Художнє осягнення історії і сучасності: огляд української прози останніх років. Ч.2

Художнє осягнення історії і сучасності: огляд української прози останніх років

Не можна не зупинитись на такому неоднозначному імені в сучасній українській літературі, як Оксана Забужко.
«Польові дослідження з українського сексу» – роман Оксани Забужко, який став помітною подією в українському літературному житті вже після першої публікації у 1996 році через відверті еротичні сцени та сміливі міркування про українську та жіночу ідентичність. Сюжет роману – складні стосунки української поетеси, що приїхала викладати в США, та амбітного скульптора. Це один з перших феміністичних романів в українській літературі. Перевидавався десять разів в Україні. Роман був перекладений англійською, російською, чеською, польською, угорською, болгарською, німецькою, шведською, італійською, румунською та голландською мовами. Роман двічи інсценізувався, у Варшаві та в Києві.
Книга Оксани Забужко «Шевченків міф України» привертає увагу тим, що в ній вона намагається розкрити вплив Шевченка і його творчості на свідомість українців. Те, що вперше вражає у віршах Шевченка, є не сила зображування, а сила зображуваного, що проникає у свідомість людини. При цьому людина прийматиме той міф за гру власної уяви, не помічаючи, як Шевченко диктує їй, один за одним, образи своєї України. У чому все–таки причина дотеперішньої загадкової абсолютності постаті Шевченка в українській духовній культурі? На який образ запрограмував він Україну своїм міфом? Що залишилося зашифрованим у Шевченківському тексті? На ці та інші питання шукає відповіді автор в своїй книзі, яка є однією з найголосніших подій сучасної української гуманітаристики.
Ще одна цікава книга Оксани Забужко присвячена вивченню феномену Лесі Українки «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». Сама Оксана Забужко сказала: “Ця книга – спроба не тільки нарешті перепрочитати і відчитати Лесю Українку, а й відповісти на питання: чому вона так і залишилася в українській культурі чужинкою?”. Парадокс спадщини Лесі Українки в тому, що про славнозвісну національну героїню, чий портрет винесений на двохсотгривневу купюру ми, її нащадки, маємо надзвичайно «строкаті» уявлення. Автор намагається розкрити код Лесі Українки. У своїй творчості письменниця приділяє багато уваги осмисленню української ідентичності. Робить вона це і в даній книзі: Хто ми — Україна чи Малоросія? Європа чи Росія? Чи українська релігійність — це те саме, що візантійське православ'я? Звідки взялись тамплієри на берегах Дніпра? Яку таємницю берегли «таємні товариства» малоросійських дворян ХІХ століття? В чому різниця між демократією і хамократією? В чому полягав модерний «український проект» і чи вдалося нам його реалізувати?..
«Музей Покинутих Секретів» – роман Оксани Забужко, виданий у 2009 році, який критики назвали шедевром, а авторку стали порівнювати з Достоєвським і Томасом Манном. Це – сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го року. Це роман про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою.
«Музей покинутих секретів» – це сучасний соціальний роман. Дарина, Адріян, їхні батьки, другорядні персонажі на кшталт Вадима, Бухалова чи Юлічки – не лише герої-особистості, але й представники певних зрізів нашого суспільства, які письменниця препарує безжалісно і точно. Весь спектр нагальних проблем: від продажної журналістики і занепаду у фундаментальній науці до торгівлі людьми, – майстерно вписано у рамки виробничого роману. Тележурналістика і політика, майстерня художниці і контора з продажу антикваріату, побут професійних підпільників і тяжка праця спецслужбовців – всі ці фахові сфери змальовані принаймні переконливо. Життя у професії і суто виробничі стосунки мають для головних героїв величезне особисте значення: Дарина не уявляє себе без журналістики, Адріян роками мучиться через зраду науці. Та, власне, це теж великою мірою романне тло.
Сюжетворчу роль у романі відіграє фантастичне припущення. Епізоди з життя Адріяна-першого, що їх бачить уві сні Адріян-другий, могли б залишитися просто літературною метафорою – але письменниця підводить під цей феномен науково-філософську концепцію, розробляючи оригінальну фантастичну ідею у руслі сайєнсфікшн. Чим доводить теж давно зрозуміле в світі, але далеко не всім очевидне у нас: високої літератури без суттєвого елементу фантастики вже просто не існує.
А української літератури традиційно не буває без містики. Прокляття Бориспільської траси, що проходить через безіменне кладовище жертв Голодомору, неминуча розплата за гріхи предків і таке інше потойбічне замішане в один міцний коктейль з детективом. Протягом роману Дарина розслідує принаймні дві смерті: Олени Довган і художниці Влади, а також таємницю зникнення картин останньої. До цього додається і політичний детектив — справа кримінального телешоу, яку героїні вдається подолати на рівні злочинного задуму: чудовий приклад будьяким каменським! — і дотичні до цього секрети великої політики, проти яких вона, на жаль, безсила.
Наявні у творі і елементи документалістики. Історія з палацом „Україна”, згадки про Василя Стуса і Володимира Висоцького, добре впізнавана Ліна Костенко (хіба зовсім недопитливий читач не задається тепер питанням: а що, між ними, власне, сталося?.. однієї письменницької чи жіночої заздрості або ідейностилістичних розходжень явно замало для аж такої ненависті!). Читачі, дотичні до політикуму, впізнають і прототипа Вадима: письменниця стверджує, що це збірний образ, але що вона мала б стверджувати у такій ситуації?
Це також любовний та еротичний роман. Основна лінія кохання Дарини/Адріяна-другого перегукується з кількома додатковими — Олени/Адріяна-першого, Рахелі/Адріяна-першого, Олени/Стодолі, Влади/Вадима і навіть Дарини/олігарха Р. — на різних рівнях, від чуттєвого до філософського. Секс, що його Оксана Забужко зробила своєю візитівкою ще з часів «Польових досліджень» (підманувши тоді довірливих читачів), у „Музеї…” змальований докладно й різноманітно. Мабуть, Оксана Забужко вміє писати „про ЦЕ” найкраще у сучасній українській літературі. Дуже точно, емоційно, відверто, щиро.
