Про українських письменників - переможців Коронації слова: відеоогляд

Про українських письменників - переможців Коронації слова: відеоогляд від 12 липня 2016 року
 

Короновані словом

«…книжки на те пишуть, щоб їх читати,
а на те читаються, щоб роздумати прочитане»
Іван Франко

Коронація слова — міжнародний літературний конкурс романів, п'єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей. Проект Тетяни та Юрія Логушів. Метою конкурсу є підтримка новітньої української культури, пошук нових імен, видання найкращих романів книжками, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п'єсами. Конкурс заснований в 1999 році як спільний проект компанії «Крафт Фудз Україна» з телеканалом «1+1» як конкурс романів та кіносценаріїв. Нині генеральним інформаційним партнером конкурсу виступає телеканал «Інтер».
З 2005 конкурс приймає також п'єси, а з 2008-го — пісенну лірику про кохання.У 2012 засновники «Коронації слова» Тетяна та Юрій Логуші заснували нову окрему премію «Золоті письменники України».
Подаватись на «Коронацію слова» можуть усі: як досвідчені письменники так і новачки. Єдине офіційне обмеження в конкурсі — твори повинні бути написані українською мовою. Неофіційні обмеження — твори, які пропагують фашизм, екстремізм, ксенофобію, шовінізм, нетерпимість на релігійному ґрунті, тощо – відхиляються відразу. В кожній номінації визначаються три найкращих твори, також є заохочувальні премії.
«Коронація слова» відкрила для широкого кола читачів понад 250 авторів, серед яких імена Ірен Роздобудько, Марини Гримич, Анни Хоми, Олександра Вільчинського, Наталки Очкур, Марини Мєдникової, Андрія Кокотюхи, Василя Шкляра та інших молодих письменників.
Результатом існування конкурсу стало видання понад 100 романів. До конкурсу зростає інтерес професійних письменників. «Я трошки ожив, бо зрозумів, що таки є нова українська література. Це перелом. Прочитав книжки, не все сприймаю, але література — є.» Так висловився письменник, член Спілки письменників України, Юрій Мушкетик про твори лауреатів конкурсу, а з ними – і про сучасне українське письменство.
Розкажу про свої улюблені, хоча фактично всі короновані книги мені особисто дуже подобаються. Вони надзвичайно різноманітні за тематикою, жанровими особливостями, мовою, але кожна з них цікава по-своєму.

А розпочати хочу з роману, який був відзначений першою премією «Коронація слова». Його події відбуваються у хронологічних межах з 1970-х років до сьогодні. А його географія – Київ, Росія, Чорногорія, Америка. А головна ідея така: велике щастя чи велика трагедія можуть початися з однієї маленької деталі – ґудзика, який так легко втратити, а потім шукати все життя.
Хочу привести декілька фраз з роману:
«... життя не має смаку, в чистому вигляді воно – як дистильована вода. Ми самі додаємо у нього солі, перцю чи цукру. Коли життя набуває смаку – серце болить сильніше…»
«…Сенс - вогник, що блимає в темряві. Запалюється несподівано й так само раптово згасає. Коли він маячить вдалині – ми рухаємося, радіємо, відчуваємо смак, прагнемо дійти до нього, вхопити, втримати. Коли він згасає – усе вмирає разом із ним...».

За романом «Ґудзик» знято фільм. А у 2015 році герої роману знову зустрілися десять років по тому у продовженні роману «Ґудзик-2».
Вперше прочитала книгу про такі відомі, але вже історичні подіі Майдану. Скільки в цій книзі правди, болю, сліз, емоцій! Автор змушує жити життям героїв. Дана книга дуже добре ілюструє, наскільки наше особисте життя і щастя залежить від подій, що відбуваються в соціумі, який іноді осіб, різних за соціальним статусом, робить абсолютно рівними. Цікавими були сюжети, повязані з перебуванням головних героїв за кордоном. Але висвітлення подій, що відбувались на майдані у 2013-2014 рр., просто заберуть ваш сон. Як часто після прочитання чергової книги Ірен Роздобудько, так особливо і цей раз висловлюю своє щире бажання побачити екранізацію даної книги.

