Невичерпна людяність і самовідданість Бориса Нечерди (1939-1998)

Невичерпна людяність і самовідданість Бориса Нечерди (1939-1998)

Видатний український поет-шестидесятник, письменник, журналіст Борис Андрійович Нечерда народився 11 липня 1939 року на Житомирщині, у селі Ярешки Андрушівського району. Його батько працював на залізниці, а мати – на цукровому заводі. У родині, крім сина було три доньки. Під час Другої світової війни сім’я евакуювалася в сибірське місто Гур’ївськ, де батько працював начальником залізничної станції. Після війни Нечерди повернулися в Ярешки. Батько продовжував працювати на залізниці. У 1947 році Борис пішов у перший клас Ярешківської семирічки. 1953 року сім’я переїхала до Олександрії на Кіровоградщині, де оселилась в шахтарському селищі Жовтневому. Протягом року Борис навчався у сьомому класі школи № 7, а після одержання батьками квартири у селищі Перемога – у школі № 10. Коли хлопець навчався в дев’ятому класі, у родині сталася біда – тяжко захворів батько. Щоб матеріально підтримати сім’ю, Борис влаштувався на роботу учнем монтажника, а ввечері відвідував школу робітничої молоді. З часом стан здоров’я батька покращився і хлопець закінчив десятирічку в денній школі із золотою медаллю.

Тяжкий матеріальний стан родини змусив юнака обрати не подальше навчання, а роботу. З вересня 1957 року він дев’ять місяців пропрацював старшим стрілочником у вантажно-транспортному управлінні тресту «Олександріявугілля».

Творча особистість поета-початківця почала формуватися на засіданнях літературного гуртка «Проба пера» при редакції олександрійської міськрайонної газети «Комуністичним шляхом». Літературний дебют Бориса відбувся у 1955 році віршем «Молодий агроном». Протягом 1955-1958 років він опублікував на шпальтах газет двадцять творів українською і російською мовами. Спочатку поет писав російською мовою, але згодом, за порадою М. Рильського, який значно вплинув на творчу долю молодого митця – перейшов на українську. 1958 року Борис Нечерда вступив до престижного вишу всесоюзного значення – Одеського інституту інженерів морського транспорту на суднобудівельний факультет. Але у травні 1960 року, у зв’язку з важким матеріальним становищем, він перевівся на вечірній факультет 2-го курсу, а в липні 1961 року полишив навчання. З того часу працював в Одесі в редакціях газет «Комсомольське плем’я», «Південь», у кіностудії художніх фільмів, одеському облтелерадіокомітеті. З 1965 року стає членом Одеської організації письменників України, працює відповідальним секретарем цієї організації.

Дебютна збірка поезій Б. Нечерди «Материк» побачила світ 1963 року у видавництві «Маяк», з чим його привітав В. Стус.

Вона була суголосною рокам «відлиги», що подарували суспільству стільки надій та ентузіазму, народили «естрадну» поезію й надовго привернули до неї увагу найширшого загалу. Збірка засвідчила прихід у літературу талановитого самобутнього поета із виразною творчою індивідуальністю. Одну з найприкметніших рис його стилю тонко помітив критик Б. Сушинський, означивши її як тяжіння до притчевої афористичності, яка послідовно і виразно простежується від першої до останньої збірки митця.  

У вірші «Материк» поет визначає основне смислове ядро поезії, покликане символічно увиразнити складність і амбівалентність духовного пошуку Людини. Опозиція Острова як «суб’єктивізованого, відстороненого, погордо самотнього «Я», і Материка як знаку розчинення в спільноті свого народу, історії, культури, своєї землі і материнської домівки стає наскрізною. У своєму духовному проростанні людина ніби розіп’ята між цими двома началами: однаково рівними потребами виокремлення, самореалізації, і розчинення – повної віддачі себе служінню людству. Втеча на Острів може бути лише тимчасовою, інакше її можна розцінити як зраду. Кожен має прагнути Материка:

«І стає важкувато
дихать,
і мене обпікає сором,
якщо ходить
між нами тихо
той, хто зрадив нам
тимчасово.
Люди,
ми караємо часто
з остраху.
Хто ми –
судді чи матері?
Поможіть же,
коли він з острова –
вплав рушає
на материк».

