«Вільним митцем бути нелегко ...». Секрети творчості Валерія Шевчука. Віртуальний бібліограф. ХОУНБ ім. О. Гончара

«Вільним митцем бути нелегко ...». Секрети творчості Валерія Шевчука

Український письменник-шістдесятник, майстер психологічної і готичної прози, автор низки літературознавчих та публіцистичних праць, інтерпретатор українського літературного бароко Валерій Олександрович Шевчук народився 20 серпня 1939 року у м. Житомир у родині шевця. «Батько був великий трудівник, і я ніколи не пам'ятаю його при безділлі – і після роботи сидів на своєму пасастому стільці і шив взуття, бо жили ми дуже бідно. При роботі вельми любив, коли мати читала йому українську класику, улюбленими його письменниками були І. Нечуй-Левицький та Панас Мирний. Отак вони допізна засиджувалися: він шевцював, а мати йому читала. Я згадую цей факт, бо він пробудив у мені інтерес до української літератури. Книжкою, яка тоді мені дуже подобалася, була «Читанка» Миронова - були там і казенно-офіційні матеріали, але багато й класики, яка мені найбільше подобалася, особливо сильно вражали переспів Б. Грінченка «Лісового царя» Гете і Грінченкова ж «Олеся». Батько мав стихійну національну свідомість, але виявляв її вголос нечасто. Мати, хоч писалася по паспорту полькою, мала українську самосвідомість вищу від батька, була вона жінкою гонористою, розумною, вольовою. Вдома її пестили, але, осиротівши молодою в 21 рік (народилася в 1911 році), життя прожила суворе й повне нестатків. Але вона була чудова господиня, пильно нас із братом доглядала і вперто хотіла, щоб ми вчилися» (з автобіографії).

Старший на два роки брат Анатолій, навчався у школі, тому в п'ятирічному віці, маючи сильну зорова пам'ять, Валерій вивчив напам'ять букваря і дивував сусідів, що в такому віці вміє читати. Йому показували, де треба читати і, пригадував майбутній письменник, «я шпарив без заминочки, ніби читаючи, а насправді проказуючи напам'ять. Ходив я тоді по вулиці в штанах, пошитих із ковдри, на одній шлейці, у зробленій батьком взувачці із висмикнутою з-під шлейки сорочкою і займався, де тільки випадало, декламацією вірші. А ще мене тоді називали «брехунцем» за буйну фантазію і вигадки» (з автобіографії).

У школу пішов у 1946 році. «Перші класи, де були переростки, замерзле чорнило – носили ми його з собою в чорнильницях, які ховалися в мішечки з ворочком; холодні класи, відсутність підручників, перші книжки, які вдалося прочитати, перша вчителька Марія Яківна (дивись «Дім на горі», де вона описана), 12-та чоловіча початкова школа, де я провчився три роки, а тоді перейшов у 32-гу мішану, також українську школу».

Навчаючись у школі, Валерій разом із братом ходили до обласної станції юних натуралістів, у гурток геологів. Вони виготовляли колекції каміння, яке збирали на околиці міста. Завдяки цим заняттям Валерій був уключений в дитячу делегацію від Житомирської області. У 1954 році він їздив до Києва на святкування 300-річчя акту злуки Києва та Москви. Його колекції побували на Всесоюзній сільськогосподарській виставці, де хлопець дістав медаль її учасника. Зрозуміло, що після закінчення школи в 1956 роцi він хотів стати геологом, але розчарувався у геології. Вирішив поїхати до Львова вступати у Львівський лісотехнічний інститут. Вступити не вдалося, тому він повернувся додому. Працював підсобним робітником під час ремонту Житомирського сільськогосподарського інституту. У цей період захоплювався вивченням літератури, зокрема української. Особливе враження справили на майбутнього письменника книга Д. Багалія «Григорій Сковорода - український мандрований філософ» і твори І. Франка, що, за висловом самого В. Шевчука, «встановило основи мого світогляду. Я почав розуміти й вивчати українську літературу за методологією І. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителем життя».

За порадою брата, Валерій вступив і в 1957 році закінчив технічне училище № 1, був відправлений на роботу на бетонний завод, пропрацював там рік. Він багато читав української й світової літератури, освоїв гуманітарну частину енциклопедії Брокгауза та Ефрона, пробував читати філософську літературу, зокрема Гегеля. Якось, дівчина, з якою парубок дружив, вступила на філософський відділ Київського університету, тому у 1958 році він теж вступив до університету, але на історико-філософський факультет. Переїхавши до Києва дев’ятнадцятирічним, спраглим до знань і відкриттів, Валерій одразу кинувся пізнавати, «вживатися» в нього, пішки блукаючи його вулицями, парками, дозволяючи трамваям та тролейбусам «закидати» в «глибинні закутки» міста, студіював книжки про нього, записував почуті розмови, відвідував кав’ярні, їдальні, бібліотеки, театри, виставки. Тут знайшов друзів, майбутню дружину. Почував себе в місті, як риба у воді.

