Михайло Рудницький ─ ціла епоха в розвитку української культури

Михайло Рудницький – ціла епоха в розвитку української культури

 

Михайло Іванович Рудницький – український літературознавець, літературний та театральний критик, перекладач, філософ, теоретик і практик журналістики, громадський та культурний діяч, педагог, поет, есеїст, сатирик, фейлетоніст прожив довге життя, застав різні суспільно-політичні епохи, різні періоди в історії української літератури та культури. Він народився 7 січня 1889 року у містечку Підгайці (нині Бережанського району Тернопільської області).

Михайло Іванович походив із славного роду Рудницьких, визначний предок-засновник якого о. Лев Рудницький був Луцьким єпископом у ХVIІ ст. По-батьківській лінії майже всі предки були священиками, лише сам батько, Іван Рудницький, порушив цю традицію і, здобувши правничу освіту, служив нотаріусом у різних містечках Галичини. Це була самобутня, сильна особистість, людина, сповнена амбіції і патріотичної енергії. Саме йому можна завдячувати за надзвичайну громадянську й творчу активність усіх його дітей: Володимира (1890-1970), теж правника і громадського діяча, Івана (1896-1994), відомого під псевдонімом «Кедрин», визначного журналіста і політика, Антона (1902-1975), музиканта і музикознавця та Мілени (1892-1976) – політичної діячки, публіцистки, організаторки жіночого руху. Творчий ген роду передався і наступному поколінню: син Мілени, Іван Лисяк-Рудницький (1919-1984), став одним із найвідоміших і найвпливовіших українських істориків та політологів післявоєнного періоду.

Мати всіх цих славних Рудницьких, Іда Шпіґель, походила з заможної львівської єврейської родини. Лише з поєднання могутніх родових гілок, спадкоємної української духовної інтелігенції і традиційного галицького єврейства, могла зродитися така навдивовижу сильна творча енергетика, різноспрямована і справді окрилена понаднаціональним летом. Мати власне була охрещена римсько-католицьким обрядом, прийнявши ім’я Ольга, зростала в польській культурі, що й відбилося на її дітях: світ польської культури і ментальності був для них завжди цікавим і приманливим.

Михайло отримував освіту в гімназіях Львова, Самбора та Бережан. Після смерті батька родина перебралася до Львова, де М. Рудницький розпочав 1907 року студії на правничому факультеті університету імені Франца І. Одночасно він працював у «Польській книгарні» Бернарда Полонецького (справжнє ім'я Берл Пордес) та секретарем у літератора Остапа Ортвіна (справжнє ім’я Оскар Катценеленбоген).

Літературно-критичну і письменницьку діяльність Михайла Рудницького можна поділити на три етапи: «молодомузівський», міжвоєнний і радянський.

Початок його творчої біографії пов'язаний із першими виступами 1905 року в чернівецькій газеті «Буковина» та журналі «Світ» (1906). Це були вірші, прозові етюди. До першої збірки «Очі та уста» увійшли новели-мініатюри: це і поезія в прозі, і документальне відтворення особистого переживання, і ліричні замальовки:

«Очі та уста...
Усе, що кохання має з глибин моря, чистоти зір, із солодощів та отрут землі, притаєне у вас і між вами два бігуни нашого світа!
Один крадький погляд. Що знаєш про порив розбуджений ним, моя Спокуснице?
Один довгий цілунок. Чи знаєш, скільки спокус розсіяла Ти ним, моя Непорочнице?
Вчора Твої очі мали жагучий блиск тигриці.
Нині Твої уста мають свіжість пелюстків, що зустрічають із острахом перший досвітній легіт.
Жіночі очі - дівочі уста. Як вибирати між ними?
Люблю незірвані квіти, метелики замріяні в вінчиках, стиглі овочі, перелиті й недопиті чаші...
Люблю вогнисте сонце, осяєні вікна таємних веж і скапи нічних ліхтарень...
Котрий Твій усміх є затроєною стрілою, котрий цілунок цілющим заклином?
Нема межі між усміхом і цілунком, між пійманим поглядом і зірваним яблуком.
Очі Твої кажуть, про що мовчать уста – уста кажуть очам ховатися за віяльця вій».

У 1908 році М. Рудницький покинув юриспруденцію й перевівся на філософський факультет Львівського університету, який закінчив у 1913 році. У ті часи у Львові створився гурт молодих літераторів-модерністів, які 1906 року заснували журнал «Світ», а наступного року – літературне угруповання «Молода Муза». Воно проіснувало лише два роки, але стало важливим етапом розвитку літератури не лише в Галичині, а й у всій Україні.

До угрупування належали П. Карманський, В. Пачовський, Б. Лепкий, М. Яцків, С. Чарнецький, В. Бирчак, С. Твердохліб, О. Луцький.

Михайло Рудницький був серед них наймолодшим. До «молодомузівців» зараховували також композитора Станіслава (Сяся) Людкевича, мистців М. Паращука, І. Косинина, І. Северина, літераторів О. Шпитка (псевдо Гриць Щипавка, Осип Стефанович), Вячеслава (Ваця) Будзиновського, В. Масляка. Їх вважали першими богемістами на галицькому ґрунті. Зібрання проходили переважно у кав’ярнях, куди часто заглядав Іван Франко. Амбітного та критично-саркастичного Михайла Рудницького він прозвав «Мефістофелем».

До «Молодої Музи» Рудницький був близьким не лише як письменник, а також як свідок і осмислювач. Його влучний текст «Що таке Молода Муза?» (1937), написаний у міжвоєнний час з нотками іронії, ретроспективно, тонко передає різні нюанси творчої діяльності західноукраїнських письменників модерну.