Символічно насичена образність, «примхливо мозаїчна композиція, оригінальний строфічний малюнок»  першої збірки зробили її помітним явищем у всеукраїнському масштабі. Критика писала, що Б. Нечерда «відкрив свій материк поезії». Після виходу книги письменник одразу ж увійшов до плеяди яскравих поетів-шістдесятників, таких як М. Вінграновський, І. Драч, Є. Гуцало, В. Симоненко та ін. У виданій 1964 року поетичній антології «День поезії» твори молодого поета постали поруч із творами класиків П. Тичини, М. Бажана, А. Малишка, В Мисика та ін.

Вірші,  співзвучні часові «шістдесятництва», знайшли як своїх прихильників так і недругів із середовища ідеологічних цензорів, тому не дивно, що вже набраний рукопис «розсипали» у видавництві, а у пресі з’являлися  звинувачення в «епатажності», «богемщині» й таке інше.

Ліричний талант поета особливо виявився в жанрі поеми («Ярешківський роман», «Фашизм», «Шевченко», «Революція», «Данте» тощо). У його творах відчувається пристрасна громадянськість, правдолюбність, що поєднуються з глибиною філософського роздуму про сутність людини, світу й всесвіту. Лексика творів насичена техніцизмами, діалектизмами, неологізмами. Суто індивідуальні мотиви творчості митця увиразнилися в наступній збірці поем «Лада» (1965).

Б. Нечерда – поет на диво сповідальний, запальний і в тій сповіді безжальний до себе:

«Позбуваюсь дрібниць,
напівнатяків модних,
обережностей – чистих...
Учорашній мій стид,
учорашній мій мотлох,
а не дасть мені спокою більш,
а не дасть!»

Збірка складається з трьох поем. Усі вони мають примхливо мозаїчну композицію, оригінальний строфічний малюнок і часті «переключання швидкостей» ритму. Охоче вдається автор до колажних прийомів, поєднуючи в тексті поезію з прозою, фрагментами документів і цитатами з фольклору. І мабуть, найпоказовішою в цьому розумінні може бути «Лада».

«Ой на горі огонь горить
А в долині трава шумить
          Мати моя – ярешківська Ганна –
          Смуток на люди виносити боялась.
По ній, як по дереву,
небезпечно і гарно
розтікатися мислям Бояна.
У долині трава шумить
А в тій траві козак лежить
                   Пашать осокори твої коло валу.
Помаранчево сонце цвіло в гарбузах.
Гойдалась колиска моя, коливалась, –
краєм торкаючи небеса.
Порубаний посічений
китайкою накриваний» («Путивль і пісня моєї матері»).

Така стилістика багатьох дратувала. Уже давно було узаконено й покрито хрестоматійним глянцем усі новації І. Драча й М. Вінграновського, а Б. Нечерда все ще фігурував у деяких статтях як поет, що ніяк не може подолати в собі хвороби літературної молодості чи не хоче ставати «респектабельним».

Проникнення, осягнення і своєрідне прагнення розпізнати сутність історії, змінності людських поколінь, неперебутність людського досвіду, включало коло філософсько-цивілізаційних осягнень поета, що знайшло відображення у збірці «Барельєфи» (1967):

«Щільніша світ. Все
менше тайн і страху.
І простота виборює
увагу,
неначе довговічний
барельєф.
Неначе довговічний
барельєф
з зображенням
безносого тирана,
вчорашній день
на сьогоденні рани
цілющу частку ясності
проллє».

Основне концептуальне поле збірок «Лада» і «Барельєфи» складає пошук та осмислення великих істин буття, таємниць душі. У них, зокрема, поет глибоко і талановито осмислює болючий духовний досвід сталінізму та його трагічних наслідків:

«А десь, в окремо взятій,
одній шостій,
од супісків казахських до колим
згулажиться умом і кістю зжовкне,
і віру строщить низка
поколінь» (поема «Данте»).