Його студентські будні були наповнені так – «приїжджав раненько на лекції, на першій перерві біг до бібліотеки, кидав у ящичка замовлення на книжки, а коли вони були відкладені, брав на лекцію, де ті книжки студіював. Потім біг на обід, з обіду – знову в бібліотеку і просиджував тут частенько до 10 години вечора, коли бібліотека зачинялася. Тоді їхав на Виставку у гуртожиток. Ясна річ, що трохи часу виділялося на дівчат і кіно, на вечори у Спілці письменників, у клубі Рабіс на вулиці Леніна, концерти в Малому залі консерваторії (ще з Житомира захоплювався класичною музикою), зрідка театр і філармонію, бо грошей у мене було вельми мало – я відмовився брати у батьків грошову допомогу, бо вони не мали з чого її давати. Жив я надголодь: вранці булочка із «Булочної» на площі Толстого, вдень обід у студентській їдальні (жахливий, треба сказати), ввечері кілька пиріжків у «Пиріжковій» на початку Хрещатика. Зате серед книг, які доводилося читати, я відкрив собі багато. Тут я вперше прочитав Євгена Плужника та Валер'яна Підмогильного, і вони справили на мене великий вплив, захоплювала мене проза й поезія А. Кримського, прочитав Клима Поліщука, М. Зорова, М. Грушевського, В. Винниченка, пізнав прозу Кнута Гамсуна й закохався в неї, читав філософічну літературу (навіть таку, як «Пол й характер» О. Венінгера), твори Шопенгауера, Ніцше, Брандеса, Спенсера і так далі. Читав, ясна річ, чимало і з історії України (крім М. Грушевського - В. Антоновича, О. Лазаревського, О. Єфименко і т. ін.)». Так навчаючись, студент налагодив стосунки з літературними студіями: «Січ» (студія імені В. Чумака) і «Молодь», писав вірші, з 1960 року почав писати новели. А Київ став його рідним містом.

На початку 1960-х Валерій уже досить активно друкувався в «Літературній Україні та «Вітчизні». Був учасником Всесоюзної наради молодих письменників у Москві, де його зустріли досить прихильно. Помітила й тогочасна критика, щоправда, більше негативними відгуками, бо його твори не відповідали соцреалістичним шаблонам. Та це не зупиняло настирливих пошуків власного шляху в літературі, не змінювало завжди осібну позицію, не стримувало вільного висловлення своїх поглядів.

Його вірші не друкували, хоч він розсилав їх чи розносив по журналах та газетах. А от у 1961 році в збірнику «Вінок Кобзареві» дебютував оповіданням «Настунька» про Т. Шевченка, що вийшов у Житомирі, завдяки Б. Тенові, який замовив таке оповідання. Воно було написане й відразу ж пішло в друк, що з його творами надзвичайно рідко траплялося. У цьому ж збірнику, вперше надрукувався і брат Валерія Анатолій. Пізніше письменник переписав свою «Настуньку» наново в «Чарівника» (1978).

Навесні 1961 року літературна студія «Січ» видала стінну газету «Заспів», в якій було надруковано оповідання В. Шевчука «Щось хочеться» (пізніша назва «Кілька хвилин до вечора») ввійшло у збірку «Долина джерел». На те оповідання був гострий відгук в університетській газеті «За радянські кадри». За газету «Заспів», де був намальований Т. Шевченко із зеленими вусами, В. Шевчука хотіли вигнати з університету, тягали до КДБ, допитували, але виключили художника, який малював ту газету.

Всього в 1961 році Валерій написав 18 коротких новел і першу статтю «С. Васильченко в Коростишівській семінарії» для житомирського збірника. Наступного року він написав 20 новел, частину з яких надрукували «Вітчизна» та «Літературна Україна». Деякі з них були перекладені іншими мовами, а одна – «Вона чекає його, чекає» – пізніше була навіть екранізована.

У цей же час він працював над дипломом, тема якого була: «Публікація документальних матеріалів з історії України у XVIII столітті», де в основному розглядав літопис Самійла Величка, робота обіймала близько 250 рукописних сторінок. Науковим керівником був професор А. Введенський, консультантом – викладач Яковлев. На захисті виникла дискусія, як оцінити дисертацію. Яковлев вимагав, щоб поставили три, а професор А. Введенський – п’ять. Поставили четвірку. Після закінчення університету Валерія Шевчука було відправлено до Житомира власним кореспондентом газети «Молода гвардія».

Пізніше про період навчання в Київському національному університеті ім. Шевченка В. Шевчук напише в автобіографічних спогадах «На березі часу: Мій Київ. Входини» (2002). Ця оповідь-есе занурює в атмосферу життя київських студентів кінця 50-х початку 60-х років, знайомить з настроями і вподобаннями тодішньої молоді, показує зародження явища шістдесятництва, коли рух шістдесятників дав потужний поштовх розвитку української суспільної думки на багато років наперед.

Восени він одружився з українською філологинею Неонілою Біличенко, а у листопаді – був призваний до армії, служив у Мурманській області. В армії знову почав писати вірші, не припиняючи роботи над прозою й сумував за своєю юною й прекрасною дружиною, щодня писав їй тужливі листи, щодня одержував їх від неї. Це дуже підтримувало. Великою радістю були відвідання дружини, яка героїчно долала величезний простір, що їх розділяв. На тему зустрічей у Заполяр'ї з дружиною було написано цикл оповідань «Сині хвилі» (1965). Всього у 1964 році було написано 14 коротких оповідань, а в 1965-му – 9. Написав ряд оповідань, він почав писати свій перший роман «Набережна, 12». Рукописи відсилав до брата в Житомир, він їх передруковував, а тоді присилав Валерію копію. Матеріалом для роману стали листи дружини, в яких вона описувала життя свого дворика у Києві, але дію автор переніс до Житомира і додав ряд чисто житомирських образів. Він завершив «Набережну, 12». Продовжуючи серію житомирських типів, написав «Вулицю», що стало поштовхом до задуму великого роману в новелах про вулицю, на якій виріс «Химери зеленого літа. Хроніка безперспективної вулиці», новели з якого значною мірою було надруковано в періодиці, але цілісно роман не видавався.