У 1910-1911 навчальному році М. Рудницький відвідував студії французької літератури у паризькій Сорбонні, де професорами були Анрі Берґсон і Жорж Сорель. Про свою участь у діяльності «Французько-слов’янського товариства» та «Української громади в Парижі», він залишив спогад у новелі «Самовар»: «Ходив я у Паризький університет, де був єдиним українцем, виписаним у рубриці «національність» на великій дошці «Франко-слов’янського товариства», існуючого при Сорбонні. Ніякий мурин, якого колір і запах шкіри ввійшов у моду модерних парижанок, не звертав тоді такої уваги на свою особу, як я, на сходинах прихильників таємної слов’янської душі. «Українець» існував тоді для французів, спеціялістів від слов’янознавства, ще в енциклопедії, у малоросійських піснях, в мужицькій опанчі, але не як студент університету, ще й з австрійським пашпортом. Мене оглядали, показували, допитували, а навіть запрохали кілька разів до польських аристократичних домів, щоби мене переконати, що моя національність є непорозумінням, бо ось кілька присутніх тут поважних осіб почуває себе теж українцями, знає українську мову, а, проте, є польської національности».

Від дитинства головною розмовною мовою М. Рудницького була польська. Загалом польську культуру він, очевидно, вважав рідною, з нею були пов’язані насамперед його сформований світогляд, естетичні й літературні смаки, довгі роки творчої співпраці з польськими часописами і видавництвами. Саме в польському культурному середовищі з’явилися дві ґрунтовні книжки, підготовлені М. Рудницьким як перекладачем і редактором: у видавництві «Симпосіон» вийшла збірка творів Ж. Сореля з його передмовою «Про конкретність думки Жоржа Сореля» і «Щоденники» Станіслава Бжозовського, який на роки залишиться вчителем українського критика.

Ще напередодні 1914 року М. Рудницький підготував книгу «Між ідеєю і формою», в якій, прагнув дати аналіз західних естетичних теорій (І. Тена, А. Берґсона, Б. Кроче) та розвинути ідеї формалістської критики. Однак через початок Першої світової війни книжка не вийшла і побачила світ лише в 1932 році, що, безумовно, суттєво загальмувало розвиток теоретичної думки в Галичині. У 1914 році він здобув докторський ступінь, захистив докторську дисертацію «Іван Франко як письменник і критик».

Після окупації Львова російськими військами в 1915 році М. Рудницького адміністративним чином переселяють до Києва, де він проживав з 1915 по 1918 рр. Певний час викладав історію філософії у Київському університеті. Перебування в епіцентрі українства, в середовищі нового культурно-національного піднесення по-своєму позитивно вплинуло на молодого галицького критика. Особливо знайомство із Миколою Зеровим, з яким у них зав’язалася дружба. Було щось споріднене у цих двох натур: закоханість у слово, культ знань і широта культурологічного погляду, велика пристрасть до філологічного аналізу. Потім між ними тривало листування. Про М. Зерова М. Рудницький написав цікавий спогад-мініатюру «Класичний урок», який увійшов до книжки «Непередбачені зустрічі», опублікований уже у радянський час (1969) і тому був надто стриманий. У київський період була написана і мінізбірка поезій М. Рудницького «Кілька віршів», що залишилася в рукописі і вперше опублікована тільки 1993 року дослідником його творчості С. Квітом у журналі «Сучасність» (№ 4). Це поезія в символістсько-неокласичному стилі, почуттєва і настроєва. Його статті тоді з’являлися у київських часописах «Книгар», «Музагет», у львівських «Шляхах».

З початком Національної Революції М. Рудницький протягом 1917-1918 рр. працював секретарем у Народному українському університеті. У 1919 році виїхав за кордон, працював секретарем дипломатичної місії УНР у Парижі до 1922 року. Про цей період його життя відомо мало. Лише те, що він якийсь час проживав у Лондоні, де студіював англійську філологію. Повторні відвідини Європи ще більше зміцнили М. Рудницького як переконаного оксиденталіста в українській культурі, яким він залишився до кінця життя. Михайло Іванович знав 15 європейських мов, виділявся особливою ерудованістю, уважністю до всіх літературних європейських тенденцій, культурних явищ та нюансів.

У Парижі він знайомиться із відомим філологом-славістом Андре Мазоном і письменником Андре Моруа, у Лондоні – з Гербертом Велсом та Сомерсетом Моемом. Усі ці зустрічі стануть матеріалом для його художніх сильветок, написаних переважно вже в радянські часи – три книги збірки «Письменники зблизька» (1958-1964 рр) та книжка «Непередбачені зустрічі». Відразу по приїзді до Львова галицький публіцист і критик надрукує свої враження у газеті «Громадський вісник» під назвою «Листи з Лондона» («Мітинг», «Трохи слави» та ін.), які в 1929 році будуть перевидані у книжці «Місто контрастів». Ця книжка – один із шедеврів української урбаністичної есеїстики: «Гострота особистих вражень про місто, психологію лондонців, традиції поєднані тут з ґрунтовним ознайомленням з архітектурою, парками, музеями, пресою, жіночими модами і навіть англійською кухнею, яка не припала авторові до вподоби».

Свої враження про перебування у французькій столиці «Париж 1919» М. Рудницький вмістив у календарі «Червоної Калини» на 1939 рік. У спогаді він дав проникливу характеристику подій мирової конференції, прорахунків й упущень тодішньої української дипломатії. Ця публікація є важливим матеріалом для розуміння складної ситуації утвердження української незалежності і причин її втрати.

