Перехрестя життя Володимира Затуливітра - невизнаного генія свого покоління

Перехрестя життя Володимира Затуливітра - невизнаного генія свого покоління

Володимир Іванович Затуливітер – український поет, прозаїк, публіцист, перекладач та журналіст. Лауреат літературних премій імені Павла Тичини та Павла Усенка. Член Спілки письменників України з 1977 року.

Прадід Володимира, Микола Затуливітер, оселився в селі Яблучне, коли формувалися козацькі сотні в місті Охтирка. У селі їх рід називали Слободяники. У сім’ї прадіда Миколи було два сини – Василь і Кузьма, та дві доньки – Ганни, одна з доньок була хвороблива тому й назвали обох одним ім’ям. Дід Володимира – Кузьма Миколайович та бабуся – Єфросинія Кузьмівна 1901 року народження. У них було шестеро дітей: Василина (1919), Анастасія (1922), Іван (1924), Михайло (1928), Катерина (1932), Марія (1936). Дід Кузьма бондарював, робив з дерева бочки, вікна, обробляв земельні наділи. Баба Пріська прибирала в церковно-приходській школі, будівля якої збереглась до цього часу, проживали навпроти церковно-приходської школи, тому всі діти мали освіту. 1947 року, коли  переселяли на розробки шахт, дід Кузьма з дітьми переїздить до м. Гуково. Залишилися в селі Яблучне лише заміжня Анастасія та одружений Іван.

Іван Кузьмич Затуливітер (1924 р.н.) одружився з Ганною Антонівною (1925 р.н.), батьки якої  померли до 1950 року. Він все своє життя пропрацював трактористом. А у жнива з трактора пересідав на зернозбиральний комбайн. Був він хазяйновитим. Побудував нову хату, виростив сад, займався пасікою, постійно допомагав у всьому дружині. Галина Антонівна хоч і навчалась до війни в Охтирському педагогічному училищі, все життя працювала в колгоспі. Батькам-хліборобам автор присвятив чимало віршів-спогадів:

«Вставайте, батьку: вже летять плуги!
Як птаство з вирію, на лан вертають.
Розкрилює вже Ворскла береги,
виводить зграї вод на перші трави.
Вставайте, батьку! В тупоті шляхів
такий над Слобожанщиною клекіт!
В печі доспів, як сонце, чесний хліб,
доспіло сонце в білопінних глеках.
Вставайте, батьку! І старих прикмет
навчіть мене – дорога ж не близенька:
у квітні пахне дощ – на щедрий мед,
парує лан – наллються, значить, зерна
важкі й тужаві – наче ваш кулак,
такий ще молодий, ще молодецький…
Є віщий у простих прикметах знак:
майбутнє із нічого не почнеться!»  
                           («Теорія крила», 1973).

У подружжя було четверо дітей: Володя, Марія, Іван, Ніна. Старша сестра Марія – український філолог за фахом, працювала викладачем української мови та літератури, а потім – завучем у Яблучненській середній школі, друга сестра Ніна – будівельник, і молодший брат Іван. Володя народився 1 березня (за іншими даними 29 лютого) 1944 року в селі Веселе Охтирського району на Сумщині. Село – за 5 кілометрів від Яблучного, куди згодом батьки перебралися на проживання. Як усі хлопчаки, Володя пас череду. З 1951 по 1961 рр. навчався в початковій школі с. Веселого. Потяг до знань та розуміння всесвіту у малого прокинувся рано. Пізніше (1981 р.), в інтерв’ю газеті «Літературна Україна», він зізнався: «Дуже рано, років, може, в шість, навчившись читати, відкрив для себе Лесю Українку. Ніби хто очі підмінив! Навіть «Кобзаря», читаного матір’ю довгими зимовими вечорами під негучне гуготіння бур’янцю в грубці, так не любив (балачки мало не про дитинну доступність істинного Шевченка – порожні). Уже потім, «офілологізувавшись», склав більш-менш чітку «поетичну ієрархію» нашої літератури. А от десь там, у найнезахищенішому куточку серця – вона, Леся…». У місцевій десятирічці Володя не вчився з-під батога, а разом із атестатом зрілості отримав золоту медаль. Відтоді сільрада не мала сили тримати випускника у Яблучному, тож паспорт настирному абітурієнту довелося видати. І це була перша свобода від совка.

«В сільському всесвіті лугів чубатих,
де дзвонять косами життя і смерть,
на все життя нас закружляла, брате,
безсмертна хлорофільна круговерть.
Злякався Бог: не розрізняє криці,
однакові ж – небесна і земна,
Приліг би, з нашої напивсь криниці,
та як же він тоді розсудить нас?
Любов братерська аж свистить у п’яти:
знеможешся, відстанеш – і зітне.
Дарма, що ти не перший, двадцять п’ятий,
що стільки там, позаду, йде і йде.
Як у переднього пашіє спина!
М’язисте б сонце отаке було –
давно б уже я звітривсь, як росина,
повітря сповнивши людським теплом,
олійним, грішним, соковитим потом,
солодким, зоряним, кривавим аж…
Спасибі за важке життя, робото,
за те, що жити, як вмирати – раз,
ось тут, де вічно був, а мов не був,
де кожне зернятко щасливе мною.
Як я бджолино й гірко вас люблю –
косою й невмирущою травою!».

У 1961 році Володимир Затуливітер став студентом українського відділення філологічного факультету Сумського державного педагогічного інституту імені А.С. Макаренка. Розумний, зосереджений, самостійний він одразу звернув на себе увагу викладача філології, літературознавця та письменника П.Т. Гаврилова (1920-1986). В особі педагога майбутній поет знайшов навчателя, хто собою уособлював літературного критика, освіченого співрозмовника та терплячого однодумця. Кожну із шести прижиттєвих збірок автор із теплими присвятами обов’язково дарував своєму щирому дораднику.

У вересні 1964 року Володимир був направлений на практику вчителем німецької мови в Переволоцьку середню школу Бучацького району Тернопільської області. Місцеве родовище вапняків, джерела із водограями, травертинові скелі - нічого подібного поет на Сумщині не бачив. Листуясь з П. Гавриловим він писав: «Навіть не знаю, Пилипе Трохимовичу, де я зараз живу: на землі туман та лукавість, а на небі вже холодно, це в дитинстві там добре й вільготно літається. Ходжу до школи, дітям трохи тривожу заснулі та неродючі розуми словом чужим. Та ще хіба папір марную дарма... Написав дещицю, але як то мало в порівнянні з тим, скільки задумів».

Володимир Іванович, ставний, високий, елегантний, вирізнявся серед учителів надзвичайною скромністю, бездоганним знанням німецької мови, інтелігентністю. І багато учнів потяглись до нього. Поза уроками він знайомив їх із літературою, читав Василя Симоненка, вірші якого вони переписували. Молодий учитель був людиною високоерудованою з багатою мовою. Учні захоплено слухали його цікаві грунтовні розповіді з української історії й літератури. У Переволоці він швидко знайшов спільну мову з учнем 11-го класу Богданом Дзьобою, який теж цікавився літературою. Богдан того ж року вступив до Сумського педінституту на факультет української мови й літератури. Володимир Іванович учився на п’ятому курсі, а Богдан – на першому. Вони часто їздили в Яблучне. Володимир Іванович дуже любив своїх батьків, а особливо тепло відзивався про батька. Одержавши диплом (1966), В. Затуливітер проситься в Переволоцьку школу, де його з нетерпінням чекали учні та вчителі. Із Переволоки його провели в армію.

Служба в лавах Радянській армії (1966-1968) проходила на прикордонній заставі острова Даманський на Далекому Сході під час відомого російсько-китайського військового конфлікту, де тільки завдяки відрядженню до Хабаровська В. Затуливітер уникає долі всієї застави, яка трагічно полягла. Після демобілізації в 1968 році він працює завідувачем підготовчого відділення Сумського педінституту.

У 1969 році колишній прикордонник влаштувався журналістом до редакції сумської обласної газети «Ленінська правда» (нині – «Сумщина»).

У редакції Володимир Затуливітер працював у двох відділах: спершу – сільського господарства, а потім – пропаганди та агітації. Елегантний, охайний, ввічливий, він аж ніяк не скидався на селюка. Попри хліборобське походження, юнак вподобав строгий костюм та чисту сорочку, вмів і носив краватку. Єдиному штатному журналістові і лише йому,  редактор дозволив ходити на роботу за вільним графіком. Траплялося, що іронічний, дотепний, але небалакучий Володимир Затуливітер не з’являвся в редакції по кілька днів, а коли заходив, то неодмінно зі стосом оригіналів машинопису, ретельно підготовлених до друку. На завданнях редакції, щодня зустрічаючись із простими хліборобами, трударями української землі, про що міг думати поет:

«Дірявий, перестуджений на кулях
і захарчований у триголодді,
народе мій страшний, яка зозуля
і що вона кує тобі сьогодні?...
Немає нас, народе, в тебе інших.
Немає з нас інакшого народу.
Душа погодиться і перемуля,
на Геродотів сміх пересміється,
Що нас, мовляв, підкинула зозуля
Нагуляним од вічності яєчком».

У той час на шпальтах партійної газети «Ленінська правда» друкувалося чимало місцевих літераторів. Адже в обласному центрі діяло літературне об’єднання, яке, як і студію «Орфей», вів викладач педінституту М. П. Мінаков. Саме на цей період припало становлення молодого поета, як особистості творчої, неординарної, безжальної до сірості й убогості в думках.

Володимира знали як компанійського хлопця, не зацикленого на самоті чи самокопирсанні. Спілкуватися він любив і вмів, до цього невимушено спонукали ґрунтовна ерудиція, володіння словом, почуття гумору. З-поміж колег-газетярів молодий поет славився найбільшою бібліотекою, геніально варив запашну каву, взагалі, полюбляв готувати, щедро частував справжніх друзів і заразливо співав, коли у його сумській однокімнатній квартирі в п’ятиповерховому «обкомівскому» будинку збиралося добірне товариство. Разом із тим, коли юнака садовили у центрі столу та просили почитати власні вірші, як правило, він категорично відмовлявся. Мешкаючи в Сумах, Володимир часто навідувався до столиці у службових відрядженнях. Спецкора «Ленінської правди» В. Затуливітра цінували за талант, фахові навички, глибоку ерудицію, вміння побачити й викласти факт. Проте, думка колег, а тим паче - начальства, не були для літератора самоціллю тому, що творчих людей Затуливітер цінував, не стільки за талант, скільки… за совість. Бо сам був совісним.

