Творчий світ Валентини Запорожець: до 85-річчя від дня народження

Творчий світ Валентини Запорожець: до 85-річчя від дня народження

Український прозаїк, перекладач, заслужений працівник культури України Валентина Григорівна Запорожець народилася 18 травня 1939 року в місті Київ. Це був рік розгулу сталінсько-беріївських репресій, коли в Україні ще не стихла велетенська трагедія Голодомору. Її рідні на собі відчули  «принади» соціалістичного «раю», потрапили під «розкуркулення», втративши все, що нажили важкою працею. Про це з гіркотою згадує Валентина у спогадах, видрукуваних невдовзі після її смерті в «Українській літературній газеті», які неможливо читати без хвилювання і болю.

Після закінчення десятирічки з відзнакою Валентина закінчила торговельну школу, працювала в різних установах столиці, а з 1968 року і до виходу на пенсію працювала в апараті Спілки Письменників України – кореспондентом-організатором Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, завідуючою канцелярією та на інших посадах.

Прийшовши у Спілку зовсім юною, пройшла разом з нею довготривалий і доволі непростий шлях. Секретарювала в Олеся Гончара, була його правою рукою, завідувала кабінетом молодого автора. Потім працювала з Юрієм Смоличем, Павлом Загребельним, Юрієм Мушкетиком  і чимало зробила для утвердження та зростання авторитету цієї поважної творчої організації, вважала Спілку своєю другою  домівкою, своєю сім’єю. Вона стала ініціатором і засновником  Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов», з-під крила якого вилетіли у широкий літературний світ  не один десяток нині уже добре відомих поетів та прозаїків.

Валентина Григорівна раділа успіхам своїх вихованців, готова була завжди допомагати їм, підставляти своє  і спілчанське плече. За це її любили і поважали. І не лише молодь, а й старші колеги. Вона була по-справжньому закохана у Спілку, жила нею. Навіть коли зв’язки зі Спілкою дещо послабшали, вона  ні на мить не поривала найтіснішого спілкування з колегами, часто з’являлася на  Банковій, 2. Її цікавило усе: і фінансовий стан Спілки, і робота з молодими авторами, і мікроклімат у колективі. Жодна більш-менш значна подія у спілчанській громаді не проходила повз її увагу, як і жоден творчий успіх її колишніх вихованців. Телефонувала  кожному, вітала з виходом  збірки віршів, прозових творів, ділилася враженнями.

Сама Валентина Запорожець теж писала. Вона дуже любила дітей, особливо свого онука Романа. Тому найкращі її твори написані для дітей.

Видання «Сонечкова школа» (1987) одразу завоювало серця наймолодших читачів, дітей молодшого шкільного та дошкільного віку, тих, хто тільки вчиться читати. У ньому подані початкові знання про українську абетку, розкрита мудра і ще невідома для юних читачів філософія Слова, яке несе світло знань. У першому розділі книжки розповідається про основні поняття «школи»: Слово, Сонце, Землю, Абетку, взаємозв'язки між ними, а також про те, як літерки-абетята потрапили на Землю.

Другий розділ – це коротка абетка-букварик. Це ліричні мініатюри на теми Сонця та інших явищ природи, із головним героєм Сонцем, котре всіх об'єднує. Мініатюри в більшості дуже вдалі і розраховані на творчий розвиток авторської думки самими дітьми.

Третій розділ – своєрідна читаночка, яку складають оповідання й ліричні мініатюри, вправи на фантазування, на осмислення графічного зображення літер. Починається розділ із молитви вдячності. Цікаве й те, що звертається увага дітей на звуковий відтінок твору.

Пізнання через художній образ, через цікаве і незначне – ось основний принцип побудови розділів. Авторка передає у книзі свою любов до Слова, розуміння його значущосте у житті, прагне прищепити ці риси дітям.

За «Сонечкова школа» в конкурсі Програм «Трансформація гуманітарної освіти в Україні» авторка здобула грант Сороса.  Видання побачило світ українською, білоруською, російською та болгарською мовами.