Після «Лади» і «Барельєфів» були збірки «Поезії» (1970), «Літак в краплі бурштину» (1972), «Танець під дощем» (1978), «Вежа» (1980), «Удвох із матір’ю» (1983). За духовним досвідом, і за ладом мислення Б. Нечерда був «шістдесятником», який не був серед них законодавцем мод, він мав свій шлях, свою творчу автономію та не загубився в цьому талановитому поколінні. Поет жадібно шукає в собі точку душевної рівноваги і не знаходить її. З гулом, гуркотом і скреготом летить крізь душу його ліричного героя тривожна епоха, в якій так важко відшукати острівець спокою й тиші, прихисток од тривог. Його поетичний світ вельми залюднений. На кожному кроці – обличчя... Тут і спрацьована сільська жінка, і бідовий таксист, морський еколог і міліціонер, сержант і йог, кіношник і здекласований елемент. Тут дуже багато жінок, починаючи від задумливої й небагатослівної матері й закінчуючи загадковою грузинкою у білому светрі.

Образ матері з'являється у віршах і поемах всіх періодів. Завжди наїжачений на слова чийогось докору, постійно готовий до рішучої відсічі на чиєсь повчання, навіть до нищівних глузів з приводу набридливого менторства, ліричний герой поеми Б. Нечерди «Удвох із матір'ю» (1983) розкривається душею назустріч м'якому маминому докорові й вслухається в те відлуння, яке викликають у ньому її слова:

«Сміюсь і плачу на додачу.
Кришу тремтячі сірники.
Якщо в собі чого й не втрачу —
єдино
мамі
завдяки.
І вільно сльози віділлються.
Знайдеться в тому свій резон,
Отак живу – в осерді людства –
удвох із матір'ю,
разом».

Нерідко в його віршах (70 – поч. 80-х рр.) з'являється дивовижно екзотичний матеріал («Овеха майстрада», «Велогонка у Римі», «Заратустра» та ін.), що пояснюється, зокрема, намаганням сказати щось про дійсність, оперуючи фактами з життя інших країн.

І ось виходять збірки «Поезії» (1984), «Лірика» (1989), «Вибране» (1991). Всього за життя Борис Андрійович випустив 12 збірок поезії. За двадцять вісім років після дебюту – це не так багато. Вони  відкрили літературному світові поета думки, сміливого експериментатора як у системі мислення, так і в передачі його на папері. Його поетичне слово стало на захист української мови, культури, національної духовності. Він не сприймав пануючих у тогочасному радянському суспільстві поглядів, його внутрішня позиція не збігалася з офіційною і розходилась із жорстоким часом. Тому й з’явилися розносні статті. Особливо упереджено ставилися до нього київські видавництва, столичні журнали та комітет по цензурі, які  вчинили справжній погром над верстками його книг. Цензура придивлялася до кожного твору, незважаючи на те, що збірки містили передмови та післямови авторитетних літераторів.

Двадцять років поета не друкували в столичних журналах. Лише раз він пробився на сторінки журналу «Вітчизна», та тричі його вірші з’являлися у «Літературній України». Серед причин такої упередженості була регулярна поява віршів Б. Нечерди на сторінках антологій, що вийшли в низці країн Європи, в США та Канаді в підтримку дисидентського руху в Україні.

Ще однією з причин такої пильності радянської влади були стосунки поета з Василем Стусом, художницею Аллою Горською, до кола його друзів входили Іван Світличний, Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд. Взірцем і вершиною непокори народу, духовного опору, вічної боротьби нації за свою свободу для Б. Нечерди був Т. Г.  Шевченко.

