«Просили мама, просили тато…»: українські весільні традиції у часопросторі
Осінь в Україні здавна була порою весіль. Завершувалися польові роботи, урожай наповнював комори, а родини збиралися разом, щоб благословити молодят на спільне життя. Весільні пісні, добре слово батьків, барвінкові прикраси – у кожній із цих деталей живе пам’ять про покоління, які берегли й передавали свої звичаї.
Саме цій спадщині був присвячений останній жовтневий «Вечір історії з Гончарівкою» на онлайн-майданчику Гончарівки. Гостями зустрічі стали Ірина Садула та Ірина Пашко – авторки книги-альбому ««Просили мама, просили тато…». Тязівське весілля»*. Через традиції села Тязева Івано-Франківської області учасники відкривали багатство української весільної культури, її місцеві особливості та цінності, що єднають нас незалежно від регіону.
Історія створення видання почалася з родинних розмов. Ірина Пашко поділилася, що задум зібрати матеріали про весільні обряди рідного села виник у неї близько тридцяти років тому, під час написання курсової роботи на історичному факультеті університету. Першими й найдорожчими оповідачами стали її дідусь та бабуся. Згодом, працюючи вчителькою, пані Ірина продовжила дослідження разом з учнями Тязівської гімназії. А 2020 року Ірина Садула запропонувала впорядкувати зібране та видати книгу.
Так спогади старших людей, усні розповіді, припущення й світлини різних років склалися у видання, що зберігає історію села через долі його родин. За кожним записом і фотографією – чиїсь голоси, обличчя, хвилювання та надії.
Авторки розповіли про перебіг тязівського весілля, вбрання молодят та обрядові звичаї. Особливим моментом знайомства з місцевою традицією стали ладканки – весільні обрядові пісні. Присутні мали змогу почути їх у записах жіночого співу, зроблених під час збирання матеріалів. Ці голоси допомогли відчути атмосферу весілля, у якому пісня супроводжувала важливі миті й давала змогу висловити і радість, і ніжність, і смуток прощання з дівоцтвом.
Зацікавила учасників і розповідь про селемени – барвінкову гірлянду, яку розміщували навхрест та закріплювали на стіні позаду молодят. До неї прив’язували яблука як символ родючості. Плели цю прикрасу молодь і діти, супроводжуючи роботу співом. Наприкінці весілля гірлянду знімали, ділили на частини, а хлопці розкидали їх по подвір’ях незаміжніх дівчат.
Говорили й про весільну гостину. На столі було порівняно небагато страв: засипана капуста, деруни, борщ із квашених буряків, чинахи та інші місцеві наїдки. Молодятам найчастіше дарували збіжжя – пшеницю, жито та інше зерно, а також полотно. Такі подарунки були практичною допомогою молодій родині, внеском у початок її спільного господарювання.
Особливо зворушили присутніх весільні фотографії тязівчан, уміщені в книзі поряд із вибірковими вінчальними записами з метричних книг різних років. Найдавніша зі світлин датована 1920-ми роками. Вдивляючись в обличчя молодят та їхніх рідних, учасники ніби наближалися до людей, чиї святкові миті відділяє від нас ціле століття.
Наприкінці зустрічі розмова стала ще більш особистою: учасники ділилися спогадами про весільні звичаї Херсонщини, Харківщини та Київщини. Згадували родинні обряди, знаходили знайомі риси й дивувалися відмінностям. У цих розповідях звучало тепло дому та вдячність людям, завдяки яким пам’ять про традиції залишається живою.
Щиро дякуємо Ірині Садулі та Ірині Пашко за уважну й наполегливу працю, за збережені голоси, світлини та спогади, а також за теплу зустріч із користувачами Гончарівки. Їхня етнографічна розвідка допомагає майбутнім поколінням пізнавати історію рідного села, відчувати зв’язок зі своїм корінням і берегти те, що колись із любов’ю передали нам батьки, дідусі та бабусі.
*Садула І. «Просили мама, просили тато…». Тязівське весілля: книга-альбом / І. Садула, І. Пашко. – Івано-Франківськ : Фоліант, 2021. – 208 с.
