Головна Про відділ Проєкти відділу Літературне дежавю Людина професійного обов’язку і сильного духу – Володимир Михайловський

Людина професійного обов’язку і сильного духу – Володимир Михайловський

Людина професійного обов’язку і сильного духу -Володимир Михайловський

Перший на Буковині заслужений журналіст України, автор багатьох художньо-документальних книг, Володимир Михайловський народився 13 лютого 1939 року в селі Кадубівці на Заставнівщині в селянській родині. Мати, Ганна Василівна, була завідуючою дитячими яслами, а батько, Іларіон Миколайович – механіком, завідуючим майстернею місцевого колгоспу.

Помітивши хист свого сина до читання літератури, батьки всіляко підтримували та заохочували його до навчання. Після закінчення середньої школи у своєму рідному селі, 1956 року, він влаштувався на роботу електриком цукрозаводу «Хрещатик». Працював бібліотекарем у школі. Та як обдарованого громадського кореспондента, його приймають до редакції заставнівської «районки» «Прапор перемоги». Також Володимир був інструктором Заставнівського райкому комсомолу.

Бажаючи навчитись володіти словом, майбутній журналіст у 1961 році вступив до Чернівецького державного університету на філологічний факультет. Навчанню у вузі допомагав досвід, набутий під час роботи в школі та в газеті. Його творчий хист яскраво проявився уже під час навчання. З 1961 року здібний студент починає свою журналістську кар’єру, працюючи власним кореспондентом тодішньої «Радянської Буковини».

Саме ця редакція газети стає місце першої зустрічі В. Михайловського і Анатолія Добрянського. Будучи головою літературного об’єднання письменників та очолюючи письменницький клуб і літстудію в Будинку офіцерів, А. Добрянський знайомить Володимира з відомими митцями, літераторами і поетами-початківцями, підтримуючи творчу атмосферу в редакції газети та формуючи навколо неї коло митців. Пропагуючи художню літературу разом з письменницькими бригадами в Чернівецькій області, він ближче знайомить журналістів з буковинськими літераторами і такими відомими письменниками України, як Ю. Мушкетик, Ю. Збанацький, Д. Павличко. Майстри слова такої величини мали неабиякий вплив на письменницьку творчість Володимира Михайловського, який неодноразово був присутнім на їх літературних імпрезах. Михайловського та Добрянського поєднувала майже півстоліття дружба та спільність інтересів.

Пізніше, по смерті Добрянського, редактор В. Михайловський напише на сторінках відомого буковинського часопису рядки спогадів про свого друга і колегу: « …Він був непересічним. Фанатично одержимим. Не маю найменшого сумніву, що недалеко той час, коли особливо гостро відчуємо, кого втратили… Нам не вистачатиме його відвертості, коли наша доля забажає пізнати глибінь і висоту Мистецтва, Літератури, Життя…І в студентській аудиторії, і на сцені театру , й у філармонії , де не одному з нас доводилось сповнювати свою душу його уроками Слова, у яких обстоювалися Доброта, Правда, утверджувалася наша любов до України…».

Отже, по закінченні третього курсу університету, В. Михайловський три роки служить в армії, а після звільнення в запас продовжує навчання у вузі. Отримавши диплом, з головою занурюючись у життя міста та краю, стає дописувачем ще однієї чернівецької газети – «Молодий буковинець». Чернівецькі часописи стають для нього справжньою школою журналістики, а журналістика – сенсом життя.

Професія відкривала Володимиру двері у світ людських характерів, манила щодня новизною подій, не дивлячись на те, що нерідко доводилось пропускати через власну душу та серце людські проблеми, біль і гіркоту буття. Тим не менш понад 50 років В. Михайловський присвятив саме цій професії.

Цілком природньо для цієї людини було, сідаючи за чистий аркуш паперу чи за друкарську машинку, позбуватися ярма втоми та віддалятися від буденної суєти. «Журналістика вчила мене ретельно осмислювати життя. Вона стрімко манила в день прийдешній, додавала впевненості, що і в завтрашньому дневі обов’язково відкрию щось нове, досі незвідане» (з інтерв’ю).

