Крекотень В. Лицар філологічної науки

Крекотень В.

Лицар філологічної науки

28-го листопада минає сто років з дня народження Сергія Івановича Маслова, одного з визначних укра­їнських філологів XX століття, од­ного із зачинателів українського радянського літературознавства та книгознавства. З 1914 р. він – ви­кладач (від 1935 р. – професор) Київського університету; з 20-х рр. – співробітник Академії наук УРСР (від 1939 р. – її член-кореспондент); протягом 1939-1950 рр. – завідувач відділу давньої україн­ської літератури Інституту літера­тури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Перша філологічна праця Маслова датована 1902 роком. Дослідниць­ку роботу він продовжував і після 1950 року, вийшовши на пенсію, хворіючи, до останніх своїх днів (помер 11 січня 1957  р.).

Отже, науковій роботі у сфері філології Маслов віддав 55 років свого творчого життя. Саме філоло­гії, а не тільки літературознавства. Бо його наукові інтереси зосеред­жувалися навколо історії давніх східнослов'янських літератур і, на­самперед, навколо давнього україн­ського письменства та, частково, іс­торії староукраїнської мови; історії української рукописної і друкованої книги і, відповідно, історії друкар­ської, книговидавничої та бібліотеч­ної справи на Україні; навколо па­леографії, археографії, бібліографії та ряду інших філологічних дисцип­лін. Якщо до цього додати його фольклористичні, мистецтвознавчі та історико-культурні розробки з ви­ходами у XIX і XX століття, то пе­ред нами постає образ філолога-славіста широкого профілю. А пра­ці його фахівці справедливо визна­ють за взірцеві.

Народився С. І. Маслов 28 лис­топада 1880 р. в Ічні на Чернігів­щині. У 1898 р. скінчив Прилуцьку класичну гімназію. Протягом три­валого часу його зацікавлення роз­двоювалися між природничими і гуманітарними науками. Студент­ське життя почав у Київському по­літехнічному Інституті, через деякий час перейшов на природничий від­діл фізико-математичного факуль­тету Київського університету, зай­мався хімією й ботанікою. Але потрапивши 1901 р. за участь у студентських революційних виступах рядовим у полк, дислокований на Волині (Маслов належав до тих 183 студентів університету, яких «за учинение скопом беспорядков» було виключено з університету й від­дано в солдати), він вивчає польську мову і збирає матеріали з народ­ної творчості, записуючи народні слова й вирази, пісні тощо, зацікав­люється археологією та історією Волині. Літературою, музикою, старо­виною він захоплювався ще з дитинства, а живучи в Києві, бував учасником вечірок у родинах Лисенків і Косачів. Частину своїх лекси­кологічних записів Сергій Іванович передав Борисові Грінченку для «Словаря української мови». У 1902 р. видруковано фольклористичну працю Маслова «Лирники Полтавской и Черниговской губерний». По­вернувшись до університету, він переходить на історико-філологічний факультет і стає одним із перших і найздібніших учнів, а невдовзі й помічником молодого, енергійного викладача данвьої російської (практично, всієї східнослов'янської) літератури професора В. М. Перетца.

Дещо молодший учень В. М. Перетца, близький друг Сергія Івано­вича, професор Київського університету О. А. Назаревський згадував: «Пам'ятаю Сергія Івановича – стипендіата (тобто, аспіранта. – В. К.) в ролі помічника професора Перетца на практичних заняттях з пале­ографії... Мені пригадується звичайно рівне, спокійне поводження Сер­гія Івановича з молодшими членами Семінарію, його сувора, але добро­зичлива щодо початківців критика, готовність завжди допомогти, поді­литися своїм досвідом і знаннями. Таку ж роль найближчого помічника, а іноді й заступника В. М. Перетца Сергій Іванович виконував у нашо­му Семінарії російської філології – і в звичайній робочій обстановці, і в неодноразових наукових екскурсіях учасників до Москви, Петербурга та інших міст. Приглядаючись до роботи й життя нашого Семіна­рію, я не раз згадував вичитане в якійсь науково-популярній книжці з астрономії припущення, що якби в сонячній системі раптом зникло Сон­це, його міг би замінити Юпітер – найбільша планета з найбільшим об'ємом і масою: всі інші, дрібніші планети почали б обертатися нав­коло нього. Зізнаюсь, у мене не раз тоді мимоволі напрошувалось таке, суто «астрономічне», порівняння: якби раптом наш Семінарій залишив­ся без В. М. Перетца, його міг би замінити Сергій Іванович».