У 1919 році М. Рудницький видав брошуру «Багата література», в якій прагнув з'ясувати залежність творчої індивідуальності від суспільства, а літератури загалом – від рівня його духовного розвитку. Упорядковував і готував до видання твори українських класиків, писав передмови та примітки до творів П. Карманського, Л. Мартовича, М. Яцківа та ін.

Центральним періодом творчості М. Рудницького безумовно був міжвоєнний період. Саме тоді критик реалізувався найбільше. Він багато писав та активно публікувався. Цей період охоплює принаймні два покоління (умовно – 1920-х і 1930-х рр.), що вели між собою дискусію. Почасти Рудницький належав до першого з них, а почасти зберігав окремішність, ідентифікуючи себе ще з довоєнним періодом. Молодші дискутували з Рудницьким, але водночас поважали його. Він був найбільшим авторитетом у літературній критиці – через свою плодовитість і через яскравий голос. Відгукуючись майже про все, він послідовно обстоював власні позиції, а проте, часто захоплюючись пафосом висловлювання, інколи сам собі суперечив.

Його позиції – це передусім критицизм і скептицизм, попри те – велика обізнаність і заховане захоплення. Головна світоглядна позиція Рудницького, яка проявлялася в опублікованих статтях чи у виголошених публічно виступах, – європеїзм. Ключовим посилом Рудницького-критика та есеїста було те, що українська література не належною мірою інтегрована до європейського літературного, культурного та мистецького процесу, а для цього є достатні підстави. Один із головних модусів Рудницького – це порівнювання української літератури з добре знаними йому зразками сучасного світового письменства.

На початку 1920-х рр ім’я М. Рудницького було вже дуже добре відоме широкому колу літераторів і громадських діячів і тому з відновленням щоденної львівської газети «Діло» в 1923 році, його запросили літературним оглядачем. Це означало не тільки вдалий вибір редакції, а й істотно вплинуло на зростання культурно-інтелектуального рівня пересічного галицького читача: до головного галицького часопису прийшов витончений стиліст, рафінований культурний інтелектуал і досвідчений публіцист.           

М. Рудницький був переконаний, що газета відіграє надзвичайно важливу роль: «…часопис мусить бути одночасно машиною, яка перемелює січку буденщини. Нелегко в ній найти зерно. Ще важче мовчати та обурюватись на полову». Аналізуючи свою співпрацю, він також зазначав, що дописує до «Діла» «з особистої приємності та з професійного обов’язку». Він часто писав про власні стимули і причини, які спонукали його до написання значної кількості відгуків і теоретичних статей в «Ділі». У своїх роботах наголошував на прагненні бути тісно причетним до тогочасного літературного процесу, допомагати молодим у їх творчому зростанні. Постійно виступав у пресі з літературними і мистецькими оглядами, рецензіями, ставив перед читачами наголос на методологію критики, яка має бути наукою, а не переповіданням того чи іншого твору, п’єси, творів живопису. Так тривало аж до кінця міжвоєнного періоду.

Маючи надзвичайно творчий темперамент, Михайло Рудницький у 1925 році разом з однодумцями засновує ліберальний журнал з широкою тематикою і проблематикою «Світ», редактором якого став І. Квасниця. Це був часопис нового стилю, жвавий, з охопленням модерних світових літературно-естетичних віянь. Зміст журналу цілком відповідав задекларованій назві: від обкладинки із зображенням глобуса, якісними фотопортретами до тематичного, жанрового й географічного розмаїття ілюстрованих матеріалів. Чільне місце посідали художні твори, статті про літературу, мистецтво, театр, зокрема літературознавчі дослідження про українських та зарубіжних письменників. У численних есе М. Рудницького – міркування про універсальні проблеми культури, потреби наукової оцінки літературної спадщини Т. Шевченка та І. Франка на противагу тенденціям до їх монументалізації.

Журнал «Світ» (виходив до 1929 р.) став етапним українським виданням у сенсі пожвавлення стилістики вітчизняної журналістики, долання нею застарілих народницько-провінційних трафаретів, наповнення її інтелектуальністю і фактографічно-інтерпретаційним динамізмом і роль у цьому М. Рудницького була визначальною. Саме від «Світу» розпочинається формування нової ліберально-модерністської течії в західноукраїнській літературі, інтелектуальним лідером якої він був.

Оригінальним аспектом творчості М. Рудницького стала його співпраця із львівським журналом сатири і гумору «Зиз», який виходив протягом 1924-1933 рр. Тут він підписувався псевдонімом «Орест Ордан» або «Ор-Ор», виступаючи із фейлетонами, сатиричними віршами та гостро критичними статтями.

Хоча протягом цілого життя Михайло Рудницький наголошував на цілковитій безідейності, аполітичності як своєї творчості, так і теоретичної засади для інших як настанови, однак насправді він займав чітку позицію ліберального критика. За що і зазнавав критики з боку молодих представників різних угруповань – і від націоналістів, і від католиків, і від комуністів, і від молодших лібералів. Без сумніву, найкраще Михайло Рудницький виявив себе в есеїстиці – у письмі на помежів'ї академічного літературознавства, художньої творчості та літературної критики, де немає встановлених рамок. Він чудово володів жанром літературного портрету. Майже художніми мазками писав про особистостей, явища і стилі, говорячи про складні проблеми не те, щоби просто, але метафорично, образно.