Марію Матіос сьогодні по праву можна вважати класиком української літератури. Відомою вона стала не завдяки цій премії, адже у 2005 р. за роман «Солодка Даруся» Марія Матіос отримала Шевченківську премію.
За авторським визначенням, «…Майже ніколи не навпаки» – це сімейна сага в новелах. Віртуозне плетиво мандрівних мотивів – братовбивства, забороненої, а відтак – трагічної любові, богодухої вірності – навіює роздуми на вічні, далеко не найлегші теми гріха й спокути, любові й ненависті аж до сакраментального «бажання й обов’язку».
Загалом, після прочитання книги залишається дивний емоційний присмак: і легке спустошення від разючих перипетій сюжету, що розгортається таки у двох планах – подієвому та мотиваційно-психічному; і неймовірна насолода від стилю (це неможливо цитувати, це треба читати, проте, обережно – поетична краса мови тільки поглибить «ефект присутності» читача у творі, змусить його пережити всі пристрасті персонажів, а вони ж гіркі!). Можна довго сперечатися про міру чи надмір гуцульського колориту у творі, визначати його як психологічний трилер чи етнографічний детектив, але не можна не погодитися з тим, що «Майже ніколи не навпаки» – річ, яка не залишає байдужим, зачіпає, змушує думати і відчувати. А це, погодьтеся, уже чимало.

Одна з найкоронованіших українських письменниць – Люко Дашвар. Вона має також відзнаки «Золотий письменник України» та «Золотий автор України».
«Село не люди» — перший роман сучасної української письменниці Люко Дашвар, виданий у 2007 році видавництвом Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля». У ньому описується життя людей одного депресивного українського села. Цей любовний роман про сільську 13-літню школярку яка закохалася в дорослого, і до того ж одруженого чоловіка.
Це жахлива по-своєму історія про цілком звичайну маленьку дівчинку і її досить непросту і сумну долю.
Однак помилково вважати, що роман покликаний лише відтворити сільську реальність або переказати історію кохання. Це усе - лише солодкі вершки, під якими - гірка на смак кава...
Не менш трагічною є історія дівчини Майки з Генічеська. Жага до багатства, влади, примарного благополуччя, бажання мати більше, ніж тобі потрібно, — все це м'ясо. Потяг до нього йде з самого низу людської натури. Майка хотіла втекти від гонитви за химерним, покинути щоденний «тваринний» світ та знайти забуття. Покинутий хутір, що загубився серед лісів, — саме те, що треба. Це гарна можливість закінчити своє життя, чи, може, почати нове? Саме тут, серед щирих почуттів і давніх легенд, вона знову повірила в себе. Повірила, що можна жити не заради себе чи якоїсь примхи, а жити заради життя. Але чи надовго це? Адже потяг до м'яса неможливо заглушити, і спрага до «красивого життя», наче голод, висмоктує з тебе всі сили, вмовляє повернутися до міста і забрати те, що тобі належить.
Ось деякі цитати з роману:
«Хіба життя - боротьба? Життя - радість. Ні з ким боротися не треба. Узагалі. Тільки із собою. Себе знайти, на тому й заспокоїти, не зрадити».
«Справи й жертви без любові не мають ціни, бо їх роблять руки, розум, воля, та не серце. Від того в нас так мало радості й натхнення до життя».

«Молоко з кров'ю»
Дочка українського олігарха Олексія Ординського Руслана, 17-річна розумниця і красуня, яка ось вже 10 років не бачила батьківщину, тому що мешкала з батьками у Англії. Та раптом у неї спалахнули патріотичні почуття. Вона сказала, що хоче повернутися на рідну землю, щоб зробити для неї щось корисне. Їй було важко пояснити батькам, чому вона на це зважилася, але все ж таки вона досягає свого, і батьки відправляють її до Києва з чотирма охоронцями і грошима на покупку рідної землі. Їй пропонується земля, яка перетворилася на котеджне селище «нових українців». Але Руслана хоче землі, «оспіваної легендами»…