І тільки покоління молодих, що з'явилося на зламі 70-80-х рр., відвернуло від нього увагу. Критики залишили його  в спокої, та й зовсім забули, що було одним з радянських способів знищення творчої особистості. Настали часи поневірянь, самотності, зневіри. У віршах під маркою стриманості відчувається погано прихований відчай і передчуття останньої межі…:

«Переслідує
назирці хорт.
Тож і ви
покладіться на чудо.
І чиніть, хто до
чого охоч, – 
хоч під ліжком у
мене ночуйте.
Тільки спершу –
для блага свого ж –
мені душу знечульте…».

Як людина, Борис Андрійович цінував у житті порядність та душевну теплоту. Уособленням чесності, вірності, людської безкорисливості для нього були батьки. Він обожнював матір. Визнавав, що саме з неї писав всіх жінок у своїх творах. Дуже любив свою малу Батьківщину. За першої ж можливості, як на крилах летів у рідні місця. Так, у поемі «Ярешківський роман» з дотепністю розкрито риси саме українського характеру:

«Громада тим часом гостинці зносила до сільради,
А тамечки непідкупно й чинився жаркий відбір.
          «Макітра сметани? Скисне…»
«Ой, людоньки, що ж це буде?!»
«Картоплю – долой! І тюльку…
А це що у вас туге?..
Бабусю, вінок цибулі?!
Та що там, нема цибулі!
А чий то клунок шинки?..
Та схаменіться ж, гей!!!»
          Лишили три паляниці, кожна як та пір’їна,
кошик ясних антонівок, меду чотири горшки,
на вірному місці в кузові вмостили добре барило,
окремо – в півнях і калині – вишивані рушники».

Борис Нечерда був талановитою людиною. Він захоплювався образотворчим мистецтвом, зокрема, графікою. Графічне оформлення більшості його книг виконані самим автором. Займався поет і різьбленням по дереву. У будинку Спілки письменників висіло його панно «Письменник –  той же Прометей». Воно – як заповіт поета. Багато сил Б. Нечерда приділяв вихованню молодих літераторів. Входив до складу редколегії альманаху «Горизонт».

У 1998 році, передчасно, у віці 58 років, поет пішов з життя. Він встиг написати свою «Останню книгу» і усім простив: «Уздоров їх, Господи, хай живуть. Довго».  Таку назву книжці він дав сам. За цю збірку в березні 2000 року Борису Андрійовичу Нечерді було посмертно присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка в області літератури.

Велич його поезії в тому, що вона приводить до духовного очищення, гранично відверта, сповнена самотності, трагічна…

«Серед  зими  дістати  лижі, 
морок  позбутись  взагалі 
і  натщесерце  слухать  в  лісі 
високу  мову  снігурів,

і  вже  не  згадувать  обідні 
бучних  чиїхось  роковин –   
аби  лише  дерева  білі 
сміялись  в  білі  рукави,

аби  лише  не  знаком  дурня 
різнилась  тиша  лісова, 
і  стовпчик  світла  на  котурнах 
стояв  і  снігом  ласував.

І  наодинці,  по  метілі, 
зайтись  нестидними  слізьми 
над  півдитячим  примітивом 
малюнків  тихої  зими...

Дійти  узлісся,  як  порога 
у  людний  світ  добра  і  зла, 
і  в  глупім  полі  ненароком 
вгадати  контури  села,

 

і  хутко  братися  за  розум:
своє  «добридень»  і  «щасти»! 
як  оберемок  дров  з  морозу, 
до  хати  крайньої  внести,

 

глядіти  в  стелю – в  небо хати, 
а  бачить  інші  небеса, 
коли  й  лишилось  небагато:
сміятись,  плакать  і  писать...

Та  беззахисним  на  ослоні 
мовчати  з  думкою  про  хліб, 
зловить  себе  на  чеснім  слові, 
як  інших  ловиш  на  брехні...

Вертаєш  виспраглим 
додому.  у  снігопад,
серед  зими, 
і  снігурі  летять  додолу...»  (Снігурі)

З болем і з жалем висловлював поет свою любов до України, але він вірив у духовне воскресіння свого народу:

«І ще нічого не втрачено
Сестро моя Україно,
Бо ж із байстряти можуть –
Переможуть бути люди».