«Музей покинутих секретів» – відверто ідеологічний роман. Ідеологія, пропонована читачам, прозора й однозначна – ідентичність за національною ознакою. Практично всі негативні персонажі в романі марковані негараздами з мовою, а саме: розмовляють російською (у знущальному трансліті) чи суржиком, переходять на російську у певних ситуаціях, або, навпаки, вживають забагато галицизмів чи говорять українською надто літературно, чого теж ніяк не можна пробачити. Українство – категорія вроджена, генетична і тотожна моральності: особливо яскраво це проглядає в історичній частині твору. Всі неукраїнці — вороги, покидьки або зрадники, а в чарівної дівчини та героїні підпілля, проте єврейки Рахелі не міг не народитися майбутній кадебіст.
І нарешті, це символічний роман. Суто дівчача, за пані Оксаною гра у «секрети», закопані в землю, обростає у романі, як цибулина, багатьма шарами різнорівневої символіки. Плюс генетичний ланцюжок ДНК, ця безвідмовна машина часу, і жінки, які не перестануть родити. Все тримається саме на них, на жінках, котрі виростають з отих дівчаток, що погубили свої секрети — але ще мають шанс віднайти.
Письменниці вдалося найголовніше: витримати цю надскладну конструкцію у стрункій і жорсткій структурній формі, не дати їй розвалитися. Так само, як фірмові забужчині речення на кілька сторінок врештірешт таки добігають крапки, так і кожна з багатьох сюжетних ліній та кожен зі смислових пластів роману дограні до кінця, до логічної коди. Авторка може дозволити собі розлогий ліричний відступ, відштовхнувшись від будьякої деталі — але завжди повертає оповідь на магістральний курс залізною рукою.
Моральними орієнтирами для головних героїв роману є нонколабораціонізм Анатолія Гощинського, мистецьке служіння Влади Матусевич, а особливо – жертовність вояків УПА. Життя молодих упівців було крихке й незахищене, свідомо спрощене до партизанської боротьби та постійно під загрозою смертельної небезпеки.
Безтілесні упівці, стерті навіть з архівів КГБ, прямо впливають на життя реальних, фізичних осіб і програмують їхні дії за 60 років по власній смерті. Бачимо тут звичний для Забужко мотив успадкування цінностей, культурного переємництва, яке є надзвичайно важливим для лікування посттоталітарних травм України. Саме ця тема, особливо дорога авторці, вдалася найкраще: вставні розділи про УПА вийшли дуже цікавими й насиченими. Є тут цілий калейдоскоп психологічних картин: і екзистенційна приреченість упівців, які свідомо кидають свої молоді життя у багаття визвольного руху; і камерність криївки, і осіння принишклість окупованого краю, і дух опору, яким просякли іманентно небільшовицькі стіни Львова...
Це книга про пам’ять і міжпоколіннєву передачу цінностей, про (досі актуальний) опір тоталітаризмам і бандократіям, про проблему українських еліт, покалічених радянським колоніалізмом. Книги, яка стала б повноцінним наративом УПА в сучасній літературі і художньо реставрувала дух боротьби за українську державу 1940х років.
Некоронований титул «найбільш плідної письменниці України» має Марія Матіос. Критика її називає як не «чортиком, що вискочив із табакерки», то «грантдамою української літератури». За свою творчість письменниця отримала чимало державних нагород: «Книжка року» («Солодка Даруся»), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман «Солодка Даруся», Гранпрі та 1е місце конкурсу «Коронація слова 2007» за роман «Майже ніколи не навпаки», «Книжка року 2008» в номінації «Красне письменство – Сучасна українська проза»: «Марія Матіос. Москалиця; Мама Мариця – дружина Христофора Колумба», диплом I ступеня в номінації «Бестселлер» на V Київському міжнародному книжковому ярмарку за книгу «Москалиця. Мама Маріца — дружина Христофора Колумба».
Книга Марії Матіос «Солодка Даруся» це повість про гірку долю дівчинки Дарусі та її батьків, понівечених радянськими НКВДистами в довоєнний та післявоєний період окупації радянськими військами Західної України.
Твір, що постійно тримає в напрузі, розпочинається з опису важкого життя жінки Дарусі у гірському селі за радянської доби приблизно у 1970-х роках. В селі її вважають німою та несповна розуму через її часті головні болі, але кличуть чомусь Солодкою Дарусею. Даруся живе сама у хаті своїх батьків й дає собі раду лише завдяки сусідам та добрим людям. За багато років її вчинки знайшли розуміння серед односельчан, але час від часу люди лякаються, чи то її, чи то власних гріхів.
У другій частині твору автор повертає в минуле до 30-40 років й розповідає вже про молоду пару (батьків Дарусі), які намагалися зберегти від злого людського ока своє кохання. Та зміни влади, війна й людська заздрість та забобони виривають їх з їхнього маленького щасливого світу й кидають на жорна історичних подій. Незважаючи на всі негаразди сім'я виживає, але вкінець знівечують їхнє життя агенти радянської влади, для яких немає нічого святого.
«Драма на три життя», як визначила жанр «Солодкої Дарусі» сама авторка, – це яскравий приклад того, що історія і кожна окрема людина за всіх часів і всіх політичних режимів взаємопов’язані.
Остання поки що книга Марії Матіос «Вирвані сторінки з автобіографії» є сьогодні однією з найскандальніших книг в Україні. Вона увійшла до короткого списку конкурсу «Книга року BBC» за 2010 рік. Реальний час, що пливе крізь живі людські долі, і реальні люди, що пливуть крізь плинний час, – такими є основні мотиви книжки. Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя на межі ХХ-ХХІ століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки…» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
«Вирвані сторінки з автобіографії» — це спроба розібратися в собі, в історії свого роду, своєї держави. Це «енциклопедія» сучасного цинічного життя у «вищих ешелонах української» влади, за якими авторка могла спостерігати з емпірею Шевченківського комітету на Прорізній. Словом, ці вирвані сторінки – також і сторінки вирваної з часу України.
Ірен Роздобудько – українська журналістка, письменниця, поетеса. Автор, що успішно працює в різних жанрах. Про це свідчать її неодноразові перемоги у Всеукраїнському конкурсі «Коронація слова».
