Історія кави

Історія відкриття кави має дві версії – мусульманську та християнську. Арабська легенда розповідає про шейха Омара, який був прославленим лікарем, але жив у печері як простий пустельник. Мабуть, лише такому святому чоловікові й могла явитися райська птаха. Коли він її помітив уперше, птаха співала прекрасні мелодії, але щоразу, як Омар пробував її упіймати, на її місці з'являлися пахучі квіти й небачені досі плоди. Омар не знайшов для них кращого застосування, окрім як вживати за приправу для відварів, якими лікував хворих. Відвари виявлялися цілющими й чутки про них розійшлися по всій Аравії. Згодом Омара проголосили святим і в Мецці на його честь заснували монастир.
Але християни-копти в Ефіопії вважають, що саме їхні ченці відкрили каву. У певні періоди вони мусили протягом 40 годин поспіль молитися, а це було не так просто, траплялося, що й сон перемагав їх. Та якось один чернець звернув увагу на те, що кози, об'їдаючи галузки невідомих кущів разом із плодами, стають такими жвавими, що мало не танцюють. Чернець із цікавості скуштував ягоди й відчув, що сон відступає. Своїм відкриттям він поділився з іншими ченцями й незабаром усі вони стали вживати цю дивину. А коли пізніше якийсь чернець витяг обгорілу галузку з вогню і спробував ті ягоди підсмаженими, ефект виявився ще більш вражаючим. Так поволі дійшли вони й до того, що почали молоти підсмажені зерна й пити гіркуватий напій – відвар. Бо одна річ відкрити кавові зерна, а зовсім інша – навчитися варити з них каву.
Араби кепкують із християнської легенди, і вважають батьківщиною кави Ємен. Не впливає на їхню думку навіть те, що гірська місцина на заході Ефіопії, де розташовувався копський монастир, мала схожий на зерна вигляд і промовисту назву Каффа, через що напій і отримав таку назву.
Тим часом єменці оповідають, що біля гори Сабр стояв монастир, але вже мусульманський. Один із пастухів, ім'я якого за твердженням Британської енциклопедії було Кальді, пас монастирських кіз на схилах гори й помітив, що кози вночі не сплять, а брикаються. Наступної ночі повторилося те ж саме. Стривожений пастух розповів ченцям про дивну поведінку тварин й ті порадили простежити, які рослини жують кози. І ось пастух приніс у монастир гілки з темно-червоними ягодами. У кожній ягоді було по два зелених зернятка. Монахи довго й безуспішно гортали старі книги, шукаючи якісь вказівки про дивну рослину, і виявили, що вона завезена в Ємен ефіопськими християнами з провінції Каффа, висаджена на єменській землі, але згодом здичавіла. Ченці на собі спробували дію відвару зерен і переконалися в їх збудливості. Вони назвали його «кафа» за іменем провінції Каффа, або «кава», що арабською означає «бути сильним, рішучим».
Оскільки саме з Ємену кава набула найбільшого поширення, то араби так і називають її  – «дочка Ємену». Та є ще інша легенда. Пророк Магомет був хворий і страждав важким безсонням. Аллах, щоб допомогти пророку, послав до нього архангела Джебраїла, який пригостив Магомета невідомим досі напоєм. Він був чорним, як камінь Кааби, й гірким. Називався еліксир «кафва».
Зараз важко визначити точну дату, коли ченці гірського монастиря в Ємені вперше спробували відвар кавових зерен, проте достеменно відомо, що великий перський медик Абу Ібн Сіна, якого європейці називають Авіценна, уже знав про існування кави й радив її у якості ліків. У період раннього середньовіччя цей напій був мало поширений. І хоча араби та перси пили його, кавові дерева не вирощували. Зерна привозили з Ефіопії і Сомалі, а їх висока ціна робила каву доступною лише для заможних людей, які вживали її як ліки.
Кавові зерна потрапили до мешканців регіону Північної Африки як збудливий засіб. Зерна товкли в ступці, додавали тлущ і ліпили із цієї суміші кульки, які брали в далекі мандрівки провідники караванів та прочани, воїни, купці.
Жуючи ці кульки, вони могли не спати тривалий час. Жир у суміші з протеїнами сирих зерен був досить калорійний і відчутно підтримував сили.
Між сухим вживанням кавових зерен і кавовим напоєм існував ще один перехідний стан – кавове вино. Готували його зі збродженого соку кавових ягід, який змішували з водою. Саму ж каву на початках готували не зі смажених, а з висушених зерен. У XIV ст. зерна стали підсмажувати на металевих тацях, потім розтирати в порошок і за¬сипали в окріп. Турецькі кавомани й досі не використовують млинків, а товчуть зерна в ступі дерев'яними товкачиками. Десь у цю пору було створено джезву – невеличку посудину, у якій кип'ятили кавовий порошок разом із цукром, корицею, гвоздикою.