І  останній заповіт Бориса Нечерди із «Останньої книги»:

«… і прошу громаду: до титла
Долюбити мою вітчизну,
Як звідти я сам не могтиму».

У 2004 році у видавництві «Маяк», де поет в основному друкував свої твори, вийшло друком «Вибране» Б. Нечерди.

До збірки увійшли кращі поезії, поеми, сонети та роман «Вересень, жовтень, листопад», написаний  у модному для 1960-70 рр. лірико-романтизованому стилі, на біографічному матеріалі. У передмові до видання відомий критик і літературознавець М. Слабошпицький зазначив: «Вже від перших літературних кроків Нечерда показав себе як поет, у котрого важко рубрикувати твори на так звану громадянську, інтимну й пейзажну лірику. В нього, здається, все дуже особисте: природа, соціальний клімат, інтимні почуття - тісно пов’язані, переплетені між собою, і виокремити з його віршів «чисті» тематичні острови буває просто неможливо…».  Він завжди «пильнував душу». Тому зі спокійною совістю міг озирнутися назад і без почуття ніяковості дивитися вперед:

«З безмежжя віддалених літ –
без нашого дозволу і згоди –
ще скажуть про наше сьогодні:
інакше було на землі.
Так мовлять про наші часи
і про перемоги придивні,
здобуті ціною сльози
народу і одної дитини …

.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

Благаю: прожиті літа
не плутай із блиском дешевим.
А те, що зоветься душею,
пильнуй до пуття, мов ліхтар».

Неповторний світ поета з його особистими і суспільними болями та тривогами, самобутні художні відкриття та утвердження нових напрямків у поезії – характерні особливості творчого доробку Б. Нечерди.

Однією із провідних тем у творчості поета стала тема урбаністична. «Міський темпоритм присутній уже в перших його публікаціях і в подальшому тільки нарощував оберти. Одеса з її романтичним колоритом, морем, платанами, мальовничим маєвом прапорів на чужоземних суднах у знаменитому порту, дюком Рішельє на Приморському бульварі та іншими дивами – плідно позначилися на поетиці Нечерди» (В. Саєнко).  Художня візія Одеси, вочевидь, своєрідно компенсувала ту духовну порожнечу, яку в творчій ізоляції переживав поет, гармонізувала його стосунки зі світом, наснажувала. Він свіжо й оригінально відобразив культурні топоси Одеси, пластично показував неповторний колорит цього міста. Очевидно, вплив Одеси на його творчість не був однозначним, так само, як неоднозначний образ Одеси в його поезії. Поет психологічно більше тяжів до села, ностальгуючи за своєю поліською батьківщиною. Однак і південне місто прийняв та привітав, вишукуючи в ньому неповторні образи та яскраві деталі. Б. Нечерда умів грайливо-іронічно обігрувати такі образи, як у невеликому вірші-зарисовці «Дуже тепле море», що походить із раннього періоду, 1960-х років та увійшов до «Вибраного» (1991):

«біжать крабенята з мисками,
семеро ставрид з ложками
та ще й ми з дідом –
варить кисіль медуза! –
(таке море тепле)».

Та й сам письменник, не будучи одеситом із походження, багато чого перейняв від міста і його автохтонів. І в характері, і у звичках, і у властивому «хуліганстві», про яке зазвичай згадують автори споминів, можна вбачати відгомін одеської локальної культури, що завжди відзначалася гумором, іронією, позірною легковажністю та ігноруванням штучної патетики й надмірного офіціозу.

Крім поетичних творів перу митця належить повісті та романи. Як твердив сам автор, він «прозу писав давно».