Так воно справді й сталося. Коли В. М. Перетца 1914 р. було обра­но академіком і він переїхав до Петрограда, київський Семінарій не розпався – учасники його згуртувалися навколо Маслова. А коли наприкінці буремного 1917 р. в Києві при університеті виникло «моло­де» «Історико-літературне товариство», в яке влилося чимало «перетчан», Сергія Івановича обрали його головою. Так вийшов він на пе­редові рубежі тогочасної української науки напередодні її розквіту в радянську епоху.

Доцільно звернути особливу увагу на шляхи та способи дослідниць­кої роботи Маслова, які можуть бути повчальними для філологів-новобранців кожного чергового призову.

Уже в першій своїй статті «Лирники Полтавской и Черниговской губерний» молодий дослідник виявив спостережливість, старанність у збиранні матеріалу, розважливість у його коментуванні.

Маслов мав схильність насамперед до розробок історико-літературної цілини, до підготовки фактологічного грунту для дальших історико-літературних досліджень, повністю поділяючи погляд свого вчителя щодо обов'язковості для філолога самовіддано працювати «на чор­ному дворі науки», перш ніж братися за зведення узагальнюючих кон­струкцій. З великою увагою ставився він до бібліографування руко­писних скарбів, залишених нам у спадщину попередніми епохами – пильно вивчав багату літературу «описів», виявляючи здобутки і слаб­кості своїх попередників і формуючи на основі їхнього та власного до­свіду доцільні принципи складної роботи розшукування, збирання, систематизації, наукового опису та первісного коментування старо­винних текстів, так би мовити, препарування їх для подальшого науко­вого аналізу.

Описуючи колекції Товариства Нестора-лігописця (1908 р.) та бібліотеки Київського університету (1910 р.). Маслов пройшов архео­графічну виучку, необхідну для кожного історика літератури і, насампе­ред, для кожного дослідника давнього письменства. Адже знайомство з джерелами і, зокрема, науковий опис текстових матеріалів, має велике значення для молодого вченого: «Перед ним відкривається чудова ни­ва для початку наукової роботи, поширюється обрій за межі опублікованого матеріалу, вироблюється спеціальна старанність у поводженні з ним, загострюється увага до фактів у протилежність природному нахилові молодих авторів теоретизувати та впиватися марним красно­мовством. Самий процес роботи примушує описувача до ознайомлення з літературою тих питань, на які наштовхує його зустріч з новим, неві­домим до того, рукописним матеріалом». Своїми описами вчений за­вершив велику роботу каталогізування давніх рукописів київських біб­ліотек, проведену «королем київських архівів» М. І. Петровим, і пішов далі, розробивши новітні наукові принципи цієї справи.

Протягом усього свого творчого життя Маслов наполегливо роз­шукував стародавні рукописи та друки і на цьому полі зробив кілька відкриттів першорядного значення для Історії української і білорусь­кої літератур та мов XVI-XVIII ст. Пригадаймо найважливіші з них.

Описуючи старовинні рукописи бібліотеки Київського університет, вчений знайшов автографічну збірку віршів і приказок Климентія Зіновіева, відкриту свого часу Олександром Шишацьким-Іллічем і сха­рактеризовану Пантелеймоном Кулішем, але згодом загублену; про­тягом тривалого часу її вважали за безнадійно втрачену. А це – одна з найцінніших пам'яток української поезії та пареміографії кін­ця XVII – поч. XVIII ст. Згодом вірші Климентія науково опрацював і видав В. М. Перетц, а в наші дні збірку видано повністю.

