Головна Про відділ Проєкти відділу Літературне дежавю "Письменник честі" - Михайло Михайлович Могилянський (1873-1942)

"Письменник честі" - Михайло Михайлович Могилянський (1873-1942)

«Письменник честі» - Михайло Михайлович Могилянський
(1873-1942)

Михайло Михайлович Могилянський – український літературний критик, публіцист, письменник, літературознавець, науковий співробітник ВУАН і керівник Комісії для складання біографічного словника. Михайло Михайлович народився в Чернігові 22 листопада (4 грудня) 1873 року.

Батько письменника, Михайло Якович, займався юридичною практикою. Він закінчив юридичний факультет Університету Св. Володимира у Києві. Обіймав посаду товариша голови карної палати Чернігівського окружного суду.

Його мати, Марія Миколаївна (Максимович) була освіченою, культурною жінкою. Вона закінчила Левашовський пансіон у Києві з відзнакою, та класи Фундуклеївської гімназії. По смерті батька (24.08.1894) родина переїхала до Петербурга. На початку XX ст. Марія Миколаївна працювала секретарем у Петербурзькому видавництві М. В. Пирожкова, що друкувало прогресивних російських і українських авторів. Перша книжка Михайла Михайловича («Оповідання», 1916) побачила світ у Петербурзі саме завдяки їй. Померла М. М. Могилянська 14 липня 1918 р.

Михайло Михайлович мав двох братів і сестру. Старший брат Могилянського - Микола був відомим українським та російським антропологом, етнографом, музеєзнавцем, молодший – Петро, – відомим у Петербурзі адвокатом.

У 1892 році Михайло закінчив класичну гімназію у Чернігові, брав участь у створенні нелегальної бібліотеки гімназистів і семінаристів. Частина книг із українського відділу бібліотеки зберігалася в будинку Могилянських. На ім'я юнака була передплачена газета «Народ», що видавалася в Галичині за участю М. Драгоманова. Це були дуже ризиковані кроки з боку гімназиста. Цього ж року він став студентом юридичного факультету Санкт-Петербурзького Імператорського університету. Брав участь у роботі марксистських гуртків. У травні 1899 року його заарештували і  кілька місяців утримували у в’язниці «Хрести». Потім вислали під 3-х-річний гласний нагляд поліції у Чернігів. Для отримання свідоцтва про завершення університету, у березні 1900 року, за допомогою матері, Михайло отримав дозвіл від Міністерства народної освіти та Департаменту поліції прибути до Петербурга для складання іспиту з богослов'я. По дорозі він завітав до Пскова, де завдяки своєму приятелю М.М. Лохову-Ольхіну познайомився з В.І. Ульяновим (Леніним). За дорученням останнього, повертаючись до Чернігова, заїхав до Полтави, де зустрівся з В.П. Ногіним та Ю.О. Мартовим (Цедербаумом) та передав йому листа. Наслідком цих подій був новий арешт.

Навесні 1903 М. Могилянський склав у Новоросійському університеті решту державних іспитів. Як адвокат брав участь у великих «аграрних»  та політичних процесах у Києві, Вінниці, Глухові, Чернігові, Петербурзі. Був захисником у «погромних» процесах у Кишиневі. З 1904 по 1917 рр. він – гласний Городнянського повітового земського зібрання. У 1913 році земськими зборами був обраний на посаду мирового судді в Городні. З 1918 по 1920 – займав посади секретаря кооперативного відділу раднаргоспу у Чернігові, голови літературного комітету відділу народної освіти та голови Чернігівського українського видавництва «Сіверянська думка». Брав участь у роботі Чернігівської губернської вченої архівної комісії.

