Творчий світ Валентини Запорожець: до 85-річчя від дня народження
Український прозаїк, перекладач, заслужений працівник культури України Валентина Григорівна Запорожець народилася 18 травня 1939 року в місті Київ. Це був рік розгулу сталінсько-беріївських репресій, коли в Україні ще не стихла велетенська трагедія Голодомору. Її рідні на собі відчули «принади» соціалістичного «раю», потрапили під «розкуркулення», втративши все, що нажили важкою працею. Про це з гіркотою згадує Валентина у спогадах, видрукуваних невдовзі після її смерті в «Українській літературній газеті», які неможливо читати без хвилювання і болю.
Після закінчення десятирічки з відзнакою Валентина закінчила торговельну школу, працювала в різних установах столиці, а з 1968 року і до виходу на пенсію працювала в апараті Спілки Письменників України – кореспондентом-організатором Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, завідуючою канцелярією та на інших посадах.
Прийшовши у Спілку зовсім юною, пройшла разом з нею довготривалий і доволі непростий шлях. Секретарювала в Олеся Гончара, була його правою рукою, завідувала кабінетом молодого автора. Потім працювала з Юрієм Смоличем, Павлом Загребельним, Юрієм Мушкетиком і чимало зробила для утвердження та зростання авторитету цієї поважної творчої організації, вважала Спілку своєю другою домівкою, своєю сім’єю. Вона стала ініціатором і засновником Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов», з-під крила якого вилетіли у широкий літературний світ не один десяток нині уже добре відомих поетів та прозаїків.
Валентина Григорівна раділа успіхам своїх вихованців, готова була завжди допомагати їм, підставляти своє і спілчанське плече. За це її любили і поважали. І не лише молодь, а й старші колеги. Вона була по-справжньому закохана у Спілку, жила нею. Навіть коли зв’язки зі Спілкою дещо послабшали, вона ні на мить не поривала найтіснішого спілкування з колегами, часто з’являлася на Банковій, 2. Її цікавило усе: і фінансовий стан Спілки, і робота з молодими авторами, і мікроклімат у колективі. Жодна більш-менш значна подія у спілчанській громаді не проходила повз її увагу, як і жоден творчий успіх її колишніх вихованців. Телефонувала кожному, вітала з виходом збірки віршів, прозових творів, ділилася враженнями.
Сама Валентина Запорожець теж писала. Вона дуже любила дітей, особливо свого онука Романа. Тому найкращі її твори написані для дітей. Читати далі.