У 1982 році Володимир Затуливітер перебрався до Києва. Настав час, коли на повну силу розкрився талант літератора. На Канівщині творилася десята поетична книжка В. Затуливітра «Ненаписані пейзажі», цикл сонетів, повісті «Діжа», «Пастухи бджіл», «Пізній клавір для транзистора». Він викладав у виші, деякий час працював у ЦК ЛКСМУ, поки не обійняв посаду заступника головного редактора видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь». Потім були видавництво «Дніпро», міжнародний часопис «Сучасність». Видання мало дві редакції – в Україні та США, та розповсюджувалося скрізь, де мешкали українці. Від 3 січня 1992 року Київську редакцію щомісячника очолив знаний літературний критик і дисидент радянських часів Іван Дзюба (1931-2005).

Володимир Затуливітер став літературним редактором мистецького альманаху, фактично правою рукою Івана Михайловича, котрого сучасники називали Іваном Франком другої половини ХХ століття. Виключно завдяки старанням цих двох літературних сподвижників у редакції виникла особлива атмосфера. Як ніколи раніше, блискучий стиліст, філолог від Бога, володар слова опинився на своєму місці. Усе, що потрапляло в редакцію, скрупульозно вичитував Володимир Затуливітер. Доходило до того, що він, маючи суворий характер і безкомпромісну вдачу, нещадно редагува навіть сучасних класиків.

Але настали тяжкі часи уже в незалежній Україні. Часи, коли через всеохопну обвальну соціально-економічну кризу одне за одним почали «падати» підприємства, видавництва, журнали, газети … І високоосвічений, знаючий, уміючий редактор В. І. Затуливітер став, як і мільйони громадян України, безробітним. Як він жив і за що – знає лише сам Бог. Володимир Іванович нікому не скаржився, допомоги не просив. У його київській квартирі було відрізане світло, і електрична плита, на якій він готував собі їжу, стояла холодною багато років. Допоміг Володимирові вирватися з лещат голоду і холоду понад рік з чимось тому вірний товариш, художник і архітектор Вадим Бородін. Поет восени 2001 року переїхав жити у звичайну сільську хату з пічним опаленням у селі Бучак на Канівщині. Місцевість була чудова. З вікна виднівся Дніпро, до якого було кроків триста, поруч ліс та поле – віковічні друзі тих, хто вміє думати й страждати. Поет багато писав. І це була проза. Восени з-під пера майстра випливли сонети.

Напередодні новорічно-різдвяних свят Володимир Іванович поприбирав у хаті, на покуті поставив ялинку. А 26 грудня 2002 року поїхав на базар у Канів, де купив трішки продуктів, бо сподівався, що хтось все-таки завітає на гостину, два загальних зошити і чотири кулькові ручки. На жаль, на свята у Володимира Затуливітра не було нікого – гостювали лише вірші.

Відвідати товариша, Вадим Бородін приїхав з Київа лише 17 січня і знайшов його мертвим. Як згодом засвідчили судмедексперти, смерть настала від отруєння чадним газом. У тій же кімнаті біля Володимира помер і вчаділий улюбленець поета песик Бін. На руці у Володимира Івановича був годинник із календариком, який зупинився 9 січня 2003 року об 11 (чи о 23) годині 20 хвилин. На столі лежала Біблія, відкрита на сторінці Євангелія від Матфея. Володимир читав про Різдво, про зорю, що вела мудреців зі сходу. Ще знайшли два зошити з обгорілими краями повністю списані віршами під назвою «Ненаписані пейзажі».

На вшанування пам'яті поета у 2003 році засновано меморіальний комплекс: поховання поета та його садиба. Щорічно, 28 липня,  тут проводяться Затуливітрівські читання. У 2009 році засновано Літературно-мистецький благодійний фонд Володимира Затуливітра. Його метою є здійснення заходів з увічнення пам'яті поета, збереження і поширення його творчої спадщини. 2014 року встановлені меморіальні таблиці у м. Києві на домі, де поет мешкав (1980-2001) та  в Сумах, де він працював  у редакції обласної газети «Ленінська правда». Меморіальна таблиця на фасаді середньої школи, яку закінчив Володимир Затуливітер у с. Яблучному Охтирського району Сумської області. Музей Володимира Затуливітра у школі с. Яблучного. (З вересня 2001 року школа закрита).

Творчість Затуливітра умовно поділено на кілька періодів. Кожен рядок його віршів виражає думки, бажання, біль та пошуки автора.

Перші його вірші, які виходили ще у 1960-х роках, характеризуються експериментами зі стилістикою та формою. Письменник був активним учасником так званого «шістдесятницького руху», який вносив інновації у літературу того часу. За роки цього творчого етапу було написано перші збірки поета – «Теорія крила» (1973) та «Теперішній час» (1977).

Як відомо, писати вірші В. Затуливітер почав ще змалечку, друкуватися у періодиці з 1964 року, але перша авторська збірка – «Теорія крила», побачила світ лише 1973 року.

Того ж року книжку вшанували обласною літературною премією імені Пилипа Рудя. Ця збірка явила вже сформованого поета, який зразу привернув увагу до своєї творчості, «засвідчивши авторську довіру до складної мислі й авторську небоязкість перед словом» (Л. Новиченко). В збірці поет проводить філософські роздуми і пропонує різні теорії щодо життя, любові, смерті та інших важливих аспектів людського буття. Збірка поєднує в собі елементи класичної поезії з сучасним підходом. Вона надає можливість отримати глибинні задоволення від поезії і водночас заохочує до саморефлексії, що особливо актуально в швидкоплинному та технологічному сучасному світі.

Героєм одного з віршів під назвою «Вставайте, батьку» є селянин, який отримує заклик йти на роботу на землю та приймати весняну працю. У тексті виявляється символічна образність та ідеї про пробудження і новий початок.

«Вставайте, батьку! І старих прикмет
навчіть мене – дорога ж не близенька:
у квітні пахне дощ – на щедрий мед,
парує лан – наллються, значить, зерна
важкі й тужаві – наче ваш кулак,
такий ще молодий, ще молодецький…
Є віщий у простих прикметах знак:
майбутнє із нічого не почнеться!
Всього навчіть, нічого не втаїть –
ростити криниці і класти хату,
бо жити нам ще безліку століть,
наш хліборобський рід ще не втомився, тату!
Дзвінка зірката юнь птахів, пильнує лет –
й новітній зміст у давнім відкрива,
щоб завтра із язичницьких прикмет
почати строгу формулу крила!».

Цей вірш має підтекст патріотичного спрямування, створюючи образ сильного і працьовитого українського селянина, який реалізується в праці та залучає населення до спільних справ. Автор закликає «батька» (типовий образ господаря, лідера) встати та прикласти зусилля для блага рідного села, зазначаючи, що це стане основою для процвітання та щастя кожного мешканця. Цей заклик до патріотизму вирівнюється з акцентом на цінність праці і постійної боротьби за краще майбутнє.

Друга збірка поета «Теперішній час» вийшла у 1977 році. За неї Володимир Затуливітер отримав премію імені Петра Усенка. У передмові до збірки академік-літературознавець Л. Новиченко написав: «Затуливітер належить до поетів, які будучи глибинними, емоційно наснаженими ліриками, водночас воліють свій ліризм втілювати в ретельно вигранені та об'єктивні форми». В основі його творчості - думка про нерозривний зв'язок особистості з народом та суспільством.

Кожне слово поета має асоціативно-образний зв'язок зі значенням інших слів, що створює уявний образ поета, який завжди перебуває в дорозі. В. Затуливітер вагався щодо своєї майбутньої долі. Примусовий заклик повернутися додому звучить настільки переконливо, що може здатися, що він відвідає або ж залишиться на своїй маленькій батьківщині.

«Як наших днів дорога ждала…
а потім:
Вертайся! Не в минуле, звісно, –
додому, в завтрашнє село».

Епітет «завтрашнє» підкреслює впевненість у тому, що майбутнє обов'язково стане щасливим. Однак, це залежить від присутності справжніх людей, які співпереживатимуть один одному і не будуть віддавати народ за матеріальні блага. Такі люди для Затуливітера є «підлими», і це визначає його ключові цінності

У другому періоді творчості, починаючи з 1980-х років, В. Затуливітер зосередився на поєднанні різних літературних жанрів, зокрема поезії та прози. Він вважається одним з перших поетів, які в Україні почали експериментувати з прозою. Даний період творчості був більш плідним для поета. Було видано декілька збірок: «Тектонічна зона»  (1982), «Пам'ять глини» (1984), «Зоряна речовина», «Полотно» (1986), «Початкова школа» (1988), «Чорнозем» (1990). У 1993 році В. Затуливітер підготував до друку збірку віршів «Четвертий із триптиха» (2004; 2009), яку за життя не зміг видати. Для поетики Володимира Затуливітра характерним є вірш «Мимохідь»:

 Якщо ти не дивишся в мої вікна –
    вони не мої.
Якщо я не дивлюсь на твої вікна –
    вони не твої.
 Якщо я мовлю слово, яке ще ти не знаєш, –
    воно не моє.
Якщо ти мовиш слово, яке я вже знаю, –
    воно не твоє.
 Якщо моя рука твого зап’ястя не торкнулась –
    вона не моя.
Якщо твій ніготь не кольнув мені в долоню –
    він не твій.
 Якщо я знаю губ твоїх таємну таємницю –
    вона не моя.
Якщо ти знаєш губ моїх таємну таємницю...
На щастя, до пуття ніхто із нас не знає,
    на яке безглуздя
ладні ми з любові одне одного скарати!..