У 1975 році в «Комсомольській іскрі» було опубліковано документальну повість «Полум’яні сорокові», яка об’єднує нариси про героїв оборони Одеси. Вступна стаття має аналогічний до назви заголовок. Документальна повість дає панорамну картину героїчних дій подвижників війни, в яку вписано долю вихідців з Одещини, котрі воювали на різних фронтах, і бої на теренах південного краю України, на підступах до Одеси й на Чорному морі. В ній йдеться про З. Я. Березняка, котрий вижив, усупереч тяжкому пораненню, хоч і втратив зір, але став доцентом Одеського державного університету, виховував нові кадри спеціалістів і науковців; про розвідників; солдатів і офіцерів; залізничників, які поставляли снаряди Сталінградському фронту; про учасників блокади Ленінграда; про льотчиків-винищувачів; про медичну сестру на фронті; про матросів; про винаходи морських офіцерів; про Корсунь-Шевченківську битву як Сталінград на Дніпрі; про кінооператора, прізвище якого невідоме; письменника Я. П. Сікорського; про штурмовий десант; про бої на Будапештському плацдармі та багато інших епізодів Великої війни.

На початку вісімдесятих років XX ст. в газеті «Знамя коммунизма» вперше оприлюднена повість «Оксамитовий сезон» (1985). І це був єдиний раз, хоча вона характеризується читабельністю й одеським колоритом, цікавим у загальноукраїнському контексті. Переклад російською мовою зробила друга дружина письменника, О. Данилова.  Повість можна розглядати як перший варіант детективу. На основі «Оксамитового сезону» постав роман «Смерть кур’єра». У повісті «Оксамитовий сезон», у романах «Смерть кур’єра» і «Квадро» Б. Нечерда знов віддав данину своєму улюбленому місту – Одесі.

Гостросюжетний роман «Смерть кур’єра» (1991) створено на одеському матеріалі, «списано» з одеських прототипів, серед яких особливе місце посідає постать відомого художника Юрія Коваленка. Конфліктобудова роману зіткана з шести агональних кіл. Кожне з них вияскравлює образну систему твору, сприяючи оприлюдненню внутрішнього світу людини в буремні і страшні, криміногенні 1990-ті роки XXст., що далися взнаки як одна зі сторінок історії України – своєрідного чорного «присмерку Європи». Це роман про витоки злочинних проявів серед молоді. Центральним персонажем твору є Георгій Анастасович Харитос, який є основою зародження конфліктів та перипетій, рушійною силою всіх подій і вчинків, що охопили своєрідним колом життєві погляди та стежки різних людей, призвели у кінцевому результаті до смерті та трансформації і покручення доль тих, хто безпосередньо чи опосередковано мав відношення до долі цієї людини. У романі показано, якої сили набуває вплив рецидивістів, збутників наркотиків на юнаків та дівчат. Зло породжує зло, порушник закону, як правило, із плином часу сам стає жертвою вовчих законів свого світу.

Вершиною прозової творчості письменника є роман-прозріння, роман-передбачення «Квадро», який не був виданий окремо, але був опублікований в альманаху «Сучасність» (1995).  

Це філософський постмодерний роман, втілений у гостросюжетну форму. Дуже цікава альтернатива того, як можна бачити Одесу. Тут не туристична літня Одеса з пляжем і морем, а тільки мерзлота і смерть! Одеса апокаліптична, в якій з незрозумілих причин немає жінок. Центр Одеси постає відокремленим островом, відрубним - без засобів комунікації, без тепла і світла. Залізобетонні конструкції, воєнні склади, суцільне зледеніння, все це натякає на те, що зброя – одна з найважливіших складових життя сучасних людей, – спотворює їх свідомість. Тому включається в дію символічно навантажений образ зграї вовків, що окуповує територію міста.

Зображення зимового (льодовикового) періоду, що, за словами героїв роману, триває вже протягом довгого часу, автор розкриває зледеніння живого світу, зчерствіння та згрубілості людини, яка досягненнями такої цивілізації, котра переросла у техногенну катастрофу, згубила природу й остаточно занапащує себе і все живе навколо. Чорнобильські алюзії сприймаються конкретно і чітко вирізьбленими на тлі трагічної історії країни.

