвійну суму за обіду.

Про купців

45. Якщо якийсь купець дасть іншому купцеві куни для купівлі або як позичку, то купець не обов'язково має мати свідків; він може піти на роту, якщо той, кому дано куни, буде заперечувати…».

Історія України : джерельний літопис / упоряд. В. І. Червінський [та ін.], за ред. В. І. Червінського, М. І. Обушного. - К. : Дирекція ФВД, 2008. - С. 58-61.

«Правда Руська» потрапила в поле  зору не лише дослідників історії права, а й істориків України і слов’янщини, соціологів, визначних філологів. І всі вони мають до неї свій законний інтерес.

Тривалий час єдиним науковим виданням «Правди Руської» була публікація текстів пам’ятки російським ученим Н. Калачовим «Попередні юридичні відомості для повного пояснення Руської Правди» (СПб., 1846).

Після 1846 р. науково підготовлене видання текстів «Правди Руської» було здійснено українським професором С. Юшковим: «Правда Руська». Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій» (К.: ВУАН, 1935). Це видання залишається найавторитетнішим і сьогодні.

Вчені України були фактично позбавлені можливості займатися вивченням «Правди Руської», але значний внесок у цю справу внесли вчені української діаспори – професори Ярослав Падох («Ідеї гуманності і демократизму в карному праві княжої України». – Мюнхен, 1949), Микола Чубатий («Огляд історії українського права». – Ч. I, 3 вид. – Мюнхен, 1947), Леонід Білецький («Руська правда» й історія її тексту». – Вінніпег, 1993) тощо. М. Грушевський проаналізував відомі на той час тексти і зробив наступні висновки:

«…Завдяки зниженню кар за каліцтво більша тяжкість кари за обиду чести зазначилася в Правдї XII ст. ще виразнійше, ніж в Найдавнійшій, бо за сю обиду не зменьшено кари: за урваний ус, удар батогом платилося продажі 12 гр.; до сього прилучилося ще вибитє зуба, що, очевидно, уважалося також обидою чести. Продажею ж каралося, по Правдї Ярославичів і Правдї XII ст., убийство в двох випадках: по перше - убийство чужого холопа, „без вини” його; по друге - убийство злодія на місці учинку, але не вимушене потребою оборони: після того як він дав уже себе звязати, або був додержаний до сьвіту. Се одно з пізнійших ограничень права пімсти. Убийство жінки її чоловіком, коли вона була винна, каралося полувирою - 20 грив. - так треба, по всякій правдоподібности, розуміти сей суперечний параґраф. З переступів проти майна перше місце займала крадїж - татьба, і сим словом, здається, в Правдї означаються взагалї всї переступи проти власности. З них ми стрічаємо таку схему продаж: 60 кун (найнизша), 3 гривни, 3 гривни 30 кун і 12 гривен. Виїмок становили тільки крадїж коней і підпал двора, що каралися не продажию, а иньшою, вищою карою - потоком (про нього низше). З иньших учинків найвищою карою - 12 грив. каралося: крадіж холопа і бобра, злістне знищеннє чужої худоби - „кто пакощами зарежетъ конь или скотину”, і знищеннє знаків власности. Цїкаво, що знищеннє знаку власности на чужім борти каралося 12-ти гривенною карою, а спустошеннє крадіжию чужого бортя, „оже пчелы выдереть” - тільки трегривенною; як бачимо, в першім разі цінилася не матеріальна шкода, але нарушеннє знаку власности, як особливо тяжкий злочин…»).  

Грушевський М. С. Історія України-Руси: в 11т., 12 кн. / М. С. Грушевський ; редкол.: П. С. Сохань. – К. : Наук. думка, 1991. – Т. 3 : До року 1340. – 1993. – С. 2.

Українські та російські вчені протягом XIX-XX століть зібрали близько 100 списків «Правди Руської», зроблених у XIII-XVII ст., які в кінцевому підсумку згрупували в три редакції: «Коротка Правда», «Широка Правда» і, окремо виявлена Л. Білецьким, «Скорочена Правда».

«Ні один історик без Руської Правди не зрозуміє так глибоко соціяльної структури населення від найдавніших часів його історичного життя. З цього становища Руська Правда є найвидатніша пам'ятка, що так яскраво змальовує відносини між вищими верствами староукраїнського населення і нижчими, як смерди, закупи, холопи, раби; взаємовідносини між мужем і жоною в родині та їх дітьми. Це є невичерпане джерело щодо пізнання соціяльної структури українського населення середновіччя.

Крім того, Руська Правда відбиває в собі розвиток рівня правної і моральної свідомості українського народу в найглибших і найделікатніших взаєминах між собою. Коли порівняти цю сторону Руської Правди з нормами старонімецького права, - в Руській Правді кидається в вічі відмінність правових відносин, а власне: Руська Правда фіксує знесення крівавої помсти й заміну останньої на грошеві покути (віра, продажа, уроки), фіксує рівність жінки перед законом І в спадковім праві та в праві родиннім, і за вбивство жінки та сама відповідальність убивника що і за мужчину; нарешті фіксує змагання законодавців полегшити становище найбіднішого населення».

