Мелодія любові Лесі Гук
Мелодія любові Лесі Гук
Вірші… як ліки для душі,
Для когось є у них потреба.
Леся Гук
Є книги, які читаємо заради сюжету чи нових знань. А є ті, до яких хочеться повертатися у хвилини тиші, смутку, тривоги чи душевної втоми. Вони не обіцяють розв’язати наші проблеми, але дивним чином допомагають віднайти внутрішню рівновагу. Іноді достатньо одного влучного рядка, знайомого образу, теплого слова, щоб відчути: твої переживання зрозумілі, ти не сам у своїх почуттях. Саме такою здатністю володіє поезія – ставати своєрідною терапією для душі.
Зовсім недавно побачила світ книга поезій Лесі Гук «Мелодія любові»*. І вже сама назва збірки налаштовує на особливу тональність – щиру, світлу, проникливу.
Пані Леся – справжній друг Гончарівки. Вона була гостею нашої бібліотеки в мирний час, а після початку повномасштабного вторгнення підтримувала користувачів бібліотеки під час онлайн-зустрічей своїм цілющим поетичним словом. Писала пані Леся й лист на підтримку херсонців – людей, для яких слова про дім, любов, надію і повернення сьогодні мають особливу вагу.
Мабуть, саме у важкі часи ми особливо гостро усвідомлюємо, що поезія – це значно більше, ніж римовані рядки. Вона може стати прихистком для наших емоцій, можливістю проговорити те, що болить, повернутися подумки до найдорожчих людей і місць. Поезія не скасовує біль, але допомагає його прожити. Не повертає втраченого, але береже пам’ять. Не дає готових рецептів щастя, але нагадує, заради чого варто жити, любити, чекати.
Саме таким світлим терапевтичним звучанням сповнена восьма поетична збірка Лесі Гук. Авторка розкриває в ній глибоку й водночас близьку кожній людині тему любові – до рідного краю, людей, природи, до самого життя.
«Мелодія життя, мелодія любові.
Вона в моїх віршах звучить у кожнім слові»
– ці слова стають чудовим камертоном усієї збірки.
А завершується цей вірш рядками:
«Мелодія душі не кожному лунає,
Щасливий той слухач, котрий її впізнає».
І ми справді щасливі, що маємо можливість почути й упізнати цю мелодію любові у слові поетки.
Дорога, яка завжди веде додому
Перший розділ збірки має назву «Неначе храм святий, батьківський дім». У ньому – вірші про найдорожче: батьківську хату, рідних людей, маму, шлях додому…
Із поміж тисяч всіх земних шляхів
Є шлях один, для серця найдорожчий.
Той, що веде додому, до батьків,
Яким ідемо всі, немов на прощу.
Кому з українців сьогодні не відгукнуться ці слова?
Дім у нашій реальності давно перестав бути лише географічною точкою. Для мільйонів українців він став спогадом, очікуванням, мрією, внутрішнім орієнтиром. А для тих, хто був змушений залишити рідне місто чи село, саме слово «додому» набуло особливого, майже сакрального звучання.
Тому так просто й водночас проникливо сприймаються рядки Лесі Гук:
Багато в світі є доріг
Відомих, невідомих.
Найголовніша серед них –
Котра веде додому.
Такі вірші здатні повертати людині її особистий простір пам’яті: батьківський поріг, знайому стежку, голос матері, запах саду, тепло дому. І в цьому також полягає терапевтична сила поетичного слова – допомогти зберегти внутрішній зв’язок із тим, що для нас найдорожче.
Коли любов має багато голосів
Особливо душевним є розділ «Не буває любові багато». Тут авторка говорить про любов романтичну – але не лише як про захоплення чи красиве почуття. У цих рядках відчувається життєва мудрість людини, яка знає: кохання – це розділена радість і вміння прощати, спорідненість душ і суперечки, вірність і турбота, бажання дарувати іншому щастя.
І, звичайно, любов у поезії Лесі Гук неможливо відокремити від краси світу. Ось рядки, які особливо відгукнуться тим, хто закоханий у море:
Вечір на землю повільно спадає,
Світ ароматом п’янким обіймає.
Хвилі шепочуть мелодію моря,
Серце із ними співає в мінорі…
Небо і море в обіймах сплелися,
Наче дві долі назавжди зійшлися.
Море тут стає співрозмовником людської душі, а пейзаж – продовженням її емоцій.