Хоча твори Ірен Роздобудько достатньо різні: мелодраматичний «Ґудзик», психологічні інсталяції «Він: Ранковий прибиральник. Вона: Шості двері», авантюрний роман «Останній діамант міледі»), соціовізія «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя», сентиментальночуттєві «Зів'ялі квіти викидають», новоутопічний «Амулет Паскаля», іронічний «Оленіум», а також коментар до власних текстів, життя, думок під назвою «Переформулювання» – проте мають вони деякі загальні риси. Це сюжетна фантазія й винахідливість, а також «поетика усеможливих пригод»..
«Гудзик» – роман, який у 2005 році твір отримав перше місце на конкурсі «Коронація слова» в номінації «роман». У 2008 році роман було екранізовано.
Головний герой книги – Денис. У 1977 році вісімнадцятирічний хлопець вступив на кінофакультет на сценарне відділення. Довідавшись про результат іспитів, він поїхав відпочити на туристичну базу біля підніжжя Карпат. Там він побачив жінку, в яку закохався з першого ж погляду. Коханою Дениса виявилася акторка Єлизавета Тенецька. Вона повідомила хлопця, щоб він забув про їх швидкоплинний роман.
Коли почалося навчання в університеті, виявилося, що Єлизавета була вчителькою Дениса. Хлопець знову намагався продовжити стосунки із нею. Невдача на особистому фронті змушує Дениса покинути навчання. Він вирушив добровольцем на Афганську війну.
Повернувшись із Афганістану, Денис закінчив навчання та зробив вдалу кар'єру. Та його кохання до Лізи не зникло. У ресторані він знову побачив її. Денис не наважився одразу підійти до Єлизавети, тому вирішив познайомитися з її супутницею. Це була дівчина на ім'я Ліка. Несподівано для Дениса, вони почали зустрічатися. Так само несподівано Денис і Ліка почали планувати весілля. Та при знайомстві з батьками Ліки, виявилося, що Єлизавета Тенецька її мати. Вона не впізнала Дениса.
Одного разу Денис і Ліка побачили у вітрині магазину надзвичайну шафу. Вони вирішили її придбати, проте шафа не продавалася.
Дружина Дениса була художницею. Їй запропонували поїхати на пленер до підніжжя Карпат. Ліка не хотіла залишати чоловіка, проте Денис вмовив її поїхати.
Денис за відсутності дружини наважився розповісти правду Єлизаветі. Він запросив її додому й нагадав їй події 25-річної давності. Проте виявилося, що Ліка не поїхала з міста по дорозі вона помітила, що шафу, яка сподобалася Денисові, виставлено на продаж. Вона вирішила зробити сюрприз чоловікові Ліка купила шафу, привезла її до квартири й заховалася в ній. Денис не помітив цього, тому Ліка в шафі стала свідком розмови між її чоловіком та матір'ю. Як закінчилась ця історія, читайте самі…
Дуже цікавим є авантюрний є роман Ірен Роздобудько «Останній діамант міледі». За канву сюжету роману слугує історія Міледі з відомого роману Олександра Дюма. Але авторка, використавши історію з діамантовими підвісками, винахідливо пропонує свою версію життя знаменитої жінки, кардинально заперечуючи усі характеристики героїв французького прозаїка. Інтрига майстерно зберігається до останньої 222-ї сторінки і зацікавлений читач тут знайде всі атрибути пригодницького жанру: таємниче зникнення сестри головної героїні, зухвале викрадення геніального рукопису, вбивства, зґвалтування…
Тим, хто хоче, але дуже боїться змінити своє життя, особливо цікавим буде новий роман Ірен Роздобудьмо «Все, що я хотіла сьогодні». У цьому романі письменниця акцентує увагу на пошуку людиною власного “я” і прагненні до здійснення мрій, що були глибоко в душі, а вдало скомпонований сюжет вражає близькістю до реального життя.
Мабуть, чимало сучасних жінок можуть упізнати в головній героїні себе. Вона – молода пані Мирослава Малько, її життя “замкнено” на простих і зрозумілих речах: дім, робота, чоловік. Сьогодні Мирослава дізналася, що невиліковна хвороба осьось забере в неї життя. Героїня раптом усвідомлює, яким нудним і “правильним” воно було: навіть помірковані бажання вона весь час стримувала, “вважала себе добре вихованою, бо хотіла прожити гідне життя за класичною схемою “хорошої дівчинки”, яка згодом стане гарною дружиною, правильною матусею і милою бабцею. Таке життя не приносило їй щастя, адже всі мрії, бажання й почуття давно вкрилися товстим шаром криги, що заповнив її серце, здавалося б, назавжди. Але героїня вирішує присвятити цей день собі, зробити те, про що давно мріяла, чого завжди хотіла. У серці народжується бажання звільнитися від скутості й буденності, які оточували її довгі роки. Стоячи на подвір’ї лікарні, де їй поставили діагноз, жінка вибирає досі невідому стежку, котра веде її не до звичайної тролейбусної зупинки, а до невідомості, що має стати ключем до нового спалаху щастя в її серці. Мирослава долає страх бути собою, вона наважується на радикальні вчинки, котрі допомагають їй знову відчути запах щастя й заповнити глибоку й болючу порожнечу. Мирослава розуміє, що “кожен наш день – це ланцюжок шансів. Якщо помічаєш і використовуєш перший – на нього відразу ж нанизуються другий, третій... І все вибудовується у правильному порядку”. Треба тільки вірити… «Усе відбулося, – каже головна героїня, заплющуючи очі. – Все, що я хотіла сьогодні…»
Прикладом фантастичносимволічної манери письма є творчість Галини Пагутяк (Москалець). Її твори об’єднує прорив до вигаданого світу, потяг до містики та пошуків спасіння людської душі у жорстокому світі. Письменниця намагається зазирнути за межу людської свідомості та осмислювати пограничний стан людського буття. А недомовленість у багатьох її творах дає великий простір читацькій фантазії, спонукає до співтворчості, робить образи багатовимірними, несе в собі шарм таємничості та незбагненності.
Яскравий приклад її творчої манери книга «Захід сонця в Урожі». Уріж – це сон, примарний, чуттєвий світ, часто незрозумілий, інтуїтивний, зітканий з есхатологічних видінь і чарівних казок, зокрема, про давно померлу панну молоду сумної вроди чи панну з жовтим волоссям, яка опівночі виходить із могили, щоб зустрітися зі своїм милим — паном у чорному костюмі із блискучими ґудзиками. Бачимо, як слід весільного поїзду із панною молодою, зодягненою у старовинні строї, губиться десь край неба чи, може, на місяці. Письменниця зізнається – неспокійна душа цієї панни живе в її тілі.