Після 1920 року М. Могилянський більше не повертався до адвокатської діяльності. У 1925 році виступав з доповідями про Драгоманова, Куліша, Шевченка, Коцюбинського, був активним рецензентом Нових видань у журналах «Життя і Революція» і «Червоний Шлях», автором надрукованих цього ж року в «Життя і Революція» статей «До проблеми розуміння художнього твору» і голосу в дискусії про метод в літературознавстві «Література як соціальний факт і як соціальний фактор», автором розвідки «Процес творчості  М. М. Коцюбинського» (ЗІФВ, 1926) та ін. Брав активну участь у літературній дискусії 1925-1928 рр. Як літературознавець виступав під псевдонімом Петро П. Чубський і надрукував статті «Куліш і Шевченко» (у збірці «Пантелеймон Куліш» (К.,1927), «Вихід П. О. Куліша з російського підданства та поворот до російського підданства»(ЗІФВ, 1927); «До питання про джерела ІІ частини «Fata morgana» М. М. Коцюбинського» (ЗІФВ, 1928), «Кохання в житті Шевченка та Куліша» (3ІФВ, 1929) й ін.

Трагічно склалася життєва доля Михайла Могилянського. Маючи талановитих дітей, він не відчув батьківської гордості від їх розквітлої літературної творчості. Ладя Могилянська та на два роки молодший за неї брат Дмитро (літературний псевдонім Дмитро Тась) – обоє рано почали публікуватися в чернігівських виданнях. Але на початку 30-х років Ладя була заарештована, працювала на будівництві каналу «Москва-Волга», видавала табірний часопис. 1937 року підпала під нову хвилю арештів і загинула.

Дмитрові доля відвела трохи більше років. Він став відомим в літературних колах. З 1925 року Дмитро проживав у Києві, з 1930 року – у Харкові. Активно друкував прозові та поетичні твори. Як зазначає В. Шевчук, він створив в прозі своєрідний «тасівський стиль». Не судилося все розвинути повною мірою – арешт, поневіряння, смерть.

Репресованою була ще одна донька М. Могилянського – талановита журналістка Олена. Її було визнано соціально небезпечним елементом і вислано в Красноярський край, де в с. Велика Мурта вона і відбувала заслання. Олені вдалося вижити і повернутися в Україну, померла вона на 93-му році життя в Дніпропетровську.

Михайло Михайлович Могилянський помер 22 березня 1942 року. Він похований у селищі Велика Мурта Красноярського краю, куди був евакуйований.

Не менш трагічно склалася і літературна доля письменника. Більшість його художніх творів залишилося в рукописах. У художньому доробку Могилянського – поетичні, драматичні й прозові твори, праці з літературознавства і критики, написані українською та російською мовами. Вони становлять значний історико-літературний та художній інтерес. Активну творчу діяльність письменника було перервано у 30-х роках репресивними заходами тоталітарного режиму. Вилучені з культурного обігу твори  опинилася на маргінесі літературознавчої науки. Донедавна митця згадували лише в коментарях та здебільшого як критика у виданнях початку 1990-х років.

Письменницьку діяльність українською мовою М. Могилянський розпочав 1912 року в руслі модерністської психологічної прози під прямим впливом М. Коцюбинського. Вже пізніше, наприкінці 20-х - початку 30-х років, він пише оригінальні прозові твори, що тяжіють до інтелектуальної прози, розвиток якої в українській літературі з різних причин переривався. Художній доробок М. Могилянського складається з ранньої поезії та драматургії російською мовою, української «малої прози», творів романного жанру (українською та двох – російською мовою). Ці жанрово-родові масиви художньо нерівноцінні, неоднаково дослідженні й навіть видані.

Свої оповідання письменник написав, коли українська література поволі набирала урбаністичних ознак і ще не втратила смаку до поетики декадансу. Фабули цих творів розгортаються в місті, як і в прозі А. Кримського, О. Кобилянської, А. Крушельницького, Л. Пахаревського, С. Яричевського та ін. Ці автори спростовували уявлення про українську прозу як наскрізь «сільську». Місто в інтерпретації М. Могилянського - це відособленість, самотність у натовпі.