Білецький Л. Руська правда й історія її тексту [Текст] / Л. Білецький ; за ред. та вступ. сл. Ю. Книша. – Вінніпег : Укр. Вільна Акад. наук в Канаді, 1993. – 166 с. : портр.

Російський вчений Г. Шершеневич вивчав «Руську Правду» з точки зору цивільних відносин. Підводячи підсумки, він зазначив:

«Русская Правда внесла и поддерживала объединительные правовыя тенденции. Неблагоприятно сложившиеся впоследствии исторические обстоятельства создали политическую рознь. Все же содержание Русской Правды легло въ основу местных прав, напоминая о быломъ единстве».

Шершеневич Г. Странички из истории русского законодательства : [кн. 7] / Г. Шершеневич. – С. 358-381. // Педагогический листок. – М. : Типо-литогр. А. В. Васильева и К°, 1899. – 480 с.

Відомий російський вчений В. І. Сергієвич вважав: «…місце складання Короткої Правди означує її назва – руська. Так звалася у той час Київська волость. Коротка редакція Правди складена в Києві».

Сергеевич В. И. Лекции и исследования по древней истории русского права. – СПб.: типография М. М. Стасюлевича. 1910. – 674 с. // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.runivers.ru/lib/book19737/592263/)

У дослідженні «Віче і князь» В. І. Сергієвич вивів власну схему державного ладу Стародавньої Русі, показавши повселюдне існування віча, а також «договірний початок у відносинах князя до народу, дружини і іншим князям». Соціальне становище населення, яке визначає Руська Правда, він трактував так:

«Русская Правда подъ словомъ людинъ разуметь все населеше, кромъ княжихъ мужей. Въ 1096 г. Святополкъ и Владим1ръ зовутъ положить рядъ о Русской земли передъ епископами, игумнами, мужами отцевъ своихъ и предъ людьми градски­ми; а подъ 1103 г. сельчане вообще названы также людьми, какъ и горожане въ только-что приведенном месте. Черниговцы, обратившіеся въ 1138 г. къ князю Всеволоду съ требованиемъ о заключении мира, названы просто: «люди Черниговцы». Подобно  и все Псковичи подъ 1178 г. разумеют­ся подъ словомъ «поди». Точно такое же широкое значеше имеетъ п слово мужъ. Съ эпитетомъ «свободный», оно обозначаетъ въ Русской Правде» все свободное населеніе, со включением даже княжихъ мужей; свободному мужу противополагаются только рабы».

Сергеевич В. И. Вече и князь. Русское государственное управление во времена князей Рюриковичей. – М. : Типография А.М. Манотова, Большая Дмитровка, д. № 7, 1867. – С. 32.

Російський правознавець Н. Дювернуа досліджував «Руську Правду» з точки зору цивільних прав. Він проаналізував прочитання списків, їх походження, розвиток права, суд, договірне право, сімейні відносини тощо. Цікаві його трактування щодо положення смердів:

«…Более важное объяснение, которое дает Русская Правда о правах князя наследовать смерду, если смерд умрет, не оставив сыновей. Вопрос в высшей степени важен и мы думаем, что внимание к нему не будет излишним. Понятие смерда иногда очень широко въ древнемъ языке. Иногда это слово служит просто для обозначения слабаго, низшаго, последняго стоящаго на ступеняхъ общественной лъстницы. Такъ князь Черниговскій не хочетъ, чтобъ его судили смерды; такъ воевода Святополка ругается надъ Новгородцами и называетъ ихъ безумными смердами, и древоделами (Густинс, П. С Р. Д., т. 11, стр. 262). Мы думаемъ, что нигде такъ хорошо не видно положение смерда, какъ въ известномъ начале Ипатьевской летописи (подъ 1111 г., въ Лаврент. подъ 1103 г.). Летописецъ изображаетъ 2-хъ князей, которые съехались, чтобъ говорить объ общемъ предприятии на Половцевъ.   Одна  сторона думаетъ, что нельзя идти в поход с весны, ибо не удобно в эту пору отвлекать от работы смердов. Мономах думает иначе.Более важное объяснение, которое дает Русская Правда о правах князя наследовать смерду, если смерд умрет, не оставив сыновей. Воарос в высшей степени важен и мы думаем, что внимание к нему не будет излишним….».

Дювернуа, Н. Источники права и суд в древней России : опыты по истории рус. гражд. права / Н. Дювернуа. – М. : Унив. тип. (Катков и К°), 1869. – С. 193.

Український вчений-правознавець С. В. Юшков багато років вивчав пам’ятки права Київської Русі. У 1950 році вийшла його робота «Русская правда: происхождение, источники, ее значение». Праця складається з трьох частин, до яких увійшли дослідження текстів «Руської Правди» у Зібраннях, Кормчих та інших редакцій. Друга частина містить інформацію про виникнення, види редакцій та коментарі відомих істориків, які тлумачили тексти Руської правди. Значна частина цієї книги зайнята полемікою з поглядами М. Н. Тихомирова.