Твір «Про що написала Жовта Кульбабка Барвистому Метелику» увійшов до збірки трьох авторів І. Андрусяка, В. Запорожець, М. Гриценка «Три дні казки» (2008). Він побудований за принципом листування двох героїв. Ці листи різностильові, кульбабка багатослівна, вона натхненно чекає на приліт Метелика. А кожний лист Метелика починається з вибачень, чому він досі не долетів до любої Квітоньки. Як «справжній» чоловік виправдовується перед «справжньою» жінкою, пасивною і мрійливою. І зрозуміло, що Метелик не впізнав свою «кохану», коли нарешті до неї «долетів». Цей твір вивчається у школі на уроках української літератури (5 кл.), сприяє вихованню гуманних почуттів любові до всього живого, почуттів взаємодопомоги та дружби.

Валентиною Григорівною написано не так вже й багато. Зате кожна річ по-справжньому ваговита, містка, по-філософськи мудра й значна. Ось її скромна, невеличка за обсягом і форматом книжечка «Імпресії», що вийшла у 2013 році, але ж в ній що не рядок – то скарб життєвої мудрості, того, що нерідко називають перлинами:

«Не пускай на вітер свого тепла і не хапай життя голими руками, як жарину.
Надкушеним яблуком, твердим і кислим, візьми його в долоні».  («Життя»). (Додаток 1).

Є в доробку В. Запорожець є і п’єси для дітей. Серед них «Татова демократія», «Татове виховання», «Перший екзамен», «Чому татові за Юрчика соромно?», «Гра в дорослих» та ін.

Окрім книг, на рахунку письменниці чимало перекладів. Вона вільно володіла молдовською та польською мовами, з оригіналу перекладала на українську мову молдавських і польських письменників. Робила це професійно на високому художньому рівні, на чому особливо наголошували Д. Білоус, А. М’ястківський, Л. Копань. Мабуть, перекладацька діяльність була її справжнім покликання. У Києві вийшли книги перекладених нею творів молдовських письменників:

С. Вангелі «Хлопчик з блакитного куреня» (1971), «Нові пригоди хлопчика Гугуце» (1973); І. Друце «Бобочел» (1976); А. Бусуйока «На самоті з коханням» (1986); В. Думбревяну «Душі моєї птаха» (1990). Російських: І. Бондаренка «Жовте коло» (1975), Ю. Яковлєва «Санчо і жовтий змій» (1977), Ю. Нагибіна «Розповіді про Гагаріна» (1982), В. Александровського «Юлька» (1984), В. Тендрякова «Чудотворна» (1984), В. Драгунського «Велика книга оповідань» (2009).

Письменниця друкувалася в польському тижневику для малят «Swierszczyk» («Цвіркун»), молдовському «Florile dable» («Білі квіти»), білоруському щомісячнику «Беларусь», вітчизняних часописах: «Барвінок», «Дзвіночок», «Початкова школа», «Дніпро», «Прапор» («Березіль»), «Радуга», «Київ», «Холодний Яр», «Всесвіт» тощо.

Життєвий і творчий шлях Валентини Григорівни Запорожець добіг кінця на 77-му році, 27 листопада 2015 року с Києві.

 

Твори В. Запорожець:

1. Запорожець Валентина. Гра в дорослих: п'єса на одну дію / В. Запорожець // Літературна Україна. – 2011. – № 4 (27 січ.). – С. 15.
2. Запорожець Валентина. Імпресії: прозові мініатюри / В. Запорожець // Літературна Україна. – 2013. – № 34 (5 верес.). – С. 7; Літературна Україна. – 2014. – № 17 (24 квіт.). – С. 8 ; Слово Просвіти. – 2014. – № 22 (5-11 черв.). – С. 12.
3. Запорожець В. Татове виховання: п'єса на 1 дію / В. Запорожець // Літературна Україна. – 2012. – № 40 (18 жовт.). – С. 15.
4. Запорожець В. Татова демократія: п'єса на одну дію / В. Запорожець // Літературна Україна. – 2011. – № 41 (27 жовт.). – С. 15.
5. Запорожець В. Перший екзамен: п'єса на одну дію / В. Запорожець // Літературна Україна. – 2012. – № 19 (10 трав.). – С. 15.
6. Запорожець В. Чому татові за Юрчика соромно?: п'єса на одну дію / В. Запорожець // Літературна Україна. – 2013. – № 48 (12 груд.). – С. 11.

***

1. З'їзд письменників Української РСР. VIII з'їзд письменників Радянської України: 7-9 квіт. 1981 р. : матеріали з'їзду / упоряд.: В. Г. Запорожець, В. К. Коваль. – Київ, 1981. – 331 с.