Збірку «Оповідання» (1916 р.) об’єднують дві теми – деструктивне кохання і смерть.  Стосунки між чоловіком і жінкою автор розглядає в координатах «кат - жертва», у річищі філософії Л. фон Захера-Мазоха: жінка наділена демонічністю, її кохання – завжди руйнівне. Смерть з’являється в новелі збірки - «З темних джерел життя». У ній – виявлення ілюзії про можливість безтурботного існування, бо за позірними спокоєм та успішністю можуть таїтися пекуча буденщина і нищівна механістичність: усвідомлюючи невиправну одноманітність свого життя, педантичний юрист, який вважав себе бездоганним слугою Феміди, присяжний повірений Аргулин божеволіє і вкорочує собі віку. Трагічно закінчується й оповідання «Стріл»: одержимий пристрастю коханець випадково вбиває суперника, після чого бере шлюб із його дружиною. Судячи з його внутрішнього стану, та випадковість була неминучою, бо і любов як найсвітліше почуття іноді бродить темними закутками душі.

Пекучі проблеми принесло письменнику оповідання «Вбивство» (1926) – про символічне вбивство персонажем свого друга, в якому сучасники побачили натяк на Михайла Грушевського, який образився на письменника, поскаржився ЦК КП(б)У, привернувши до нього пильне око ГПУ УСРР.

В оповіданні автор, використовуючи прийом оніричного видіння, розіграв покарання зрадника національної ідеї: той, маючи європейське ім’я, «мусів перед цілим світом піднести справу нашого пригнобленого і скривдженого народу», насправді ж виявився неспроможним реалізувати великі сподівання, зламався у важких життєвих випробуваннях. Наратор, він же й головний герой, розкрив глибину свого «безмежного розчарування», коли побачив «замість орлиних крил і могутнього злету понад хмари – вужаче плазування й дріб’язкове політиканство людини, спритної на малі діла». Внутрішня ліквідація колишнього кумира («Вбив у серці своїм друга, і трупова отрута отруїла моє серце…») була недостатньою, тому що його фізичне існування стало вже небезпечним для довкілля («…він поганив землю своїм існуванням, бруднив повітря своїм диханням…»). Мотив негайного позбавлення світу від причини його зараження став не просто нав’язливою ідеєю, а й визначальним обов’язком персонажа, який сподівався таким чином «звільнити землю, очистити повітря» від «холодної брехні й дрібного розрахунку жадібного до особистого успіху міщанина». Кодекс честі морального максималіста підтримали друзі Хведько та Івась, і вони втрьох виконали «свій обов’язок».

В оповіданні висвітлено внутрішні переживання головного героя, що, відкинувши докори сумління («Хто ти, суддя і виконавець присуду, суддя і кат?»), повернувся, як і кожен злочинець, на місце вбивства, аби спостерегти реакцію присутніх, зокрема родини на скоєну криваву подію. Автор добре розумівся на таких психотипах, тому зафіксував переживання персонажа від стану спокою й усвідомлення ще не розкритого злочину до моменту напруженого внутрішнього занепокоєння, коли слідчий повідомив зі слів випадкового очевидця Менделя Фейсгельсона про трьох осіб (опис одного з них збігався із зовнішністю головного героя), причетних до вбивства.

Здавалось би, оповідання має завершитися стрімким пуантом, якби нагло не обірвався сон, засвідчуючи нереалізований проєкт оповідача, що опинився в подвійній – реальній й ірреальній – дійсності, об’єднаній гнучкою наративною Я-формою. Однак йому важко розрізнити їх, тому що «серце отруєне труповою отрутою в ньому вбитого друга …». М. Могилянський дотримувався динаміки кримінальної фабули малоформатних творів, випробуваної ще в збірці «Оповідання», ускладнивши її фокалізованими сюжетними вузлами – це свідчило про артистичну майстерність новеліста. Однак в оповіданні була одна, надзвичайно виразна деталь (вона привернула увагу не лише шанувальників модерністської прози) – згадана двічі довга борода. Тільки-но три виконавці присуду викликали свою жертву, як «довга сива борода попливла назустріч своїй долі, назустріч Немезиді …», тобто богині помсти. Перед цим вона (борода) була згадана в саркастичному тоні: «І побачив я, що велич його не перевищує його фізіологічного зросту, а ці вічні чесноти коротші за довгу сиву бороду».