Галина Пагутяк пише урізьку хроніку, хроніку душі, яка постійно пам’ятає про смерть, тому від неї віє холодом потойбічного світу. Це розповідь про Пекло, Чистилище, Рай. Читаючи твори Г. Пагутяк, шкірою відчуваєш крижаний холод потойбіччя, що світиться фосфоричним сяйвом таємниці, фатуму, надприроднього.
У творах Галини Пагутяк людина — найнеприродніша істота: справжнім життям, без звичних зовнішніх умовностей і масок, людина живе лише у снах. Саме у снах, а не в книжках відкривається й приховане знання. Тому стиль цієї письменниці можна назвати сюрреалістичним. Сновидіння, сни є основним сюжетотвірним елементом у творчості Галини Пагутяк. Це ми бачимо у її сновидній повісті «Книга снів і пробуджень».
Повість ділиться на дві частини сни і пробудження. У творі чимало персонажів міфічних (наприклад, Перевізник) і реальних: українська дівчина Оксана, яка замість іти в телятниці, конспектує «Капітал». Вона не має власного дому й сім’ї, курить «Ватру» й помре на казенному ліжку. А 80-річна Марія Титівна годує пташок. Стара пережила чоловіка, сина і навіть самий світ. Далі мала калічка Ксеня, яку мама помістила у спецзаклад, щоб та не лякала своїм каліцтвом світ, який уже давно нічим не злякаєш. Сходами вічно спускається дід. Він втік із перенаселеної квартири, в якій доки він живе, не народиться його правнук. Нарешті сама авторка, яка пише безкінечну «Книгу ночі». Основна ознака цього письма — недовіра до розуму, намагання послуговуватися знаками, зрозумілими людям різних культур і релігій. Адже розум здатний заблукати, тоді як серце — ніколи.
Наскрізне питання твору: що таке безсмертя? Одного разу оповідачка згадує відчуття безсмертя, притаманне дітям: ніхто ніколи не помре. І іншого разу вона зазначає: безсмертя взагалі не має нічого спільного із особистістю.
Філософська проблематика представлена у циклі з чотирьох есе «Душа метелика».
Есе «Небо птахів» це плин думок людини, яка вміє образно мислити, мріяти, бачити за звичайними речами їхній незвичайний зміст. Думки, на перший погляд, не завжди вибудовуються у якийсь логічний зв'язок, проте, якщо заглибитись у їх рух, можна виявити яскраво виражену тему самотності людини в сучасному світі. Твір розпочинається зі спостереження за хмарами, які нагадують пір'я птахів: «Ми не можемо складати з тих великих пір'їн і малих пір'їн птаха, як діти збирають докупи складанку... І ще якби охопити поглядом усе небо і вмістити у ньому складеного, створеного птаха Боже, яка б то була б втіха! Кожного дня інший птах сизобілий, рожевобілий, просто білий на тлі невимовно блакитної барви».
Незважаючи на те, що людина сьогодні може мати досить комфортні умови для життя, вона втратила комфорт внутрішній. У гонитві за матеріальним люди загубили щось справжнє, природне, стали надзвичайно самотніми: «Самотність можна розділити з небом птахів. Ти дивишся на нього, воно на тебе...тебе не існує, коли в тебе нікого не¬має, ніхто не пам'ятає про тебе. Як добре не бути людиною, не мати людських думок і пристрастей, бажань. Не втручатись і не сказати жодного слова іншій людині. І ніяк не називати цей свій стан. Бо все одно не знайдеш назви. Будьяка назва свідчитиме проти тебе».
Твір вирізняється відсутністю чіткої сюжетності, подієвості, проте це не заважає авторці наситити його глибоким філософським змістом, роздумами про душевний стан сучасної людини, її знеособлення, загубленість у вирі «важливих проблем».
У творі «Тінь, світло...» перед читачем постає пейзаж у день літнього сонцестояння. Спостереження за тим, що відбувається навколо, приводить до усвідомлення, що людина це частина природи, тому людям потрібно перебувати в її лоні: «Трави ще тільки цвітуть: м'ята, звіробій, рум'янок, подорожник, буркун, іванчай, молодило, івантамарія, спориш... впасти лицем у траву, дихати її подихом, відчувати, як калатає серце і душу стискає смуток».
Споглядання сонця наводить на роздуми про тимчасовість життя, про смерть: «Усе це було до мене, і все це буде після мене».
Твір «Маленький шлях не для людей...» присвячено роздумам про те, як іноді важливо вміти бачити в маленькому, непомітному велике і значуще. Героїня, спостерігаючи за життям комах, усвідомлює, що «маленький народ має свої звичаї...», і що його життя нагадує існування людей: «Ясного дня маленькі істоти метушаться, латають свої хатки, чистять нірки, пильнують, чи добре закутані дітки». Проте є й відмінності: «Як же добре, напевно, колисатися на м'якому пахучому листі! Навіть впасти не боляче, коли ти комаха і можеш на льоту прикріпитися міцною надійною павутиною... І, певно ж, вони якось спілкуються між собою... І не чинять одне одному кривди». Тому життя комах може бути зразком для людей, які бувають підступними і жорстокими. Треба бути уважними у ставленні до маленьких істот, що нас оточують, тому що «кожна наша, навіть ненавмисна, поява загрозлива і смертельно небезпечна для маленького, хоча й незліченного народу. Ми ніколи не пройдемо їхніми шляхами. Ми надто грубі й великі для цього і не повинні втручатись». Незважаючи на те, що люди набагато більші й здаються сильними, можна припустити, що й вони для когось більшого, сильнішого, розумнішого виконують роль комах. Тоді людина сприймається такою ж беззахисною, як і всі маленькі істоти. Беззахисність і самотність, штучність існування стають характерними ознаками життя сучасної людини. Тому їй треба прагнути до єднання з природою, щоб навчитися в неї справжності. Тільки це зробить людину щасливою: «Дивно бути людиною, такою чужою для всіх істотою. Хіба це щастя бути людиною? Щастя просто бути у злагоді, хай ти дерево, жабка чи цвіркун. Споглядання сонця наводить на роздуми про тимчасовість життя, про смерть: «Усе це було до мене, і все це буде після мене. Десь полягли скошені трави із запахом тліну».