У його журналістських матеріалах та газетних статтях йшлося не лише про буденні справи сьогодення, а й про пережите мільйонами людей у роки національно-визвольної боротьби, страшного Голодомору, у час сталінських репресій, колективізації та на фронтах Другої світової війни… Довгий час працюючи в журналістиці та спілкуючись зі свідками цих подій, він пізнавав існуючу реальність, історію краю та нашої держави. Володимир Іларіонович писав з природньою йому інтелігентністю, відстоюючи та описуючи історичні та життєві проблемні питання України.

 «… Я пишу про добрих, мужніх, трудолюбивих людей – патріотів України. Хочу, щоб вони були помітними в історії творення Української держави, аби залишився приклад для тих, хто йде за нами і прийде після нас. Я переконаний, що в засобах масової інформації потрібно підносити просвітництво», – говорив В. Михайловський. Чим і керується до сьогодні ще нещодавно очолюваний ним колектив. Журналістка Л. Черняк пригадує, як багатолітній редактор газети «Буковина» близько тридцяти років мужньо стояв на важкому редакторському посту, проводячи улюблену газету крізь політичні, економічні та житейські бурі і шторми, продовжуючи багато років звертатись до читачів газети «Буковина» як з гострим публіцистичним словом, так і з добрими та позитивними історіями про своїх краян.

Значний суспільний резонанс викликали його публікації:
«А ми тую козацькую славу збережемо!», «Хто виміряє, скільки втратила душа», «Під деревом сподівань починає всихати коріння». «Чи відаємо, що творимо», «Україна опівночі», «Велика надія людська (Відкритий лист Президенту України)», «Нація гине, здійснюючи самовбивство», «Національне під полою ночі», «На мальованому коні далеко не в'їдеш», «Правда страшніша, ніж суд», «Нам пора для України жить» та ін.

Для  нього робота в часописі була не просто виробництвом інформаційної продукції, а шляхом пошуку істини, який не кожен наважиться пройти, запевняє головний редактор газети «Буковина» А. Ісак, який продовжив справу свого попередника, очоливши після нього журналістський колектив. У спогадах про свого наставника він пише: «Володимир Михайловський писав щиро і натхненно, звертав увагу своїх колег на роботу з носіями народної культури та з представниками інтелігенції краю, оскільки черпав душевну і творчу наснагу від спілкування з такими людьми». Ці зустрічі наштовхнули журналіста на бажання невеличкі газетні статті перетворювати на своєрідні картини життя краян.

Крім публіцистичних статей він починає друкувати свої нариси, оповідання, вірші та великі прозові твори. В одній редакції з В. Михайловським працював талановитий журналіст В. Дячков, який разом із колективом редакції стає першим рецензентом поетичних творів свого колеги. У статті «Долання крутизни» він, добре знаючи творчий шлях свого керівника, пише, що він віддавна утвердився як майстер публіцистичних оповідей і нарисів. Але його завжди вабила художня таїна слова. І навіть у газетних жанрах воно набувало у нього образного звучання. Тож цілком природньо, що, свого часу сміливо спробувавши перо в суто письменницькій царині, він одразу ж вийшов за грань літературного школярства. Вірші Володимира Михайловського - по суті цілісна драма полярних настроїв:

«Ти не слізний – грізний і залізний.
І все менше в тебе доброти…
Світе незахищений і …різний,
Як тебе під сонцем вберегти?»

Перші окремі книги В. Михайловського мають документальний, журналістський характер і присвячені подіям Другої світової вій­ни: «…І перемогли смерть» (1974), спів­авт.; «Син Уралу і Карпат» (1975); «Останній позивний комісара» (1985), людям тодішнього буковинськоіго села – документальна повість «Хліб - наша доля!» (1975).

Збірка письменника «Крутизна» (1998) складена з поетичних творів, якими він розпочинав літературну діяльність, і з добірки прозових шкіців та двох оповідань. У ній Михайловський постав як поет, наділений непідробним громадянським пафосом і тонким ліричним чуттям: проникливо звучала струна болю за втратами воєнного часу та новітніми бідами. Трепетні рядки присвятив поет улюбленій донечці Марині, студентці музичного училища та поетесі, що дочасно покинула цей світ. По смерті вийшла її книжечка «Сонячні дощинки» (2005). Великою любов’ю перейняті поетичні звертання до дружини, сина, брата, до людини загалом, а ще – до природи, побаченої по-своєму. Низку віршів В. Михайловського покладено на музику композиторами І. Дердой та В. Пиндиком.