Збірка «Тектонічна зона» про місце людини в світі та її взаємозв'язок з природою. Поетичні тексти в ній спонукають до роздумів над загальнолюдськими питаннями, висвітлюючи складність людського буття та пошук сенсу життя. Включає віршовані тексти, прозу та експериментальні поетичні форми. Поет експериментує з формою поезії, використовуючи нетрадиційні структури та ритмічні схеми. Збірка містить роздуми про великі теми життя, такі як любов, смерть, пам'ять, час та багато інших. Це своєрідне ставлення до сучасності, коментар сучасних подій та явищ, відображення розуміння автором сучасного світу.

У вірші «Життя» поет захоплює своїм початком і першим словом – «я», вводить у світ своїх роздумів і внутрішніх переживань. Перше слово відображає початок індивідуальної подорожі поета, його особистий досвід і перспективу на життя. Він захоплює увагу, створюючи відчуття присутності та інтимності, роблячи читача співучасником свого життєвого шляху та пошуку сенсу:

«Перше слово у вірші
я почав
із маминої шибки,
із хвіртки на батьковім дворищі.
Звучання того слова
перейняв
од скрипіння колиски,
од дзенькоту відра об цямрину,
од гортанних сурм Ворскли,
що саме повернулася з вирію
і сіла на лузі
в кінці городу».

Збірка «Тектонічна зона» торкається тем екології, технологій, політичних проблем, соціальних нерівностей та інших глобальних питань. Керуючись тогочасними реаліями, автор задається питанням «що ж буде далі?»

Осмислення одного виду мистецтва у категоріях іншого репрезентовано поетом збіркою «Пам'ять глини» (1986).

Рівнів образності тут декілька: цитування, алюзійність, намагання передати музику словами, що виявляється у складному композиційному прийомі - твір у творі. При вільному віршуванні поезія, заснована на музичній символіці, має на меті насамперед відновлення прадавнього синкретизму музики, слова та танцю, що й стало свого часу першоосновою поетичної творчості. Прояв музичного елемента в поезії характеризуеться імітаціею музичного твору на словах - словесна музика; фоніка, ритміка, динаміка тощо - мовна музика; аналоги музичної техніки та структури у поезії. Синкоповані ритми, імпровізаційний характер розвитку заданої теми є спільними для джазової музики та верлібру. У вірші «Швидкість часу» В. Затуливітер переносить джазові мотиви в український урбаністичний часопростір, перетворюючи митця на архетип світотворця, Боголюдини:

ШВИДКІСТЬ ЧАСУ
Вимиває золотинки віршів
З глухого джазу урбаністики.
Остання електричка
висвистіла просяне-просяне:
спізнився.

 Засновані на музичному першоелементі вірші, окрім того що оприявнюють вільну форму як першооснову співаної поезії та й поетичної творчості загалом, стають свідченням плідності мистецького синтезу у будь- якому періоді розвитку літератури. Виявом такого синтезу в цитованому вірші стає й олюднення міських реалій, зокрема проникливий фонопоетичний образ «просяного-просяного» голосу останньої електрички, і фонетична гра слів «джаз - час». Інтертекстуальність музичних символів, якими є музичні твори та інструменти, музичні напрями, жанри та стилі, постаті відомих музикантів (реальних та міфічних), підносить і сам віршований твір, і його музичний прообраз на вищий рівень – «музика як символ, що творить верлібр» та «верлібр як символ, що творить музику».

Словесний код вірша постає як платонівська ідея музики, нерозривно пов’язана із означуваним – внутрішнім світом ліричного героя або героїв, які «чують» музику, відтворену в образах і картинах природного, міського, камерного часопросторів:

 «Джазова швидкість часу!
Може, завтрашнього ранку,
Дарованого для піщини мого вірша,
Якась неіснуюча ще ракета
Підбере для нього заголовок:
 Життя…»

У поезії «Завіса, погашено свічі…» В. Затуливітер портретує визначного драматурга, актора Ж.-Б. Мольєра, удаючись до франківського «вольного вірша» з домінантою трискладового розміру:

 «… пора,
опівніч дорога безлюдна.
Змий нарешті із себе лице
і пропотілу шкіру зніми:
на вішалці
за припорошеними лаштунками
он скільки
блазенських личин
і таракатих лицедійських строїв…»

 Такий наднаціональний феномен мистецтва, як театр, попри своє античне коріння, набуває у наведеній поезії елементів первісного синкретизму – у музиці зливаються natura naturans (ніч) і natura naturata (сценічна гра). Символіка ночі зумовлює нерівномірні синкоповані ритми, які, своєю чергою, пов’язують у моменті мовлення ліричного героя мистецтво актора й хресний шлях:

 «Абищо
Нацуплюй на себе –
Однак
Тебе
Ніхто не впізнає:
Опівночі шлях на
Голгофу безлюдний».

Образ української духовності у Затуливітра твориться із залученням живописного артефакту – фрески – одного із найбільш трудомістких видів живопису, який вимагає величезного творчого напруження та зосередженості:

 «УЦІЛІЛИЙ ФРАГМЕНТ
соборної фрески
багаттям осінньої шибки
пашить на холодній стіні…».

Очевидна «фресковість» поезії підкреслюється колористикою: найбільш надійним у фресці вважалося сполучення блакитного, жовтого та червоного кольорів. У цьому разі за тло правлять сенсорні асоціації - холодна стіна (символічний синонім синього), а за колір основного зображення - жовтизна та червінь, «багаття осінньої шибки». Естетичне сприйняття фрески залежить не стільки від кольору, скільки від світла, яке падає на стіну, і саме цей ефект досягається поєднанням концептів «поезії мовленої» (молитви) й «поезії камінної» (архітектури). Камерність фрески як виду образотворчого мистецтва (її переважно виконують в інтер’єрі) суголосна з «камерністю» та лаконічністю поезії Затуливітра, що виявляється у подальших рядках:

 «Згоріли давно
тіло й очі,
печуть лиш
безлюдні руки,
судомно
зведені
в пригірщ…»

Інтонація вірша значною мірою й протетична. У мотивах вогню прозирає подальша доля самого поета. Тому закономірними тут є фігури недомовленості – риторичні запитання:

«Що, крім часу,
стікає по них?
Що сочиться
крізь більма сивого тиньку?»

 Є в «Пам’яті глини» низка насичених «вічними» образами та сучасними поетові реаліями рефлексій науково-публіцистичного змісту, ідеєю яких є усвідомлення неповоротності часу:

«ВСЕ ГУСТІШІ Й ГУСТІШІ У НАС ВІРШІ,
Все дрібніші – на шрифт,
Наче футурологічні романи.
До чого тут, справді, поезія?
Вона завше – усупереч,
Упоперек часу».

 Риторичне запитання щодо применшення ролі поезії в останній третині ХХ століття за можливий шлях розв’язку має синтез наукових і культурологічних концептів у визначенні цього сакрального виду мистецтва: поезія – «нафтова сіль моря», але вона ж – і «конопляні мудрощі посполитого віршування», «кисень, перемарнований на слова».

Задля досягнення сугестивного впливу на читача розмаїті чуттєві образи вводяться в стан градації, одним із виразів якої є рух образу від природного об’єкта до священного символу:

 «ЗІРЧАСТИЙ КВІТ
Японської айви
Зненацька викресав мені у пучці
Миттєвий сірниковий спалах …».

Неримований білий вірш схожий до японського сінтайсі. Зворушення, викликане в душі ліричного героя В. Затуливітра квітом японської айви, спонукає його до роздумів про вічне й минуще, про праоснови людського буття, які він віднаходить у «першокольорах»:

«Минущі царства,
Славослів’я й марнослав’я.
А першоколір,
Астральна форма
Палкої рослинної крові…
Підпалює щотравня у душі
Безсмертні чари
Невічної землі».

Захоплення митця живописом і музикою, обізнаність із творчістю відомих художників і композиторів, а також успадковане від предків-слов’ян пантеїстичне ставлення до природи значною мірою позначилися на його світовідчутті й світобаченні, які промовляють до нас мовою віршованих творів. Сенсорна образність, її «первозданний» зміст і прихована, часом контекстуально-спровокована мистецтвознавча символіка стали важливим елементом філософсько-естетичних концепцій українських письменників рубежу ХХ-ХХІ століть, сприяючи повнішому осмисленню буття.

Мотиви, які присутні в творчості В. Затуливітра, включають філософське осмислення життя людини та її співіснування з космосом (космосом Усесвіту та власним духовним космосом), вибір морально-етичних координат життя і внутрішню свободу знайшли відображення у збірці «Зоряна речовина».

Крім того, він висловлює патріотизм і любов до своєї землі, почуття органічної співприналежності. Володимир Затуливітер є не просто поетом чи письменником, він так званий експериментатор у даному виді мистецтв. У його творчості поєднано те, що на перший погляд неможливо поєднати, наприклад, філософські роздуми та опис пейзажів. Переважно у не живі образи, тобто предмети, автор всиляв душу, щоб передати глибинні відчуття.

«Полегшало, здається, людство,
недовантажене талантом,
пам’яттю,
простим щоденним гуманізмом:
Земля кружляє швидше, ніж уміє, –
не встигнеш піднести
сірник до хмизу,
а на душі вже спалахнув
тривожніший, ніж ватра, день.

По дрібці, по сирітській крихті –
хто що, хто як зумів –
ми розхапали Піфагора:
кому дістались лінощі,
кому – талан,
кому – цитата,
розплямкана юрмистими губами:
мовляв, не треба жар у вогнищі
ворушити
гостряком меча».

Глибоке відчуття світу та неймовірне вростання в архаїчний український світ ХХ ст. Але руйнування цього світу Затуливітер не зміг пережити, хоча все знав і все проговорив:

«Минає епоха великих,
надходить година безликих?»

Поет ніби запитував і ніби сам собі не вірив:

«Щезають слова,
зостаються лиш букви чорнильні,
та й то якщо третє-десяте
затулити собою встигнеш
як амбразуру…».

Володимир Затуливітер встиг захистити своє слово. У громадському, літературному та культурному дискурсах України ХХ століття значення творчості поета є унікальним. Ми не можемо стверджувати, що на його поезіях сформувалося молоде покоління нашої незалежної держави, проте не осмислити, не оцінити його творчості, не осягнути краси буденності й водночас величі мислення автора не маємо права.