В основі есе, що дало назву всьому циклу, «Душа метелика», усвідомлення трагічності і скінченності людського існування, неприродності життя людини. Спостереження за комахами, які летять на світло і гинуть, викликає думки про смерть, страх перед нею: «Яким би не було привабливим життя після життя, важко усвідомлювати, що ти стаєш абсолютно непотрібним зі своїм нерухомим закляклим тілом і мусиш розлучитися з ним назавжди».
Уміння бачити глибокий смисл у повсякденних речах допомагає пофілософськи ставитися до плину людського життя, сприймати світ у взаємозв'язку всіх його складових: «Не випадково ми стрічаємо скільки аналогій у довколишньому світі. Вони вчать нас жити і вмирати, бути потрібними або ні. Вони кличуть нас бачити у розрізненому цілісне, в цілісному розрізнене, у собі інших».
Цікавою є думка про те, що дитинство, розквіт, старість не ознаки плину часу, а стани душі, різні її іпостасі. Переважають роздуми про потребу внутрішнього спокою, душевної гармонії в цьому складному і трагічному світі: «Дуже важко жити серед людей. Вони весь час нагадують про існування часу... Він примушує нас вірити, що обов'язково треба розбиватись до крові, щоб подолати стіну і потрапити в сад. Але знайти у собі спокій, злагоду краще, ніж страждати, підкоритись законам космосу легше, ніж суспільним».
Письменниця закликає до повернення людині природного стану єдності з усім світом, внутрішнього спокою і гармонії, набуття вміння бачити в маленькому та непомітному велике і важливе, любити багатогранний світ у всій його складності та недосконалості.
У новелі письменниці «Душа метелика» подається філософськоузагальнююча картина людського життя скороминущого, ніжного, яке легко може розбитися, загинути, як метелик, що летить на світло лампи й згорає. Тому треба намагатися жити в гармонії з природою, бути відповідальним за свої вчинки та дії.
Твори Г. Пагутяк характеризуються підкресленим інтелектуалізмом (перевагою розумових чинників над емоційночуттєвими), інтертекстуальними зв’язками. Це головна стильова ознака творчості письменниці.
Сучасний жанр абсурдного реалізму яскраво виявляється у творчості Галини Тарасюк, а саме в її збірці «Ковчег для метеликів». Новели приваблюють своєю тематикою: в їх – основі сучасне «життя, як воно є», у трудах, тривогах і коханні (новела «Тікаймо Адаме, тікаймо»), народ: вкотре розорене селянство, прості люди, покалічені фронтовики, які потроху відходять у небуття (новели «У вирій», «Привіт сердечний останній», «Козацька корчма»), «маленькі люди» великого міста, неприкаяні й невлаштовані в цьому негостинному світі («Жека і Спиридон»), збідніла інтелігенція («Смерть Марата», «Ерцгерцог їде!», «Милосердний», «День скаженої парасольки», «Лексикон сороміцький»), дрібні підприємці, які не можуть вписа¬тися в дикий ринок («Театр навпроти вареничної»), українські гастарбайтери («Острів зимового мовчання», «Тіні заблудлих нащадків»), емігранти – «зовнішні і внутрішні» («Голос крові», «Сюрприз для феміністки»), найбеззахисніші жертви тотальної торговиці, що брудною хвилею захлеснула все наше життя, діти, такі, як Дімка з новели «Один на трасі», осиротіла донечка української заробітчанки з новели «Янгол з України». Досліджує письменниця і психологію «нових українців», господарів і «героїв» епохи Незалежності: успішних підприємців, високих посадовців, «патріотів» («На розломі», «Вгору стежкою, що веде вниз», «І жаль за тим, що не збулось», «Москалі йдуть!»).
Цінність цих творів полягає і в тому, що всього на кількох аркушах міститься стільки інформації не тільки про долю героя, а й про ситуацію, що спричинила таку долю, стільки емоцій, болю, любові, що ці новели варті об'ємних психологічних романних полотен.
Її герої – звичайні люди. Разом із тим ошелешує буйство фантазії й фантасмагорійний калейдоскоп подій, ситуацій, конфліктів, людських доль і характерів.
Письменниця пише трагікомедію нашого життя. Вдаючись до суворого письма, іронії чи сарказму письменниця не лише літописує, а фіксує добу такою, якою вона є.
Твори даної письменниці заслуговують на те, щоб їх читали, і щоб були визнані як серед пересічних читачів, так і серед тих осіб, що сьогодні стоять за присудженням все можливих літературних премій.
Цікавий напрям сучасної художньої прози, що поєднує в собі елементи фантастики, детективу та багато чого іншого, представляє Маріанна Малина. Її роман „Фіолетові діти”, дипломант конкурсу „Коронація слова” 2008 року, вже добре відомий українському читачеві та навіть став одним із бестселерів за підсумками року 2009. Авторка звертається до загальновідомої теми дітей індиго, про яку зараз пишуть та говорять буквально всі. Подруге, жанр містичного детективу, як назвала роман сама письменниця, відносно новий для української літератури, а отже цікавий для читачів. Елементи трилеру та звернення до теми надможливостей можуть видати роман за такий, що призначений для молодої аудиторії, спраглої динамізму та пригод. Однак психологізм та намагання осмислити серйозні проблеми суспільства однозначно вказують, що „Фіолетові діти” – це значно більше, ніж просто роман з цікавим сюжетом. Сюжет роману доволі звичний для детективу. Маємо загадкову смерть, щоденник загиблої, що ставить більше запитань, ніж дає відповідей, та людина, яка проводить власне розслідування. Однак уже з перших сторінок, коли розвиток сюжету переривається ліричними відступами, що розкривають внутрішній світ Дарини, її бачення реальності та ставлення до того незримого, що відбувається навколо та в ній самій, зрозуміло, що психологічна складова тут превалює над подієвою. Паралельно звичному сюжету – зустрічам, розмовам, поїздкам головної героїні – розгортається сюжет внутрішній, психологічний. Дарина намагається зрозуміти себе, осмислити своє місце у світі, з’ясувати, що ж то за безодня, яка так її жахає, і чому їй все згадується момент з дитинства, коли на якусь мить все здавалося правильним, а потім світ знову став звичновикривленим. Якщо простежити цей психологічний сюжет до його логічного завершення, то висновок напрошується сам по собі: безодня у нас самих, і поки ми її не спізнаємо, поки не повернемося у „точку нуль”, доти не знатимемо себе справжніх.