Перша згадка про ширше вживання кави з'являється тільки в 1450 р.: саме тоді пили каву в Адені, у Мецці. Про каву в Каїрі згадано в 1510 р. На Сході каву пили спочатку в тіні дерев або на верандах, збираючись гуртами для неспішних бесід. Звичай сходитись на каву до кав'ярень перетворився на культовий і викликав неабияке занепокоєння мусульманського духовенства, адже правовірні більше часу проводили за кавою, аніж за молитвами. Духовенство рішуче повстало проти африканського зілля. У 1511 р. запопадливий правитель Мекки Хаїр-бей послав сторожу в місто, вона розгромила всі кав'ярні та ув'язнила їх відвідувачів. Вживання кави було заборонено, а всі запаси кави спалили.
Мусульманський світ незабаром розколовся на прихильників і супротивників кави. Політичні події приглушили ці суперечності: у 1517 турецький султан Селім І приєднав до своєї імперії Єгипет та Аравійський півострів. Від арабів кава потрапила до Туреччини. Знаємо точно, що в Стамбулі кава з'явилася в 1555  р., де її так само то дозволяли, то забороняли. Великий візир Османської імперії Кепрюлю віддав наказ закрити публічні кав'ярні в Стамбулі під приводом, що «люди, випивши кави, стають незадоволеними й багато балакають про політику». А за султана Магомета IV усіх кавоманів зашивали живцем у лантухи з-під кавових зерен і кидали в море або ж відрізали язика, аби він нікого не спокушав на грішний напій.
Проте це ніяк не допомагало. Кав'ярні існували підпільно. Побачивши, що з тим лихом боротися марно, Сулейман І дозволив каву. До кінця століття вона поширилася на всю турецьку імперію, а згодом і на весь мусульманський світ. Кава стала національним напоєм турків. У 1554 р. два сирійські купці відкрили в Стамбулі на березі Золотого Рогу першу публічну кав'ярню, а каву стали називати «молоком шахістів і мислителів», напоєм воїнів і філософів. Жінки її вживали нарівні з чоловіками, а і якщо під час пологів чоловік породіллі відмовлявся подавати каву, то це могло стати приводом до розлучення.
Успіх кави на Сході легко пояснити тим, що мусульманам заборонялося вживання алкоголю, а вже сама людська натура вимагала чогось збудливого. Кава на Сході відігравала ту ж роль, що для Європи пиво та вино, супроводжувала гру в шахи, карти, укладання угод, обговорення поточних подій. Кажуть, що гра в бридж походить саме від турецьких кав'ярень. Згодом пиття кави доповнилося курінням, бо і тютюн привезли англійці в Стамбул спочатку як ліки.
Кавові традиції арабських країн починаються із вирощування кавового дерева в гірських районах Ємену на висотах 800-1000 м. Плодоносити воно починає на 4-5 році життя і дає в рік 10-1212 кг сирих зерен. Ягоди червоні, подібні на вишню. Збір кавових коробочок починається восени у великі кошики, потім зерна сушать на дахах. Після першої просушки коробочки засипаються в мішки й тримаються 2-3 дні в темному приміщенні, щоб кава «увібрала сонце». Потім знову кілька днів сушать на дахах. Після цього лущать жорнами, провіюють. Усі сорти Єменської кави називають відповідно до району вирощування. Найкращий ґатунок кави «матарі», що вирощується біля Сани.
Частування кавою в арабських країнах – ознака пошани й поваги гостя. Від найбагатшого шейха до найбіднішого бедуїна – це перший обов'язок господаря. Ледь підсолоджену каву з пінкою подають у повних до країв маленьких горнятках із тарілочками, які ставлять на таці. Готувати її прийнято так: до мідного кавника всипають дві столові ложки дрібно помеленої кави, півтори ложки цукрової пудри й наливають дві склянки холодної води. Тричі ставлять кавник на вогонь і тричі доводять його до ки¬піння. Напій готує досвідчена людина. Деколи додають до кави кардамон.