Твори поета мають велику естетичну цінність для сучасності, оскільки вони втілюють сильну та вільну натуру митця, який не піддається зовнішньому тиску та залишається вірним самому собі. Його твори не далекі від сучасності, тому близькі кожному. Деякі поезії ніби написані у сьогоденні. Вірші чи навіть проза, наповнені впевненістю та водночас ніжністю, досить дивне поєднання, але це і є родзинкою.

Кожна зі збірок відрізняється від попередньої, а це означає, що автор не стояв на місці, а розвивав свій талант як письменника. Експериментував зі стилістикою, персонажами, історією та іншим. Момент, коли В. Затуливітер відмовився бути чиїмось письменником, а залишився при своїх інтересах, зробив його ще більше популярним та цікавим не тільки як митця, а як особистість, яка відстоює свої принципи.

Ось декілька рядків із книжки вибраних віршів поета «Полотно», яка була підписана до друку у 1986 році, в часи перебудови, коли вже необов’язково було дуже прогинатися під офіційні гасла. До того ж  В. Затуливітер на той час був авторитетним українським літератором: 

 «Не мить. Я -  пора тих останніх буранів,
коли паровозним котлам заздрять дзвони.
І прапор собі без вагань вибираю
Бо кров у мене – червона!»

За цю збірку Володимир Іванович наступного, 1987-го року, здобувся на премію імени Павла Тичини «Чуття єдиної родини». А присвячена вона великій трагедії, яка сталося в Україні 26 квітня 1986 року. Це найбільша в історії людства техногенна катастрофа – вибух на Чорнобильській атомній електростанції.

Твір базується на реальних подіях. Автор докладно дослідив та використав історичні факти, свідчення очевидців та документальні джерела, щоб передати правдиву картину подій. В. Затуливітер дає першорядне значення емоційному звучанню твору. Він вдається до використання заповітних спогадів та образів, щоб передати переживання героїв у зв'язку зі страхом, тривогою та горем, що спричинила катастрофа. «За ширмами реальності скрипки творять безсмертя», вириваючи, цей рядок з контексту, зрозуміло, що реалії не такі прекрасні як ми того б хотіли.

Через використання символіки та метафор, поет створює глибинний психологічний образ трагедії. Наприклад, «полотно» в назві твору може бути інтерпретовано кількома способами. У заголовку «Полотно» читається символіка реального полотна, яке часто використовується для малювання, складання історій або подорожей у минуле. Це полотно може представляти життя, яке було перервано через Чорнобильську катастрофу, або втрати, які герої та народ України пережили.

Назва твору може символізувати саму структуру суспільства і його зв'язки, які були зруйновані через катастрофу. Аварія на Чорнобильській АЕС не тільки спричинила фізичні наслідки, але також пошкодила соціальні, економічні та екологічні полотна українського суспільства.

Заголовок може також відображати бажання автора зробити пам'ять про Чорнобиль назавжди присутньою в свідомості людей. «Полотно 1986» відраховується назад у часі та нагадує про події, які не можуть бути забуті, їх важливо знати та вивчати. У цьому контексті назва «Полотно 1986» володіє глибоким символічним значенням, відображаючи трагічні наслідки Чорнобильської катастрофи і її вплив на суспільство та життя людей.

«Полотно» було опубліковано в 2006 році і отримало велику критичну славу. Твір був визнаний як вагомий внесок у літературу про Чорнобиль та став важливим джерелом інформації та спогадів про цю трагедію. В. Затуливітер продовжував працювати над цією темою, його дослідження та написання стали потужним внеском у вивчення і розуміння наслідків Чорнобильської катастрофи.

Збірка «Початкова школа» стала останньою, виданою за життя поета. Через вірш виражена проблема національної ідентичності. Пам’ять – як останнє наше пристанище, остання наша зброя і неспростовний контекст епохи. Пам’ять – річ духовна і все-таки дуже матеріальна, вона багато що може... Поетів діагноз не даремний:

«Якісь чудні ми руси: post-татари
чи недо-турки, пере-москалі.
Нас не на душі лічать – на гектари
нам вибитої із-під ніг землі…».

Третій період творчості митця приходиться на початок 2000-х років. З тих пір він продовжує активно публікувати свої поезії і прозові твори. На жаль, «Четвертий із триптиха» (2004; 2009), «Чаша жертовна», «Ненаписані пейзажі» (2009), «Тернова гора» (2012), «Битіє від Серафима» (2018), були видані посмертно.

Збірка «Четвертий із триптиха» – остання, укладена письменником книга, головними мотивами якої стали біль від трагічної історії народу, філософська заглибленість у самобутню сутність особистості, «труди і дні» людської душі на крутозламах часу. «Четвертий із триптиха» є найцікавішою і найціннішою книгою в житті поета.

І саме в ній знайдемо фразу: «Часу лишилося тільки для роботи». Вже в першому вірші збірки перед нами постає образ людини, яка проста й загадкова на «золотій дорозі». Вираз «золота дорога» повторюється в кожній строфі поезії і створює відповідний емоційний контекст. Чому саме «золота»? Саме тому, що золотий колір символізує святість, сонце і чистоту. Через це ми бачимо цю постать на небесах, вона виникає з небуття і повертається до Бога. Золотий колір також свідчить про Божественну Силу. Не маючи змоги повернутися додому, поет відчуває самотність і невпевненість у своїх можливостях. Через кожну наступну поезію постать змінює своє обличчя: то з'являється, то зникає. Існує осмислення всього, що було написано і досягнуто народом і самим поетом. Звучать ноти повернення додому і сумніви в тому, чи вдасться це зробити.

Після багатьох випробувань і пошуків, поезія В. Затуливітра знову звучить з новою силою, він знайшов свій шлях додому. Саме тоді стало очевидним, що ніхто не потребує і не цікавиться самотністю, яка постійно його переслідувала. Самотність на нього налягала, як мертва стужа... Золоті дороги усиляють у собі почуття суму, жалю, але не позбавили поета певності у тому, що він жив і створював для народу. І. Дзюба дуже чутливо зауважив: «Дорога віддячилась йому, і він належить дорозі». У цьому – суть Затуливітрівського буття. Отже, художня метафора поезій В. Затуливітра - це концепт дороги. Це саме поняття об'єднує всі збірки поета в одне ціле. У сприйняті митця дорога має різне значення, оскільки в кожному контексті вона набуває свого семантичного змісту і отримує багато відтінків значення. І чим ширша поетика дороги, то більше розширюється її лексично-семантичне поле і ми краще розуміємо духовний світ автора.

Володимир Затуливітер є одним з глибинних, емоційно насичених ліриків, які намагаються передати своє поетичне начало уважно проробленими та об'єктивованими формами. Він віддає перевагу слову та працює над архітектонікою образного задуму, над ліричним сюжетом і його втіленням в кожній строфі. Він шукає нові та потужні способи висловлення, відхиляє шаблони та простоту. Автор добре знає та любить оточення людей і праці, що виразно відображається в його віршах. Його герої міцно стоять на своїй землі і глибоко відчувають свою спорідненість з природою та всім природним світом планети.

В. Затуливітер є прихильником вибудованого сюжетного вірша та має велике вміння передати миттєвий ліричний момент, що пронизаний яскравими емоціями. У його філософській поезії присутня глибока та чиста лірична нота. Творчість В. Затуливітра дає змогу судити про весь світ поезії, його принципи, уподобання та переконання. Його твори характеризуються філософським осмисленням особистого буття, дослідженням людського душевного життя, використанням метафор, насиченістю емоцій, універсальним узагальненням актуальних явищ сучасності, різноманітністю тем і форм, а також високою художньою культурою.

Книга «Чаша жертовна» складається зі збірки «Ненаписані пейзажі» (Додаток 1), укладеної наприкінці 2002 року, але виданої лише зараз. Це неопубліковані поезій, написані митцем за останнє десятиріччя земного життя.

«Впало, як грім, занехаяне щастя,
раптом в хрещатій зіниці бузку
вбачив просте, зовсім ще не прощальне,
раптом – обличчя своє... За якусь
довгу, недвижну – як вічність – секунду,
поки тремтіла зориста сльоза,
встиг передумати думку немудру:
боже бузковий, як мало я знав!..»

Володимир Затуливітер був і відчував себе насіниною українського роду:

«У березні зійду найпершим рястом
і найостаннішим стеблом згорю,
в найтоншу зодягнуся шкаралущу
і найлютішу зиму пережду,
бо там, під снігом, світ. А хто надише
його повітрям синім, як не я?..»
(Зі зб. «Чаша жертовна»).

І ще:

БЕЗ ПОСВЯТИ
«Були й такі. Ходилось. Чаркувалось:
пейзажна мордописня пройд і стукачів.
Їх впізнавалось. Билось. Відлучалось.
Але! -
кого підняв я на мечі,
 
з яким рівняти шпорі пера вчили?
Ні-ні, не жалував, не шкодував,
розкар тим паче не боявсь за вчинки.
А все ж таки… А все ж таки жував
 
глевку хрещатицьку кофейну гумку
і чубом, січнем січеним, кивав,
і думав, як здавалось, мудру думку:
не має бути вічності в держав,
 
в яких є на слово підвіра підла
довірникам, зачатим на сечі.
Дарма, хто з них зі мною підобідав,
нікого не підняв я на мечі».

У збірці «Тернова гора» В. Затуливітер описує тяжку працю звичайної селянської родини, де головне було тяжко працювати.

«У нас діди трактористи…
І долоні у діда -
Як зріз пня:
У кільця жорстокі,
Наче в пружину,
Зімкнулись життєві стежки»

В. Затуливітер має прихований зв'язок з навколишнім світом, що вказує на нерозривну зв'язаність та невід'ємність одного від одного. У своєму дитинстві він також займався працею, хоч і була вона незначною, але приносила щастя, яке вражало в очах його батьків. А згодом звучить коротко і точно:

«Ота земля, що носиш на підошвах,
сильніш урану – душу опромінить»

Мабуть, саме з моменту свідомості своєї ролі у творенні історії та літератури, не долаючи викликів офіційного канону, В. Затуливітер продовжував працювати. Він постійно вдосконалював мову свого мистецтва, формував авторський стиль і шукав власну унікальність. При цьому, він завжди був у русі, долаючи перешкоди, зазнаючи втрати, намагаючись знайти притулок...

