Мультикультуралізм як політико-правовий концепт

Мультикультуралізм як політико-правовий концепт

Мультикультуралізм – це стан, процеси, погляди, політика культурно неоднорідного суспільства, орієнтовані на свободу вираження культурного досвіду, визнання культурного розмаїття. Це означає співіснування в єдиному політичному суспільстві кількох помітних культурних груп, які бажають і здатні відтворювати свою специфічну ідентичність.

У книзі «Ми всі мультикультуралісти», яка побачила світ у 1997 р., Натан Глейзер зазначив, що це поняття з’явилося 1941 року в «New York Herald Tribune books». Широкого політичного поширення ця дефініція набула у 1970-х роках, коли уряди Канади та Австралії проголосили мультикультуралізм державною концепцією розвитку.

До європейського лексикону термін увійшов лише у 1980-х роках. У контексті сучасного розуміння увага до мультикультуралізму відчутно посилилася на початку XXI ст. Точкою відліку стали виступи молоді емігрантської хвилі у 2005-2006 рр. у великих містах Франції, Німеччини, Нідерландів та інших країн Європи. Жорстокість вуличних погромів підтвердила, що політика соціалізації іноземців у сучасне європейське суспільство себе не виправдала, а європейська толерантність має певні межі.

Наприкінці 2010 р. їх окреслили лідери Німеччини, Франції та Великої Британії у своїх виступах із приводу кризи політики мультикультуралізму. Соціально-політична реальність, яку покликаний зафіксувати термін «мультикультуралізм», складна та різноманітна. Саме тому існує багато визначень мультикультуралізму, кожне з яких відображає окреме значення цього феномену. У наукових працях вітчизняних і зарубіжних дослідників не існує одностайної думки щодо розуміння і тлумачення поняття «мультикультуралізм», але переважно «мультикультуралізм» асоціюється з визнанням полікультурності, поліетнічності, поліконфесійності суспільства.

Мультикультуралізм є одним із важливих аспектів толерантності. Хоча політика мультикультуралізму і переслідує креативні, творчі цілі, однак вона містить і низку негативних явищ, серед яких найчастіше називають такі:

1) загроза національній єдності і громадянській гармонії, можливість посилення міжгрупової та міжрасової недовіри, ускладнення процесу асиміляції;

2) мультикультуралізм асоціюється з ідеологією політкоректності і практикою квотування під час прийому на роботу, у навчальні заклади тощо;

3) спрямованість політики на збереження і підтримку певних культур породжує нерівне ставлення до громадян, у такому разі ігнорується класове розшарування груп;

4) політика культурного визнання нерідко сама продукує етнокультурні меншини на вимагання з їхнього боку рівноправності. Особливо це помітно, коли відмінності акцентуються на наданні привілеїв;

5) критикуючи історію країни, можна поставити під сумнів і її реальні історичні досягнення та успіхи;

6) мультикультуралізм сприяє інституціалізації культурних відмінностей та етнізації соціальних відносин, що загрожує ліберальним цінностям, зокрема пріоритету прав людини.

На побутовому рівні мультикультуралізм часто трактується в дусі сприйняття культурного розмаїття і, відповідно, культурної свободи не лише як даності, але і як неперехідної цінності, вартої всебічної підтримки.

Такий широкий погляд на мультикультуралізм, однак, слабко узгоджується з усталеними політико-правовими підходами, закріпленими в юридичній практиці низки держав: мультикультуралізм – це не що інше, як законодавче визнання специфічних прав расових, культурних, релігійних груп та послідовне дотримання владою узаконених нормативів щодо цього. Йдеться, отже, не про ставлення до цивілізаційного й культурного розмаїття, а про заохочення й забезпечення на державному рівні найширшої культурної свободи.

Відомий філософ Н. Кирабаєв характеризує мультикультуралізм як «теорію, практику і політику неконфліктного співіснування в одному життєвому просторі багатьох різнорідних культурних груп». Вчений вважає, що мультикультуралізм утверджує повагу до розбіжностей, але при цьому не відмовляється від пошуку універсальності: «політику мультикультуралізму можна розглядати як середній шлях створення вільних цивілізаційних просторів, не руйнуючи традиційного буття етносів, сформованих історією локальних цивілізацій»

На думку О. Павлової, розвиток Європейського Союзу – яскравий приклад орієнтації саме на мультикультуралізм, а не на розбудову загальної культурної ідентичності. Адже ані держави-члени, ані окремі регіони не демонструють явної готовності до єдиної ідентичності, до повної втрати самобутності.