В. Шевчук повернувся з армії 1965 року. Враження від повернення відбилося в оповіданні «Б-5», яке пізніше мало назву «Літепло ранньої осені» («Долина джерел»). Саме в цей час почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції. Закінчувалася доба «хрущовської відлиги», накочувалася нова репресивна хвиля. 4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна» під час перегляду фільму «Тіні забутих предків» С. Параджанова група київських інтелігентів підтримала протест проти утисків влади, який виголосив І. Дзюба. У колі сміливців був і В. Шевчук. Почалися нові стеження, старший брат уже відбував ув’язнення в Мордовії, обшуки були й у нього, невдовзі залишився без роботи. Ці події описано в романі «Юнаки з огненної печі».

У вересні Валерій влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі. Враження від цієї роботи відбилися в повісті «Голуби під дзвіницею». Праця у відділі музеєзнавства здебільшого була нудною. Він описував солдатські могили, що відривало від занять літературою. Частенько доводилося бувати у відрядженнях. Займався редагуванням матеріалів про українські музеї для журналу ЮНЕСКО «Мигешп», написав статтю «Пересувні музеї й автовиставки» (1966).

У 1965-1966 роках письменник вперше звернувся до історичної тематики у белетристиці, це були твори «Останній день» та «Полиновий тлін». У грудні 1965 року – почав роботу над повістю «Середохрестя», яку закінчив у січні 1966 року. У ній йдеться про студентське життя, багато реальних подій, герої твору прототипізовані, за винятком Михайла – своєрідної трансформація авторського «я». У 1966 році арештували брата Валерія. «Були обшуки: в мене вдома і на роботі – позабирали листи. Був обшук і в батьків. З роботи мені довелося піти, інакше вигнали б. Були допити в КДБ - в Житомирі. Причиною арешту брата було те, що він вирішив (давня його бібліофільська пристрасть) набрати в друкарні і відбити для себе як пам'ятку часу статтю про процес над Погружальським, палієм україніки в ЦНБ. Коли ж почалися арешти в 1965 р., він вирішив викинути набір, тож пішов на безлюдний берег річки Тетерів і закопав там його в кущах. Випадково цей набір знайшли хлопчаки і занесли в КДБ. За ці милі розваги брат мій дістав п'ять років концтабору суворого режиму» (з автобіографії).

Влітку 1966 року Є. Гуцало почав редагування першої книжки письменника «Серед тижня», яку впорядкував і дав назву брат Анатолій, коли Валерій був у війську. Оповідання «Останній день», надруковане в «Дуклі» в 1967 році потягло за собою цілий цикл фольклорно-фантастичних історичних оповідань, який згодом увійшов у роман-баладу «Дім на горі».

У 1967 році не маючи роботи, В. Шевчук активно працює в літературі. На початку року виходить його книжка «Серед тижня», написана повість «Гніздо», яку цензура не дала надрукувати в журналі «Жовтень», але згодом вона стала першою частиною роману «П'ятий номер», що входить у житомирську сагу «Стежка в траві, або Двори на передмісті», писав оповідання, перекладав твори Г. Сковороди, з чого почалося зацікавлення письменника поезією українського бароко, написав ряд статей, підготував і подав у «Молодь» книжку «Набережна, 12».

Не зважаючи на те, що старші письменники творчість В. Шевчука майже не сприймали, про нього знову заговорила критика, особливо тепло відгукнувся на «Серед тижня» І. Сенченко. Творчість письменника помітили й за межами України. Оповідання перекладали у Варшаві, Москві і Парижі. Взагалі його твори перекладено 22 мовами світу. Він і сам перекладав вірші К. Галчинського, творчістю якого захопився. Деякий час працював у видавництві «Музична Україна». Цього ж року В. Шевчук став членом Спілки письменників України.

У 1968 році письменник почав відходити від чистого реалізму, зануреного у побут, і звернувся до умовних форм, хоч і реалізму до решти не покидав. Саме тоді з'явилася «Панна сотниківна», з якої пізніше режисер А. Степаненко зробить фільм «Повний місяць». У новелі автор застерігає від душевної роздвоєності. Сама назва вказує на соціальне походження героїні: донька сотника. Ця військова посада була особливо поширена за часів Запорозької Січі. Дивна таємничість у творі огортає з перших рядків: «Це сталося вночі... Місяць висів над їхнім високим дахом...». У кімнаті, на фоні тиші й спокою, де відчувається суцільна гармонія, прийшов до сотниківни сон і приніс... дитяче сновидіння. Вона відчула себе щасливою (звичайно, адже саме дитячий світ сповнений відповідності гармонії). Шкода, що це лише сон.