Книга прози «Битіє від Серафима» видана у 2018 році «Літературно-мистецьким благодійним фондом Володимира Затуливітра» до 75-річчяя від дня народження поета.

Редагована головним редактором журналу «Дзвін» Ю. Ковалем, підбір матеріалів, упорядкування та коментування здійснила Л. Сніцар. Ілюстрована бучацькими пейзажами з циклу «У глиняному горщику сонця» та портретом поета (2016) роботи заслуженого художника Г. Ягодкіна.

Збірка містить коротку прозу автора разом із оповіданням, яке дало назву усій книзі – «Битіє від Серафима» (художня біографія душі пасічника Серафима), читаючи яке однозначно переконуєшся у тому, що В. Затуливітер – поет і у прозі, яка стилістично перегукується із творчістю художника І. Марчука, реалізм омагічнений словов′яззю з діалектизмів («рожаїста пустеля»), неологізмів («ковтачка»), алогізмів-парадоксів («І зростав, як мусив. Але зростав трудно. Сказати б – навпаки зростав, не ставав більший, а все меншав, і меншав») афоризмів («всяка любов обмежує, надто ж любов щаслива», «більше дзвону, ніж змісту») і просто поетизмів («ти вже не слухаєш зіницями, тільки стережеш мої губи», «очима у свої брови впрігся і козакує хліборобством») настільки, що за деревами, як кажуть у народі, підмайстром мовотворчості якого і є поет, іноді не видно лісу…

У «Битії від Серафима» разом із короткою прозою вміщено його, розмаїті записи – «Пізній клавір для транзистора» («повість трьох червневих ночей»), «містифікація на ошматках шпалер», «Повість-студія», «Автобіографія Затуливітра В.І.», «Основні дати біографії», «Література» («Твори Володимира Затуливітра»), біографічна довідка заслуженого художника, професора Генрі Миколайовича Ягодкіна… Вагому частину книги, 60 сторінок, займають фундаментальні «Коментарі» Любові Сніцар - реальний аналіз уміщених у збірці текстів.

Світоглядним ключем до видання є вислови самого Володимира Затуливітра, наведені на п′ятій сторінці книги: «Самотній і слабкий, не спиш, мучишся, силкуєшся осягнути цей світ, втиснути його в себе, зігріти, перелікувати, поліпшити. Щоб люди стали рівні, щасливі й вільні, щоб зникли війни, расизм, злидні. Немає в тебе сил переліпнити світ. Але у тебе слово є, а світ почався зі слова», «У мистецтві, як це не дивно, більшу питому вагу має совість, а не талант»… Совість – як егрегорний синонім «тютюнниківської» любові, присутності Бога в людині в офіційно атеїстично-комуністичні роки творчості та життєтворчості Затуливітра, де власне слово «Бог» писали з маленької літери, а Компартія з великої. І письменникам із теоцентричним світоглядом потрібно було одягати маски зі знаками, символами гомоцентричного світогляду, а то й ідеологічного.

Вміщена в одну книжку проза «Битіє від Серафима» має велике розмаїття жанрів і форм. За підступною легкістю й простотою прихована величезна творча праця. Починаючи з міта, новели, повісті, «п’єси не для театру», «спроби реконструкції зотлілого діаріуша», пародії. А далі йдуть жанри іще не названі в українській літературі.

Наприклад, 15 коротких контрастно відмінних текстів заґронені тематичною галузкою «Ніші» – життєво важливим і пекуче болючим для кожного мистця виозначенням свого буття у мистецтві. Серед художніх частин тут вмонтовано й картину-ілюзію, міти, літературну критику, спогади, переосмислення усталених біблійних понять і т. і. Весь матеріал пронизаний історизмом і поєднаний однією метою: віднайдення або оправдання свого існування в житті, тобто свєї ніші і навіть ніші землян, які не можуть справитись з агресією окремих своїх індивідів, хоч вони загрожують всьому людству й планеті. Твір, як і дім, вибудовується знизу. Відсутність надбудов та орнаментів лиш полегшують бачення глибини мисленнєвих елементів і духовного світла, випромінюваного всім твором і окремими його частинами. Отже, вибрана автором форма не примха, а необхідний художній спосіб розкриття істини.

Або «АБО ОФО», (Око циклону), яку в підзаголовку означено: «Оповідання про давню повість». Справді, твір побудовано як деконструкцію процесу його написання», пише І. Дзюба, що знає такий жанр у світовій практиці. Філософські етюди, сповнені українським гумором, сарказмом, комізмом, що ояскравлює суспільне тло. А от «Ластуня, збирачка ряски» поєднала історію Слобожанцини, соціум перших років колективізації, міт і фантасмагорію таким чином, що фантастичне панує над історичним, втручається в логіку художнього твору, впливає на природнє й змінює об’єктивне. Підпорядкованість правди вигадці оживленої глиняної героїні Настуні, степової Галатеї, робить весь твір з його історичною й соціальною монументальністю міражем…

У 2019 році вийшла книга оповідань Володимира Затуливітра для дітей середнього та старшого шкільного віку «Діжа». Підбір матеріалів, упорядкування, коментарі та передмову до якої здійснила Л. Сніцар, редагування –  Ю. Коваль. Книга ілюстрована художником Г. Ягодкіним, Збірка містить десять творів-тестів під назвами: «Діжа», «Райські яблука», «Сагіттарія», «Віч-на-віч», «Мирове полотно», «Христинка», «Аленький цвіточок», «Весела хата», «Травинка», «Стежка для тебе», кожен з яких має свій субжанр.

Так «оповідання «Діжа» самим автором бачене «поза жанром», «Стежка для тебе» - новелою, «Віч-на-віч» – міти… Загалом же це хочеться поетично назвати ліричними замальовками, а найоптимальніше – бувальщинами, адже, у тексті «Сагіттарія» читаємо: «Але я забігаю далеко наперед, у майбутнє, якого фабула цієї бувальщини не сягне і яке тут, у подробицях, за всіма наставницькими прописами буде зайве». Тобто, затуливітрівській термін «бувальщина» відкриває урівноважений погляд на фундаментальну суть самої творчості письменника: матеріал він не придумував, не запозичав, а брав зі свого життєдосвіду, із того, що бувало із ним, що пройшло через його душу і охудожнилось магією Богом даного таланту…

У передмові до книги Л. Сніцар пише: «Серед яскравого розмаїття прозових творів, яке розквітло у вільній Україні, побачила світ і проза Володимира Затуливітра (1944-2003), знаного поета, видавця, редактора, журналіста, громадського діяча. Для прозових творів Володимира Затуливітра, як і для поезії, характерний творчий пошук нових досліджень «ідейної, моральної, духовної кризи людини», нових форм її вираження. У цій книжці зібрані твори, героями яких в основному є діти різного віку. В цих хлопчиках нам явлена жива українська душа, український дух. Детальне змалювання їх психології розкриває нам іще одну грань таланту письменника - знаючого педагога-психолога».

Головний герой оповідання «Діжа» – малюк Улас Нужда, він же Хлюсик-Власько, часом «зникає надовго з оповіді. Але страх, почуття голоду і причманливий запах хліба залишаються, навіть неназвані. У самих глибинах того життя, яке випало хліборобському родові в «хисткому світі» ХХ століття…

Далі будуть історії безпритульного Ізі-М’язика з Коцарської та прасолівни Азалії («із найбагатірніших харківських прасолів»), яких химерна доля звела в «буремні» й голодні революційні роки на харківському Благбазі…

Винахідлива Азалія стане матушкою Назарією, зробивши Ізю-М’язика отцем Онуфрієм, попиком-заробітчанином. Їхнє густими, раз у раз і сатиричними барвами описане учеписте життя-буття пов’язує в один історичний ланцюг чотири найбільші трагедії українського життя: руйновище революційних літ; голодомор 33-го; «війну двох князів пітьми, жовтого і коричневого»; голодуху 1947-го…

Все це пройшло Гречаною Греблею – українською глибинкою. У цьому правда Затуливітрового слова, як і в тому, що все історичне тло моторошного гротеску упослідження колись квітучого села подане без найменшого «авторського» ідеологічного притиску – так, як сприймало саме деградоване село, – і цей гротеск трагічніший за будь-які патетичні коментарі…

«За лісом, за пралісом золота діжа сходить…» – цей метафоричний епіграф до картини безвиході чи не означає гірку відстань між колишнім поетичним світопочуванням народу і його злиденною опущеністю в «хисткому світі» ХХ століття?».

У бувальщині «Райські яблука» під різними іменами хлопчиків автор малює словом різні кольори метаморфозної веселки своєї нестаріючої душі, а от дівчинка Іллєчка, яка «мовчить, оченятами сіренькими, чистенькими, саме в собі живе»… – символ душі дівочої у творчості письменника: «У наших воно так. А в Ільчика інак. Сірі-сірі великі очі. Беру легке, як зайцева лапка рученя: ходімо в мої райські яблучиння».

Читаючи про «веселі, рум’яні яблучка завбільшки в гарненьку черешню», маєш гірко-кисловатий, калинистий, як саме життя, смак їх на своїх устах, і солоно на очах від погляду характерної дівчинки Ільчика, і всіма фібрами душі відчуваєш радість життя у цій архетипній і архинетиповій атмосфері, бо направду: «на світі той наймудріший, хто найдужче любить життя».

Тут і про Жеретію («давню-давню візьмуху, злу бабу молодесеньких тендітних домовиків і домовинок»), але, врешті, про самого себе, читаємо у міфологізованій бувальщині – без притчево-анекдотичного сюжету, новельного ядра-коду-матриці: «Колись, аж страшно згадувати, мені було літ щось так, як вам. Може, й меншенько. Бо до школи через рівчачок, за три чи чотири од нашої хати, було недалечко. Вже й читав, і писав. Крейдою по тинах, воротях, хвіртках…». Тобто автобіографічні деталі Майра універсалізуються ним самим, суб’єктивне об’єктивізовується – і навпаки.

