Перехрестя життя Володимира Затуливітра - невизнаного генія свого покоління

Володимир Іванович Затуливітер – український поет, прозаїк, публіцист, перекладач та журналіст. Лауреат літературних премій імені Павла Тичини та Павла Усенка. Член Спілки письменників України з 1977 року.

Народився 1 березня (за іншими даними 29 лютого) 1944 року в селі Веселе Охтирського району на Сумщині. Село – за 5 кілометрів від Яблучного, куди згодом батьки перебралися на проживання. Як усі хлопчаки, Володя пас череду. З 1951 по 1961 рр. навчався в початковій школі с. Веселого. Потяг до знань та розуміння всесвіту у малого прокинувся рано. Пізніше (1981 р.), в інтерв’ю газеті «Літературна Україна», він зізнався: «Дуже рано, років, може, в шість, навчившись читати, відкрив для себе Лесю Українку. Ніби хто очі підмінив! Навіть «Кобзаря», читаного матір’ю довгими зимовими вечорами під негучне гуготіння бур’янцю в грубці, так не любив (балачки мало не про дитинну доступність істинного Шевченка – порожні). Уже потім, «офілологізувавшись», склав більш-менш чітку «поетичну ієрархію» нашої літератури. А от десь там, у найнезахищенішому куточку серця – вона, Леся…». У місцевій десятирічці Володя не вчився з-під батога, а разом із атестатом зрілості отримав золоту медаль. Відтоді сільрада не мала сили тримати випускника у Яблучному, тож паспорт настирному абітурієнту довелося видати. І це була перша свобода від совка.

У 1961 році Володимир Затуливітер став студентом українського відділення філологічного факультету Сумського державного педагогічного інституту імені А.С. Макаренка. Розумний, зосереджений, самостійний він одразу звернув на себе увагу викладача філології, літературознавця та письменника П.Т. Гаврилова (1920-1986). В особі педагога майбутній поет знайшов навчателя, хто собою уособлював літературного критика, освіченого співрозмовника та терплячого однодумця. Кожну із шести прижиттєвих збірок автор із теплими присвятами обов’язково дарував своєму щирому дораднику.

У вересні 1964 року Володимир був направлений на практику вчителем німецької мови в Переволоцьку середню школу Бучацького району Тернопільської області. Місцеве родовище вапняків, джерела із водограями, травертинові скелі - нічого подібного поет на Сумщині не бачив. Листуясь з П. Гавриловим він писав: «Навіть не знаю, Пилипе Трохимовичу, де я зараз живу: на землі туман та лукавість, а на небі вже холодно, це в дитинстві там добре й вільготно літається. Ходжу до школи, дітям трохи тривожу заснулі та неродючі розуми словом чужим. Та ще хіба папір марную дарма... Написав дещицю, але як то мало в порівнянні з тим, скільки задумів». Читати далі.