Отже, сучасники впізнали в шаржованому образі М. Грушевського, приїзд якого до УСРР багато хто сприйняв негативно, особливо його наївні спроби адаптуватися до більшовицького режиму. Художні умовності твору влада сприйняти не змогла: М. Могилянського звинуватили в націоналізмі й антисемітизмі, його твори заборонили друкувати, а самого звільнили з роботи при ВУАН. Кілька разів він робив спроби спростувати дискусію навколо твору і навіть «визнав свої провини»: «Дуже шкодую, – писав він, – що «Вбивство» подало привід для непорозуміння, і вважаю, що видрукування його було тяжкою помилкою». Однак нічого вдіяти не вдалося - разом із можливістю друкувати твори, зникла надія оприлюднити свій magnum opus - роман «Честь» (1929 р.).

Як відомо, «патетично-іронічний» інтелектуальний роман «Честь» (1929) було вперше опубліковано з великим запізненням у журналі «Вітчизна» (1990. - Ч. 1). У творі акцентовано позитивістський нігілізм профанного світосприймання, змодельовано експериментальну ситуацію, здатну детермінувати суїцид, закодовано різночитання етичної проблеми людської екзистенції. Ця безвихідь втрачає аксіологічну семантику, уточнену перефразованим епіграфом («Народові без честі»), що викликає алюзію на вірш «Народе без пуття і честі і поваги…»  П. Куліша.

Заперечення ціннісних ідеалів, абсолютизація вищих моральних критеріїв засвідчили кризу соціуму, жертвою якої став професор-хірург Дмитро Андрійович Калін. Прототипом головного героя, за зізнанням автора, був хірург С. Коломнін: він наклав на себе руки в жовтні 1886 р. після невдалої операції. Герой роману пережив регрес духовної потужності, що «із розпружувальної перетворилася на максималістськи обмежувальну, здатну привести людину до самогубства». Завжди стриманий, замкнений у собі, персонаж репрезентував раціональний психотип, залежний від вимог логоцентричного Super-ego, суворої, деспотичної самодисципліни, самоконтролю, яка нищить у людині її природне єство. Попри те, що головний герой нагадував собою біологічний механізм, він перетворювався на схематичний громадянський принцип, на функцію вузькоутилітарного науковця і поза хірургією не знаходив жодного інтересу, тому розмаїття світу, багатство художньої дійсності для нього не мало жодного сенсу. Принаймні Дмитро Калін жовчно маркував німе кіно «мистецтвом для дегенератів».

Культ честі, блокуючи його людську натуру, зводився до неухильного дотримання професійного обов’язку, без чого «кожна людина нічого не варта», до категоричного невизнання щонайменших людських похибок у роботі. Професійний обов’язок, у його розумінні, вимагав «вдосконалення своєї праці, постійне ригористичне змагання до перших позицій в своєму фаху». Закомлексований на абсолютизованому моральному імперативі, відкидаючи щонайменші компроміси, надто пересоціологізований персонаж, байдужий до «порожності» і «їдкого нуду», простував «своїм шляхом серед людської пустелі – завжди на людях і завжди один, самітний без почуття самотності».

Автор заглиблювався в проблему «людського в людині», «тих моральних параметрів, завдяки яким їй вдавалося перебувати на рівні своїх найвищих духовних можливостей», перевіряв, чи головний герой відповідає таким високим критеріям. За спостереженням Оксани Філатової, прозаїк запропонував власну версію винниченківської концепції «чесності з собою», гостро актуалізованої «в період соціальних перетворень, які продукують трансформацію індивідуального «я», основ її буття (людської реальності, за Сартром) та світу в цілому», а в 1920-і роки – інтенсифікацію «пошуку «соціалістичного алгоритму» феномену честі та логіки його екстраполяції в новому соціокультурному просторі».