У 1908 р. Маслов публікує текст знайденого ним в унікальному стародруці 1620 р. казання Мелетія Смотрицького на погреб Леонтія Карповича в супроводі ґрунтовної монографічної статті, де все було підпорядковане «строгій науковій системі»: тут подано стислу, але на­сичену фактами характеристику Мелетія Смотрицького – видатного церковного, політичного, культурного та літературного діяча на україн­ських і білоруських землях на межі XVI-XVII ст., зібрано докладну бібліографію його творів та літератури про нього, окреслено його ді­яльність, на підставі першоджерел встановлено коло творів, що без­сумнівно належать йому, і творів, які з більшим чи меншим ступенем вірогідності можна йому приписати; тут же характеризується книжечка 1620 р., аналізується казання і визначається його місце в Історії того­часного проповідництва; водночас автор наводить відомості про героя казання – Леонтія Карповича, що містяться у творі Мелетія Смотрицького.

Того ж року вчений публікує казання самого Леонтія Карповича із збірника, виявленого в колекції рукописів київського Софійського собору. У вступній статті до публікації ширше окреслюється постать цього видатного білоруського борця проти унії, талановитого оратора і письменника, подається реєстр його творів, характеризується рукопис, у якому зберігся публікований текст казання, аналізуються літера­турні, риторичні та мовні властивості цього тексту порівняно з властивостями інших проповідей Леонтія Карповича.

На цей же час припадає робота Маслова над його капітальною розвідкою (магістерською дисертацією) «Кирило Транквіліон-Ставровецький і його літературна діяльність. Спроба історико-літературної монографії», обсягом близько 20 друк. арк. Ця «спроба монографії» (характерна для Сергія Івановича скромність у кваліфікації своїх здо­бутків) найгрунтовніший твір глибокого знавця української книжки та українського письменства XVI-XVIII ст. В. М. Перетц писав про неї: «...найбільшою історико-літературною роботою Сергія Івановича...є велика монографія про українського вченого, промовця та віршо­творця Кирила Транквіліона-Ставровецького». її розпочато 1904 р., а 1908 – закінчено в першій редакції. Вона охоплює зроблене «для з'я­сування особи та творчості Транквіліона попередниками Сергія Івано­вича; [в ній] подається аналіза джерел до біографії цього видатного діяча старої України; біографія його на тлі історичних подій першої половини XVII ст.; огляд та детальна аналіза його творів – «Зерцала», «Учительного євангелія», «Перла многоціннаго», – причому автор до­сліду не лише старанно бібліографічно вивчив ці пам'ятки, зазначив їх джерела та співвідношення з сучасною та попередньою їм літера­турою, але також детально обгрунтував формальний, стилістичний та язиковий бік цих творів, а наприкінці показав їх літературну долю – у передруках, наслідуваннях і перекладах. Притому всю цю величезну аналітичну роботу було переведено з найсуворішим додержанням істо­ричної перспективи, на тлі історичних подій та загального літературного розвитку України початку XVII ст., в зв'язку з вивченням літературних явищ, що попереджували діяльність Транквіліона та мали на неї вплив. Такої ґрунтовної, повної, критично та діловито написаної мо­нографії ми не маємо ні про одного з старих українських письмен­ників».

Із цією високою оцінкою не можна не погодитись і тепер, через півстоліття. Хоч монографія про Транквіліона й не вичерпує всіх пи­тань, які ставить перед дослідником давнього письменства сучасна марксистсько-ленінська літературознавча методологія, проте вона, без­перечно, кладе під вивчення спадщини цього помітного літературного діяча XVII ст., а, певною мірою, і під вивчення всієї української лі­тератури напередодні визвольної війни 1648-1654 років і возз'єднання України з Росією міцний філологічний фундамент.