Фіолетові діти, за задумом авторки, і є тими, хто осягли свою внутрішню суть, змогли розвинути приховані можливості, підключитися до загальної мережі знання, енергії, вміння. Вони можуть читати думки, сугестувати, левітувати. Нагадує людей Х, чи не так? Хоча й з обмеженим набором надприродних можливостей. Однак тема фіолетових дітей, чи, радше, проблема, це тільки початок довгого ланцюжка проблем, які авторка поступово розгортає у романі.
Передусім тема фіолетових дітей поступово перетікає у тему дітей загалом. Діти – це безпосередність, свобода думок та дій, незашореність погляду на речі. Тому світ дітей протистоїть світу дорослих, „світу нудьги та ідіотських правил”. Красномовною тут є картина дитячої революції, що уявляється Дарині, повстання проти правил та знищення того прокрустового ложа. Чи ж це лише дитяча революція? Однак відповідь дорослого світу на цю „кризу” одна – „прикрутити гайки – і дитина не буде тікати від реальності! Залишиться тут і тепер у своєму закрученому стані!” А це вже не що інше, як проблема контролю, яка, без сумніву, виводить нас на проблему влади. Влади, яка нібито вершить правосуддя у світі, захищаючи своїх громадян від реальних та можливих небезпек. Звичайно, люди не готові прийняти фіолетових дітей, їх здібності викликають у них страх, шок, навіть жах. Тому так легко навісити ярлик „виродків” на тих, що так несхожі на них. Страх об’єднує людей, робить їх покірною сірою масою, яка не відчуває нічого, крім ненависті та презирства до не таких, як вони. А держава – бездушний механізм, створений для підтримки цієї глобальної системи, що завжди протистоїть окремому індивіду, Особистості.
То ж „Фіолетові діти” Маріанни Малиної – не просто бестселер із захопливим сюжетом та елементами трилеру. Це роздуми над сучасним суспільством та його подальшим розвитком. Попри всі проголошувані свободи та відкритість змінам суспільство як спільнота людей не готове до цих змін, до визнання інакшості, самодостатності, індивідуальності кожної окремої людини. А суспільство як система – це повне заперечення змін взагалі, оскільки вони загрожують зруйнувати той механізм влади, що вибудовувався століттями. І це страшніше, ніж сама можливість появи таких фіолетових дітей, якими їх змалювала письменниця.
Є ділянка на небі – між двох знаків зодіаку, цих стрілок небесного годинника – Стрільця і Скорпіона, – яка має назву Via Combusta, що перекладається з латини як «випалений шлях». Люди, народжені цієї пори, називаються змієносцями й володіють унікальними здібностями. От і хлопець на прізвище Радний, що на санскриті означає «коштовність», не усвідомлюючи цього, простує своїм випаленим шляхом, який нещадна доля щедро вимостила гострим камінням, бездонними прірвами й непролазними хащами. І гадки хлопець не має, що він — драбина, здатна відкрити людству вихід у незнані світи. От тільки коли відчиняться небесні двері, що чигає за ними на самого Радного — нове життя чи невідворотна смерть?.. Сюжет роману «Випалений шлях» (2010) сприймається як логічне продовження теми попереднього: школа, але вже вищого гатунку, такий собі законспірований коледж тільки для «дітей індиго», яких шукають по всьому світу, викрадають і проти їх волі тримають у майже концтабірних умовах, але головне, навчають: «– Дисципліна, яку ми вивчатимемо, має назву «Теоретичні засади парапсихології» (...) На своїх подальших заняттях Сигізмунда розповідала про аури, тонкі тіла, астральні польоти та ієрархію вищих світів (...) Йуги у космології індуїзму – світові віки, яких усього чотири і ряди яких послідовно проходять протягом Великого циклу». У романі безліч пригод, читати його цікаво, але це не головне. У смертельному двобої двох поколінь (я спрощую конфлікт для ясності) авторка беззастережно стала на бік дітей, співчуваючи, захищаючи, підтримуючи їх всіма доступними прозаїку засобами, в тому числі й психологічними, і саме цей фактор, у порівнянні з першим романом, найбільше спричинився до того, що доля головного героя Арсенія Радного зворушує читача. Мрійник і фантазер, заповільнений і мовчазний, розсіяний, а чи розсереджений, життя якого триває в океані внутрішнього світу – типовий інтроверт. Його дещо хворобливе самолюбство протестує і не може, або не хоче бути, як всі. Одним словом, відсторонена особа, навіть із тавром невдахи. «Я сидів просто на холодній бруківці й дивився на згарище. Розвалений під’їзд був на вигляд, як вибитий зуб. Вціліла стінка ще зберігала на собі вивернуті назовні відбитки колишнього житла... Я так спішив додому... Тепер усього, до чого я так поривався, просто не існувало в природі. Сльози застигли десь усередині, й залишився тільки гіркий клубок у горлі». Прямого шляху до центру Всесвіту нема, більше того, він, той центр, постійно переміщується. Власне, і уявлення про центр – справа творчості, результат окремішних зусиль привести у відповідність свої завдання з напрямом суспільного життя. Глибина драматизму протистояння поколінь містить у собі дві правди, котрі чинять опір одна одній, та взаємопов’язані і не можуть існувати одна без одної. Жодна не є альтернативою усій повноті й складності існування, і жодна не дає закінчених відповідей. У вічній відносності цього контрасту захований один із філософських парадоксів: фіолетові діти давно вже не діти. Таємна незгода з батьківською правдою визріває у прагнення нехай небезпечного, жахливого, але інакшого життя. Перемагає властивість, притаманна юні – ігнорування минулого, як того, що зникло, сучасного, як неприйнятного, заради майбутнього, котре для них уже реальність.
У мене в запасі ще багато міркувань і аргументів. Обмежуся прогнозом: у молодої талановитої Маріанни Малиної перспективне майбутнє, якщо ув ейфорії заслуженого успіху в нашому недосконалому світі суцільних спокус вона не втратить прагнення довершеності свого письменницького пера.