Учені, які не сприймають мультикультуралізм як філософську концепцію і не визнають його чинником об’єднання суспільства та засобом демократизації, висувають тезу, що жодне суспільство нині не є мультикультурним у повному розумінні цього слова. Але ж ми не можемо назвати й жодного демократичного суспільства, яке б повністю відповідало всім принципам і вимогам демократії як філософського дискурсу.

Кожна держава має визначати для себе, який обсяг нестандартних політичних і культурних прав вона може й повинна забезпечити спільнотам та їхнім представникам, які відчувають труднощі з адаптацією у країні проживання або обстоюють принципи «альтернативної» ідентичності. Виробляючи відповідну стратегію щодо групових інтересів етнічних та релігійних спільнот, вона має дбати і про всю систему механізмів, які забезпечать її реалізацію.

Отже, політика мультикультуралізму в її національних концепціях країн-лідерів Європейського Союзу не досягла своєї мети в силу багатьох причин. Головним є те, що мультикультуралізм віддзеркалив культурну логіку мультинаціонального капіталізму, який, переслідуючи корисні цілі, перетворив культурне середовище на певний товар, що має свою ціну.

Термін «мультикультуралізм», що з’явився в науковому обігу наприкінці 1980-х років, означає шанобливе ставлення більшості населення до меншин, однаковий статус різних культурних традицій, право індивіда на вибір своєї ідентичності. У мультикультурному суспільстві людина зберігає свою ідентичність попри впливи інших культур.

Аналіз основних соціально значущих компонентів культури (пізнавальних, нормативно-ціннісних, оціночних, поведінкових тощо) свідчить, що кожен індивід може належати до кількох культур, що представники меншин можуть повноцінно інтегруватися в суспільство, зберігаючи хоча б частково сукупність власних етнокультурних, психічних, ціннісних та інших специфічних національно зумовлених ознак.

У дескриптивному розумінні більшість сучасних країн мультикультурні. Наявність етнокультурної та мовної розмаїтості ще не може бути підставою для визнання суспільства мультикультурним у цілому. Для цього необхідно, щоб поряд із дескриптивними ознаками мультикультуралізму були ще й нормативні.

Нормативний аспект полягає у піклуванні держави про права, гідність і добробут усіх її громадян незалежно від їхнього етнічного, расового походження, віросповідання, мови тощо. Згідно з нормативним підходом, для сучасних суспільств докладання зусиль для сприяння матеріальному й духовному розквіту різних культурних груп, а також поваги до їх ідентичності є виправданим і необхідним.

У національній політиці Української держави, в реалізації світоглядно-виховної функції етнополітології важливе місце посідає мультикультуралізм як етнокультурний діалог. Важливим є вирішення регіональних проблем, способи аналізу і дослідження сучасних етнонаціональних процесів, засоби формування толерантного ставлення громадян один до одного, незалежно від етнічної, расової чи релігійної належності, сприяння становленню міжнаціональної злагоди в українському суспільстві.

При умовах фактично мультикультурального стану українського суспільства суттєво розширюються можливості законодавчого забезпечення соціально важливих пріоритетів охорони та захисту суспільної моралі шляхом, зокрема, формування засобами права культури толерантності, розуміння толерантності як моральнісного ідеалу модерного суспільства та їх закріплення у нормах права.

Сучасні філософи, політологи, правознавці визначають мультикультуралізм як ідеологію, політику і соціальний дискурс, що визнає правомірність і цінність культурного плюралізму, значимість розмаїття культурних форм.

Головним фактором полікультурного, фрагментованого суспільства можуть стати тільки загальнолюдські цінності, дотримання прав людини в усіх сферах життя (у тому числі й захист прав національних, мовних, політичних, релігійних меншин), а отже процес неухильної демократизації суспільства. Саме мультикультуралізм, заснований на загальнолюдських цінностях, на принципах рівноправного співіснування різних форм культурного життя, у тому числі й субкультурних форм, може стати об’єднавчою ідеологією.