Жанна Куява – автор 4 романів, кожен з яких мав ту чи іншу відзнаку коронації слова.
Роман "Нічниця" для багатьох став першим знайомством з Жанною Куявою. Письменниця вміє зачаровувати словом, мовою, сюжетом. Для тих хто любить легенькі жіночі романи скажу одне - ця книга не для вас. Немає хепі-енда, але тут і не може бути інакше. Кохання на грані божевілля приречене. До чого може довести жінку страх втратити коханого, страх бути зрадженою...Така жінка небезпечна, її сила руйнівна.
Обидва романи об’єднані темою села й жіночої долі. Проте, на мій погляд, село тут – не більше ніж гарно забарвлене тло, на якому відбувається дія. Головне – це історії кохання: у «Нічниці» - Іванни-Несміяни, у «Із медом полин» - чотирьох подруг-однокласниць. Звичайні життя жінок, який є мільйони в Україні, побут, такий знайомий кожному, хто жив на селі. Звичайні – та не звичайні, бо кожна героїня опалена вогнем кохання, яке керує її вчинками, формує її долю й не дає звільнитися від тягаря фатуму.
Валя, Рита, Таня й Марія досхочу наїдаються полином – хтось більше, хтось менше, й вряди-годи куштують меду, коли життя звертає на світлу смугу. Гонорова Валя ніби й живе у злагоді й теплі з чоловіком, однак щастя – рідкісний гість у її душі, бо гонор примусив заплющити очі на справжнє кохання. У Рити ж – кохання чи не кожного дня нове, однак щастя від цього теж не більшає, бо любов тілесна не завжди може наповнити почуттями душу. «Порядна жінка» Таня, отримавши таку вистраждану дитячу любов, теж не осяяна щастям, бо гірке її материнство й подружнє життя. А за чорною вдовою Марією ходить кохання чоловіче, однак це теж не відрада для її серця, бо прагне любові божественної. Уявляєте, який серіал можна створити на основі історій цих таких щасливих і таких нещасних героїнь? Та жіноцтво аж прилипне до екранів, бо кожна з нас тримає десь далеко під сподом зовнішнього благополуччя подібні переживання й сприйматиме все, як свій власний життєпис.
Не менш крутий фільм можна було б зняти й за «Нічницею», де Іванна, не витримавши життя в стані постійного очікування Іванкової зради, теж робить свій фатальний крок. Власницькі інстинкти цих жінок, пробуджені коханням, врешті-решт віднімають у них і кохання, і душу.
Запам'яталися деякі цитати: «У морі щастя сльози – як квіти, - виразні», «Сила любові не в силі. – Сила любові в справжності»; «Тих, кого не поєднав Господь, людям не з'єднати».

Світлана Талан – українська письменниця, автор романів на гостросоціальні теми. Пише романи в жанрі «реальних історій», які їй підказує життя. Усі її твори на гостросоціальну тематику. Незмінним лишається єдине: головна героїня її книжок — жінка-українка, вольова, зворушлива, ніжна, чуттєва, яка іноді помиляється, але її завжди веде за собою любов: до чоловіка, до дітей, до батьківщини.
У 2011 році її роман «Коли ти поруч» став лауреатом на конкурсі «Коронація слова-2011» та отримав нагороду від фонду Олени Пінчук Анти-СНІД «За найкращий роман на гостросоціальну тематику». За рік було продано рекордний наклад: 80 000 примірників. За версією журналу «Фокус» і рахункової палати Світлана Талан увійшла до трійки найпопулярніших письменників України. У 2012 році роман автора «Не вурдалаки» також був відзначений на Міжнародному конкурсі «Коронація слова» і в 2013 році був виданий російською та українською мовами в Клубі. У 2013 році роман «Розколоте небо» отримав спеціальну нагороду «Вибір видавця» в конкурсі «Коронація слова-2014».

Дара Корній – теж коронована письменниця України. Перший її великий твір опублікувало видавництво Клуб сімейного дозвілля 2010 року. Це був роман «Гонихмарник», написаний в жанрі міського фентезі. Роман приніс авторці третю премію літературного конкурсу «Коронація слова» 2010 року в номінації «роман». Другий великий твір письменниці «Тому, що ти є» — «Вибір видавців» у конкурсі «Коронація слова — 2011». Він теж написаний у жанрі міського фентезі. Третій роман — «Зворотний бік світла» — це «Вибір видавців» у конкурсі «Коронація слова 2012».
Коли ви прочитаєте цю книгу, ви декілька днів ходитимете приголомшеними, а герої книги будуть вам снитися ночами. Дещо незвичний сюжет, нагальні проблеми на фоні 90-х років і кохання, яке пронизує усю книгу. Героям роману Оксані та Олександру доведеться пройти через дуже тяжкі випробування, сплітаючи та розплітаючи свої долі з іншими: батьки, діти, провінція, столиця, «революція на граніті», соціальна нерівність, різні системи цінностей, прагнення йти власним шляхом і компроміси, породжені різними обставинами… І так хочеться, щоб герої досягли свого щастя, читач закрив книжку щасливий. Так чи складеться так? Читайте самі!
Головна думка роману – ніколи не пізно щось змінити. І якщо є можливість щось змінити – треба обов′язково цим скористатись, а то шкодуватимеш усе життя…
Дуже багатий текст, що містить захопливі легенди, незвична структура, що змушує гортати сторінку за сторінкою, – усе це вирізняє роман.
Запам’яталась одна цитата: “В житті трапляються події, які перевертають твоє життя, перетворюють його, видозмінюють, якщо хочете. Коли дивишся в очі тих, кого любиш найдужче і кого щойно заледве не втратив, зачинаєш розуміти, що насправді ані гроші, ані статки не мають зовсім ніякого значення, бо крім отої всієї матеріальної блажі є щось таке, що міцно тримає людину над поверхнею землі, не даючи їй змаліти до рівня мурашиного, і те щось, очевидно, є любов, бо вона єдина, заради чого варто дихати, будувати, іноді руйнувати і, врешті, існувати….”.