Яскрава представниця наймолодшого покоління українських письменників – Ірена Карпа. Вона пише про все, що прийде в голову: галюцинації, так звану фізіологічну філософію, матюки, сленгові та іноземні слова і т. п. Покоління молодих людей з розбитими серцями, з недовірою або зневірою у всьому, яке відчуває себе прокинутим напризволяще, і не бачить для себе жодного просвітку, для нього навіть високі почуття стають буденними речами. Бо дивиться тільки у власну душу, і, дуріючи від цього, намагається без прикрас та часто дуже хаотично описати світ, у якому живе. І серед своїх ровесників Ірена Карпа робить це чи не найяскравіше.
«Перламутрове Порно (Супермаркет самотності)» – книга Ірени Карпи, що вийшла в 2005 році у видавництві «Дуліби». Головна героїня, Катакана Клей, подорожує по таких екзотичних країнах як Індонезія та Шрі Ланка, і по більш відомих Росії, Німеччині та Україні, заїжджає в Москву, потім у Берлін та Київ. Поряд з героїнею присутні сучасні персонажі суспільства, такі як «дєвучки з Києва», «українські даїшники», «круті хлопці с Маскви», представники різних релігій: мусульмани, християни та просто атеїсти, геї з Фінляндії, наркомани, хворі на СНІД та багато інших.
Світлана Пиркало – українська письменниця, журналістка української служби БіБіСі, перекладач. У свої 26 років вона написала культовий серед вузьких кіл прогресивної української молоді роман «Зелена Маргарита», що пережив уже друге видання, цього разу з доповненням – словником українського сленгу.
На початку вересня київське видавництво «Факт» видало новий роман Світлани Пиркало «Не думай про червоне». Пaвлінa Стопудів – героїня роману «Не думай про червоне», в міру цинічна, в міру патріотична, комсомольського віку й стандартної орієнтації, хронічно одинока алкоголічка, яка блукає в Лондоні за коханим чоловіком. Її чудернацькі, як правило, на п’яну голову, пригоди та філософські роздуми «об жизні» і «об любві» зворушують, примушуючи гортати далі й далі сторінки книги.
Викликає питання назва роману. Як пояснила сама письменниця, основна тема роману – це пошуки давно втраченого кохання в чужому місті, яке поступово стає своїм. Політичний режим до цього сюжету ніяк не ліпиться. А про червоне... Героїня постійно дає собі слово не думати про чоловіка, образ якого заважає їй жити, але від цього тільки ще більше про нього думає. Так само як у цьому психологічному феномені: якщо вам сказати «не думай про червоне», то ясно, що ви будете думати саме про це. «Не думaй про червоне» мaє ще й піднaзву «Ромaн не для молодшого шкільного віку». Проте ця книжка не має чітких рамок. Вона подобається жінкам, але не є жіночим романом. Подобається молоді, але не є надто молодіжною.
Нова книга Світлани Пиркало «Кухня егоїста» – для тих, хто любить мандри та смачно попоїсти. Разом з авторкою ви об’їдете півсвіту, одночасно посмакуєте усіма можливими (й неможливими) стравами країн, які відвідаєте і, може таке статися, раптом зрозумієте, що таке земне щастя! Що таке щастя, кожен з нас розуміє посвоєму. Короткі й вічні істини людських матеріальних і духовних потреб усім відомі: здоров’я, родина, улюблена справа, успіхи, ну і звичайно, гроші. Принагідна порада нашої авторки: «Коли поїдете у Флориду на відпочинок…не забудьте три речі: бабло, бабло і бабло. Без бабла тут нічого робити». Давні греки стверджували, що хороша їжа – це головне. Сита людина, говорили вони, завжди життєрадісна і навпаки, поганий, похмурий настрій – це наслідок недоїдання, бо голодна людина погано спить і погано працює, вона легко роздратовується і дратує оточуючих, частіше хворіє і скоріше старіє. Тому Світлана Пиркало й пише: «Розмірковуючи про те, що таке щастя, я дійшла висновку, що щастя можна метафорично описати через кулінарію. Щастя – це коли ти їсиш оселедець, але отримуєш від цього задоволення, як Вася Пупкін від устриць…Життя стає все швидшим, і може статися, що за кілька років при слові «щастя» ви й будете уявляти ці півгодини наодинці з оселедцем». Авторка упевнена, що життя неможливе без радощів, а радощі – це книги, мандри, закоханість, пригоди, навіть звичайний смачний обід! Кулінарні есе, що складають книгу «Кухня егоїста» (всього 61) написані вельми апетитно, до памороків! Письменниця добре розуміється на приготуванні страв як простих, усім відомих, так і екзотичних, на кшталт сушеного крокодила чи їжака на пісному маслі. Читацьке сприйняття розпещується надміром інформації, але, дивина, не стомлюється, створюється певний настрій, який не полишає вас до кінця книги.
За стилем «Кухня егоїста» – контамінація: суміш монологічного щоденника молодої жінки (з гострим поглядом і таким самим язичком), що подорожує світом, і кулінарної книги. Зовнішній антураж, захоплення вражаючими деталями, красномовне бажання намалювати для пересічного українця світле капіталістичне майбутнє. Мова твору стереоскопічна: використовуються всі можливі варіанти, діалектизми, сленг, суржик, так званий анаколуф – засіб пожвавлення розмовної мови. Переповісти повний зміст цієї дивовижно цікавої книги неможливо. На читача чекає: розвага, захват, утіха, розрада, забава і ще багато приємностей.
Ось один із рецептів цієї книги: «Рецепт фаршированої індички для тих, у кого вистачить на неї мужності… беремо принаймні семикілограмову індичку, меншу качку і ще меншу курку. Зрізаємо м’ясо з качки й курки повністю, а на індичці лишаємо ноги й руки, чи то крила, щоб форму тримала… на курку кладемо креветочний фарш, на качку – фарш зі свинячих ковбасок, на індичку – фарш із кукурудзяного коржа. Курку – в качку, качку – в індичку. Зашиваємо й печемо в духовці при 110 градусах вісім годин. І коли ви нарешті ставите цю птицю щастя на стіл…» Цей фантастичний рецепт узято з «Американської одіссеї» Світлани Пиркало, що є продовженням «Кухні егоїста» і наразі друкується на сайті «Главред». Тому можна побажати смачного.