У Ємені каву готують ще інакше. На обгорілу бляху, прикріплену до двох каменів над вогнем, висипають кавові коробочки. За кілька хвилин ще гарячі коробочки зсипають у глибоку миску та пускають по колу. Кожен із присутніх бере коробочку, розгризає її зубами й кидає в дерев'яну ступку зерна із лушпайками. їх товчуть, додають імбир, а потім усе це висипають у пузатий кавник із загнутим носиком. На вогні його доводять до кипіння. Це – гірка імбирна кава. У Саудівській Аравії таку каву п'ють із фініками. У Сирії готують геджанську дуже густу, міцну й гірку каву, яку п'ють із піали й роблять всього кілька ковтків. У Багдаді кава зовсім інша. Жінки до кав'ярень тепер не заходять.
Європейський мандрівник Антоніо Менавіно в 1548 році першим згадав про кавове дерево, а в 1592 році професор ботаніки в Падуї Проспер Альпіні опублікував книгу про рослини сходу: «У саду одного турка я бачив дерево, що дає зерна. З них і араби, і єгиптяни готують напій, що вживають замість вина і який продають привселюдно у шинках, яку нас вино. Напій називається «кава». Ці зерна привозять із щасливої Аравії».
У 1582 році німецький медик Леонард Рауф-вольт випустив книгу «Подорожі в країни Сходу», де писав: «З-поміж інших корисних речей в них є напій, який вони вельми цінують. Цей напій чорний, як чорнило, і дуже корисний при багатьох хворобах, особливо шлункових. Вони мають звичай пити його вранці, і навіть на людях, відкрито, не боячись того, що їх побачать. А п'ють його з маленьких глиняних чи порцелянових горняток настільки гарячим, що він обпікає губи. Тому вони п'ють його дуже маленькими ковтками...».
Кавові зерна в Європу першим доставив у 1596 році німецький натураліст Беллус. До Венеції кава потрапила в 1615 році, хоча за іншою версією перше горнятко кави зварили в Італії в 1596 році, а приписали цей історичний факт італійському мандрівнику П'єтро делла Велле, який познайомив італійців із турецьким способом приготування кави. Варто зазначити, що і в Італії кава не відразу прижилася. Церковні діячі поставилися до неї з осторогою і проблему мусив вирішити папа Климентій VIII, який, розпробувавши каву, не знайшов у ній нічого поганого.
Сер Томас Герберт, що походив із відомої англійської аристократії, у 1626 році, після подорожі до Персії, описав каву в Англії. У 1666 році у перекладі на французьку мову з'явилася книга, видрукувана роком раніше німецькою мовою, Пауля Флемінга «Подорож Адама Айшлягера до московітів, татар і персів», де автор-поет розповідає про вживання кави на сході. Антоній Фаусто Нейрона, професор арабської мови в Римі, у 1670 році став автором першої книги про каву, а ще через сто років французькі енциклопедисти Д. Дідро й Ж. Л. д'Аламбер, теж великі поціновувачі кави, звернули увагу на згадку про неї ще в «Одіссеї».
Дивовижний  східний трунок поступово входив до вжитку серед європейської знаті. Із 1643 року каву стали пити в Парижі, звідки вона почала свій переможний похід країнами Європи. Через рік вона з'явилася в Марселі. Приблизно в цей же час кава з'являється при дворі французьких королів. А почалося все досить невинно. У 1699 році турецький посол, приймаючи багато гостей, а серед них і французьких аристократів, частував їх кавою – хто її смакував, а хто кривився. Але й ті, що кривилися, поступово оцінили смак напою. Кавові церемонії мали доволі екзотичний вигляд: чорні слуги посла в пишному східному вбранні подавали гостям у найтонших порцелянових горнятках гарячий, міцний, ароматний напій.
Кавовий напій стає модним. Про нього говорять і лихословлять. У кінці XVIII століття в Парижі з'явилися мандрівні торговці – вірмени, вбрані на турецький манер, що носили лотки із кавником, гарячою переносною грубкою та горнятками. Поширення кави, як конкурента, викликало роздратування в торговців пивом та елем. Християнська церква боялася, що «турецький напій» принесе вплив ісламу. Як тільки не називали каву – і «чорною кров'ю турка», і «сиропом із сажі». Однак до остаточної заборони справа не дійшла: кава обкладалася різними податками й митом, прибутки від неї відчутно поповнювали скарбницю.
У Німеччині кава з'явилася тільки в 1670 році й вважалася за новомодне зілля, вигадане канібалами. Протестанти звинувачували католиків у розповсюджуванні диявольського питва. Із 1750-го каву пили вже в багатьох німецьких будинках, правда деякі феодали намагалися заборонити її споживання у своїх володіннях.
У Північній Америці кава з'явилася разом із кораблем англійських переселенців у 1607 році.