Виразником ліберальних ідей став часопис «Назустріч» – двомісячник, журнал літератури і мистецтв, який виходив у Львові між 1934-1938 рр.

Його головним співробітником і членом редколегії був М. Рудницький за активної участи В. Сімовича й С. Гординського. Це видання стало віхою в історії української журналістики та літературної критики – за форматом, концепцією, широтою порушених проблем. У жанрово-стильовому плані це було вельми яскраве і цікаве видання, своєрідне продовження часопису «Світ», тобто передусім відкрите до західної культури, жваве, зорієнтоване на модерністсько-експериментальні художні смаки. Тут друкувалися авторитетні вчені і критики В. Дорошенко, Я. Гординський, І. Борщак, М. Возняк, В. Левинський, П. Зайцев, О. Кульчицький і когорта молодих ліберальних письменників – Б.-І. Антонич, Ю. Косач, І. Керницький, В. Софронів-Левицький, І. Вільде та ін. Часопис став вдалою естетичною альтернативою до літературних націоналістичних і католицьких видань, бадьоро включився у літературні полеміки, помітно підняв рівень критико-теоретичного мислення в культурі Галичини. Ідеї, які сповідували представники літературного лібералізму, точніше, «безідейність», на якій вони наголошували, знаходили в галицькому культурному середовищі міжвоєнного періоду більше спротиву, ніж підтримки. У передчутті війни, у часи політичної нестабільності, в умовах бездержавності українські культурні діячі вбачали в принциповій відмові від будь-якої ідеології етичну небезпеку, проводячи аналогії між етичним та політичним нігілізмом соціалізму та ідейним нігілізмом редакції «Назустрічі». Хоча, мабуть, Рудницькому та іншим «лібералам» йшлося зовсім про інше: про пошук краси, своєрідного естетичного ідеалу, не затьмареного політикою. Але у той складний час ідеал «чистої краси», далекої від будь-якої політики та ідеології, видавався сучасникам цинічним: той, хто свідомо не хоче бачити потворної та небезпечної дійсності, тим самим погоджується з нею. Аналізуючи публікації М. Рудницького в «На зустрічі» тогочасна критика писала про «скептицизм» майоричного інтеліґента, що поверхово «інтересується» чужою культурою, що є свідомим цинізмом, який випливає з душі ідеологічного банкрота. Стверджує, пишучи про «каварняних письменників», ідеологи яких (М. Рудницький) проповідують етичну свободу «аж до меж бунту проти національних ідеалів, загальних релігійних вірувань і святощів».

Крім того, М. Рудницькому закидали «західництво», іншими словами – естетичну орієнтацію на Західну Європу. Це видається закономірним, адже саме на культурі Західної Європи викристалізувався його світогляд та естетичні смаки. Естетичні канони Рудницького в галицькому середовищі сприймалися, по-перше, як «безідейне декадентство» модерністичного відтінку, а по-друге, беззастережна, безоглядна орієнтація на «Європу» робила Рудницького чужинцем для української публіки. Йому закидали, що в тій же європейській культурі він бачив лише зовнішній блиск і шарм, не розуміючи й не аналізуючи контекстів, глибших течій та ідеологій, що «французьку душу годі насильно вбгати в наше тіло... все, що в цьому напрямку у нас робиться, має характер ефемерности, штучности й переминаючої моди…».

27 червня 1935 року М. Рудницький був обраний дійсним членом НТШ, філологічної секції, у 1937 році – професором кафедри української літератури Львівського університету імені Яна Казимира у Львові, але не затверджений польськими шовіністичними колами на посаді. До 1939 року він активно працював у журналістиці. У листопаді 1939 року був призначений завідувачем кафедри зарубіжних літератур Львівського державного університету імені І. Я. Франка (1939-1941), а у січні 1940 року – заступником декана філологічного факультету. Викладав курс історії зарубіжної драматургії слухачам театральних студій при Львівському театрі імені М. Заньковецької. Його учнями в цих навчальних студіях були такі актори Тернопільського театру, як Т. Давидко, М. Коцюлим, Б. Стецько і В. Ячмінський. Роль професора М. Рудницького у виставі «Соломія Крушельницька» зіграв на тернопільській сцені артист Б. Стецько. Одночасно працював завідувачем відділу критики газети «Вільна Україна» (1939-1940). У 1940 р. вступив до Львівської організації Спілки письменників УРСР під час радянської окупації Західної України.

Знаковими у творчій біографії Рудницького є дві найкращі теоретичні праці – «Між ідеєю і формою» (1932), «Від Мирного до Хвильового» (1936) та  стаття «Що таке «Молода Муза»?» (1937). Сумарно ці студії дають широке трактування питань естетики художньої літератури, поетики тексту, проблем творчості та особливостей українського літературного модернізму. Невимушена легкість стилю, вміння побачити в дрібному глобальне, інтелектуальна гострота письма, дотепність, європейський культурний світогляд – усе це забезпечує доробкові М. Рудницького непроминальну актуальність і потужну збуджувальну енергетику естетичної думки, робить його студії класикою теорії літератури в українській науці.

Вихід праці «Між ідеєю і формою» викликав низку рецензій. Дискусія, з одного боку, створила М. Рудницькому стійку репутацію критика «безідейного», який не має ні політичних переконань, ні визначеного світогляду, а з другого – витворила в українському галицькому літературному середовищі цілий ідейно-естетичний напрямок, який сучасники визначили як ліберальний (під такою назвою він й увійшов в історію літератури).