Молода письменниця Тетяна Малярчук – яскрава представниця жанру абсурду в сучасній українській літературі. Прикладом цього є її книга «Говорити» ( 2004), що її склали три цикли — «Голоси», «Замагурка» і «Батарея Муравйова», та книжка «Як я стала святою» скомпонували три тексти – «Комплекс Шахразади», «Ми. Колективний архетип» і «Як я стала святою». У «Комплексі Шахразади» немає власне сюжету. Але текст, що притаманно сучасній прозі, має власні події. Сам текст – це неначе екскурсія на каное, нетривалий вояж пірогою по готелю фантасмагоричних візій. Усе має бути не так, як у передбаченому, нав’язливо раціональному навколишньому повсякденні... Твори Тані Малярчук повертають українському читачеві майже забуте алегоричне мислення.
Хомин Ірина – представниця містичного напрямку в літературі. Так, роман «Сакрал» – готичний, пригодницький, містичний роман. Містична історія бере свій початок в стародавньому Єгипті, а потім події переносяться в сучасну Галичину та Карпати. У світ живих із мороку прийшла давня могутня сила, здатна відтворитися через людську особу. Багато століть назад цю силу не зміг зупинити єгипетський жрець, хоч і знав про неї все. У теперішнім часі заради клятви покійній дружині проти цієї сили бореться хранитель древніх знань, але апостолом демона виявляється талановита дівчина, яка може стати видатною художницею....
Михайло Симоненко, який у 1999 році змінив стать і обрав нове ім'я Марія Штельмах (прізвище позичено у дідуся – легендарного романтика капітана) поет і філософ, телевізійний сценарист. В романі Марії Штельмах «Два мегабайти віри, або Один сценарій одного фільму про одну зраду і одне прощення» розповідається про життя двох молодих хлопців з біблійними іменами Марк і Антоній, які прагнуть реалізувати у сучасному світі свою місію. Один із них – музикант, другий – актор. І доки вони мріють про небосхили слави й таланту, між ними зав'язується міцна дружба. І все було б добре, якби одному з них передчасно не пощастило. У своєму прагненні стати знаменитими, вони час від часу зраджують одне одного, певно, для того, щоб потім простити.
Тематика книги – авторська інтерпретація Біблії. Дія роману одночасно відображена в двох вимірах: космічнонебесному і земнореальному, час від часу перетинаючись у так званому напіввимірі, де все переплутується остаточно. Й вже незрозуміло, що відбувається насправді, а що є фантазією. У той час, як друзі з'ясовують стосунки і намагаються довести один одному власну позицію, за право Творця у різних вимірах часу відчайдушно борються Бог і диявол. Перемога дістанеться тільки одному. Тому, хто перший раз у своєму житті насмілиться зійти на Землю і померти в ім'я любові...
Окремою в сучасній жіночій прозі є тема катастрофізму, а саме його технократичного складника. Вплив техніки на повсякденне життя, на духовні і життєві цінності сучасника досліджує ряд сучасних письменниць жінок.
Так, героїня новели Людмили Тарнашинської «Анастас та Анастасія» народжує мертву дитину, і від цього вона щаслива. Чому? Коханий жінки Анастас досліджує вплив радіації на здоров’я людини, в результаті чого у їх майбутньої дитини серйозні фізичні вади. «Щастя» народити мертвуи дитину, яка через серйозні ураження не змогла б стати повноцінною людиною, навіть не з’явившись на світ живою, звучить як вирок світові, як розплата за блага: гине майбутнє, нищиться сааме призначення жінки – продовжувачки роду.
Життя героїні Людмили Тарнашинської «Ненароджена Марта» до атомного вибуху на ЧАЕС було щасливим, наповненим вірою у завтра, любов’ю до всього навколишнього. Та атомний вибух прогримів не тільки на станції, але й у душі героїні, яка опинилась перед складним моральним вибором: зберегти життя ненародженої доньки, чи позбутися її як пам’яті про коханого чоловіка, що загинув під час ліквідації аварії. Глибокий біль понівеченого материнства. Що зумовлений техногенною катастрофою, звучить у творі як пересторога: під загрозою – існування ще не народженої людини, майбутнього. Техногенна катастрофа змушує людину замислитись над справжньою ціною цивілізаційних благ, до яких так прагнуло людство впродовж свого історичного поступу. Матір ненародженої Марти потрапляє у «велику художню порожнечу, яка дедалі ширшає, заповнює собою вже й усе місто, і весь білий світ, збайдужілий до неї так само, як і вона до нього».
Процес проникнення технічних надбань у духовну сферу сучасної людини змальовує у своїй новелі «Гра у живе і мертве» Маріанна Кіяновська. «Комп’ютер не допомагає людині думати, він призвичаює її не довіряти своїй пам’яті, не покладатися на себе… До всього, чого я боюся або мала би боятися, додається щей страх, аби цілий мій штучний інтелект … не булькнув у воду». Але відмовитися від технічних надбань неможливо, незважаючи на розуміння того, що вони стають ще однією фобією людства. Таке «омашинення» навколишнього світу впливає і на внутрішній стан людини, дегуманізує, нівелює одвічні цінності, викликає нові проблеми людства. Реальність життя, у якому переважають сірі тони, лякає сучасника і штовхає його до втечі у віртуальні світи комп’ютерних інновацій, що стають штучними замінниками самого життя, стандартизують усі його сфери.
Так, проблеми, пов’язані з необмеженою технізацією життя сучасника, порушено у новелі Наталки Сняданко «Життя без батьків, або супербонус для ідеальної пари». Героїня твору Есмеральда занурюється в комп’ютерне життя щоб утекти від «набридлих проблем, від цієї щоденної сірості, однокласників, усіх цих бовдурів однолітків і недоумкуватих дорослих…». Самотня дівчинка запитує себе: «До кого піти зі своїми проблемами?». Вона бачить, що для матері багато важить робота, тому, рятуючись від проблем, вона занурюється у віртуальний світ. Героїня не може віднайти себе у реальному світі, тому уходить у світ віртуальний, де почуває себе впевненіше.

***

Цей невеликий і далеко невичерпний огляд сучасної української художньої прози покликаний дати уявлення про основні тенденції її розвитку і викликати інтерес до творчості сучасних українських письменників.

Огляд підготувала Віжічаніна Л.М.
бібліограф ХОУНБ ім. Олеся Гончара