 

Матеріали про життя та творчість:

1. Буряк Т. «Німого в лісі в нас нема нічого» : за оповіданням Валентини Запорожець «Про що написала Жовта Кульбабка Барвистому Метелику». Українська література. 5 кл. / Т. Буряк // Українська мова і література в школах України. – 2014. – № 1. – С. 58–60.
2. Валентина Запорожець // Літературна Україна. – 2015. – № 46 (3 груд.). – С. 3.
3. Красуцький М. Сонячний промінь Валентини Запорожець // Українська літературна газета. 2017. – № 25 (15 груд.). – С. 17.
4. Красуцький М. «Сонечкова школа» Валентини Запорожець // Слово Просвіти. – 2012. – № 17 (26 квіт.-2 трав.). – С. 11.
5. Перебийніс П. Запорожець Валентина Григорівна / П. Перебийніс // Енциклопедія Сучасної України. – Київ, 2010. – Т. 10.
6. Сисоєва С. Абетка мови і світу // Сучасність. – 1994. – № 12. – С. 158.

Матеріал підготувала О. Михайленко

Додаток 1.

Валентина Запорожець
Імпресії

МІЛЕНІУМ
По чорній щоці Землі сльозою котиться День.
Він, змиваючи вселенський бруд, оминув ненароком чийсь непрощений гріх, який першим переступив поріг тисячоліття.

СЬОГОДНІ
Сонце рубонуло променем Землю і, немов бджолиний рій з розтрощеного вулика, здійнявся день.
Він шало-шаленіючи, метався в пошуках прихисту, допоки годинник не стомився від часу.

 

ВІЧНІСТЬ
На руках у сонної Вічності бавляться планети-немовлята.

НЕБО
Бог війни, чи видно Тобі крізь чорний дим ворожнечі маленького хлопчика.
У його тоненькій руці – іграшкова шабля, занесена над Тобою.

 

ВІДЛУННЯ
Застигла хмара плакала над старою криницею. Криниця вмирала.
Тривожився і страждав сивий камінь. Хоча й казав, що вода ніколи не була йому потрібна.

 

НАША ПЛАНЕТА
Травинка все ще проростає травою. Небо голубить річку. Сонце пульсує промінням. Медом медують бджоли. Місяць марить снами. Вітер дихає вітром.
А сьогодні боюся, щоб людство не задихало Геростратом і Фаетоном не задихнулась Земля.

 

ПРИЙДЕШНЄ
Коли здолаємо варварську естафету розкроювання землі, і шов буття ще не розійдеться на стику всесвіту і нашого життя,
порадіймо знайденій стежці, якою ходили і творили наші предки.

 

БУДИСВІ
Який дивак придумав твою пісню, горластий Будисвіте?
І яка небесна таїна в твоїм ку-ку-рі-ку! – що роздирає покров ночі.
Звеличив хто тебе – вояку зі  шпорами і гребенем-шоломі.

 

ЧОВЕН
У небо піднявся місяць, вимальовуючи тіні на світлій прозорині повітря. Обійнята чарами місячного сяйва річка, легенько, ледь помітною хвилею, заколихувала човен вічності.

РІЧКА ІРПІНЬ
Сонячний промінь допоміг річці скинути крижану сорочку. Засоромлена утекла вона в яр. Там, у яру одягла хвилясту прозорість. Вийшла на сухеньке, випрала береги й висушила на сонці.
Настав час і, опускаючись в русло, мов у блакитне ложе, – дозволила вітрові себе хвилювати.

ГРОЗА В КОКТЕБЕЛІ
Над Карадагом закипів туман. Зважіла хмара об’ємно дозрівала в вишині й по центру, пронизавши день, обрушилась грозою.
Із-під небес по блискавках гіллястих спускалися краплини... і в губи цілували Море.

 

КРАПЛЯ
Дощ був сліпий.
І краплі легко було від нього сховатися. На підвіконні, сяючи, вона райдужно заламувала сонячний промінь. Відбиваючись, промінь ставав ще міцніший. І крапля ледь не загинула від його вогнистого блиску.
Та прийшла хмара і забрала їх обох.

 

ПОМІРНІСТЬ
Де німотна таїна, котить по колу шал, як фортуну, Вітре!
                                                             поривистим не будь:
бо можеш збити з дороги Подорожинку, що несе свого листочка на дорогу, бо можеш Травинку зламати… і стане вона отавою.