М. Могилянський вивів прикметний для матеріалізованого, утилітарного світу психотип, уже відомий у світовій літературі, перед яким тургенєвський Рахметов здається благородним чоловіком. В українській дійсності, традиційно охопленій кардіоцентричною атмосферою, його поява була несподіваною, але, якщо брати дегуманізовані тенденції сучасної цивілізації, була закономірною.  Це засвідчує низка аналогічних образів – доктора Серафікуса з однойменного твору В. Домонтовича або Юрія Славенка з роману «Невеличка драма» В. Підмогильного.

Дмитру Каліну випав шанс тимчасово позбутися самотності, вийти з глухого кута дистильованої сублімації. Ідеться про його випадкові зустрічі з жінками – Інною Сергіївною, дружиною «махрового кооперативного міщанина» Трохима Васильовича Падалки та Ірмою Юріївною, «близькою до літературно-художньо-артистичної московської богеми». Із Ірмою він мав статевий зв’язок, задовольнивши чоловічу потребу впокорювати жінку, тому обидва коханці лишилися «такими ж чужими один одному, якими вони були й раніше». Він був переконаний, що «тілесне єднання дає чоловікові й жінці не зближення, а відштовхування, відчуження, порожнечу», що чоловік, задовольнивши статевий потяг, не має потреби «душевного спілкування з женщиною». Така сексуальність не відповідає сутності кохання – «основи пізнання людиною своєї істинної самості як реального буття «я». Хірург не асоціював це поняття з кодексом честі.

В епізоді роману, що відрізняється від його загальної структури, устами Інни Сергіївни наведена вставна новела-казка. Оповідачка, уподібнюючи себе до Анни Кареніної, трактує недугу власної дитини як розплату за особисті слабкості, прагне знову бути турботливою матір’ю. Її, поглинуту мотивом пісні без слів та передчуттям побачення з Дмитром Каліним, повертає до життєвих реалій дочка Ніна: «Мамочко, що це ти сьогодні співаєш…». На мить присоромлена, Інна Сергіївна знову поринає у світ фантазії, оповідаючи дитині історію про обдаровану феями дівчинку, про одну з чарівниць, яка зачаклувала її ще немовлям, тому що не була запрошена на день народження. Свою оповідь мати завершила роздумом аксіологічного змісту: «Але самі подумайте, як то буде жити людині так нерозважно обдарованій? Багатій серед бідності й навіть серед злиднів, до того ж з серцем добрим». На думку Олени Бровко, цей епізод виконує «експозиційну роль в розгортанні основної сюжетної лінії й постає антиципаційним прийомом у загальній структурі твору», «не саморозкриття героїні, а поетичний коментар до системи цінностей» Дмитра Каліна.  
Уявлення головного героя про феноменологічний принцип честі, що вимагав редукції людини до чистого розуму, похитнулося, тільки-но лікар, який нікому не пробачав помилок, пережив шок по смерті прооперованої ним хворої, усвідомивши: «Механічна точність не все, чого від тебе вимагає честь, бо ти здатний на більше, твій обов’язок більший». Утрата логоцентричних орієнтирів, як і «занепад універсальних цінностей», загрожує «екзистенційним вакуумом», що акцентують філософи, зокрема В. Франкл («Людина в пошуках сенсу»). Розчарований у раціональних системах (виявилися ненадійними, відтак викликали сумнів у всемогутності хірургії), персонаж роману обирає власну смерть «як вирішення всіх болісних протиріч життя, як реванш, взятий над життям, і як помсту життя». В авторській версії неминучий, запрограмований прагматичним фантомом фатальний фінал обмежено індивідуальним вибором, прихованим натяком на поширені в радянському соціумі аморальні фальсифікації та ідеологічні провокації, де поняття честі не існувало.