С. В. Юшков відстоює думку про те, що Просторова Правда складається з двох частин: Правди Ярослава та Статуту Володимира Мономаха. А ось що пише вчений про Мерило Праведне:

«…Как было указано, Сборник, состоящий из Сборника княжеских Уставов и Русской Правды, вошел в так называемый Сборник 30 глав. Этот сборник не дошел до нас в своем непосредственном виде: он вошел в состав Мерила Праведного. Вхождение Русской Правды в этот Сборник является одним из важнейших моментов ее истории:                                                    

1) Само Мерило Праведное вошло в состав весьма многочисленной группы Кормчих (Кормчих; в со­единении с Мерилом Праведным); 2) Русская Правда в других Кормчих была заимствована из Кормчих с Мерилом Праведным. Словом, все списки Русской Правды II редакции или все списки Синодально-Троицкой группы по классификации составителей Академического издания так или иначе имеют отношение к спискам Мерила Праведного.

Вопрос о Мериле Праведном часто затрагивался в историко-юридической или вообще в исторической литературе. Так, например, Н. В. Калачов сделал этот сборник предметом специального исследования. Мерило Праведное дошло до нас в трех редакциях.

Первая редакция представлена в следующих рукописях:

1)  БЛ, Троицкого собрания, № 15, XIV в.

2)  ИМ, Синодального собрания, № 524, 1587 г.

3)  ИМ, Синодального собрания, № 525, конца Х

4)  ПБ, собрания Кирилло-Белозерского монастыря, №  145/1222 (Сборник,  включающий, кроме   Мерила Праведного, еще и Диоптру), XVI в.

Мерило Праведное данной редакции состоит из трех частей: а) из 56 статей, имеющих характер по­учений, адресованных князьям и судьям; б) из Сборника 30 глав, который содержит различного рода кано­нические постановления, византийские и русские юридические сборники, и в) из дополнительных ста­тей…».

Основні результати дослідження С. В. Юшков розмістив в останній, третій частині книги.

Юшков С.В. Русская правда : происхождение, источники, ее значение. – М., 1950. – С. 44.

Законотворча діяльність органів державної влади була незначною і обмеженою перевагою звичаєвого права. Серед документів того часу можна назвати княжі договори, які діляться на міжнародні, договори князів між собою і договори князів з народом. Аналіз цих історичних пам’яток засвідчує, що державний устрій Київської Русі мав усі передумови для створення представницьких структур. Віче, які проводилися у ті часи, правомірно розглядалися як орган прямого народоправства, який функціонував у вигляді зборів громадян міста, землі (князівства) і який розглядав та виносив ухвали щодо князівства чи землі. Такі зібрання були нерегулярними й не мали чіткого статусу, але слід зазначити, що саме на вічах вирішувались питання обрання князів та укладалися договори з ними, які по праву вважаються важливими джерелами українського правотворення.

Норми та принципи «Руської правди» зберегли своє значення і в часи феодальної роздробленості, в тому числі на землях могутньої Галицько-Волинської держави (1199-1340 рр.).

М. Чубатий у своїй праці «Огляд історії українського права» зазначив:

«Що ж за право містить «Руська правда» і який характер її норм? Одні стоять на тому, що це норманське право, та доказів цього годі навести. Необґрунтована й думка про те, що це є германське звичаєве право, або що «Руська правда» стоїть під сильним впливом поглядів інших слов’янських  народів. Загал істориків правда визнає, що «Руська правда» передає нам руське звичаєве право і то правні погляди київських полян. Буданов каже, що колискою права «Руської правди» є Подніпров’я і тому воно належить українському народові, який є автором цього права…»

Чубатий М. Огляд історії українського права : історія джерел та державного права. / За ред.. доц.. В. Іваненка. – Мюнхен, К. : Ноосфера : Український діловий журнал, 1994. – № 2-4 (4-6). – С. 32.

Уся подальша багатовікова історія нашого народу є яскравим прикладом самовідданої боротьби української нації за самовизначення, створення власної незалежної держави.

Виникнення «Руської Правди» було закономірним явищем, яке ще раз підтвердило високий рівень правової культури Київської Русі, а також стало результатом багатовікової еволюції звичаєвих норм, князівської правотворчості та рецепції візантійського права. Звичаєвий елемент був широко присутній у більшості правових норм «Руської Правди». Про це свідчить і наявність у першому руському кодексі статей, що визначають соціальний статус окремих категорій напівзалежного населення держави та захист їх прав від сваволі господаря, і чітке визначення їхніх обов’язків. Жоден правовий кодекс, подібний «Руській Правді», не розглядає так прискіпливо права напівзалежних категорій людей. Перша Руська пам’ятка не містить посилання на державний злочин, серед санкцій відсутня смертна кара, натомість найтяжчими вважаються злочини проти громади, за які передбачені найсуворіші покарання.

Усе це ще раз доводить специфіку вітчизняного державо- та правотворення, де звичаєвий елемент посідає вагоме місце.

Отже, маємо оригінальний витвір давньоукраїнської юридичної думки початку XI ст., що постав у колі велемудрих однодумців-книжників Великого київського князя Ярослава Мудрого. Оригінал цього документу не зберігся, до наших днів дійшло близько 300 списків.