Український прикметник – найкоштовніша оздоба нашого мовлення

Одного разу на зимовій галявині зібралися Небо, Дорога, Казка і Пісня. Стали вони висловлювати своє невдоволення школярами, які дали їм постійні слова, що означають ознаку предмета, яких ніхто не може позбавитися.
- Я у всіх творах «голубе» і «безхмарне», - зітхнуло Небо.
- А до мене пристало слово «рівна», - ледве не плаче дорога.
- Ой, подруженько, тобі ще нічого. Тебе хоч іноді «сільською» називають, а я завжди «цікава», - говорить Казка.
- А я лише «дзвінка», - говорить Пісня.
- А що тут подієш, - зітхнули всі разом… Може, хтось колись нам допоможе?
Ось така типова ситуація трапилася з героями історії. Але ми, учасники клубу «Дивослово» змогли їм допомогти. Як саме?
На черговому засіданні клубу «Дивослово», яке відбулося 30 жовтня 2013 року, його учасники мали змогу нагадати собі важливість вживання у мовленні такої важливої самостійної частини мови, як прикметник. Було розглянуто історію та самобутність українського прикметника.
Так, в українській мові є словосполуки з присвійним чи відносним прикметником та іменником, які обстоював Іван Огієнко. Саме такі форми притаманні поезії Т. Шевченка: пророче слово, Максимова хата, Петрова мова, Катрин брат, батькова дитина, Мазепин собор та ін. Такі конструкції Святослав Караванський вважає належністю українського національно-культурного простору, ці форми є більш інформативними, ніж родова належність. Порівняймо: народна творчість каже: «батькова й материна молитва зо дна моря вернуть» (не молитва батька чи матері).
Природними і легкими для творення нових слів є синтетичні форми прикметників, тому маємо «кращий», «найщиріший», а не впроваджені за радянського часу форми «більш добрий», «найбільш щирий», які, наслідуючи російську мову, позбавляли її «українськости».
Так як у мові є тенденції до найповнішого вираження певної якості, то доречно підсилюють синтетичну форму прикметника частки що- та як-: щонайкращий, якнайщиріший.
Що стосується історії даної частини мови, відзначимо, що прикметник – це продукт розвитку мови, він абстрактніший, молодший від іменника і виник на його базі.  Термін «прикметник» виник не відразу. П. Дячан, а згодом А. Кримський пропонували вживати назву «приложник», І. Нечуй-Левицький – «ймення прикметне». Назву «прикметник» зафіксовано в «Граматиці руського язика» (Львів, 1849 р.) Я. Головацького. Отже, їй понад 160 років.
 Учасники клубу у ході детального знайомства з даною частиною мови мали можливість виконати ряд цікавих завдань: слухали українську пісню та виписували з неї прикметники, утворювали прикметники від іменників, добирали відповідність між іменником і  прикметником. Особливо сподобалося завдання підібрати до кожної букви зі словосполучення «червона троянда» прикметник, який би охарактеризував царицю квітів.
Що ж стосується героїв нашої історії, то члени клубу їм теж допомогли.
Так, небо у нас стало не тільки блакитне, але й ранкове, осіннє, зоряне, безхмарне, нічне, червоне, веселкове, чаруюче, красиве.
Дорога – не лише рівна, але й рідна, гірська, пряма.
Казка – не лише цікава, але й повчальна, чарівна, народна, літературна.
Пісня – не тільки дзвінка, але й мелодійна, хітова, українська, зарубіжна, життєрадісна, весільна, обрядова, солов’їна.
Думаю, герої нашої історії залишилися задоволеними.
Наостанок ми переглянули відеокліп «Мелодія осені», який мав надихнути учасників засідання на виконання домашнього завдання – написати твір про осінь, використовуючи якнайбільше прикметників.
Сподіваюся, такий формат нашої зустрічі допоміг розібратися у такій важливій частині мови, як прикметник.