Головні герої роману – Полковник Без і п’ятірка його супутників та антагоністів – тяжіють до ключових, стратегічних позицій. А епізодичні персонажі, другорядні постаті виступають у ролі статистів у різноманітних місцях дії – Юнак, Чоловік, Незнайомець. Герої «Квадро» вибираються з мертвої зони відчуження до центру Міста, в якому люди святкують вічний карнавал. Міський простір, на фоні одвічної за тривалістю зими, льодовикового періоду і туману, дає можливість автору показати настрій персонажів, їхні психологічні стани – розгубленість, з одного боку, та душевна черствість, з іншого.

Роман «Кредо» має ознаки притчі: апеляція до позачасового характеру вічних проблем, філософський характер їх обґрунтування, широке використання біблійного інтертексту, моральна настанова, афористичність мови, узагальненість та метафоричність естетичного мислення. Водночас твір містить характерні риси пригодницького, детективного жанру, хоч і не ґрунтується на детективній фабулі. У тексті залучені ліричні мініатюри, есеї, памфлетні елементи. Постмодерністська манера письма Б. Нечерди проявляється через інтертекстуальність, образи-архетипи, у поданні твору як своєрідного художнього коду, що потребує розшифрування через багатозначність символів та поєднання метафор і асоціацій.

В. Гаранін наголошує, що Б. Нечерда «наблизився <…> до вищих екзистенційних вершин, що могло подарувати нам у подальшому небачені досі потужні вулканічні виверження». По-справжньому вулканічні виверження мають місце в піднятому з архівів Одеського літературного музею філософському романі «Священний мрець», який за силою звучання екзистенційної проблематики і логікою прощання зі світом дорівнює «Останній книзі». Роман опублікован 2009 року у збірнику «Дом князя Гагарина».

Отже, прозова творчість письменника – яскравий феномен, що посутньо вирізняється своєю художньою палітрою і символікою, специфікою системи організації творів, духовною вагою ідей, котрі проросли з культурного ґрунту шістдесятництва.

Твори Б. Нечерди перекладені різними мовами світу: російською, болгарською, німецькою, румунською, угорською та ін.

2000 року Ліга українських меценатів, редакція журналу «Київ» та Одеська організація НСПУ запровадили всеукраїнську літературну премію імені Бориса Нечерди. Журі присуджує її за самобутні художні відкриття й утвердження нових напрямків в українській поезії.

Борис Нечерда – перший серед літераторів Одеси лауреат обласної премії Едуарда Багрицького, він є лауреатом премії редакції газети «Вечерняя Одесса» («Люди діла»).

30 травня 2010 року в Олександрії на будівлі загальноосвітнього навчального закладу № 10 було встановлено меморіальну дошку випускнику школи, видатному українському поету-шістдесятнику Борису Андрійовичу Нечерді. 2016 року на його честь названо вулицю.

У день 225-ї річниці заснування Одеси Алея Зірок поповнилася шістьма новими іменами відомих діячів мистецтва, які прославили місто, серед яких ім’я Б. Нечерди.

 

Твори Б. Нечерди:

1. Нечерда Б. Барельефи: поезії / Б. Нечерда.  – Одеса, 1967. – 120 c.
2. Нечерда Б. Вежа: вірші та поема / Б. Нечерда. – Одеса, 1980. – 71 c.
3. Нечерда Б. Вибране: поезії / Б. Нечерда. – Київ, 1991. – 428 с.
4. Нечерда Б. Вибрані твори: [поезія, проза] / Б. Нечерда. – Одеса, 2004. – 605 с.
5. Нечерда Б. Кредо : роман / Б. Нечерда // Сучасність. – 1995. – № 11. – С. 9–60 ; № 12.
6. Нечерда Б. Літак у краплі бурштину: вірші і поема-казка / Б. Нечерда. – Одеса, 1972. – 155 c.
7. Нечерда Б. Поезії / Б. Нечерда. – Київ, 1984. – 148 с.
8. Нечерда Б. Седло для кентавра: стихотворения, поэмы : пер. с укр. / Б. Нечерда. – Москва, 1986. – 102 c.
9. Нечерда Б. Снігурі (Білий естамп) : [вірші] / Б. Нечерда // Слово Просвіти. – 2013. – № 10 (7–13 берез.). – С. 8–9.
10. Нечерда Б. У двох із матер'ю: поеми / Б. Нечерда. – Одеса, 1977. – 191 c.