«Сагіттврія» сприймається як власне охудожнена автобіографія-сповідь В. Затуливітра, у якій він, торкаючись словом свого крилатого родового кореня, з перших рядків щиросердно каже: «Колись давним-давно (починаю наче мемуари!!), ще на першому курсі провінційної філології, мені перестали писатись вірші. Я їх рішуче і ще рішучіше, з упертістю нетертого по літстудіях графомана взявся за прозу. […] …а дід із бабою, обоє відьмуваті й надмір хазяйновиті, вже котрий рік зимували десь у краях несходимих».

У цій бувальщині письменник показує шлях його душі до слова, а слова до соковитої смачної мови – і до нього самого, щоби разом – до нас, сучасників і нащадків: «Тоді ж, коли слухав скупі, частіше лайливі материні згадки, щось на зразок: «І ти, неброде, в Пилипа вдався, від книжки не від лишиш!» і коли вирішив вдатися до провінційної обласної літстудії, бо до Києва, аж солодкого, що засвітиться в заплющених очах своїми віщими пагорбами й піднебесним золотом, було далеко, тоді я ще не знав, що народився під сузір’ям Риби, що вчені відкрили в рибах таємниче й для них самих шосте, недонесене на сушу й нікому не передане почуття, «бокову лінію» […]. Я був заворожений, зачаклований словом. Навіть не словом як таким, а тим, як воно, Слово, навіть від мертвого може дійти живим до живих, навічно поспіхом залишене на збитому коров’ячому розі донесене, а все ж таки уміти, і жити, звучати, не забуватися…».

Поетична творчість Володимира Затуливітра привабила увагу українських композиторів. На окремі вірші створили пісні – О. Білаш, М. Мошик, О. Щербина та ін. Наприклад, пісня «Сім дощів», спів-створена із легендарним композитором О. Білашем, а серед її виконавців – А. Мокренко.

Текст цієї пісні з архетипними для українського серця словами: рожа, коні, стремена, поле, зелена м’ята, клен, стебла, райдуги, стежки, луки, очі, староукраїнське «тії», діалектне (поліське) «през»… усе тут із вербальної «нержавійки», «б’є» на підсвідомість, урівноважуючи, підсвічуючи кардіограму,  і заповідається на довго, контактуючи із духовною людською вічністю:

Коло рожі на сторожі
Сім дощів пасеться,
А на восьмім їздить осінь
В полі половецькім.
Ой, ти, осінь, кінь твій восьмий,
В мене кінь дев’ятий,
А копитцям не напиться    |
Зеленої м’яти.  | (2)

 

Бо у мене мідь-стремена
Ще й вузда сріблена.
Я ту рожу обгорожу,
Дощ припну до клена.
Обминай поза млинами,
Чорна половчанко,
Доки коні на припоні,     |
Доки не помчали.  | (2)

 

Доки стебла тії стелять
На стежки і луки,
Доки райдугами грає
Мускулястим луком.
Сім дощів, сім ллють по очі,
Ще й дев’ятий пуха,
А на восьмім їздить осінь |
През зелені пута.  | (2)

 

Коло рожі на сторожі
Сім дощів пасеться,
А на восьмім їздить осінь
В полі половецькім.
Ой, ти осінь, кінь твій восьмий,
В мене кінь дев’ятий,
А копитцям не напиться    |
Зеленої м’яти.  | (2)

Ще одна пісня «В мою сьогоднішню похмуру віру» - уявний діалог автора із Устимом Кармелюком, а глибше – із самим собою… Тут також архетипні слова, паузи між словами, ритми і рими із характерними затуливітрівськими неологізмами, діалектизмами, історизмами… Віра, Сибір, рідна мова, вовк, Україна, втеча, птахи, сіль, рай, топоніми Летичів, Поділля, навіть типовий радянізм «приписка»…

В мою сьогоднішню похмуру віру
Путь мотузяна, вузляна, крута –
Такою, може, Кармелюк з Сибіру,
У вовка перекинувшись, втікав

 

У зарум’янений від панночек Летичів,
В Поділля чорне, крем’яне, як сіль.
Права, Устиме, нам з тобою птичі.
Ми надбіжки живем. Не так, як всі.
 

Вітчизна наша в світі без прописки.
Нас мови рідної ніхто не вчив.
Зсередини оддзяпилися писки,
Легені стисло: вмри, а не мовчи!

 

Бо є в тобі потреба України,
Хай невесела, але є таки!..
Нащо втекли ми, Кармелюче, в нині?
З якого раю, Кармелюче, ми втекли?..

Окрім чисто літературної творчості Володимир Затуливітер займався перекладами. Він переклав книжку молдавського поета Ніколае Дабіжа «Крила під сорочкою» (1989); був одним із перекладачів Антології литовської поезії (1985). Його твори перекладені англійською, болгарською, литовською, румунською, французькою, хінді та іншими мовами.

В архіві поета віднайдено кілька десятків розпочатих прозових творів. До останнього дня він був редактором у видавництві «Основи Соломії Павличко». Займався надомною роботою – редагував найскладніші книжки з філософії та літературознавства.

 

Твори Володимира Затуливітера у фондах ХОНУБ імені О. Гончара:

1. Затуливітер В. АВО ОГО (Око циклопу) / В. Затуливітер // Сучасність. – 2012. – № 4/5/6. – С. 21-112.
2. Затуливітер В. Битіє від Серафима : повість / В. Затуливітер ; післямова Л. Снісар // Дзвін. – 2017. – № 1. – С. 93-139.
3. Затуливітер В. Вибрані листи  / В. Затуливітер ; упоряд. та підгот. до друку Л. Снісар // Дзвін. – 2020. – №1. – С. 179-201.
4. Володимир Затуливітер (1944-2003). Перекотимі вічністю слова. Поезії. (З рукописної спадщини): до 60-річчя поета // Вітчизна. –  2004.  – № 1/2.
5. Затуливітер В. Ми не встигаєм перейти в насіння : неопубліковані поезії з нової книжки «Храм Слова на крові» / В. Затуливітер // Літературна Україна. – 2008. – № 29 (31 лип.). – С. 7. – Зміст: Ні яблука біблійного, ні сливи... ; В душі тремтіла тиша... ; Роблакитнів на вільні лади... ; Калюжан ; Петрів батіг ; Коні у Ворсклу зайшли до коліна... ; Я гребую тії свободи і волі... ; Не пам’ятаю, на якому розі... ; Родиме ; Срібні копальні ; Дерен доспів ; Чорна кава, сигарети, сірники... ; Змійові вали та ін.
6. Затуливітер В. Ніша : містифікація на ошматках шпалер / В. Затуливітер // Дзвін. – 2016. – № 4. – С. 55-84.
7. Затуливітер В. Пам'ять глини : кн. поезій / В. Затуливітер ; худож. оформ. О. Коспи. – Київ, 1984. – 182 с.
8. Затуливітер В. Переклади з архіву / В. Затуливітер // Дзвін. – 2018. – № 5. – С. 168-191.
9. Затуливітер В. Пізній клавір для транзистора : повість трьох червневих ночей / В. Затуливітер // Дзвін. – 2017. – № 5. – С. 51-104.
10. Затуливітер В. Полотно : поезії / В. Затуливітер. – Київ, 1986. – 238 c.
11. Затуливітер В. Початкова школа: кн. Віршів / В. Затуливітер. – Київ, 1988. – 221 c.
12. Затуливітер В. Сен-Сімон із помийниці / В. Затуливітер; комент. Л. Снісар // Літературна Україна. – 2014. – № 5 (30 січ.). – С. 12.
13. Затуливітер В. Тектонічна зона: кн. поезій / В. Затуливітер; іл. Попов Ї. – Київ, 1982. – 174 c.
14. Затуливітер В. Тисячолітнє безсоння : вірші / В. Затуливітер // Літературна Україна. – 2012. – № 2 (12 січ.). – С. 6-7.
15. Затуливітер В. Час душі : вірші із непублікованих збірок, поза збірками та незавершені / В. Затуливітер // Дзвін. – 2019. – № 5. – С. 7-50.
16. Затуливітер В. Четвертий із триптиха: [зб. поезій] / В. Затуливітер ; упоряд. Л. Снісар, худож. оформ. : В. Бородін, О. Коспа. – Київ, 2005. – 176 с.
17. Затуливітер В. «Шевченкова зоряна рудня» / В. Затуливітер // Слово Просвіти. – 2014. – № 6 (13-19 лют.). – С. 8-9.

***

1. Гомбрович В. Фердидурке: [роман] / В. Гомбрович ; пер. з пол. А. Бондар, ред.: В. Затуливітер, С. Яковенко. – Київ, 2002. – 325 с. 
2. Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини XX ст.: Україна і Польща / В. Моренець ; ред. В. Затуливітер. – Київ, 2002. – 327 с.
3. Організаційна поведінка: підручник / Д. Гелрігел [та ін.] ; пер. з англ. І. Тарасюк, М. Зарицька, Н. Гайдукевич, ред. В. І. Затуливітер. – Київ, 2001. – 726 с.