Наступна поетична збірка «Черлені міти» (2005) композиційно укладена за взірцем поперед­ньої (поезія, проза), багатша від неї жанрово у поетичній частині; є тут ще й поема «Чорна хустка» про сибірські митарства розкуркуленого буковинця і його подальшу участь у національно-визвольній боротьбі. Якщо в шкіцах – «Колосок», «Її руки», «Берізка», «Двері», «Остання сльоза» та ін., витриманих у ліричній тональності подано окремі скалочки життя, то в епічних оповіданнях, наприклад – «Дьордіха» з прозової частини збірки «Черлені міти» – розгорнуто розмаїту мозаїку буковинської дійсності XX ст., схопле­ної у дуже важливих моментах. Вони належать до кращих тво­рів, написаних прозаїками Буко­вини у 2-й пол. XX ст. поч. XXI ст. , цей період позначений для В. Михайловського виходом серії книг, якими він вписав себе насамперед до когорти найкращих українських нарисовців.  

У 2005 році після довгої перерви Володимир Михайловський перевидає свій роман «Мертвих назад не носять», який був вперше надрукований у 1998 році. На той час Володимир Іларіонович вже став відомим своїми поетичними етюдами, що увійшли до збірки «Крутизна» та іншими збірниками творів. Таким чином в творчому доробку В. Михайловського нараховується біля десятка книг. Серед них «Стоїть край села курган» та «Між страхом і любов’ю», що стала своєрідним сплавом художньої прози і публіцистики про день учорашній і нинішній.

У книзі «Між страхом і любов’ю» (2006) понад півтораста творів – це натхнений літопис сьогочасья Буковини в долях її визначних і пересічних, але героїчних і патріотичних людей. Книга є глибоким роздумом автора над прожитим та моральними цінностями людини. Видання побачило світ у двох частинах. В першій із них автор описує людей з незвичайними долями. В другій частині письменник порушує проблеми духовності та родинних стосунків, звертається до національної ідеї та патріотизму, героїзуючи тих, хто впав за волю України. Збірник, що був надрукований у місцевому видавництві «Букрек», містить сторінки історії Помаранчевої революції і розрахований на широке коло читачів. За цю книгу Володимиру Михайловському було присвоєно Міжнародну премію імені Івана Франка. У своїй статті «На бистрині доль» Степан Сапеляк, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка про це видання писав: «Автор, як і твір його, нарис, есей, стоїть в обороні творчої правди, засадничих вартостей, священних джерел супроти зухвалої словесної кон’юктури та фальші… Письменник не боїться гіркого життєвого досвіду, а сам ініціює й шукає з авторською цікавістю особистості …». Цей творчий доробок автора отримав перемогу на чернівецькому обласному конкурсі «Книга року» у 2006 році у номінації «Проза».

У «Роздумах про близьке і дороге» (збірка «На зламі») автор осмислює гіркі віхи української історії через людей, події і факти, через власне сприйняття того, що пережито на зламі двох століть ХХ-ХХІ. У передмові до цього видання літературознавець Б. Мельничук відмітивши унікальність цієї книги написав: «І ось нова нарисово-публіцистична збірка В. Михайловського «На зламі», яка в основному увібрала те, що великий трудівник пера створив за останні три роки в цьому жанрі. Майже всі вміщені в ній твори я читав свого часу в газеті «Буковина». Та, перечитуючи їх нині як редактор, пересвідчуюся, що, сполучені воєдино, вони набирають нової якості, ще більшої сили впливу. Переконуюся, продовжує науковець, що Михайловський – один із найдіяльніших нині утверджувачів української національної ідеї засобами художньо-документального слова, він достойний продовжувач традицій Юрія Федьковича, майстер блискучих нарисів – оповідань, не позбавлених завершеної фабули та єдиної сюжетної лінії… Саме ці риси забезпечують новелістичну напруженість, а відтак і високу читабельність таким речам, як «Солодкий полин», «Гіркота на самоті настояна», «У відлунні золотаревих дзвонів» та іншим, стверджує він.