Як передісторія сприймається ще одна сюжетна лінія: «Незадовго до цього був пущений на землю юний чорт». (Чорт – носій зла, «нечиста сила»). Отже, це, мабуть, час, коли сотниківна душевно страждає, але її душа прагне гармонії й краси. А чорт, побувши конем, став парубком. Та й цього йому мало – перекинувсь у білого хорта: «... кинув оком догори, сонце. Його засліпило проміння, залило з головою, і юному чортові здалося, що в нього розірветься від щастя серце». Отже, чорт теж відчуває себе щасливим. Але хто ж «посіяв» страх, тривогу, неспокій у душу сотниківни? Невже чорт в образі парубка? Він – спокусник, тому підтвердження: її тривога, страх, навіть біль. Він – жорстокість і потворність, але одночасно – захоплюється красою сотниківни, однак не здатний поцінувати її.

У творі спостерігається протиборство двох світів, двох сил: добра і зла, краси й потворності, ніжності й жорстокості – реальності й містики. «Ранок привів до них студента, чорного і смаглявого. Зайшов... наче ненароком, попросив воду». Потім заїхав козак (уже шляхетного роду, теж попросив води; був одного обличчя зі студентом, але у погляді – несподівана туга! – і стало їй страшно. Той погляд пронизував їй тіло,... хотілося їй утекти, «кудись у незвідь, але... сиділа непорушно». «По кількох днях попросив пити третій подорожній. [...]...й він, і козак, і той студент схожі один на одного...». Але й різні: очі - чорні, зелені, сині. А боялася вона їх однаково: не прості це подорожні. А під ранок снилося щось темне й тривожне,... помічала нові синці».

То хто ж вони є? Чому в сотниківни такий стан душі: сниться темне й тривожне, не проходить попередня душевна тривога, страх. Чому образи сприймаються по-іншому? Бо студент представляє в своїй особі просвітництво й духовність (без чого немислиме людське буття). Козак – символ волі й незалежності; готовий до захисту, бо зі зброєю. Цікава художня деталь: вони однакового обличчя і зросту. Отже, духовність, воля – однаково рівні й необхідні, щоб утворити гармонію людського буття. Образ міщанина асоціюється з певним достатком, а багатство для людини – це розум і духовність, свобода і незалежність.

Чому так страждає душа сотниківни? Тривога, печаль – боляче тиснуть, травмують людську душу! Вона шукає рятунку у ворожки. Дійсно, під впливом чарів їй стало легше дихати... Таким чином, дещо позбавилася впливу зла. Народна містика допомагає впізнати трьох гостей – подорожніх. А чорт став веселий і розбишакуватий, «вже хотілося йому розгулятися, вдарити об землю лихом і сколошматити світ». Лихо, своє зло спрямовує він і на тварин, і на людей. Жаба від цього вмерла, коні – схарапудилися, а дядько так перелякався, що «признався Богові у всіх гріхах». Фактично, страх – це смерть, – якщо не можна «вирватися» з його полону. Чортові дивно стало, чому й він не боїться? Та ось він зустрічається з досвідченим чортом, який зазначає: «Наша доля незавидна: вірять у тебе – живеш, не вірять – умираєш. Скільки вже нашого брата переставилося ні за цапову душу...». Дивно, але напрошується висновок, що віра тримає на цьому світі, без неї наступає смерть, навіть серед темного та злого.

У травні 1968 року В. Шевчук почав свою першу історико-філософську повість, яка писалася із застосуванням умовних форм письма – «Ілля Турчиновський». Але з першого разу твір не пішов, хоч на нього автор потратив все літо, яке провів в Києві, бо в нього народилася дочка Мирослава. У 1960-ті роки цю повість багато читали й хвалили, але митець був нею незадоволений, тож згодом ще переписував її. У передмові до книги Е. Гофмана «Золотий горнець» він теоретично обґрунтував свій перехід до умовних форм письма. У видавництві «Радянський письменник» дуже повільно йшла робота над книжкою «Вечір святої осені». Працював багато, був повний енергії. Писав статті, рецензії та оповідання, займався перекладами. Переклав «Маклену Грасу» М. Куліша. Твори В. Шевчука також перекладали на польську, білоруську, угорську, хорватську мови. Зрештою, вийшла «Набережна, 12» із повістю «Середохрестя», яка викликала зливу негативної критики, вийшов «Сад пісень» Г. Сковороди.

У 1969 році цілий рік письменник перекладав на сучасну літературну мову перший том літопису Самійла Величка, який вийшов аж у 1991 році. Саме в цей час В. Шевчук підписав лист-протест української інтелігенції проти зачинення в тюрму без суду і слідства С. Караванського, за що його проробляли у Спілці письменників і примусили писати пояснення. У цьому ж році написав повість «Золота трава» і перший варіант повісті «Мор», до якої повернувся в 1980 році і зробив остаточну редакцію 1983. Писав історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті. Вийшла книжка «Вечір святої осені», в якій було надруковано вісім нових оповідань. Але рецензій в українських журналах та газетах друкувати не хотіли (начебто була вказівка зверху), за винятком статті О. Никанорової в журналі «Дружба народов». В 1967-1969 роках їздив у Мордовію відвідувати брата. Враження про це відбито у романі «Юнаки з огненної печі».