Наталка Доляк – справжня фаворитка «Коронації слова». І якщо у 2011 році «Гастрабайтерські сезони» принесли письменниці один диплом у номінації «П'єси», то у 2012 році вона вже святкувала потрійну перемогу: друга премія за кіносценарій і два дипломи за романи, серед яких «Гастрабайтерки».
Колись прекрасна дружина Галина Манькович, ставши тягарем для власного сина, виїжджає за кордон, де отримує нове ім’я — Халла. Забезпечена й енергійна, але бездітна і незаякорена Наталя на чужині стає Ташею, знайшовши простір для розкриття свого джайвового характеру. Колишня спортсменка і просто красуня Лариса, не бачачи на батьківщині можливостей забезпечити нормальне життя собі, маленькому синові й мамі, вирушає на заробітки. Їй теж надають нове ім’я, ще й таке витончене: Лаура, оспівана Петраркою.
Можливо, і вас уже відвідували думки про гастарбайтерство чи навіть еміграцію. Можливо, і вам на рідній землі буває тоскно, холодно і безвихідно — бо нема на батьківщині пророка, і пророцтва здійснюються лише похмурі, і дерева колись були вищі, і вода чистіша, і люди щасливіші. І здається, що десь там, далеко, звідси не видно, — там усе інакше.
Виявляється, там дійсно все по-іншому. Але чи краще? Чи стала щаслива Халла, яка багато років прислужувала літній пані і заробила тисячі умовних одиниць? Чи знаходить себе на чужій території Лаура, котра засинає і просинається з єдиною мрією — побачити і притиснути до себе свого сина, а не чужого? Чи заспокоюється серце невгамовної Таші, яка має роботу, що її влаштовує, друзів, із якими їй весело, навіть подобу сім’ї? Вона знайшла більше, ніж втратила, але чи не зависокою ціною?
Мандруючи разом із Халлою, Ташею й Лаурою різними країнами Європи, вулицями і районами Берліна, ви побачите їх живими, неглянцевими, натуральними. Столиця Німеччини промовить до вас неочікувано м’яко, ви торкнетеся вельветових сидінь у комфортабельних вагонах убану і побачите фігури різнокольорових ведмедів. Вам (можливо, знову) захочеться сюди приїхати, але ви сто разів подумаєте: як хто — гостя, прислуга чи… Третій варіант найскладніший, найнеймовірніший, але чи такий неможливий?
Утім, над цим і над усім іншим можна і не замислюватися, а просто читати ритмічний, місцями веселий, драматичний, часом аж до трагедії прекрасний роман про те, як жити, коли жити, здається, ніяк… І не дивуйтеся, якщо, читаючи його, ви проґавите улюблений серіал, проїдете свою зупинку, забудете приготувати вечерю чи навіть запізнитеся на зустріч. Відчуття, подаровані цими сторінками, окуплять усе сповна.