Одна із останніх книг В. Михайловського «Мелодія білого смутку» (2013), яка являє собою теж сповідь автора. Працюючи над книгою, він зустрічався з героями книги, котрі пройшли крізь пекельні роки війни, важкий повоєнний час, муки вдівства і самотності, зраду, підступний режим і еміграцію, сибірські каторги і колективізацію, самопожертви і вірність нації. Найвищою мудрістю письменника і його героїв є сила духу. Своїми нарисами письменник змушує задуматись які ми є перед Всевишнім та перед своїм родом, якого коріння в українській землі, які перед Сумлінням, Пам’яттю і перед Гордістю своєю та чи достатньо вбираємо світла у ясні очі, аби не згубитися у Вічності… У книзі є розділ афоризмів (70 одиниць), а серед них вельми актуальний вислів: «Не довіряй братерству, яке зманює подати руку через позолочений капкан».

На жаль, важка серцева недуга 30 січня 2014 року неочікувано обірвала життя людини, яка була взірцем для багатьох журналістів і письменників України.

За висновками науковців, нарисово-публіцистичні доробки Володимира Михайловського – яскрава, неповторна віха на шляху художньо-документальної літератури, яка творилася і твориться нині на теренах Буковини та всієї України». Твори та книги  Володимира Іларіоновича були написані «зрілим художницьким пером» і зроблені майже в кінематографічній манері. Вони іноді були сповнені драматизму, а іноді зачаровували читача народним гумором, тому  науковці і колеги по перу Володимира Михайловського  цінували не лише як професійного журналіста, але й як досвідченого майстра Слова, письменника і поета з неповторним художнім почерком.

В. І. Михайловський – член Національних спілок письменників і журналістів України. За свою журналістську і письменницьку діяльність нагороджений літературними преміями, державними та іншими нагородами:

Заслужений журналіст України; Медаль «На славу Чернівців» (2008); Літературно-мистецька премія імені Сидора Воробкевича (2000); Премія імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності (2009); Премія імені Івана Бажанського (2001); Медаль «Будівничий України» Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка; Дипломант Міжнародного журналістського конкурсу (Чехословаччина, 1982); Літературно-мистецька премія імені Юрія Федьковича (2018); Почесна відзнака Чернівецької обласної ради «За заслуги перед Буковиною» (2019).

Твори В. Михайловського з фондів Гончарівки:

  1. Михайловський В. Зрадою не спокушений [Бажанський І.М.] / В. Михайловський // Слово Просвіти. – 2013. – № 31 (8-14 серп.). – С. 10.
  2. Михайловський В. «Просвіта» на Буковині: історія і сучасність / В. Михайловський // Слово Просвіти. – 2013. – № 17 (25 квіт.- 1 трав.). – С. 6-7
  3. Михайловський В. Син Уралу і Карпат: нарис / В. Михайловський. – Ужгород, 1975. – 80 c.
  4. Михайловський В. Унеможливити приватизацію українського духу  / В. Михайловський // Слово Просвіти. – 2013. – № 23(13-19 черв.). – С. 7.


Матеріали про життя і творчість:

  1. Корнєв Ю. Перепілка полем ходила...  : світлій пам'яті Володимира Михайловського / Ю. Корнєв, В. Краснодемський // Літературна Україна. – 2014. – № 8(20 лют.). – С. 15.
  2. Михайловський Володимир Іларіонович / Б. І. Мельничук // Енциклопедія Сучасної України
  3. Недописана книга життя... 
  4. Світла пам'ять 
  5. Володимир Михайловський – людина професійного обов’язку і сильного духу
  6. Приватна бібліотека Володимира Іларіоновича Михайловського

Матеріал підготувала О. Михайленко

Календар подій

123 4 5 67
8 9 10 11 12 1314
151617 18 19 20 21
2223 24 25262728
293031