 

ЖИТТЯ
Не пускай на вітер свого тепла і не хапай життя голими руками, як жарину.
Надкушеним яблуком, твердим і кислим, візьми його в долоні.

 

МЕТЕЛИК
Жовтим листком упав на мою долоню метелик. І долоня стала для нього човном. Згорнувши крила, він зробився вітрилом для долоні.
Але без надійної щогли, ми не одважилися на кругосвітню подорож.

 

ОСІНЬ
Коли маестро Жовтень дарує Осені золото гарячих пелюсток, не відкидай  на мене своєї тіні, павутинко бабиного літа.

 

МЕМЕНТО МОРІ
Вітер, нашіптуючи теплу молитву, зриває з дерев намисто закручених  листків.
І, падаючи на золотий, витканий осінню килим, вони привчають нас до листопаду.

 

ПИЛЬНІСТЬ
Мила моя душа, згорьована пташко, коли ти здолаєш кольорові перепони життя, прорвеш шатро синьої безодні й вийдеш на біле –
пильнуй! –
щоб не висковзнула з-під тебе вічність.

 

ЖИТТЯ
Не пускай на вітер свого тепла і не хапай життя голими руками, як жарину.
Надкушеним яблуком, твердим і кислим, візьми його в долоні.

 

ЧАС
Годиннику Сонця полудневого  не вірте!
Хіба той шлях, де лежить Ваша тінь, Ви вже пройшли?
Хвилинам, що секундами сходять з вселенського циферблата – не вірте! Бо тільки серцю дано помічати ті зморшки на чолі, що поспішають.

 

СПОГАД
Коли попіл спалених мостів не запорошив тобі очей, зіпнися на краєчок спогадів крилом пташиним  -       і послухай, чи б’ється моє серце.

ІНІЙ
Ви, занурювалися у небосил, чи може рвали конюшину серед жовтня?
О цій порі та квітка ще пишніша.
Ви! чули стогін хмар, а може, Вам боліла тиша, коли до скроні звужувався горизонт…?
Чи може вись оту, що рветься у безмежжя, Ви назвете спасінням?
Ви покохали іній, чекаючи тепла…?

 

СОЛОМИНА
І соломина за яку ми хапаємось,
                                 воліє порятунку.
Соломина завжди блищала надією. Її, натомлену, зненацька підхопив зухвалий Вітер. Й незгледілась Вона, як опинилась у вирі стрімкої ріки.
Врятує хто? Високе небо? Оглухлий Вітер?. Стороняться обидва береги…
Пробило полудень.
І тиша гомінка.
                    Рятівне коло кидає Сторонній.

 

ДОРОГА
Звиваючись, утримую рівновагу. Спритно перестрибую з купини на купину. Стою. І боюся зрадіти.
Адже якась нечиста сила може висмикнути з-під ніг і цей їжакуватий острівець, що зеленіє на чорній трясовині болота.

ШЛЯХИ
Якими світами змайбутненої давнини ти шукав мене, великий сонцепоклоннику.
У тій давнині, де промінь Сонця ще не торкнувся леза меча,  де навіть мертвому лишились вірними його собака і його жона мені ще не пора було з’явитись.
Як довго тобі йти…
А що, коли цей шлях для тебе стане задалеким?
Між нами стільки літ…

 

А ОСІНЬ БУВАЄ ВЕСНЯНОЮ
Осіннє сонце сипонуло мені пів жмені весняного проміння.
                   Розправились крила.
                   Лети!
                   Куди?
                   У вирій – пізно.
                   У хмари – рано.
Давай,  Осене, злітаємо в ту ранню твою пору, де метелик
кружляє над пізнім цвітом жовтої кульбаби.

 

Перед вибором 2010

Мінорне
З високих вершин сподівань поволі сповзає лавина ілюзій…
Блукаючи лабіринтами кеворових стежок,
Ми прямуємо до Європи.
Уже наблизилися до моменту, що туманом
простелився над прірвою часу.

 

Звертання
Україно! Під мелодії печальні навзрид не спи.
Розбудись. Крила розправ.
Азарт молодих думок обійми життям,
зелені слова почуй.
І, зводячи високі духом Український Храм – святкуй початок.

 

Бажане
Чекаємо вітру вологого
                                  на зелень молоду…
І збудуться споконвічні надії, і діждемось лицаря хороброго,
                         і хлюпне він блискавками в роси,
і крізь семиколірні підкови - Україна
                        випливе державою могутньою.