Література про життя та творчість  В. Затуливітра:

1. Базелюк М. Прости і прощавай, Любове! : [Л. Снісар, В. Затуливітер] / М. Базелюк // Слово Просвіти. – 2020. – № 41(8-14 жовт.). – С. 13.
2. Баранов В. «Моїм словам ще так багато справ»:  [В. Затуливітер] / В. Баранов // Літературна Україна. – 2012. – № 2 (12 січ.). – С. 6.
3. Барановська К. Поет був з нами дощем...: [В. Затуливітер] / К. Барановська // Літературна Україна. – 2017. – № 30 (3 серп.). – С. 3.
4. Бондаренко С. «Минає все – лиш правда зостається»: [В. Затуливітер] / С. Бондаренко // Літературна Україна. – 2014. – № 10 (6 берез.). – С. 15.
5. Дзюба І. Володимир Затуливітер: «Волію плями - не правопис ліній!» : фрагм. недрукованої розвідки / І. Дзюба // Літературна Україна. – 2011. – № 28 (28 лип.). – С. 7, 10-11.
6. Затуливітер Володимир Іванович // Письменники Радянської України: біобіліограф. довідник. – Київ, 1981. – С. 90.
7. Затуливітер Володимир Іванович // Українська літературна енциклопедія. В 5-ти т. Т. 2.т. – Київ, 1990. – С. 248.
8. Ільницький М. Слово і мовчання Володимира Затуливітра : з нагоди виходу поетової книжки «Чаша жертовна» (К., 2009) / М. Ільницький // Літературна Україна. – 2010. – № 26 (29 лип.). – С. 4. – Рец. на кн. : Затуливітер В. Чаша жертовна / В. Затуливітер.  – Київ, 2009.
9. Ковака Л. Запрошує Літературний музей Володимира Затуливітра / Л. Ковака // Слово Просвіти. – 2014. – № 52 (31 груд.). – С. 13.
10. Назаренко Ю. «Оце дозріли й солов'ї...» : [В. Затуливітер] : нарис-спогад / Ю. Назаренко // Березіль. – 2013. – № 5/6. – С. 133-139.
11. Науменко Н. Елементи мистецької синестезії у творчості Володимира Затуливітра / Н. Науменко // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер., Філологія. – 2020. – № 44. – С. 41-46.
12. Ольсич О. Тринадцяті Затуливітрівські читання / О. Ольсич // Літературна Україна. – 2015. – № 29 (6 серп.). – С. 2.
13. Снісар Л. Володимир Затуливітер: «Прошу я блага всім, ... хто був тоді зі мною, і в лютий холод, і в липневі дні» / Л. Снісар // Літературна Україна. – 2011. – № 31(18 серп.). – С. 13.
14. Снісар Л. Гроно : [В. Затуливітер] : післямова / Л. Снісар // Дзвін. – 2016. – № 4. – С. 84-91.
15. Снісар Л. Калина із Затуливітрового саду / Л. Снісар // Літературна Україна. – 2014. – № 31(21 серп.). – С. 9, 13.
16. Снісар Л. Коментарі [В. Затуливітер] / Л. Снісар // Дзвін. – 2017. – № 5. – С. 105-115.
17. Снісар Л. Новий день Володимира Затуливітра [про книжку вибраних поезій «Тернова гора»] / Л. Снісар // Літературна Україна. – 2013. – № 4 (24 січ.). – С. 15.
18. Снісар, Л. «… подумай: чи тебе криниця в обличчя з поцілунку впізнає?» : [святкування 75-річчя від дня народження Володимира Затуливітра] /Любов Снісар // Літературна Україна. – 2019. – 14 лют. – С.3. ; № 11(16 берез.). – С. 3.
19. Снісар Л. Поліанології історії і мистецтва у поезії Володимира Затуливітра / Л. Снісар // Сучасність. – 2007. – № 3. – С. 151-155.
20. Снісар Л. Чи впадає Ташань у Сену? : до 75-річчя з дня народження В. Затуливітра / Л. Снісар // Українська літературна газета.  – 2019. – № 3 (15 лют.). – С. 1,6-7. 
21. Снісар Л. Чотирнадцяті Затуливітрівські / Л. Снісар // Літературна Україна. – 2016. – № 30 (11 серп.). – С. 2, 4.
22. Спіріна Т. На перехресті життя. Володимир Затуливітер: життя і творчість / Т. Спіріна // Матеріали науково-краєзнавчих Сорокопудівських читань. – Черкаси, 2017. – С.83-88.
23. Сопронюк О. Золотий рельєф : Володимир Затуливітер / О. Сопронюк // Україна молода. – 2004. – 2 бер.
24. Сопронюк О. Трагічна даль : Володимир Затуливітер / О. Сопронюк // Українська літературна газета. – 2016. – 16 серп.
25. Фещенко О. Митець - завжди оптиміст, людям несе світло, радість життя [В. Затуливітр] / О. Фещенко // Слово Просвіти. – 2019. – № 39 (26 верес.-2 жовт.). – С. 9.
26. Харитонова Р. З життя літер : [пам’яті В. Затуливітра] / Р. Харитонова // Літературна Україна.  – 2020. – № 3/4 (1лют.).  – С.5.
27. Царик Ю. Поверніться, літа мої... : [пам'яті В. Затуливітра] / Ю. Царик // Сучасність. – 2005.  –  №10. – С. 86-93.
28. «Якою мовою, поети, себе виплакуєм у світі!..». Володимир Затуливітер // Слабошпицький М. З пам'яті дзеркала : розд. з кн. / М. Слабошпицький // Київ. – 2019.  – № 7/8. – С. 21-53.

***

1. Мендель Ю. Єдність матерії, руху, простору, часу 
2. Науменко Н.Елементи мистецької синестезії у творчості Володимира Затуливітра
3. Петрушка В. Ідейн-естетичні параметри поезії Володимира Затуливітера 
4. Снісар Л.  «Чи впадає Ташань у Сену»?

За матеріалами з відкритих джерел. Укладач: О. Михайленко

 

Додаток 1

ЩЕРБИК

Нема знаття, годину чи хвилину
привіє до грудей мій судний день,
прихилить до чола яку людину
із світового роїща людей.

Але дарма! Минущому - минати,
в майбутнім, що настане після нас,
ніхто, як ми, не зрозуміє знати,
чому так болісно минає час.

Дарма, дарма! Очам щось неба сталось.
Чиясь рука в руці перебула.
А ще, а ще - ще стільки нам зосталось!
До осені - пів серпня і тепла...

*

ОТЕ СТРАШНЕ, яке в мені вмирає,
тріпоче й вимерти ніяк не хоче,
чому воно таким високим краєм,
таким блакитним полум'янить очі?

З ДНА ПАМ'ЯТІ, з могили я дістану,
як чорне скельце, дідову зіничку.
Крізь неї гляну, сонце перегляну:
гуде народ зелений, недзвіничний.

ХРЕСТИ ЩЕ В'ЯЖУТЬ голі руки в пальці,
ще руди бродять-чиняться у лоні,
а те, що у мені було страшного,
блакитний мій, мій високосний краю,

У ЧОРНЕ СКЕЛЬЦЕ БАЧЕНЕ, в зіничку,
прапра-прапра, добуте із могили,
цвіте-вмирає в серце-насінничку,
сідає-осідає в неодліпність глини.

29 ЛЮТОГО

Немає золотіш, як шлях додому -
з майданів міст, із копищ городищ -
на крадену всуспільнену солому,
під скиртою якої я вродивсь.
Під скиртою - за греблею - якою
мене у в'язці в хату принесли
останньою воєнною зимою,
колгоспної ребристої весни.

Не вийшла вдома Матір із ікони,
на лобик не поклала три персти.
Такі часи. Такі були закони.
не з підзаконних я. Не з тих...

ОСІННІ ЗЕМЛЕДІЛИ

Лило в шибки всю ніч безперестанку -
знов розділялися земля й вода.
"Моя країно, з прадідів селянко!" -
рядок з Євгена Плужника згадавсь.

Дощі, дощі, осінні земледіли,
перелопачують, як цвинтар, світ,
немовби з учорашньої неділі
старий зламавь, переписавсь Завіт.

На іншу, рідшу перебрався плоскінь,
перетіпавсь на інше полотно.
Пересіва крізь електричну осклінь
біблійну твань зрешечене вікно.

Вода ущухне, може, до світанку,
осяде переціджена земля.
"Моя країно, з прадідів селянко!" -
слова, мов коноплинки, в серці сплять...

СЬОМЕ СИТО

Запитати бравсь негоди:
що їм щастя - у воді?
Відказали: роки-годи
рвав неспілі, молоді.

Розпитати бравсь мороки:
чом не сімерко, а шість?
- Наше сьоменьке - зуроки
відсіває із душі.

Сьоме ситечко, решітко,
найсьомісіньке, сій-вій
найвосьмішим білим світком
мій дев'ятий житній світ,

що топчу уже вдесяте,
взутий в дві тяжкі нозі:
переходиш, пересядеш -
ані в смерди, ні в князі.

*

Зима. І ніч. Вантажні поїзди
поглиблюють своїм гримінням тишу.
Пожди, дрімотнице моя, пожди,
коли нам совість совістю запишуть.
Таких нескоро, може, буде слів.
Таке письмо віднайде світ нескоро.
Ти краще глянь, як чисто іней сів
на білі - в чорнім небі - осокори.

Тонкі-тонкі, аж наче не ростуть,
аж не дерева наче, врослі в тишу!
Всі в райських пірцятках, що заметуть
за нами душі, мов навік запишуть...

*

В душі тремтіла тиша, як в струні,
і навіть півні вдосвіта... і навіть
щербаті півні у гіркій весні
перемирилися в своїй неславі.

Що - сходило, що - з кореня повзло,
переупевнене в свой потребі.
Всього було нам треба: і зело,
і кажанисті верховіття в небі.

І шлях неходжений землі розлігсь,
мов не хотілось ніг йому ходящих,
і возяних розляпистих коліс,
запеклих в круглому своєму щасті -

мов хліб, пережувати півматерика,
дощів три океани відсьорбати,
і зашкарубнути: звикай, звикай
не поспішати, шляхику горбатий.

ПЕРЕКОТИСЛОВО

День поночіє, зачекавшись ночі,
бо ніч, можливо, визорить слова.
Звичайні. Електричні. Непророчі.
Перекотимі вічністю слова.

Із губ - до вуха,
з вуха - знов на губи,
чіпкі насіннисті слова.
Гуляє степ,
кружляє,
віє чубом
легка планети голова.

*

У слов'янських берегах
Ворскла медом синім плине,
зачаївши на губах
несказанне, незупинне.

В тім несказанім - сонця,
небом кочені зі сходу.
Боже! Мабуть, нам серця
на велику дані шкоду.
Пояснити нам цей світ
піднебесний не дається.
Крові жаль. І шкода літ,
лущених з сухого серця.