Перші згадки про каву в Нью-Йорку датуються 1668 роком. У Росію вона прийшла трохи пізніше і довгий час використовувалася лише як лікарський засіб. Але завдяки перебуванню в Голландії пристрастився до кави Петро І і взявся дуже енергійно пропагувати цей напій у себе на батьківщині. Після війни 1812 року кава стає ознакою гарного тону, як прагнення наслідувати європейські столиці.
Зі зростанням попиту на каву дикі зарості кавового дерева в Ефіопії вже не задовольняли бажаючих. Складно було транспортувати її з далеких гірських місцевостей. Перші спроби створити штучні насадження кавових дерев успішно здійснили в Ємені, який двісті років залишався єдиною країною-постачальником кави на світовий ринок. У середні віки центром експорту єменської кави став порт Мока, звідки й назва перших сортів мокко. Монополія кавового виробництва зберігалася за арабами аж до XVII століття.
Однак Ємен не здатен був задовольнити шалено зростаючий попит, тому араби потайки стали запроваджувати плантації в Малайзії. Голландські купці, маючи по сусідству в Індонезії власні колонії, на островах Ява, Суматра, Баталія та інших викрали саджанці й створили на початку XVIII століття теж великі кавові плантації. Це не давало спокою французам. У 1723 році король доручив морському офіцеру де Кліє перевезти вирощене в Паризькому ботанічному саду кавове деревце на Мартініку й створити там кавові плантації. Після численних пригод це вдалося і справа набрала обертів. Інші колоніальні держави – Іспанія, Португалія, Велика Британія – також почали створювати кавові плантації в Бразилії, на Цейлоні. Але Цейлонські плантації були знищені грибком. У 1730 році кавові дерева садили на Ямайці й Сан-Домінго. Зараз на землі росте 30 видів кавових дерев на площі понад 8 млн. га.
У 1787 році Франція вже імпортувала до 38 тис. тонн кави. Мода на каву зародилася в Німеччині, Італії, Португалії. У Лісабон кава надходила з Бразилії. Споживання кави постійно зростало. Сьогодні виробництво кави в усьому світі коливається від 5 до 6 млн. тонн щорічно. Найбільші імпортери – США, ФРН, Франція, Італія, Японія. У світовій торгівлі за обсягом операцій купівлі-продажу кава поступається тільки нафті. Мільйони людей пов'язані з виробництвом і торгівлею кави, а за площею плантацій кава значно випереджає чай і какао.
Напевно, декому важко повірити, що в старі часи дуже дорогу каву в Європі можна було купити тільки в аптеці. Старовинні рецепти цілющих кавових ліків, оповиті мороком таєм¬ниць і химерних ритуалів, дбайливо зберігалися і передавалися нащадкам. Лікувальну дію вони мали різну – тамували спрагу, біль, додавали бадьорості й збуджували, лікували лихоманку, кашлюк, нервові розлади, артрит, цингу, подагру, анемію. На Сході вважалося, що кава прискорює думку, веселить серце, допомагає долати хвороби. Недаремно в перекладі з арабської «кава» означає «бути сильним», «активним».
Останні медичні дослідження ще раз підтвердили позитивну лікувальну дію кави. Лікарі переконані, що для гіпотоніків вона просто необхідна, а цілковита відмова від кави не бажана навіть хворим на серце. У помірних дозах (до чотирьох горняток щоденно) – це корисний напій, який благотворно впливає на всі сфери організму. Медики стверджують, що «аравійське вино», так каву нерідко називають у Європі, може успішно позмагатися із «віагрою», покращує швидкість реакції, асоціативне мислення, підви¬щує творчий потенціал та життєву активність. В історії відомо, що папі римському Климентію VIII настільки смакувала кава зранку, що він оголосив її «дарунком» Всевишнього для подолання людських недуг. Завдячуючи папі-кавоману, у Європі почався справжній кавовий бум.
«Барва твоя схожа на барву чорнила, в яке письменник занурює своє перо» - сказав арабський поет, звертаючись до кави. І мав рацію, бо кав'ярні стали джерелом натхнення для багатьох митців світу. Вони ставали центрами суспільного ділового, політичного й мистецького життя.
Окремі дослідники твердили, що перша кав'ярня в Європі з'явилася в 1683 році, а відкрив її наш земляк із Самбора, що на Львівщині, Юрій Кульчицький. Однак перші кав'ярні відкривалися в Константинополі ще в 1544 році. Згодом вони з'явилися в балканських країнах та Криму, тобто скрізь, де побували турки, у тому числі й в українському Кам'янці-Подільському в 1722 році, у місті Балті – 1680-му.