Зінаїда Луценко стала відома саме завдяки отриманню другої премії на «Коронації слова» за роман «Необдумана Міловиця». У день свого весілля Міловиця одягла не квітчасту хустку, а терновий вінець, родове прокляття. Одну-єдину ніч переночувала вона з нареченим, проплакавши. Кохала іншого, тяглася до іншого, до нього й утекла, від нього народила сімох дітей. Та чи зраділи зрадниці в батьківській хаті? І чи вистачить сил пережити голодомор, війну, яких уже не відвернути? Цікаво, що у романі майже відсутня ідеологічна складова: звертаючись до суперечливих історичних подій першої половини ХХ ст., що нівечили життя персонажів, змальовуючи трагічний вплив бідності і безправності людини на її долю, авторка не виносить присуду системі,не закликає до помсти «злим людям». Навпаки, наприкінці повісті причиною нещасть родини називає те, що сама Міловиця скривдила недорікуватого Стаська і цим нібито наклала прокляття на свій рід. Безмежна українська терплячість, покірливість долі, пошук хоч якогось вияву доброти на тлі загального звиродніння – леймотив роману, що викликає співчуття й розчулення.

Тетяна Белімова – двічі «коронована» письменниця. У 2013 р. за дебютний роман «Київ. UA» авторка здобула третю премію «Коронації слова», привергнувши увагу читачів щирістю оповіді та глибиною розуміння людського серця. Прикрашена кришталем та діамантами, напакована коштовними речами золота клітка не перестає бути кліткою. Навіть якщо поневолену пташку господар возить за собою, мов оздобу, по модних вечірках і дорогих курортах, - це не дає їй свободи. Льона-Альона у шлюбі почувалася просто позбавленою глосу пташкою з підрізаними крильми, а ще й зазнавала жорсткої тиранії від свого «господаря» чоловіка-самодура. Та навіть така сумна історія може закінчитися щасливо. А точніше, поступитися місцем зовсім іншій: у якій ти комусь цікава, де тебе люблять і тобі просто хочеться жити. І початися все може в соцмережі з маленької зеленої цяточки в чаті, яка позначає твою присутність.
Роман «Вільний світ» – це сімейна сага, що розповідає про дві звичайні українські родини: одну – з Трухановго острова в Києві, другу – з мальовничого села Княжа Криниця на Черкащині. Звивисті стежки водитимуть героїв просторами України, Німеччини та Австралії. Доля матері, яка втратила дитину. Доля дружини ворога народу. Доля сироту. Батька якої забрав голод 1933-го. Доля дівчини, яка не дочекалася милого з війни і вже не зазнає жіночого щастя. Доля киян в окупованому та зруйнованому місті. Доля остарбайтера в Німеччині. Доля емігранта, що відірвався від дерева роду. Авторка намагається знайти відповідь на питання: чому українцям у ХХ столітті не судилося бути господарями на своїй землі? Чи можлива свобода в загратованому світі і де він, той кращий світ? Що дасть волю героям – тяжка праця, палке кохання чи тихе сімейне щастя? І чим тоді стане для людини її нація – прокляттям, трагедією чи джерелом внутрішньої сили й здатності опиратися чужим обставинам? Роман складався за родинними переказами, дбайливо збереженими сімейними історіями та свідченнями. Це роман-пам'ять, яка буває гіркою, болючою і просвітлено-ніжною.

О. Вільчинський «Останній герой»
Недобитий вояка розбитої армії, що воювала за незалежність своєї країни, і колишній вояка однієї з окупаційних армій в силу обставин стають товаришами й змушені спільно якось виживати... У той проміжок часу, коли закінчувалася Друга світова війна, схожа історія могла трапитися і в якійсь іншій європейській країні, але у середині 50-х років минулого століття, коли, власне, й розвивається дівя нового роману Олександндра Вільчинського «Останній герой» - це вже винятково українська історія. Бо в той час у Європі тільки в одному місці, а саме - в Західній україні, в карпатських та волинських лісах, останні партизани з Української повстанської армії вели самозречену безнадійну боротьбу. Хоча роман О. Вільчинського якби і не зовсім про це... Насамперед - це розповідь про двох справжніх чоловіків, які самі вирішують свої проблеми. авторові вдалося досить свіжо, без звичних стереотипів і в той же час з притаманним йому психологізмом та почуттям гумору розповісти свою історію.