На жаль, монографію досі не видано. В. М. Перетц 1927 року по­яснював затримку з її виданням тим, що автор був «немилосердно строгий та занадто критичний до самого себе в погоні за досконалістю». Роботу над книжкою про Транквіліона він продовжував до останніх днів життя. І це – не виняток у творчій біографії Сергія Івановича. «С. І. Маслов ставив виключно високі вимоги до своїх праць... Він дуже пильно і скрупульозно нагромаджував матеріали, прагнучи до максимальної повноти». А втім, дослідження такого типу «старіють» дуже повільно, і праця Маслова про Кирила Транквіліона-Ставровецького на сьогодні повністю зберігає свою наукову цінність. У наші ж дні, коли громадський інтерес до стародавніх східнослов'янських літера­тур помітно загострився, стимулюючись і піднесенням культурного рівня радянського суспільства, що прагне якнайгрунтовніше оволодіти своєю культурною спадщиною у всій її повноті, і посиленням ваги розробки з марксистських позицій відповідної проблематики для ведення аргумен­тованої полеміки з нашими ідеологічними ворогами, необхідність вклю­чення в активний науковий обіг таких зразків вітчизняної філологічної класики, як згадана монографія, особливих пояснень не потребує.

Праці Маслова про Мелетія Смотрицького, Леонтія Карповича та Кирила Транквіліона-Ставровецького засвідчують, що він є піонером у вивченні української і білоруської ораторської прози першої половини XVII ст. Він окреслив її обсяг, розглянув показові зразки, визначив доцільні аспекти аналізу та розробив методику дослідження. В резуль­таті його спостережень межа появи в українській і білоруській літе­ратурах бароккової ораторської прози відсунулася від середини до по­чатку XVII ст.

Протягом 1909-1911 рр. вчений виявляє і публікує проповіді Геор­гія Кониського і Манасії Максимовича, прокладаючи стежки до вивчен­ня української і білоруської ораторської прози XVIII ст.

Монографія про Кирила Транквіліона-Ставровецького розділом, присвяченим його книжці «Перло многоцінноє» та спостереженнями над принагідними віршами цього письменника відкриває цикл дослід­жень Маслова про українську поезію XVII-XVIII ст. Він досліджує вірші Касіана Саковича (стаття 1942 р.); по суті, вводить в історію ук­раїнської літератури вказані ще 1850 р. Михайлом Максимовичем вірші Івана Величковського до Лазаря Барановича і виявлені під час XIV ар­хеологічного з'їзду в Чернігові В. М. Перетцом, О. С. Грузинським та К. Л. Невєровою збірки віршів цього видатного бароккового поета «Зегар цілий і полузегарик» та «Млеко от овци пастиру належноє, або труди поетицькії». Завдяки Маслову рукопис цих збірок був придба­ний 1945 р. Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, первіс­но науково оброблений і осмислений, Барокковій поезії присвячено неопубліковану працю Сергія Івановича про латино- та польськомовні панегірики кінця XVII – початку XVIII ст.

Цікавила Маслова й українська бароккова драматургія, що засвід­чує його стаття «Мануїл (Михаїл) Козачинський І його «Трагедия о смерти последнего царя сербского Уроша V и о падении Сербского царства», опублікована «Радянським літературознавством» посмертно (1958, №4). «Загалом кажучи, – слушно зазначав О. А. Лазарев­ський, – С. І. Маслов виявив себе як один із кращих знавців «барок­кового» стилю в українській літературі». (Додамо від себе, він був одним із піонерів «бароккознавства» в радянській філологічній науці).

З-поміж пам'яток літератури Київської Русі особливо цікавило вче­ного «Слово о полку Ігоревім». Він не тільки загально характеризував і популяризував славетну поему, а й докладно прокоментував її перше видання та описав його київські примірники, вивчив і видав її укра­їнські переклади та переспіви.