Мультикультуралізм можна розглядати не тільки як концепцію, практику і політику країн іммігрантських, а й усіх сучасних полікультурних країн світу, що глобалізується, адже меншини (етнічні, мовні, релігійні, політичні тощо), як іммігрантські, так і корінні, висувають нині вимоги, в основі яких є бажання «визнання». Учені розрізняють два основні різновиди культурного розмаїття: розмаїття як результат інтеграції внаслідок розширення кордонів, культур, раніше автономних і прив’язаних до однієї території, і розмаїття як результат імміграції.

Яку б модель мультикультуралізму не брала країна за основу, базовим принципом її на практиці, у державній політиці є принцип культурної свободи, тобто надання індивідам права жити згідно з власним вибором, маючи реальну можливість оцінити й інші варіанти.

Радимо почитати:

1. Висоцька Н. Американський мультикультуралізм сьогодні: діагнози і прогнози (постконференційні враження) / Н. Висоцька // Всесвіт. – 2015. – № 5/6. – С. 280-282
2. Віхров М. Примус до злочину : Чому «етнічну злочинність» породжують не етноси, а умови, у які вони потрапляють, і що з цим робити / М. Віхров // Український тиждень. – 2018. – № 28. – С. 22-23.
3. Головатий М. Мультикультуралізм як об’єднуючий феномен країн і народів: теоретико-практичний аспект / М. Головатий // Персонал. – 2013. – № 6. – С. 24-34.
4. Грубов В. Криза політики мультикультуралізму в європейському суспільному просторі / В. Грубов // Вісник Київського Національного торговельно-економічного університету. – 2012. – № 6. – С. 104-114.
5. Дрожжина С. Мультикультуралізм: теоретичні і практичні аспекти / С. Дрожжина // Політичний менеджмент. – 2008. – № 3. – С. 96-106.
6. Калакура О. Мультикультуралізм: сутність і перспективи для України [Електронний ресурс] / О. Калакура. – Режим доступу: http://shron1.chtyvo.org.ua/Kalakura_Oleh/Multykulturalizm_sutnist_i_perspektyvy_dlia_Ukrainy.pdf (дата звернення: 04.05.2020).
7. Кирабаев Н. Культурная идентичность, плюрализм и глобализация в современном философском дискурсе [Електронний ресурс] / Н. С. Кирабаев. – Режим доступа: http://sociognosis.narod.ru/myweb8/docs/Kirabaev.htm (дата звернення: 04.05.2020).
8. Ляпіна Л. Еволюція теорії мультикультуралізму в історії сучасної соціології / Л. Ляпіна // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2016. – № 1. – С. 97-105.
9. Назаров В. Теория и практика мультикультурализма в странах Запада: [Електронный ресурс] / В. Л. Назаров. – Режим доступа: http://elar.urfu.ru/bitstream/10995/36192/1/978-5-7996-1629-8_2015.pdf (дата звернення: 04.05.2020).
10. Основні засади та шляхи формування спільної ідентичності громадян України (інформаційно-аналітичні матеріали Центру Разумкова) // Національна безпека і оборона. – 2017. – № 1/2. – С. 2-94.
11. Панкевич О. Концепт мультикультуралізму крізь призму проблеми забезпечення прав національних меншин / О. Панкевич // Право України. – 2019. – № 11. – С. 128-143.
12. Перотті А. Виступ на захист полікультурності / А. Перотті. – Львів : Кальварія, 2001. – 128 с.
13. Петриковская Е. Мультикультурализм как проблема философской антропологии / Е. Петриковская // Молодий вчений. – 2016. – № 7. – С. 476-481.
14. Підскальна О. Мультикультуралізм: політика визнання чи перерозподілу? / О. Підскальна // Вісник Львівського університету. – 2018. – № 17. – С. 58-65.
15. Підскальна О. Питання мультикультуралізму в філософських концепціях визнання / О. Підскальна // Актуальні проблеми філософії та соціології. – 2018. – № 22. – С. 128-131.
16. Розумна О. Європейський досвід політики мультикультуралізму: наслідки та прогнози / О. Розумна // Стратегічні пріоритети. – 2012. – № 1. – С. 121-125.
17. Тищенко Ю. Генезис феномену толерантності: від філософської категорії до політичного чинника у сфері міжетнічних відносин / Ю. Тищенко // Стратегічні пріоритети. – 2007. – № 4. – С. 62-68.