Крот В. Старий дім

Старий дім

…Любка!... Любка!...

Голосили і діти, і вихователі, зазираючи у кожну кімнату великого старого будинку. Цей будинок на три поверхи, колись у давнину належав заможнім людям.

Його обшарпаний вигляд нагадував красу минулих часів, що потопала в розкоші зелених гаїв, серед джерельних річок та квітучих галявин. Казкове довкілля зачаровувало співом птахів.

Щовесни розмай… і стара-стара черешня, що зростала за рогом будинку, розлогою кроною зазирала у вікна. Рясно квітуче дерево немовби розмовляло і вітало когось у вікні 3-го поверху. Та це ж Любка!... руденька дівчинка восьми років. Весна щороку розмальовувала її миловидне обличчя яскравим ластовинням, але її блакитні очі та кирпатий ніс додавали їй чарівного шарму.

Ця сонячна дитина сиділа на широкому підвіконні, обгорнувши коліна руками, і ділилася навіяними мріями зі старою черешнею… А черешня, у свою чергу, простягала до неї свою галузку з білосніжними квіточками, що рясно квітли на кожній гілці.

Любка так занурилася у свої мрії, що її уява захищала від реального світу. Так!... Це дитячий притулок. Хлоп’яки щодня докучали їй глузуванням над її зовнішнім виглядом. Любка, ховаючись від набридливих дітлахів, раптово знайшла потаємне місце… і ніхто про нього не знав.

Вона віддерла дощечку в паркані, який загороджував вхід на сходи третього поверху, де вона щодня поринала у безхмарне дитинство, в якому мама усміхалася, а тато гойдав її на гойдалці так високо, що кожного разу вона торкалася кучерявих хмарин.

І не Любка вона, а Любов…, і в неї жила непохитна віра і надія. А ми знаємо, що надії сповнюються, особливо коли в наших серцях живе віра незламна і нічого не має не можливого!

Варвара Крот, Харків