Для істориків давньої української літератури джерелознавчу цін­ність мають численні бібліологічні дослідження Маслова: він відкрив існування варіантів і фальсифікатів книжок Кирила Транквіліона-Ставровецького, Іоанникія Галятовського, Лазаря Барановича, Димитрія Туптала, Іннокентія Гізеля та ряду інших видань XVII-XVIII ст., що мають на титулах однакові вихідні дані. На підставі своїх спостережень вчений зробив важливий методичний висновок, яким тепер керуються всі дослідники, котрим доводиться мати справу із стародруками: «...методи, якими користується наша бібліографія церковнослов'янських книг, повинні бути поповнені вимогою – описуючи те або інше видання, притягати, по можливості, всі примірники його, що збереглися до наших часів. Лише докладне дослідження кожного примірника, порівняння цих примірників поміж себе дасть нам дійсне уявлення про видання, про одноманітність у складанні, про єдність тексту в окремих його представниках, про автентичність тих умов виходу, які позначено на його заголовному аркуші».

Із бібліологічних праць ученого, які зберігають особливу вагу для істориків давніх східнослов'янських літератур, слід відзначити насам­перед такі: «Библиотека Стефана Яворского» (К., 1914) «Друкарство на Україні в XVI-XVIII ст.» (К., 1924), «Українська друкована книга XVI-XVIII ст.» (К., 1925), «Етюди з історії українських стародруків» (К., 1925-1928), «Спроба інструкції та план роботи над складанням українського бібліографічного репертуару XVI-XVIII ст.»  (К.,  1928).

Маслову належить кілька узагальнюючих оглядів історії української літератури XVI-XVIII ст. Це, насамперед, «Культурно-національне відродження на Україні в кінці XVI і першій половині XVII ст.» (1943), частини нарису «Українська література» у 55-му томі Великої Радянської Енциклопедії (1947), присвячені літературі другої половини XVI, XVII і XVIII ст. Брав він безпосередню участь і в роботі над створенням академічної історії української літератури. У всіх цих стат­тях і розділах виявляється характерне для Маслова поєднання строго наукового тлумачення літературних явищ з простим і ясним, загально­приступним викладом. «Скрізь, – відзначав О. А. Назаревський, – і у виборі матеріалу, і в його розміщенні та освітленні, і в самому викладі: в стислих, але точних визначеннях, у блискучих і влучних характерис­тиках – відчувається досвідчена рука прекрасного знавця старої ук­раїнської літератури, видатного майстра наукової та навчально-педаго­гічної справи. Особливо вдало написані огляди полемічної, драматич­ної і віршової літератури кінця XVI-XVIII віків, причому Сергій Іванович не раз вводить у свій виклад цілком новий, ще ніде не опуб­лікований матеріал...».

Протягом усього творчого життя Маслов постійно прагнув діяти, бути науково продуктивним і громадсько корисним; він умів завжди, за будь-яких обставин і умов, знайти об'єкти для прикладення своїх сил. Засланий у солдати, він збирає фольклор, спостерігає побут, вив­чає мову; під час першої світової війни, потрапивши разом з евакуйо­ваним університетом у Саратов, починає вивчення місцевих рукописних і книжкових сховищ; згодом у прифронтовій смузі дбає про врятування культурних цінностей; у роки Великої Вітчизняної війни займається колекціями старовинних рукописів і друків в Уфі.

Не можна обминути діяльності вченого як видатного вузівського педагога, довголітнього професора філологічного факультету Київського університету, продовжувача кращих педагогічних традицій перетцівського Семінарію, творця перших радянських історико-літературних курсів історії давньої української і давньої російської літератур та допоміж­них дисциплін, блискучого лектора, дбайливого вихователя наукової молоді.

«Секрети» творчості С. І. Маслова як ученого й педагога — в його фаховій ерудиції, постійно поповнюваній ґрунтовною підготовкою до будь-якої конкретної роботи — від лекції до монографії, поєднаній з неабияким природним хистом дослідника, літератора, педагога, лекто­ра. Він працював з глибокою любов'ю до свого фаху та з усвідомлен­ням його потрібності для людей.

// Радянське літературознавство. - 1980. - № 11. - С. 75-79.