О. Галетка «Гроші, Куба та література»
Блюстителі моральної цноти літератури здригнуться, прочитавши дебютний роман сценариста і прозаїка Олега Галетки «Гроші, Куба і література». Адже там неофіт-початківець – для когось ця фраза різатиме вухо, прозвучить вбивчо – продає найсокровенніше в житті, свій рукопис «Еклер у цукровій глазурі» за дві тисячі доларів. І все б нічого, але для Миколи цей учинок стане фатальним, призведе до «шизи», детективно-авантюрної історії, де на кін буде поставлено його життя. Перед читачем – гостросюжетний авантюрний роман. Твір, який тримає в психологічному напруженні від першої сторінки і до двісті вісімдесят третьої. Письменнику вдається утримувати інтригу і на початку, і всередині, ще й приголомшити кінцівкою. Нелінійна композиція розбиває твір на пазли, де автор-конструктор крок за кроком, абзац за абзацом, сторінку за сторінкою складає все в одну картинку. Дається взнаки сценарна підготовка О. Галетки, адже кожна частина тексту – нагадує дубль, виписану серію із фільму. Кожен умовний розділ і сам по собі пророблений та начинений спецефектами, і вплітається у романну канву, витворюючи цілісний та завершений продукт.
Дія відбувається у неозначеному автором провінційному місті, яке знаходиться під контролем бізнесмена Соломахіна. Багатий підприємець, щоб побалувати своє чадо Віолетту, купує їй готовий твір у горе-літератора Колі (перед тим була дорога машина, поні, власний магазин і т.д.), робить з неї відому на все місто письменницю. Та купання в променях слави закінчується для доці олігарха запроторенням до підвалу редактора Сурикова, котрий і просував молодий бренд серед професійного кола літераторів. Вадим – Віолеттин напівбожевільний коханець-аферист, наркоман і алкаш – марить Кубою та міфічною ідеєю побудови нового вільного суспільства, і задля цього грабує квартиру Віолетти та бере її в заложниці, а далі… Чим закінчиться диявольський план редактора і молодого «недоЧе Гевари», як розплутається цей сюжетний клубок, читач із подивом для себе відкриє, прочитавши роман «Гроші, Куба і література».
Прикметно, що у творі немає позитивного персонажа. Кожен герой є водночас антигероєм, бо страждає сексуальними й психічними розладами. Але автор не мораліст, не скептик, не оцінювач. Він, немов лікар зриває нарив, показує, що там під личиною соціальних статусів цих персонажів. Скромно, не замахуючись на достоєвщину, пан Галетка робить психологічні ескізи бізнесменів, письменників, охоронців, дівчат легкої поведінки. А на післясмак від книжки залишає і знаки оклику, і знаки запитання.
Нагадуємо, що первенець Олега Галетки народився завдяки літературному конкурсу «Коронація слова». Автор був дипломантом цього конкурсу 2007-ого, 2008-ого, і нарешті 2013-ого років. Взявши до рук пропоноване видання, споживач літератури знайде в ній навіть трішки більше, аніж вказано в передмові та анотації.

16 червня 2016 р. було названо нових переможців «Коронації слова».

Номінація "Романи"

І премія – Тетяна Пахомова "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"
ІІ премія – Юлія Кубай "Душа"
ІІІ премія – Сергій Батурин "Шизгара"

Чимало авторів рукописів, які надійшли на цьогорічний конкурс "Коронація слова", отримали спеціальні відзнаки:

Романи:

Спеціальна премія від Андрія Кокотюхи "Золотий Пістоль" за кращий гостросюжетний детектив – Ксенія Циганчук "Коли приходить темрява"
Спеціальна відзнака "Інші світи" Від Товариства Унікальних Творців (ТУТ) – Богдан Маркусь "Сила трьох"
Спеціальна відзнака від Дари Корній, Тали Владмирової "Українське сучасне фентезі" – Марина Смагіна "Волковиці"
Спеціальна відзнака "Найкращий твір про кохання" від учасниць Львівського жіночого літературного клубу – Інна Немирована "Неспокій
Спеціальна відзнака "Вибір Видавця" – Катрусяка Кулик "Лаовай"
Спеціальна відзнака "Вибір Видавця" – Ярослава Дегтярьова "Лицарі Дикого поля"
Спеціальна відзнака "Вибір Видавця" – Раїса Плотникова "Реквієм для Рози"
Спеціальна відзнака від Київського національного університету імені Тараса Шевченка – Йосип Струцюк "Подорож до Савур-могили"
Спеціальна відзнака від Київського національного університету імені Тараса Шевченка – Андрій Цінцірук "Коло Елу".

Сподіваюсь, що у дивовижному розмаїтті книг сучасної української літератури, відзначених «Коронацією слова» кожен читач, навіть найвибагливіший, знайде собі авторів та їх книги до вподоби. А «Коронації слова» бажаємо довголіття, процвітання та нових ідей!

Лілія Віжічаніна, провідний бібліограф