 

Матеріали про життя та творчість Б. Нечерди:

1. Андрухович Ю. Наприкінці недольоту / Ю. Андрухович // День. – 1999. – № 33 (23 лют.).
2. Базилевський В. Борис Нечерда (1939-1998). Саміший із найсаміших / В. Базилевський // Слово Просвіти. – 2013. – № 10 (7–13 берез.). – С. 8–9.
3. Бондаренко С. «Я жив як міг, я не лукавив ...» / С. Бондаренко // Літературна Україна. – 2011. – № 29 (04 серп.). – С. 5.
4. Громова В. «Лада» - моя постійна любов...» / В. Громова // Жовтень. –  1966. –  № 8.
5. Ільницький М. Простота барельєфа / М. Ільницький // Жовтень. – 1968.  – № 3.
6. Корінь А. Він нам віддав запаси внутрішнього світла : до 80-ліття Бориса Нечерди / А. Корінь // Літературна Україна. – 2019. – № 27/28 (3 серп.). – С. 7.
7. Лауреати Національної премії України ім. Тараса Шевченка 1999 р. // Слово і час. – 2000. – № 3. – С. 4.
8. Логвиненко О. Самотність, помножена на свободу : Творчість українського поета Бориса Нечерди / О. Логвиненко // Літературна Україна. – 2004. – 25 листоп. – С. 7: портр.
9. Малиновська М. Дорога на материк / М. Малиновська // Нечерда Б. Поезії / Б. Нечерда. – Київ, 1970.
10. Нечерда Борис Андрійович // Шевченківська енциклопедія: у 6 т. – Т.4: М–Па / Гол. ред. М. Жулинський. – Київ, 2013. – С. 546.
11. Поліщук Я. Поезія Бориса Нечерди: невписуваність у літературний канон / Я. Поліщук // Слово і час. – 2017. – №  10. – С. 31–40.
12. Прісовський Є. Складності й суперечності пошуку / Є. Прісовський // Вітчизна. – 1979. – № 6.
13. Слабошпицький М. Автопортрет в мінливому інтер'єрі / М. Слабошпицький // Нечерда Б. Вибране / Б. Нечерда. – Київ, 1991.
14. Слабошпицький М. З пам'яті дзеркала. «Я жив як міг, а не лукавив ...». Борис Нечерда : розд. з кн. / М. Слабошпицький // Київ. –  2019. –  № 7/8. –  С. 21–53.
15. Цехмейструк М. «Хто замість крапки ставить кому…» / М. Цехмейструк // Слово і час. – 2009. – № 6. – С. 116–117.

***

1. Гершкович М. Згадаймо Бориса Нечерду : Суб’єктивні нотатки з нагоди сумного ювілею  URL:http://www.knpu.gov.ua/content/zgadaimo-borisa-necherdu(дата звернення: 12.07.2024).
2. Саєнко В. «Осіння» проза Бориса Нечерди: роман «Квадро»  URL:https://synopsis.kubg.edu.ua/index.php/synopsis/article/view/546/445 (дата звернення: 11.07.2024).
3. Саєнко В. Міфологема міста у романі «Квадро» Бориса Нечерди  URL:http://old.burago.com.ua/attachments/article/50/107.pdf (дата звернення: 11.07.2024).
4. Саєнко В. «Ярешківський одесит, або Мамай без коня»: творчість Бориса Нечерди (критико-літературознавчий дискурс)  URL: https://dspace.onu.edu.ua/server/api/core/bitstreams/9c0c0e01-da0d-4732-b8e5-7ae4586b1c49/content  (дата звернення: 11.07.2024).

 

Матеріал підготувала О. Михайленко