Книжка «Від Мирного до Хвильового» містить наукові статті присвячені творчості українських письменників – П. Мирного, М. Старицького, І. Франка, Л. Українки, О. Кобилянської, В. Стефаника, Г. Чупринки, М. Хвильового та інших. Хоча вона і здобула славу однієї з найвідоміших, найпроникливіших та найконтраверсійніших, проте в очах радянської номенклатури була об'єктом жорсткої критики і темною плямою на репутації. Зокрема, під час прийому Рудницького до Спілки радянських письменників України її тодішній голова Олександр Корнійчук наголосив на неприйнятності цієї книжки.

Михайло Рудницький зустрів прихід радянської армії як співробітник «Діла». Редакція газети мала сподівання продовжити роботу в нових умовах, проте окупаційна адміністрація швидко встановила контроль над пресою, тож газету було закрито. Відтак Михайло Рудницький почав працювати в офіціозі «Вільна Україна».

Ця газета виходила у Львові від 25 вересня 1939 року. Була органом Львівського обласного i міського комітетів Комуністичної партії України, в 1939-1991 рр - також орган Львівської обласної ради депутатів трудящих.

В особистому житті Рудницького відбулися неприємні зміни, його дружина Марта Олесницька, дочка відомого галицького політичного діяча Євгена Олесницького разом із єдиною донькою Дариною емігрували, а він залишився у Львові. Мотивація такого вчинку, або ж причини такого перебігу подій є на сьогодні невідомими. Врешті-решт, він разом із своєю колегою І. Вільде – два активні учасники літературного життя міжвоєнного Львова, проєвропейські налаштовані літератори, представники так званого ліберального літературного напрямку – залишилися у Львові, коли тут утвердився Радянський Союз. У Львові також залишилася теща М. Рудницького Ванда, до якої він ставився надзвичайно тепло, взявши до себе на квартиру.

Рудницький належав до числа тих довоєнних культурних діячів, чий авторитет більшовицька влада використовувала в своїх інтересах. Ґрунтовне зацікавлення європейською літературою стало підставою для його призначення на посаду завідувача кафедри європейської літератури у Львівському університеті. Як і багато хто з його покоління, Рудницький не став на шлях конфронтації з режимом і 1940 році вступив до Спілки письменників. Ця процедура, що дорівнювала своєрідній люстрації, стала подією в тодішньому літературному житті.

На початку Другої світової війни, під час німецької окупації, Рудницькому довелося остерігатися за своє життя. Адже його мати мала «неарійське» походження. Тому він якийсь час (1942-1943) працював домашнім учителем у сім'ї Терпиляків у селі Залуква (тепер Галицького району Івано-Франківської області). Із закінченням війни він повернувся до Львова на посаду завідувача кафедри зарубіжних (західних) літератур (1944-1947) Львівського університету, одночасно виконує обов'язки декана філологічного факультету (1944-1947). У 1945 році був затверджений професором на кафедрі зарубіжних літератур.

Порівнюючи радянський період життя та діяльності Михайла Рудницького (що почався 1939 р. і продовжився після 1944 р.) із міжвоєнним, з одного боку, помітно різницю: у текстах з'являються обов'язкові ідеологічно марковані фрази, зникає вільність і навіть різкість у висловлюваннях, загалом відчутні ті рамки, що ними радянська влада обмежувала письменників та інтелектуалів. З іншого боку, Рудницькому було дозволено більше, ніж іншим. Достатньо було йому суто формально «покаятися» у «колишньому буржуазно-націоналістичному світогляді» для того, щоб постійно оперувати органічним для нього пластом європейської та світової культури, цитувати на лекціях, публічних літературних подіях світових письменників та інтелектуалів в оригіналі (англійською чи французькою мовами), залишатися «характерником», «майстром парадоксів» і, перебуваючи у радянському дискурсі, продовжувати бути есеїстом і писати про свої минулі літературні пригоди у європейських країнах.

Але восени 1947 року його звинуватили в українському буржуазному націоналізмі, звільнили з посад завідуючого  кафедри та декана, виключили зі Спілки письменників, до 1951 року перестали друкувати. У київській «Літературній газеті» (20 листопада 1947 р.) писали, що «в роки, коли на землях колишньої Західної України наростало революційне піднесення, коли трудящі боролися за возз’єднання з Радянською Україною, М. Рудницький стає пліч-о-пліч з жандармами Пілсудського і агентами дефензиви... Він паплюжив радянських письменників, підносячи на щит зрадника Хвильового. У часи німецької окупації М. Рудницький бере діяльну участь в редагуванні націоналістичного журналу «Вечірня година», в якому друкувалися наклепницькі антирадянські твори». Насправді редактором цього часопису був Ярослав Рудницький, а М. Рудницький друкував там лише свої переклади з Ґете та Гофмана.

Таких звинувачень вистачало, щоб надовго опинитися в Сибіру. До компартійних органів доповідали: «Рудницький заявив Козланюкові, що він схильний до самогубства. Не можна бути певним, що у важку хвилину він цього не зробить. Резонанс цієї справи в хиткому, до кінця не перевихованому середовищі був би для нас невигідним». Щоб уникнути переслідувань та отримати «індульгенцію» від влади, він змушений був стати співавтором В. Бєляєва при виданні книги «Під чужими прапорами». Ця збірника «викривальних» памфлетів проти ОУН, УПА, УГКЦ, А. Шептицького, В. Барвінського, Є. Коновальця та інших галицьких діячів і політиків, була написана ще 1944-1945 рр  і видана російською мовою у 1954 році (український переклад 1956 р.).У передмові до неї написано: «Глибоко усвідомивши з роками антинародну сутність українського буржуазного націоналізму, Рудницький і став одним з авторів цієї книги».