М. Могилянський, оглядаючись на грубі випади вульгарно-соціологічної критики проти оповідання «Вбивство», немовби про людське око виводив героя роману за межі соціуму, де нав’язувалося марксівське розуміння людської детермінації. Автор був  змушений маскувати власні наміри, удаватися до езопівської мови, воднораз сподівався на проникливого читача, який би досяг авторського горизонту очікування. Тому аналітичне мовлення наратора з його коментарями, філософсько-екзистенційними міркуваннями, психоаналітичними спостереженнями різниться від «патетичності», властивої головному герою. Тактичний маневр митця ледь приглушено соціальним контекстом 1920-х років із рецидивами шпигуноманії й класової недовіри, нівелюванням особистісного начала, бюрократичним засиллям радянської дійсності, хворобливою панідеологізацією деперсоналізованого суспільства. Означено натяком національну проблематику (її з підозрою сприймала більшовицька влада), закамуфльовану обтічними фразами-штампами «перемоги буйного культурного будівництва», лояльними деклараціями на кшталт «українізаторства та кооперації», мовними маніпуляціями, що надавали тексту подвійної семантики, зокрема в розмовах про «морську націю», «вкраїнську флоту» чи «українські моря». Ідеться про типові симулякри, які коментує Дмитро Калін, полемізуючи з кооператором Трохимом Падалкою та іншими персонажами, звинувачуючи своїх краян у симптомах «неуцтва, недбальства, психічної розхристаності», поширених серед дезорієнтованої в історичному часопросторі української інтелігенції.

Письменник порушив проблему автентичного й неавтентичного людського буття, коли індивід, змушений виконувати чужі ролі, сповідувати чужі переконання, тяжко знаходить дорогу до себе сущого. Вступивши в приховану полеміку з концепцією «чесності з собою» В. Винниченка, М. Могилянський на прикладі головного героя висвітлив кризу позитивізму та віднаходження бодай на підсвідомому рівні шляхів розуміння заповідей Христових, прокреслив алюзію на тезу «спорідненої праці» Григорія Сковороди, постійно нехтувану самовпевненою логоцентризованою особистістю початку ХХ ст. Тому потрібна була смерть пацієнтки, аби Дмитро Калін пережив нервове потрясіння, інтелектуальний шок, сумнів у власній професійності, немовби «перед ним розкрилася безодня, навколо себе він відчув велику порожнечу, безкраю пустелю й самотність», «почуття безглуздості існування».

Головний герой хапається за проголошену П. Кулішем «проблему честі як підвалину до гідного національного існування». Нігілістичне ставлення до етноментальних основ буття спонукало лікаря сліпо наслідувати спрощено трактовані німецькі зразки існування, зокрема абсолютизувати «дисципліну праці, її мало не релігійну емфазу, перед лицем якої нема малого, дрібного, неважливого», принцип «Maine Politik ist maine Arbeit». М. Могилянський в образі Дмитра Каліна попереджав небезпеку поширення закомлексованого логоцентричними фантомами вченого, нечулого до живого світу, що розглядається як матеріал для фанатичних експериментів. Очевидно, тому цей, схильний до інтелектуальної жорстокості персонаж, опинившись потойбіч добра і зла, удався, бодай символічно, до суїциду.

Проблематика іншого роману письменника «Всюду страсти роковые» є ідейно альтернативною роману «Честь». Автор писав цей твір на українському матеріалі, але російською мовою, сподіваючись надрукувати його десь у Росії. Це, по суті, роман-застереження від розгулу та некерованості темних сил людської натури, її прихованих інстинктів. Ідея вседозволеності, хоч і втілена на рівні «проблем статі», але подається не без сподівання на прямі політичні асоціації.

Передбачаючи подальші втрати соціалізму, письменник виявив прозірливість і в останньому романі «Хильда» (1941). Але вже мав на увазі не лише «якість» людини за параметрами сутнісного виміру, а й нетривкість новоутвореної державної системи, яка, абсолютизуючи колективне й недооцінюючи потреби та запити індивіда, соціальної групи, нації як духовно згармонізованої одиниці, - програмувала на майбутнє децентристські соціальні процеси, які вже виявили себе вочевидь.

Отже, письменник розробив перспективний в українській літературі жанр короткого «патетично-іронічного» інтелектуального роману-застереження, та один із перших висвітлив образ інтелектуала, який, перебуваючи потойбіч добра і зла, стає небезпечним для соціуму.