У «важкі сімдесяті роки», коли письменник потрапив до «чорного списку» його твори майже не друкували, тому він змушений був писати «для себе». Однак це не знищило в ньому живого митця, а навпаки – сприяло творенню самобутнього художнього світу, хай відчуженого від світу зовнішнього, водночас мінливого й цікавого. Багато друзів, за винятком Є. Поповича та В. Яременка, відвернулися від нього, але поряд було багато книжок, щоденна праця над давніми манускриптами, власними творами, без надії опублікування. «Позаду залишалася літературна метушня, змагання, стосунки з видавництвами й періодикою, нервування, захоплення, натомість підійшла врівноважена дорослість… Я тоді знав у своєму житті одне: щоденну працю без вихідних та відпусток, знав я і моменти високого духовного ояснення, яке допомагало мені жити; в ім’я тих ояснень і задля них, може, я й жив». У 1972 році у письменника народилася друга дочка Юліана, і він присвятив себе літературі, науці та дітям.

Період десятирічного усамітнення був для нього «чудовим часом», про який він згадує: «Днями, тижнями, місяцями, роками я пропадав по бібліотеках, у відділі рукописів ЦНБ в Києві». Здійснив археографічні поїздки до Львова, Кременця, Острога, Почаєва, Тернополя, Новгород-Сіверського, Кам’янця-Подільського, де читав, перекладав, досліджував давні манускрипти періоду Київської Русі, ХVІ-ХVІІІ ст.

Наслідком цієї скрупульозної багаторічної роботи стали антології: «Аполлонова лютня. Київські поети ХVІІ – ХVІІІ ст.», «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в ХVІ − поч. ХІХ ст.», «Антологія української поезії. Том 1. Поезія ХІ – ХVІІІ ст.» , «Марсове поле. Антологія героїчної поезії на Україні від ХІ – поч. ХІХ ст.» у 2-х т. ; переклад, упорядкування, творів Г. Сковороди, І. Вишенського, Л. Барановича, І. Величковського, Д. Братковського, «Літопису Самійла Величка» у 2-х т., «Катехізису» П. Могили та ін.

Перед ним відкрилася «ціла загублена культура», особливо вразили манускрипти й стародруки давньоукраїнської епохи, зокрема барокова поезія – це «складне, вишукане, надзвичайно розумне мистецтво. Бо поезія тоді була не мовою чуття, як тепер, а мовою розуму. Через це мислительні ігри там були дивовижно вишукані і складні»; крім того, це була барокова доба ХVІ-ХVІІІ cт., коли «сформовано остаточний образ українця. Там ще не було російського накипу», як каже про нього В. Шевчук, що живило й власні художні пошуки. «Легкий» неореалістичний стиль його прози почав зникати, «бароковіти», ставав дедалі важчим, складнішим, напруженішим, «монументальнішим, з розлогим епітетом і складними синтаксичними конструкціями», «химернішим» – його «почали вабити вишукані, ускладнені сюжетні конструкції й великі епосові форми» як «структури образні, подібні до вибагливих барокових структур та споруд». У такий спосіб він став трансформатором саме української барокової традиції, досить потужної в ХVІ-ХVІІІ ст. Як зазначає один із перших її дослідників у незалежній Україні (про що за часів УРСР не могло бути й мови) А. Макаров, «Українська нереалістичність художньої творчості в Україні завжди відзначалася багатством умовних форм <…>. Перед тим, як піти з кону культурного життя, барокові інтелектуали встигли прищепити своїм сучасникам і нащадкам смак до високої поетичної умовності». Він наголошує на «ступені поетичної умовності, фантасмагоричності» як вимірі українськості того чи того твору, не кажучи про барокові теми, проблеми, мотиви, образи в ньому.

Чимало сюжетів, тем, мотивів, образів В. Шевчук безпосередньо запозичує чи використовує з біблійних легенд, переказів, давніх історико-літературних анускриптів, фольклорних джерел – загалом любить травестувати (а це «поширена практика бароко»). Такими травестіями є його романи й повісті «На полі смиренному», «Три листки за вікном» (перша і третя частини), «Дім на горі», «Птахи з невидимого острова», «Сповідь», «Мор», «Око прірви», «Початок жаху», «Біс плоті», «Закон зла» тощо. У них можуть діяти й історичні особи, описуватися чи згадуватися реальні події та факти. Безумовно, ці твори дотичні до історичної тематики, але дуже специфічно.

По-перше, їх використано не лише як «будівельний матеріал», привід до ширших історіософських роздумів, узагальнень про давноминулий світ; автор переглядає й випробовує усталені релігійні істини, загальнолюдські моральні цінності, категорії. По-друге, його художня оповідь часто перетворюється на історіософське й антропологічне міні-дослідження не так певної епохи, суспільства, як свідомості та психології тодішньої людини в історичному контексті. Крім того, внутрішній стан цієї української людини психоаналітично перегукується з його власними відчуттями й станами. М. Павлишин слушно зазначає: «Шевчук не тільки розширив діяпазон потенційних естетичних інтерпретацій минулого, а й спричинився до узаконення складнішого й цікавішого образу історії української культури, в якому доба бароко з її культурною своєрідністю та політичною автономністю отримує гідне місце». Навіть більше – письменник «пропонує читачеві матеріяли, спроможні формувати нову українську культурну ідентичність або й нові українські культурні ідентичності», він «шукає альтернатив до влади як такої» – через «втечу від структур світу, бароковий ідеал». Дослідник підсумовує: «Його новаторство полягає в тому, що він не відкидає, а привласнює старі дискурси і використовує їх для того, щоб естетично та інтелектуально збагатити національну літературу». Варто додати: і українську людину, заблукану в довготривалих пошуках себе.

1979 року крига для Валерія Шевчука скресає. Після довгої перерви друкується перша книжка із досить символічною назвою «Крик півня на світанку», куди ввійшли повісті «Голуби над дзвіницею» й «Крик півня на світанку», написані в 1974 році.