Того ж 1947 року його призначили виконувачем обов'язків завідувача кафедри англійської філології (у 1955-1958 - завідувач цієї кафедри). У 1951-1952 рр. і в 1953 році М. Рудницький виконував обов'язки декана факультету іноземних мов університету, а у 1955-1957 рр. – декан цього факультету. За сумісництвом, із 1951 по 1953 рр. викладав на кафедрі мови та літератури Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова. Знову був прийнятий до Спілки письменників.

У 1956 році  М. Рудницький видав спогади «Творчі будні Івана Франка». Він із дитинства захоплювався постаттю Каменяра. Вперше зустрівся з ним у 1901 році у першій українській гімназії Львова, у якій навчався разом із синами Франка. М. Руданський пише, що Франко практично весь свій час приділяв роботі. Багато часу він проводив у бібліотеці та друкарні, майже не виходячи звідти. Ще зі школи у Іван Якович почав заробляти своїм письменницьким талантом, при цьому навчаючись чогось нового. З віком він все більше удосконалював свою майстерність.

Робочий день Франка розпочинався якомога раніше. В першу чергу він ознайомлювався із рукописами, які потрібно було здати в журнали у визначений термін. Дуже часто за роботою забував про їжу. А снідав лише тоді, коли інші члени родини, прокинувшись, нагадували йому про це. Основну частину дня письменник проводив у редакціях «Літературно-наукового вісника», «Наукових записок Товариства ім. Шевченка» і «Українсько-руської видавничої спілки», де редагував матеріали та переглядав коректури своїх і чужих статей та книжок, а також брав участь у засіданнях.

Після своїх редакторських та громадських обов’язків Іван Якович заходив до бібліотеки та букіністичних крамниць. А опісля перечитував журнали і газети в пошуках цікавих фактів у кав’ярні, де його знаходили студенти, молоді письменники чи товариші, які потребували його поради чи просто хотіли почути думку про якусь проблему. Надвечір Франко повертався додому та продовжував свою роботу.

Його наукова діяльність вимагала раз у раз поширювання не тільки обсягу лексики, але і вдосконалення засобів стилю, що могли б передати нові соціально-політичні та філософські проблеми. Зусилля І. Франка в цьому напрямі були величезні, а темпи його праці дуже швидкі. Тут феноменальна пам’ять ставала у пригоді, адже вона вміщала багатогранний словник, до якого письменник вдавався навіть при найвідповідальніших перекладах з іноземних мов. М. І. Рудницький вважав, що писати для Франка означало розв’язувати проблеми, які назрівали у відповідний історичний момент, метою яких було розбудити свідомість своїх земляків. І. Франко не писав нічого для розваги, він органічно не був здатний взяти в руки перо, поки не усвідомлював, що треба сказати і чому сказати це потрібно. Маючи перед очима високі зразки художньої літератури, він шукав для своїх ідей і почуттів такої форми, щоб вона переконувала живими образами, захоплювала втіленням людських вчинків і конфліктів.

У 1958-1970 рр М. Рудницький – професор кафедри української літератури Львівського університету, з 1970 професор-консультант цієї ж кафедри. У листопаді 1971 року він  перейшов до Інституту суспільних наук АН УРСР, але 1 січня 1972 року повернувся професором на кафедру української літератури.

Після смерті тещі В. Олесницької Рудницький, близько 1960 року, одружився зі своєю колишньою студенткою Людмилою Захарій (1932-2012).

Михайло Іванович був офіційним керівником і консультантом 15 захищених кандидатських і докторських дисертацій. Він автор близько 200 друкованих робіт, з них 9 монографій. За своє життя Рудницький не був ні депутатом, ні членом КПРС.

Отже, М. Рудницький автор збірки оповідань «Нагоди і пригоди» (1929), в яких переважають настроєві, зокрема еротичні, мотиви. У літературно-критичних працях «Між ідеєю і формою» (1932) та «Від Мирного до Хвильового» (1936) виступив прихильником «безсвітоглядності» літератури, що викликало широку дискусію в літературно-мистецьких колах. Збірки спогадів та нарисів «Письменники зблизька» (вийшли 3-ма випусками протягом 1958-1964), «В наймах у Мельпомени» (1963), «Ненаписані новели» (1966), «Непередбачені зустрічі» (1969) малюють атмосферу літературно-мистецького життя в Західній Україні 1-ої половини XX століття, виявляють широку ерудицію і спостережливість письменника і вченого та зберігають пізнавальне значення для сучасного читача. Він художньо змальовує їх внутрішній портрет. Автор поєднав майстерну форму есеїста, новелістичні прийоми з дійсними біографічними подіями і фактами з життя співаків, артистів, художників, драматургів, які є цінною інформацією з історії культури певного часу. Це принесло йому славу авторитетного літературного критика. До речі, М. Рудницький був пристрасним театралом. Він часто відвідував вистави різних театрів у Львові, писав про них багато влучних, глибоких рецензій. Для українського театру переклав «Гамлета» і «Отелло» Шекспіра та інші п’єси. Був найкращим у Львові знавцем театру, кіно і драматургії.

Від белетризованих спогадів Рудницького «Письменники зблизька» (1958; 1959; 1964) складається двояке враження.                      