          Шановні читачі, більш детально познайомитись з творчою спадщиною М. Могилянського, вам допоможе література із фондів нашої книгозбірні:

  1. Андреев Ю. А. Революция и литература / Ю. А. Андреев. – Москва, 1975. – 446 c.
  2. Горболіс Л. М. Михайло Могилянський: літературно-критичний вектор осмислення творчості Михайла Коцюбинського / Л. М. Горболіс // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Філологія. – 2017. – № 31 т. 1. – С. 23–25.
  3. Демченко Т. «Великі українці» на сторінках «Пам'яток України»: новий формат  / Т. Демченко, С. Іваницька // Пам'ятки України: історія та культура. – 2014. – № 2. – С. 56–61.
  4. Демченко Т. «Запишіть мене до чернигівської Просвіти»: М. Могилянський та І. Шраг / Т. Демченко // Пам'ятки України: історія та культура. – 2013. – № 9. – С. 22–31.
  5. Єрмашов Т. Круглий стіл, присвячений 140-й річниці від дня народження М. Могилянського / Т. Єрмашов // Слово і час. – 2014. – № 4. – С. 125–126.
  6. Єрмоленко О. М. Могилянський та М. Коцюбинський: літературна співпраця / О. Єрмоленко, Г. Степанець // Пам'ятки України: історія та культура. – 2013. – № 9. – С. 32–33.
  7. Журавльова Т. Рід Могилянських / Т. Журавльова // Пам'ятки України: історія та культура. – 2013. – № 9. – С. 10-15.
  8. Згадує М. Саф'ян, зять М. Могилянського / записав М. Чабан // Пам'ятки України: історія та культура. – 2013. – № 9. – С. 50–53.
  9. Зелік О. Літературна родина Могилянських / О. Зелік // Київська старовина. – 2008. – № 1. – С. 74–89.
  10. Зелік О.А. Літературно-критичні виступи Михайла Могилянського на сторінках часопису «Книгар» / О. А. Зелік // Молодий вчений. – 2018. – № 9.1 спец. вип. – С. 43–46.
  11.  Заболотна І. З історії підготовки «Біографічного словника українських діячів» у 20-30-х роках XX ст. (листи І. Крип'якевича до М. Могилянського)  / І. Заболотна // Історичний журнал. – 2009. – № 5. – С. 102–113; Історичний журнал. – 2010. – №1/2/3. – С. 288–296.
  12.  Іваницька С. Михайло Могилянський: життєвий та творчий шлях  / С. Іваницька, Т. Демченко // Пам'ятки України: історія та культура. – 2013. – № 9. – С. 2-9.
  13.  Іваницька С. М. Могилянський, В. Ленін та право націй на самовизначення (коментар до незавершеної дискусії)  / С. Іваницька, С. Ляшко // Пам'ятки України: історія та культура. - 2013. - N 9. - С. 46-49.
  14. Іваницька С. Праця «Первая Государственная Дума» як пам'ятка політичної публіцистики  / С. Іваницька // Пам'ятки України: історія та культура. – 2013. – № 9. – С. 42-45.
  15. Іваницька С. Михайло Могилянський як співтворець Шевченківського комемораційного канону / С. Іваницька, С. Ляшко // Пам'ятки України: історія та культура. – 2014. – № 1. – С. 18–23.
  16.  Калениченко Н. Л. Українська література кінця XIX - початку XX ст.: напрями, течії / Н. Л. Калениченко. – Київ, 1983. – 255 с.
  17. Ковалів Ю. Михайло Могилянський  / Ю. Ковалів // Слово і час. – 2018. – № 12. – С. 66–75.
  18. Кодак М. П. Поетика як система : літ.-критич. нарис  / М. П. Кодак, Ю. В. Сиволоб. – Київ, 1988. – 157 c.
  19. Колобаева Л. А. Концепция личности в русской литературе рубежа 19-20 веков  / Л. А. Колобаева. – Москва, 1990. – 333 с.