І зовсім іншою інтонацією звучить любов у наступних рядках – ніжна і тривожна, радісна і зболена водночас:
Від мене до тебе – зоряно,
Закохано, ніжно, зболено,
Словами – нитками виткано.
Від тебе до мене – вітряно.
Від мене до тебе – радісно.
Шалено, буває й заздрісно,
Тужливо, тривожно, мріяно
Стежина до тебе міряна.
Це та поезія, у якій читач легко впізнає власні переживання. А впізнавання себе в чужому слові – одна з дивовижних властивостей літератури. Те, що ми не завжди можемо висловити самі, за нас іноді промовляє поет.
Мелодія життя: осінь, дощ і трохи смутку
Особливий щем викликає розділ «Мелодія життя». Тут природа ніби налаштовується на одну хвилю з людиною: дощ плаче, вітер виводить гами, грози заплітаються в рими.
Знову осінь… і знов дощі,
Вітер вкотре виводить гами.
Ностальгійно-сумні вірші
На папері стають рядками.
Плаче небо, спадають вниз
Із очей його краплі-сльози.
Сірі хмари пливуть кудись,
Заплітають у рими грози.
У цих рядках легко впізнати стан, знайомий багатьом: коли за вікном дощ, а всередині оживають спогади. І, можливо, саме тоді особливо потрібне поетичне слово – не гучне, не повчальне, а таке, що просто залишається поруч.
А ця ода дощу просто неймовірна – її неможливо читати, не уявляючи кожної деталі:
Небо розсипало бісер надвечір.
Краплі холодні лягають на плечі.
Знову дощу монотонне стаккато
Пісні веселої буде співати.
Струмінь по склі – мов по клавішах серця,
Линуть рядки гармонійного скерцо.
Пахне в повітрі дощем і грозою,
Квітами пахне і, звісно ж, любов’ю.
Скільки музики у цих рядках! Стаккато дощу, клавіші серця, гармонійне скерцо – природа перетворюється на великий оркестр, у якому кожен звук знаходить відгук у людській душі.
Особлива у Лесі Гук і осінь. Вона не просто пора року, а стан душі, час роздумів, спогадів і тихої краси:
Збираю час по росяній краплині,
Неначе пазли,
В нім фрагментів досить.
В обіймах догораючої днини
Пряде тумани злотокоса осінь.
Або ж така:
Пахне осінь духмяно, спить роса на долоні,
Відцвітає останній квітанковий розмай.
Поцілунками сонце заколисує обрій,
Я повернуся скоро, ти на мене чекай.
І знову – «я повернуся». Можливо, саме ці слова сьогодні прочитуються особливо гостро. Адже повернення – до людини, до дому, до рідного краю, до себе колишнього – стало одним із найсильніших бажань нашого часу.
Поезія, яка допомагає жити
«Мелодія любові» Лесі Гук – це збірка про почуття, які роблять людину людиною. Про любов і пам’ять, дім і дорогу до нього, красу природи, кохання, осінню задуму, очікування і надію.
А ще ця книга нагадує нам про надзвичайно важливу здатність поезії – лікувати словом.
Звичайно, вірш не може змінити минуле чи скасувати важкі обставини. Але він може дати людині кілька хвилин внутрішньої тиші. Допомогти назвати власні почуття. Викликати світлий спогад. Повернути образ дому. Дозволити поплакати – або, навпаки, усміхнутися. Нагадати, що поряд із болем у житті продовжують існувати краса, ніжність, любов.
Саме тому поетичні зустрічі у Гончарівці завжди були чимось більшим, ніж просто читанням віршів. А в роки війни ця місія слова стала ще відчутнішою. Коли люди розділені сотнями кілометрів, коли хтось далеко від рідного Херсона, коли звичний світ змінився до невпізнання, поезія здатна створити той невидимий простір, де ми знову стаємо ближчими одне до одного.
Недаремно Леся Гук написала:
Вірші… як ліки для душі,
Для когось є у них потреба.
Мабуть, у цих двох рядках – один із ключів до всієї збірки.
Бо інколи людині справді потрібні не складні пояснення, а кілька теплих слів. Не гучні декларації, а тихий поетичний голос, який нагадає про найдорожче. Про дім. Про тих, кого любимо. Про море і дощ. Про осінь. Про дорогу, якою обов’язково хочеться повернутися.
І про любов – ту мелодію, яка, попри все, продовжує звучати.
*Мелодія любові: збірка поезій. – Львів : СПОЛОМ, 2026. – 156 с.