Перша повість була «жорстко порізана» у видавництві, поправлена задля уникнення претензій із боку «владних структур», через що автор хотів забрати рукопис, але його «умовили того не робити». Поступово, часом із труднощами, утручанням редакторів, «пильним пригляданням» цензорів, вишукуванням «крамоли» виходить багато книг, писаних колись «у стіл» і зовсім нових. Протягом 1979-1999 pp. Валерій Шевчук видав: «Крик півня на світанку» (1979), «Долина джерел» (1981), «Тепла осінь» (1981), «На полі смиренному» (1983), «Дім на горі» (1983), «Маленьке вечірнє інтермеццо» (1984), «Барви осіннього саду» (1986), роман-есе «Мисленне дерево» (1986), «Три листки за вікном» (1986), «Камінна луна» (1987), «Птахи з невидимого острова» (1989), «Дзиґар одвічний» (1990), «Дорога в тисячу років» (1990), «Панна квітів» (1990), «Із вершин та низин» (1990), «Стежка в траві. Житомирська сага» (у 2 т., 1994), «У череві апокаліптичного звіра» (1995), «Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення» (1995), «Око прірви» (1996), «Жінка-змія» (1998), «Юнаки з вогненної печі» (1999), «Біс плоті» (1999) та ін.

Отже, через роки, услід за своїми книгами їхній автор тепер вийшов «із підпілля». З 1988-2000 рр. він керує спілчанським історико-пізнавальним клубом «Літописець», бере участь у літературно-мистецьких заходах тільки в тих, які до душі. Він - ведучий історико-суспільних циклових річних програм Українського радіо: «Козацька держава», «Київ, культурний і державний», «Загадки і таємниці української літератури», «Цікаве літературознавство». Викладач Київського національного університету імені Т. Шевченка. Його п’єси ставлять сучасні модерні театри Києва і Львова. За сюжетами його творів поставлено художні фільми.

Серед творів письменника є один, який він називає «обителлю свого духу» і це роман-балада «Дім на горі» (1983).

Цей роман народжувався з 1966 по 1980 рр. Він з двох частин. У першій («Дім на горі. Повість-преамбула») розповідається про життя чотирьох поколінь, які живуть у домі на горі з 1911 по 1963 pp., але у долі кожного чомусь уперто простежується низка загадкових і дивовижних послідовностей. Умовність, символ, алегорія, гіперболізація, метафора активізують думку, уяву, емоційність і почуття читача, спонукають до роздумів над чимось важливішим, аніж повсякденні проблеми й звичайна метушня. Друга частина роману, що має назву «Голос трави» – ніби основа, своєрідне підніжжя барокової споруди, складається з 13 новел, які об'єднуються підзаголовком «Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших».

Ці фольклорно-міфологічні оповідання в алегоричній, замаскованій формі розповідають насправді про реальне життя. «Українцям <…> властиве таке специфічне художнє мислення – у формі фольклорній, демонологічній; демонологія – це, до речі, не лише «містифікований» погляд на світ, на природу, серед якої живе людина, це ще й образ самої людини. Її уявлень, вірувань <…> Магічний реалізм має в українській літературі надзвичайно глибоку й давню традицію» – зазначає автор.

Цей ліро-епічний твір із фольклорно-фантастичним елементом написано під впливом та на основі народнопоетичних традицій з метою розкрити людину через психо-інтуїтивне пізнання її долі. Проблеми сучасності розглядаються від давніх гуманістичних традицій, через релігійні уявлення, елементи східного фольклору, біблійні сюжети до морально-етичних принципів сучасного життя. Це вічні істини народного буття, моралі та етики.

Фольклорно-міфологічна частина в «Домі на горі» привносить у нього своєрідну духовну корекцію як частина світовідчування наших предків. Тому так тісно переплетено тут реальні картини з фантастичними, умовними, ірреальними. Життя героїв проходить мовби в якомусь химерному (бароковому) світі, однак суттю своєю подібному до світу реального. У ньому також відбувається боротьба між добром і злом, світлом і тінню, людина постійно шукає сенсу буття, самої себе; у її душі панує страх, непевність, неспокій, роздвоєння, що може погубити – це типові барокові проблеми.

Проте, як і барокова людина, усі герої В. Шевчука свідомо чи підсвідомо прагнуть внутрішньої чистоти, гармонії. Образ «дому на горі» біля річки Тетерів, довкола якого розгортаються події повісті-преамбули, також міфологізований, він уособлює своєрідну фортецю нашої духовності, той ідеал, до якого прагне жива душа. Тому не розгаданий до кінця, загадковий і часом недоступний. Сюжет повісті «учуднено» багатьма бароковими засобами та прийомами. Важливе значення для передачі притчового підтексту має символіка, зокрема кольорів (синій, сірий, жовтий, зелений), образів (як реалістичних, так і умовнофантастичних). Ця символіка тісно пов’язана зі власне бароковими мотивами: небесної дороги як «символу життєвого шляху», який «провадить до вічності»; самотності, яка водночас є прокляттям і благом – її по-різному відчувають усі герої твору; оснований на біблійній притчі мотив блудного сина, що передає горе вигнання з рідного дому-фортеці, утечу від світу, себе й водночас радість повернення – знаходження себе, пізнання законів природи і суспільства. Символ дому в поєднанні із цим мотивом означає своєрідне благо, фортецю, міцну основу, а дорога, яка веде із цього дому, – прокляття.