  20. Кривенко С. Михайло Могилянський про Тараса Шевченка / С. Кривенко // Слово і час. – 2008. – № 7. – С. 23–32.
  21. Кривенко С. Ранній Павло Тичина у відгуках Михайла Могилянського  / С. Кривенко // Слово і час. – 2009. – № 5. – С. 100–104
  22. Кривенко С. Романістика Михайла Могилянського: жанрові модифікації // Слово і час. – 2000. – №11. – С. 37–43.
  23. Кривенко С. Романістика Михайла Могилянського: проблематика і поетика (1929-1941) // Київська старовина. – 2004. – № 3. – С. 38–65.
  24. Кузнецов Ю.Б. Імпресіонізм в українській прозі кінця XIX - початку XX ст.: (проблеми естетики і поетики) / Ю. Б. Кузнецов. – Київ, 1995. – 304 c.
  25. Лілік О. Особливості шкільного аналізу інтелектуальної прози (на матеріалі роману М. Могилянського «Честь») / О. Лілік // Українська мова і література в школі. – 2013. – № 5. – С. 25–29.
  26. Ляшко С. М. Автобіографічні матеріали Михайла Могилянського: з фондів Інституту рукопису НБУВ / С. М. Ляшко // Пам'ятки України: історія та культура. – 2013. – № 9. – С. 16–21.
  27. Ляшко С. М. Керівничий Постійної комісії для складання біографічного словника України М. М. Могилянський: досвід просопографічного дослідження / С. М. Ляшко // Українська біографістика. – Київ, 1996 – Вип. 6. – 2010. – С. 136–179.
  28. Ляшко С. М. М. Могилянський – останній лицар Постійної комісії для складання біографічного словника діячів України (1923-1933) / С. М. Ляшко // Пам'ятки України: історія та культура. – 2013. – № 9. – С. 34–41.
  29.  Ляшко С. М. Шевченківські роковини в житті та творчості Михайла Могилянського в контексті теорії колективної пам’яті / С. М. Ляшко, С. Г. Іваницька. // Українська біографістика. – Київ, 1996 – Вип. 11. – 2014. – С. 9-36.
  30. Могилянський Михайло Михайлович [22.11(04.12).1873, Чернігів–22.03.1942, с. Велика Мурта Красноярського краю, РФ] // Ляшко С. М. Автобіографічні джерела Постійної комісії для складання Біографічного словника діячів України (1918-1933) Всеукраїнської академії наук / С. М. – Київ, 2018. – С. 68–80.
  31. Першина А. Система духовно-моральних цінностей особистості крізь призму суспільного устрою у творчому доробку Михайла Могилянського: на прикладі роману «Честь» / А. Першина // Українська мова і література в школах України. – 2021. – № 4. – С. 33–36.
  32. Суворова Л. К. Психологізм малої прози М. Могилянського / Л. К. Суворова, С. Ю. Храпчук // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Філологія. – 2019. – № 43 т. 1. – С. 105–108.
  33. Шкарлута Т. У координатах творчості Михайла Могилянського / Т. Шкарлута  // Літературна Україна. – 2015. – № 23(4 черв.). – С. 7.
  34. Шумило Н. «Життя людське – храм, а не морг!»: про роман М. Могилянського «Честь» // Вітчизна. – 1990. – №1. – С. 86–91.

***

  1. Могилянський М. З темних джерел життя / М. Могилянський. – С. 417-422 // Українська мала проза XX століття : антол. – Київ, 2007. – 1512 с.
  2. Могилянський М.М. Честь; Вбивство: вибране / М. Могилянський. – Київ, 2015. – 207 с.
  3. Могилянский М. М. П. Тычина (страничка из истории новой украинской поэзии / М. М. Могилянський // Слово і час. – 2009. – № 5. – С. 104–109.

Підготувала: бібліограф Ольга Михайленко

Календар подій

123 4 5 67
8 9 10 11 12 1314
151617 18 19 20 21
2223 24 25262728
293031