По-перше, приходить невідворотне усвідомлення, що це не ефемерна, а реальна й жорстка радянізація, руйнуючи у східній Україні те, що розвивалося там у так званий дореволюційний період і намагалося розвиватися у період міжвоєнний, таки прийшла до виплеканої культурою й мистецтвом Галичини, проникнувши в літературне життя, передусім до світоглядних орієнтирів відомих галичан. Йдеться про вимушену орієнтацію на офіційні совєтські доктрини, і, врешті-решт, маємо радянські штампи з-під книги Рудницького, що творять контраст до вільнодумного та ексцентричного Рудницького з-перед війни.

По-друге, заслуговує на увагу той спосіб, у який Рудницькому вдається «викручуватися» із цих запропонованих обставин (якщо застосувати театрознавчий термін). У тексті «Письменники зблизька» вчувається Рудницький-тодішній, який зумів вплести до тканини спогадів потрібні риторичні фігури, начебто для замилювання ока наголосити на категоріях «соціальний», «радянський», «комуністичний», а відтак - щедро описувати нюанси літературного життя, але передусім творчого процесу чи літературного тексту. Так чи інакше, у «Письменниках зблизька» здебільшого постає жива людина, живі обставини, атмосфера й цікаві моменти людського спілкування.

Саме в такий спосіб в есеї про Тадеуша Боя-Желенського Рудницький начебто головно пише про ідеологічні перипетії у світоглядних шуканнях Боя, при цьому й справді порушує актуальну проблему вибору, перед якою постали поляки, коли радянські війська зайняли Львів та Галичину. Але потім Рудницький переходить до колишнього Боя, його самореалізації як перекладача світової літератури, подає детальний опис його перекладацьких поглядів, неодноразово обговорених, очевидно, із самим Рудницьким. При цьому друга частина есею в Рудницького значно перевищує за обсягом не менш цікаву першу.

М. Рудницький у своїх текстах відсторонений, але, разом із тим, активний учасник дії, суб'єкт і об'єкт водночас. Саме в Рудницького чи не найкраще використано принцип езопової мови. Пишучи про якесь явище і начебто пропонуючи радянську призму на це, він завуальовано закладає в написане об'єктивну інформацію про контекст чи проблему. Порушуючи актуальні проблеми політичного життя (наприклад, фейлетони «Справжній різдвяний борщ», «Перші революційні подуви»), публіцист обстоював право української мови на державність.

У творчому доробку М. Рудницького багато статей про місце письменника в суспільстві, його світогляд, стан і розвиток поезії, театру тощо. Сотні рецензій, статей, заміток розкидані в усіх можливих тогочасних періодичних виданнях і збірниках, у тому числі й іноземних.

М. Рудницький прислужився українській духовній культурі своєю перекладацькою працею. Він перекладав твори А. Міцкевича, Ю. Словацького, В. Шекспіра, О. Бальзака, П. Меріме, В. Гюго. Цікавився вчений і питаннями лінгвістики («Правопис і літературна мова»). Був відповідальним редактором щорічного наукового збірника Львівського університету «Питання мови та літератури зарубіжних країн». Чимало сил і часу віддав публіцистичній роботі в періодичних виданнях. І свої статті здебільшого друкував на сторінках часописів, у яких працював.

Серед них – низка досліджень, присвячених шевченкознавству, зокрема перекладам і критиці: «Шевченко на чужинних мовах» (1924), «Шевченко в західноєвропейських перекладах» (1932), «Шевченкові поезії в польських перекладах» (1936), «Шевченко в дев’ятнадцяти мовах» (1938), «Лірика Шевченка в західноєвропейських перекладах» (1938), «Твори Шевченка англійською, італьянською і французькою мовами» (1941). Як перекладач М. Рудницький долучився до франкомовної рецепції творів Шевченка. Під час перебування у Парижі (1920-1921) він разом з Ф. Мазадом переклав вірші «Садок вишневий коло хати» та «І широкую долину». Ці переклади надруковані у тижневику «France et Ukraine» (Париж, 5 березня 1920), який видавала дипломатична місія УНР. Згодом їх відзначено як найкращі тогочасні французькі переклади.

М. Рудницький наголошував на проблемі «рівномірного» засвоювання творів Шевченка європейськими мовами. У 1920-ті рр. переважну більшість перекладів здійснювали російською і польською мовами. На думку автора, переклади Шевченкових віршів європейськими мовами (англійською, італійською та французькою) не досягли високого літературного рівня. Він висловлював думку про те, що великих письменників треба перевтілювати, а не перекладати. Він заперечував неперекладність «Кобзаря», зазначаючи, що адекватне відтворювання вимагає глибокого розуміння оригіналу та ретельної, важкої праці. Серед труднощів перекладу М. Рудницький виділяв збереження національного колориту та історично-побутової символіки.

Окрему увагу він приділяв відтворенню гармонії Шевченкового вірша, наголошував, що переклад має сприйматися на рівні оригінальних творів. М. Рудницький розглянув питання рецепції творів Шевченка в європейських літературах. Аналізуючи польські переклади до 1936 року, автор не знаходить жодних вдалих спроб. Великим здобутком він вважає лише переклади за редакцією Б. Лепкого (1936).

Характеризуючи історію німецькомовної рецепції Шевченка, М. Рудницький відзначив діяльність І. Франка. Серед англомовних здобутків шевченкіани він виділив переклади Е.-Л. Войнич (1911) та П.-П. Селвера (1919). Збірку А.-Дж. Гантера «Кобзар України» (1922) розглядав як спробу, що могла б бути матеріалом для подальших перекладів.