Роман «На полі смиренному» (1983) з наскрізним мотивом сумніву, пошуку, вибору; тут простежено епоху «молодого» християнства в його протиборстві з язичництвом, порушено проблему суперечності між церковними догмами і живою вірою, є роздуми про вічні загальнолюдські проблеми. Та не менш інтригує й запропонована умовна «модель замкнутого тоталітарного суспільства», від тягаря якого митець так прагнув звільнитися, коли створював цей роман («Писався він саме тоді, коли в мені накопичилося чимало відрази до світу. Була то своєрідна психотерапія»).

Свого часу критика дорікала йому за неточність художньої інтерпретації «Києво-Печерського патерика», чим, власне, є цей роман-притча, роман-травестія. Колись Є. Концевич зауважив: «Його історична проза, завжди залишаючись суто історичною, навіть документальною, проектується на нас, прямо в больові сплетіння, а часом, як у неймовірному влучному випадку зі збірником оповідань про угодників «На полі смиренному» – один до одного на все суспільство наше сучасне, з його Святошами, Єреміями прозірливими і навіть зі своїм Лаврентієм, упокорювачем біснуватих…». Тобто варто говорити про барокову умовність строкатої картини життя в Києво-Печерському патерику, притчовий підтекст кожної історії, спроектований на сучасність. Убираючи своїх героїв в історичні шати, автор підсвідомо думав про нинішній світ, про «неспівмірність чистоти духовного життя із брутальністю державної влади, котра прагне підпорядкувати собі навіть релігійні, духовні сфери». Крім того, через образ Семена-затворника (прототипом послужив Микита-затворник, із якого було «вигнано бісів», тобто єретичні помисли, він став єпископом Новгорода) В. Шевчук передає власні психологічні стани, переживання, сумніви під час вимушеної ізоляції від тодішнього літературного життя: «Слід моїх особистих емоцій і настроїв там надто відчутний».

Історичний роман-триптих «Три листки за вікном» (1986) було написано в 1968-1981 рр.

Це також історіософський роман, хоча й має витоки в конкретному історичному матеріалі ХVІІ, ХVІІІ й ХІХ ст. У ньому художньо досліджено «історію української душі» в розрізі трьох культурно-історичних епох: бароко, просвітництва, пізнього романтизму. У пошуках відповідей на вічні питання про сенс буття ця «українська душа» проходить своєрідну еволюцію. Три герої-оповідачі (вони також є історичними постатями) Ілля Турчиновський (випускник Києво-Могилянської академії), його онук Петро Турчиновський (випускник цього ж закладу) та Киріяк Сатановський (випускник Київського університету святого Володимира) прагнуть з’ясувати: що є добро, а що зло. Кожен із них робить це по-своєму, але в цьому пізнанні вони мовби переймають естафету один від одного.

Вирушає в життєві мандри непогрішний тілом і помислами Ілля Турчиновський (повість «Ілля Турчиновський»), маючи надію «обійняти світ душею», добром поборювати зло (а це «мудрість передвічна») і так пізнати сенс буття. Але світ не сприймає його «янгольську чистоту», тому почувається в ньому заблукалим та роздвоєним, так і не сягнувши істини. Його онук писар Петро Турчиновський (повість «Петро утеклий») продовжує ці пошуки. Його бунт проти чужого, жорстокого світу і зла, що панує в ньому, стихійний і несхитний. Сили душевні Петро черпає із самої природи. У третій повісті «Ліс людей, або «Чорна книга» Киріяка Автомоновича Сатановського» праправнук Іллі Турчиновського гімназійний учитель Киріяк Сатановський уже не здатен до активної дії. Його світовідчування основане на спогляданні й засудженні подій, учинків і помислів людей. Себе ж ніби підносить над цим жорстоким, абсурдним світом, не усвідомлюючи зла в самому собі. Однак вийти йому з «лісу людей» так і не вдається.

Отже, у «Трьох листках за вікном» Валерій Шевчук простежує важку, суперечливу історію становлення духовності українського народу, його морально-етичного кодексу впродовж трьох століть, що складає «національну самобутність» – адже, як наголошує в одному зі своїх інтерв’ю, «всі оці тисячу років мільйони індивідуальностей боролися, падали, гинули, зводилися, будували і руйнували не тільки матеріальні цінності, але й себе і свою суть, свою духовну структуру – тільки при цій умові мій народ зміг вижити й скласти в сучасності живу наявну реальність».

Збірка «Птахи з невидимого острова» (1989) включає три повісті – «Птахи з невидимого острова», «Сповідь», «Мор», об'єднані в філософський цикл. Твори написано в жанрі історичної фантастики. Це так звані мислительні детективи – жанр, більше опрацьований у літературі західно-європейській, аніж в українській. Дивовижні пригоди героїв реалістично врощені в достеменну історичну атмосферу XVI та XVII ст. Завершує книгу повість «Маленьке вечірнє інтермеццо» – зразок гумористично-фантастичної повісті, у якій основною тематичною лінією є вічні морально-філософські питання. У ній йдеться про гіпертрофоване індивідуалістське начало в українському характері, яке побіжно проявляється на рівні неусвідомленої психологічної установки у формі неприязно-заздрісного сприйняття близьких сусідів. Проте міжособистісне суперництво врівноважується сталим родовим почуттям обов’язку перед одноплемінниками, виховане столітніми традиціями общинного життя.