Але вперто в берегах
Ворсклі хвильні хвилі плинуть,
зачаївши на губах
хитру посмішку неспинну.

*

Ще березнева, більмаста вода,
в своїх шляхах і тікищах незряча,
кривавиться душею у льодах -
і пробивається, і мною плаче.

Чого їй битись? Виждала б тепла -
немов курча шовкове в шкаралущі,
і зацвірінькала б, і потекла
свята сльоза по українській суші.

Але немає їй ждання однак.
Душею кревна й тікищем незряча,
з-під криги пробивається вода,
сльозина Божа і животворяща.

*

Усі разом Сибіри й Камчатки,
і сама Колима, й рідний степ
так навчили бояться й мовчати
твоє серце, пшінце золоте.

Неглибоке, завбільшки з росину,
із якої наїдку дастьбі.
Чи підкинуто, чи напросилось
моє щастя на долю тобі?

Небагато нам, трохи планети
на мільйонну мізерію літ,
так замало, що навіть померти
ради тебе я гідно не зміг.

ПОЛТАВСЬКИЙ ДІАЛЕКТ

Шаляста відьма крутить хуртовину:
якомусь, мабуть, жданному вождю
в цій миті ріжуть-в'яжуть пуповину.
Я неспішкий. Пожду собі, пождю,

пошьморгаю під скиртьою соломи,
яку ще не дотрудила мишва.
Прислу-прислю!.. - до світової втоми
прислухаюсь, як нам вона ішла,

як душі рвала, як заповзялася
Нас підбивати із додомних ніг.
Послу-послю-послухаю, як власся
висивує чернечій скирті сніг.

Як в нитку невідбілену, неткану,
снується чорт у душу сирову.
Без мене тчись, дорого. Я зостанусь.
Відвию хуртовину горьову.

Надосвіт вріжуть-зв'яжуть пуповину
якомусь з наших ждаників-вождів,
з-під скирти встану, ноги не покину,
оцупки ходжень і дурних ходжінь.

*

Золотої, мов блакиті,
осінь тиші нагребла.
Як в мені вам спиться, вбиті?
Чи не віє від стебла,

Від гортанного, низького,
що скосилося на хліб?
Много, много - аж нікого
за голодним пругом літ!

За холодним, паровозним
синім зашморгом гудка...
Анікого: кожен, кожен
власне прізвище гука -

мов тюремне, крізь стерначчя,
перетятого стебла.
Як присниться - аж заплачеш:
хлібом віє від села...

*

Із кізяків і Божої роси
мені вже передумалось ногами!
Веселий наш народ. Брудний. Простий.
На трудодні порозданий на грами.

І затишний, густий - немов мука:
вчиняй, печи, що заманеться з нього.
Що сам не вмісиш - тягнеться рука,
діжу перемісити - на підмогу.

Рука спаде. Приляже на плече.
Ошмаття борошна струсне зі скроні,
і так обніме, мов аж запече -
як не в душі, у солонинці крові,

якою гарно солено наш хліб,
прикладистий до губ, зубам їденний.
Мовчить земля у мій лелечий слід,
на поетичні заробітки йденний.

*

Народ - мов яблуня. В піснях цвіте,
в колядках, у щедрівках і гагілках,
а перецвівши - розсипа дітей,
куди дотягнеться розкидна гілка.

Нас, мабуть, дуже рясно. Мабуть, нас -
мічурінців щокатих, яблуневих, -
не прорідив, не окультурив час,
на те не знаючи, либонь, потреби.

Цвіти й співай. Хоч, може, у піснях
зав'яжеться те яблуко стозерне,
яким земля - не крайня, не пісна, -
до себе овид сонячний поверне.

*

Тиходощ,
тихолист
і німий тихоступ:
їжака не почуєш переступ...
Загадаю собі тиху осінь, просту -
як оту, попід лісом самотню березу.

Їй припало дощів. Хуртовина мела.
Насінинки, можливо, земля не хотіла.
Але сталось - зосталось: усе прийняла,
підкорила, щоб так от вона золотіла -

Попід лісом, край поля, аж наче ніде:
у зіницях-мачинках мені зажовтіла.
Тихолист...
тихо дощ...
і гніденьке-гніде
при березі лоша мерзне радісним тілом...

БІЛЕ-БІЛЕ

Одвернись не дивись
посунься калино губами

біло-біло морозяно в світі
чого ж ти дурієш
од моїх віковічних очей

приступися присядь
я загадав тобі нині лапасту
десятипалу сніжину
чи хочеш і чорну
на всі ж одинадцять

одвернись не дивись
посунься губами
сім синичок у кожному пальці
твоїх рукавиць

ХХХ

Відпорожна моя й допорожна,
і волога від крові земля,
є на варті твоєї сторожа:
Божі пальці топольок стримлять.

Як не їду - а небо підперте
в три зведенні, як в храмі персти.
І страшне щось, безсмертне і вперте,
наростає мені од верстви

до верстви - чорнокняже і кляте,
в чому й совісті мовби нема,
тільки босі оббивані п'яти
за авто навздогінці гримлять.

В круглий шлях необачно я втрутив,
ув'язнився дитинством й хорів,
щоб аж зараз розперені руки -
не гордись! - вздовж кричать. - Не гордись!

Не гордись!.. А лечу собі, їду,
занедбавши побічні хрести,
нашу землю страшну і безслідну
обторгавши в зміїне: прости.

*

...ЯК МІДНИЙ ФЛОТ, гримить, гуде потужний бір,
хоч вітер дме не в паруси мені, а в спину.
Сорочку застебну. Впаду у хвойний рів.
Перековтну страшну і несинівську слину.

...ЗІЙШЛАСЯ ВЕРХОВІТТЯМ дзвінна голова.
Ненавиджу, вітчизно! Пробивна трава
мов гніт крізь груди в'є, не сплакавши й півсвічки.

...А БІР, ЯК ФЛОТ, хить-хить хитьма. Й ріка тече,
слизькі гривасті пальці бивши берегами.
Бісівські чорні чоловічечки очей,
яких вам ще зірок? якої дідькової мами?

*

Немов і немає, а все ж таки є
щось легше від тебе, якої не збути.
Клює щось карасе? щук'є?
Давно я не брався за вудки.

Давно не палив босих ніг об прибій.
Пічкур наді мною давно не знущався.
Старавсь не вловитися ані тобі,
ні Господу Богу, берігши як щастя

Всіма десятьма, а роздягся... двома.
Цей рік я посіяв заянкові мак -
а він не зійшов на балконі -
щось від дощів перепаде,
недопаде чогось земного.
Перепряде, перекраде
усіх, хоч як нас много.

*

...ПРИХОДИВ-БУВ, мені вцідивши щось часу,
в мої тютюн-соціалістичні вірші сум.

Густий приходив, яблучний, алма-атий -
перехіттям нехованих моїх хотин.

Я очі тісно в жменю жменну затискав:
не треба, яблуче. Я перебуду сам.

Ти спів одного. Я ж, от бачиш, маю дві
ноги. Для ніг - словянський моріжковий двір.

Ходька-безніжка в'яжуть, звісно, спориші
коліньми битими і ліктями душі.

Рукам-ногам аж цілих двадцять пальців є.
Засмійсь-но, яблуче. Засмійсь, мов не своє,

але моє-моєньке, чорне зерничком згадай:
роки-года! - як черешнева ягода!..

гірка недокуштуванка садів-часів,
якої навіть я, посмітюх, не схотів.

MEMORIA

Не між зірок розвіюсь і не в чужині
туманом ляжу. В рідній суглинці, як в мамі.
Я - журавель не з неба. Я - в руці. Мені
суттєві краєвиди грубі й не уявні.

Широкі і розложисті: ось так: верба,
але з дуплом, немов сірчане око Вія.
А як село, то дерте й пите, щоб губам
не перебіг змій слову, слово - стежку змія.

А ще б очам хотілось - щоб по обрій ліс,
хай не густий, потоптаний, та все ж про небо дбаний.
Якщо вже степ, то шмаття шлей із-під коліс,
стома віками крайні чи двома добами,

і сивий-сив безокий перепілки зліт
з-під чорного і розпекельного комбайна.
І - квит. І годі. В найжиттіший тиший світ
не хочу, не ступлю слухняними губами.

ШЕВЧЕНКО. ЗАХАЛЯВНА КНИЖКА

На що ти, злидню, душу проміняв?
На вірші, ховані в чадній халяві?
Дрібний-дрібний мачиний кримінал -
на очі макоцвітні шепеляві!
Але ж дозволені слова брудні,
чорнилом перемацані казенним.
Збав, Боже, офіційної бридні -
казати сто разів переказенне!

Збав, Боже, щоб густий словесний потовп,
мов степовий табун, душею перейшов.
Я не пишу. Юшусь кривавим потом,
аральським промокаюся піском.

Одне, що є: кульгавенька цівина,
тоненьким перехоплена пірцем.
Поезія - не вислів, сукровина,
лиш виразка, обвита папірцем.

*

Стоїть весна. Свавілля сонця водить,
замкнувши на язичницький замок,
народи, води, вдовині городи,
і чорний клен од щастя перемок,

немовби він найрадісніший в світі
й не має інших на землі трудів,
ніж гнати ламані щербаті віти
до листопадових розгольних днів.

Цвіти, цвітиме. І рости, ростиме.
Од щастя задихайся і пітній.
Тобі ця бодай простота простима
на битій, паленій землі трудній.

*

Перемоливсь тобі і переплакав -
чорніш, ніж в Лаврі київській чернець.
Скупі нам душі, як земля во злаках,
промерзлий невеселий сухарець.

Нам нашу кров сумлінно налякали,
суперфосфатом засолили нас -
мов солонина з'їдна, закисаєм,
якийсь у діжці перебувши час.

Ми вже не вмієм розцвісти житами,
розлитись в паляничні пшениці.
Не вмієм розквитатися життями
за родимку в черешні на щоці.

Ми ластівок вбиваємо очима,
яким гніздитися в зіницях в нас.
Яка любов, як відмира вітчизна?!
Я тим кінчився, з чого розпочавсь.