Талан С. Розколоте небо
Альона Кисельова, бібліотекар
Чи буває земля зайвою?
Останнім часом тема голодомору на Україні 1932-33 рр. дуже активно висвітлюється і на телебаченні, і в пресі, і в художній літературі.
Хоча ще в 90-х роках ХХ століття про це мало хто говорив, знав і розмовляв. Пам’ятаю, вже після закінчення школи мені мама якось розповідала, що її дуже вродлива тітка разом зі своєю маленькою дитинкою померла від голоду. Вона жила на одному краю села, а її мати – на іншому, і в матері була корова. Донька вже після смерті дитини прийшла до батьків, та так і померла. Моя мама тоді не могла зрозуміти, як це: була корова – і твоя дитина разом з твоєю ж онукою померли від голоду.
І ось вже зараз, прочитавши «Чорну дошку» Н. Доляк, «Марію» У. Самчука, «Розколоте небо» С. Талан, я розумію, що нічого дивного і незвичного в цьому немає. У ті страшні часі люди виживали, хто як міг. Не тільки людям, а й худобі не було що їсти.
Нещодавно прочитала «Розколоте небо» Світлани Талан. Письменниця описує події 1929-33 років у невеличкому селі на Луганщині. Дуже сильна і водночас моторошна книга. Але після її прочитання все рівно хочеться жити далі, пам’ятати про всі ці жахіття та зробити все, щоб вони більше ніколи не повторилися. У романі показано, що не зважаючи ні на які пережиті жахи, у більшості людей все одно перемагає жага до життя, до оновлення і відродження.
Роман С. Талан «Розколоте небо» розпочинається з опису життя родини Чорножукових, які живуть у невеличкому селі Підкопаївці на Луганщині. Спочатку сім’я жила досить бідно, але все життя їхні батьки самі працювали на своїй землі, діточок своїх змалечку привчали любити землю, на якій працюєш, вчили відчувати її тепло, запах. І поступово достатки збільшуються, але все це тільки завдяки тяжкій, виснажливій праці з раннього ранку до пізньої ночі. Три брати Чорножукови одружуються, розпочинають жити кожен своїм господарством. Але так само привчають вже своїх дітей любити і шанувати землю, на якій працюють. В одного брата своя кузня, інший брат – гарний бондар, до якого ходять всі односельці, третій – завжди дасть гарну пораду. Чорножукови завжди допомагали і порадою, і грошима тільки тим односельцям, хто хотів працювати, а ледарям та п’яницям відмовляли.
Але розпочинається колективізація, створення колгоспів і хочуть забирати у людей залишки землі. І Павло Чорножуков здивовоний тим, як це земля може бути зайвою? Земля, яку ти полив своїм потом, на якій працювали твої предки, яку ти обробляв зранку до ночі – як вона може бути зайвою?
А ось для тих, хто ніколи не хотів працювати, а тільки пив або гуляв, земля була не потрібна, тільки вони і хотіли об’єднуватися у колгоспи, в яких комуністи обіцяли всіх годувати і не змушували працювати. А комуністами цими були росіяни, яких направляли в українські села проводити роз’яснювальну роботу з «темними, неосвіченими» селянами. А дурні сільські дівчата, такі як Ганя Теслюк, за червону хустину та шкіряну куртку ладні були знущатися над своїми односельцями, забирати в них останнє зерно, та пропонувати маленькій дитині цукерку за те, що вона розповість, де у хаті є хлібчик.
Дуже вразили мене слова, які сказала у романі знахарка Улянида: «Хочеш взнати, що таке невдячність, зроби людям добро». Виявляється, не всі люди здатні пам’ятати та цінувати добро від інших. Деякі зовсім не схильні згадувати про це і воліють все забути якнайшвидше.
Варя Чорножукова з дитинства дружила з донькою небагатих селян. З дитинства вони разом поралися по господарству, їли за одним столом. Варя всім ділилася з подругою: подарувала їй намисто, зовсім нові чоботи. І чим же віддячила Ганя? А тим, що під час зборів селян, сказала привселюдно, що її родину експлуатував куркуль Чорножуков і розрахувався з нею старими чоботями. І однією з перших записалася до колгоспу. А коли вже зовсім не було що забирати у селян, то Ганя задля того, щоб вислужитися, навіть змусила комсомольців розрити поріг біля дверей дому Чорножукових, хоча знала, що там раніше селяни закопували померлих маленьких дітей.
А секретар парторганізації Щербак на все життя запам’ятав той час, коли вони були маленькими і разом з Павлом Чорножуковим пасли худобу. Кузьма був бідним, у нього на обід була одна картоплина, але Павло запропонував пообідати разом і поділився своїми смаколиками. А іншого разу врятував Кузьму, коли він ледь не втонув в озері і з того часу вони стали названими братами. І хоча Кузьма став комуністом, він все життя пам’ятав добро. Бачачи, як з голоду пухнуть і гинуть його односельці, він роздає всім, навіть тим, хто не вступив до колгоспу, по мішечку зерна. А Варі Чорножуковій віддає свого срібного хреста, щоб вона виміняла на нього у Торгсибі трохи їжі. І вже коли за Кузьмою Щербаком приїхали чекісти за те, що він роздав зерно, він тоді розповідає односельцям правду про те, що зерно відправляють кораблями на Туреччину і на спиртові заводи для виробництва горілки. А буряки імпортують до Польщі для годівлі свиней, бо наші буряки – дешевші і кращі.
Ось цей момент мене просто вбив. Як же треба було ненавидіти українців і понад усе хотіти знищити нас як націю, зломити дух, просто розтоптати, виморити голодом. А ще, напевне, комуністи хотіли, щоб «загниваючий» капіталістичний світ бачив, як гарно і заможно живеться у СРСР, що свої лишки ми імпортуємо до Європи.
Дуже хочеться, щоб сучасна молодь якомога більше читала таких книжок, де змальовується наша історія: трагічна, жахлива, але, яка б вона не була – наша. Ми повинні пам’ятати все, щоб не допустити повтору таких моторошних речей.
А ще дуже хочу, щоб люди не забували про добро, любили і поважали один одного.