У Німеччині кав'ярню було відкрито в Регенсбурзі в 1686 році, іншу – у Гамбурзі в 1690 році. Новий напій спочатку захоплював тільки інтелігентів і жінок. Жінки так захоплювалися пообідніми посиденьками в кав'ярнях, що це стало темою жартів у популярних п'єсах. Кава в Німеччині була дорогою, бо країна не мала кавових колоній. Саме німці почали виробляти й продавати каву з цикорієм, який самі вирощували. А королю Фрідріху II каву готували на вині з Шампані й заправляли порядною ложкою муштарди. Що й казати – вишуканий смак мав король!
Знаменита італійська кав'ярня «Флоріан», відкрилася в 1720 році, і дотепер існує у Венеції. У Відні у XVIII журналісти й письменники збиралися в «Цайтунгдокторен». У 1839 році в місті було 80 кав'ярень. Безліч їх відкривалося в Америці – у Нью-Йорку, Бостоні, Балтиморі. У старому Кракові не було жодної вулиці без кав'ярні. Українська громада міста була дуже чисельною: студенти-медики, оскільки медичного факультету у Львівському університеті не було, студенти Краківської школи «красних» мистецтв організували академічну громаду, а її духовним батьком був Іван Франко. Місце їхніх політичних зібрань – кав'ярня «Кіріяка» на Ринку. Тут бували Василь Стефаник, Іван Труш, Соломія Крушельницька.
Перша англійська кав'ярня в Лондоні була відкрита в 1652 році гречанкою, колишньою невільницею з Туреччини, Розі Паскуа. А в 1687 році Едвард Ллойд відкрив на лондонській Тавер-стріт кав'ярню, назвавши її власним іменем, а ще через декілька років переселився з нею на Ломбард-стріт. Незабаром ця кав'ярня стала дуже популярною серед купецтва, страхових агентів, моряків. Кав'ярні Лондона спочатку відвідували лише чоловіки. Жінки звернулися в іб75 році до короля Карла II зі скаргою («жіноча петиція проти кави»). Навіть на одинадцять днів закрили всі кав'ярні, бо на довше не дало суспільне збурення. У 1700 році в одному лише Лондоні було 3000 кав'ярень. Поступово вони перетворилися на клуби. Найпопулярнішою серед літераторів і духовенства купців була «Капітула». У XVIII столітті з'явилися пересувні кав'ярні, що їх щодня привозили кіньми на постійні місця – на Чарінг-кросс, Вестмінстерський міст, міст Ватерлоо чи в Гайд-парк.
У 1671 році перша французька кав'ярня з'являється в Марселі. Два вірменина Гатарюн і Малібен відкрили кавові намети на площі Сен-Жермен. Кавоварки ведуть свій родовід також із Франції з 1711 року, то були кавники, доповнені пристроєм для фільтрування вже готової кави. Найзнаменитішою кав'ярнею став заклад Франческо Пропопіо де Кольтеллі у Парижі «Пропоп». Вона приймала відвідувачів театру «Комеді Франсе». До кави подавався гарячий шоколад чи морозиво. Вона стала літературним салоном, який відвідував Вольтер, що любив каву з шоколадом. її відвідувачем був і Ж. Ж. Руссо. Під час Французької революції тут можна було почути промови Марата, Робесп'єра, Дантона. Нікому невідомий офіцер Наполеон Бонапарт приходив сюди грати в шахи й годинами просиджував за кавою.
Траплялися і противники кави: філософ Сен-Сімон називав її болотом, деякі лікарі – отрутою. Вольтері Фонтанель, великі поціновувачі кави, відповідали на те, що кава, можливо, й отрута, але дуже повільна. І справді, перший із них прожив 85 років, а другий – 100. У сучасному Парижі з особливим трепетом ставляться до старих кав'ярень. Саме тут зародилися мало не всі мистецькі літературні течії початку XX століття, а пік «кавоварної» культури припав на 1910-1920-ті роки, коли в моду ввійшли кав'ярні на Монмартрі.

За матеріалами:
Винничук Ю. Таємниці львівської кави / Ю. Винничук. – Львів: ЛА «Піраміда», 2008. – 220 с.
Куляба Л. Кава крокує землею: географічний фестиваль / Л. Куляба, С. Паляниця // Краєзнавство, географія, туризм. Сер. Шкільний світ. – 2014. – №  7 (квіт.). – С. 36-49.
Пучеров Н. Н. Всё о кофе / Н. Н. Пучеров. – К. : Наукова думка, 1997. – 102 с.