Дослідник зупинився і на досягненнях французьких перекладачів. З часу виходу першої ґрунтовної статті про Шевченка, що належала Р-А. Дюранові (1876), здобутки у цій царині, на думку М. Рудницького, незначні. Італійські спроби перекладу Шевченка автор уважає невдалими.

Другий аспект шевченкознавчих статей М. Рудницького - літературно-критичні розвідки та рецензії: «Старі і нові шляхи. Психоаналіз. Шевченко і заблукані вчені» (1926), «Шевченко і європейська критика (3 приводу 70-ліття смерті поета)» (1931), «Шевченко в Європі» (1931), «Німецька збірка про Шевченка» (1938), «Збуденілі Шевченкові роковини» (1938), «Чи Шевченко європейський поет?» (1939) та ін. Він аналізував рівень критичної думки з питань дослідження особистості письменника і трактування його творчої спадщини, наголошуючи на потребі вироблення нових методів щодо аналізу творчості поета, з урахуванням тогочасних європейських підходів.

Михайло Іванович Рудницький пішов з життя 1 лютого 1975 року. Похований на Личаківському цвинтарі.

О. Баган писав про М. Рудницького: «Він був, очевидно, чи не найвиразнішим представником нової генерації в західноукраїнській інтелігенції, яка гостро відчула надмірну загерметизованість української культури, її провінційну спрямованість, просвітянську утилітарну вузькість…, М. Рудницький як стиліст, майстер афоризму і витончено-фахової оцінки створив цілу епоху в розвитку української літературно-критичної думки. Лише після його надзвичайно плідної і всебічної праці, все проникливої аналітики українська критика набула культурної зрілості, фактологічної повноти, стильової гнучкості і вправності…».

 

Твори М. Рудницького:

1. Рудницький М. Письменники зблизька: Кн.3 / М. Рудницький. – Львів, 1964. – 194 c.
2. Михайло Рудницький. «Без слів, замість слів» (поезія в прозі із збірки «Очі та уста»).
3. Рудницький М. Від Мирного до Хвильового.
4. Рудницький М. «На св. Миколи під подушку» (поезія в прозі із збірки «Очі та уста»).
5. Рудницький М. Очі та уста: вірші.
6. М. Рудницький М. «Тінь дружби» (поезія в прозі із збірки «Очі та ста»).

 

Матеріали про творчість М. Рудницького:

1. Баган О. Корифей ліберальної літературної критики : [вступ. стаття] / О. Баган // Рудницький М. Від Мирного до Хвильового. Між ідеєю і формою. Що таке «Молода Муза?» / М. Рудницький. – Дрогобич, 2009. – С. 3–26.
2. Баган О. Парадоксальний інтелектуал на перехрестях доби / О. Баган // Дивослово. – 2020. – № 1. – С. 49–57.
3. Баран Є. Михайло Рудницький зблизька / Є. Баран // Кур'єр Кривбасу. – 2012. – № 276/277. – С. 365–372.
4. Василик А. Шекспірів «Гамлет» в шатах українського слова: До 120-річчя від дня народження Михайла Рудницького / А. Василик // Дзвін. – 2008. – № 11/12. – С. 101–109.
5. Горинь Б. Львівський «Мефістофель» Михайло Рудницький (1889-1975) / Б. Горинь // Дзвін. – 2006. – № 2. – С. 115–119.
6. Із літературної та епістолярної спадщини Максима Рильського [Рудницький М.І.] // Слово і час. – 2020. – № 2. – С. 92–106.
7. Капраль І. Михайло Рудницький як літературний критик та редактор Львівського ліберального часопису «Назустріч» / І. Капраль // Вісник Книжкової палати. – 1999. – № 12. – С. 39–40.
8. Ковалів Ю. Михайло Рудницький / Ю. Ковалів // Слово і час. – 2019. – № 1. – С. 85–95.
9. Когут С. Михайло Рудницький і Наукове товариство імені Шевченка: до історії академічних і неакадемічних стосунків / С. Когут // Слово і час. – 2020. – № 4. – С. 32–50.
10. Наулко В. Листи Степана Рудницького до Михайла Грушевського (початок XX ст.) / В. Наулко // Історичний журнал. – 2005. – № 3. – С. 85–97.
11. Омельчук О. Михайло Рудницький про Євгена Маланюка / О. Омельчук // Слово і час. – 2019. – № 2. – С. 80–90.
12. «Прийміть вислови глибокої пошани» : листування М. Рудницького з М. Мочульським (1934-1939 рр.) // Дзвін. – 2010. – № 2. – С. 107–113.
13. Радишевський Р. Творчість Станіслава Бжозовського в рецепції Михайла Рудницького / Р. Радишевський // Слово і час.  – 2012. – № 2. – С. 77–83.
14. Українська педагогіка в персоналіях : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.: у 2 кн. / О. Сухомлинська, Н. Антонець, Л. Березівська. – Київ, 2005. – Кн. 2: XX століття. – 550 с.
15. Шаров І. Вчені України: 100 видатних імен: енциклопедія / І. Шаров ; відп. ред. В. Вакулич. – Київ, 2006. – 486 с.

***

1. Когут С. «Між ідеєю і формою»: рецензія Михайла Рудницького на українські видання у пресі 20–30-х рр. ХХ ст.
2. Когут С. Філософські та естетичні засади літературної критики Михайла Рудницького.
3. Омельчук О. Михайло Рудницький: критика – канон – контекст 
4. Рудницький Михайло Іванович // Українські письменники: біо-бібліогр. словник. – Київ, 1965. Т. 5: Радянська література. Л–Я. C. 402–404.

 

Матеріал підготувала: О. Михайленко