Головним персонажем у творі виступає кіт Маньо, тому всі враження описані очима тварини. «Я – кіт і лежу на м’якій подушечці, спеціально покладеній для мене у фотелі; в хаті добре й затишно, тим більше, що за шибами пливе й пливе сніг; я ліниво мружуся на той сніг і тихо помуркую; холод і сніг – це для мене щось відсторонене, хоч при бажанні я міг би опинитись і поміж тих летючих ватяних клаптів: у вікні відчинено кватирку».

Перше знайомство з героїнею відбувається у кота за запахом: «як істота в штанях і з запахом квіток»; «моя господиня»; «…привабив до себе якусь істоту»; «…Тоді я не знаходжу сили покинути цю жінку…»; «заходи моєї володарки». Сприйняття чоловічого персонажу у кота теж своєрідне : «…а з другого боку йшов чолов’яга, так густо зарослий, наче він готувався до анімалістичного перетворення»; «…це й справді не людина, а істота перехідної формації, недаремно він так густо заріс»; «…вирішив триматися од цього типа якомога далі»; «…пильніше принюхатися до цього нового гостя в нашому домі»; «Наступного дня Переходовець до нас не прийшов…»; «Кожен може переконатися, що я не здобув позитивних емоцій од знайомства з цим чоловіком, отже, дивно було б думати, що моє ставлення до нього могло б змінитися». Кіт характеризує Подруг господині: «…побіч неї ступала її вислозада й карачкувата (не можу знайти делікатніших означень) подруга»; «… завела собі нову подругу»; «… ця істота була зовсім іншого складу»; «… із таких, що годяться у справжні подруги» тощо.

«… хай буде так, думав я: весна і hinc illae lacrimae, зате в домі нашому мир».

1990 року серед видань для дорослих з’являється книжка творів для дітей. У дитячих творах В. Шевчука немає надмірної фантазії, дія найчастіше змальована з реального людського життя. Не втрачаючи елемента магічності, його казки набувають рис цікавих пізнавальних творів для дітей. Він знаходить героям влучні імена, що характеризують їхні зовнішні та внутрішні ознаки, особливості поведінки, і, як зазвичай це відбувається у казках, вказують на призначення героя. Збірка «Панна квітів» складена з казок, написаних за допомогою донечок автора.

До неї увійшли такі надзвичайно цікаві, самобутні та химерні казочки, як: «Золотий стіл», «Чотири сестри», «Місто без квітів», «Бігунець та котило», «Панна квітів», «Дівчинка, котра шукала маму».

Химерна казочка для малят «Золотий стіл» розповідає про те, як у дитячі сни приходять казкові герої, як здійснюються їх маленькі мрії, які фантазії приходять в голівки малюків, коли дядько Сон панує біля ліжечка ...

«Чотири сестри» - казкова розповідь про чотири пори року на нашій планеті, про те, що відбувається у природі, коли зникає злагода між «сестрами» і порушуються природні закони, про крижаний період на Землі. Тішить щасливий кінець цієї чудової історії з вірою в те, що добро завжди перемагає зло.

Про те, як дві сміливі маленькі дівчинки змогли змінити ціле місто і людей в ньому, йдеться в казці «Місто без квітів». Із темного, сірого міста без єдиної квітки, без єдиної рослинки – воно перетворилося на квітуче місто-сад з радісними і щасливими людьми в ньому, які вміють радіти життю, танцювати і співати пісні. Дівчатка змогли подолати усі перепони, вибратись у світ, що існує поза межами міста, і повернутись до нього з квітами та насінням...

«Бігунець та Котило» – це добра казка про маленького чоловічка Бігунця, який нікого не боявся, хотів з усіма дружити та врятував мешканців лісу від злого Котила...

У казковій історії «Панна квітів» йдеться про дівчинку-сиротинку Зеленоочку, яка ніколи не бачила своїх маму і тата, і блукає світом, працюючи в наймах у різних людей. Вона вчиться душею розрізняти добро і зло, пізнає природу, рятує нужденних... Щось у цій казці для дітей є таке, над чим варто було б замислитись і дорослим...

І ще одна чуттєва історія про маленьку дівчинку, що має мрію знайти свою матусю – «Дівчинка, котра шукала маму».

Чудові казкові історії, які належать до збірки з їх дивовижними героями не залишають байдужим жодного маленького читача.

Житомир. Місто, де В. Шевчук «народжувався спершу як поет, а потім як прозаїк», місто де написав чимало своїх творів, місто куди повертається за натхненням і спочинком, цілющою енергетикою рідного дому, місцевими новинами. Не дивно, що прототипами багатьох його героїв стали саме житомиряни: батьки, родичі, знайомі, друзі, сусіди. Дія в більшості творів про сучасників відбувається також саме там, у різні часи. Побутовий колорит Житомира, особливо буттєва аура його околиць, виписані в них досить ретельно, хоча й із великою дозою умовності та авторської фантазії, а то й іронії, власне, «значною мірою вони про Житомир і про його людей». У цьому переконує й родинна хроніка В. Шевчука «На березі часу. Мій Житомир. Хата і рід» (вийде 2007 року), слушно позиціонована ним як «автобіографічна оповідь-есе», бо все в ній переломлене крізь призму суб’єктивного сприйняття, свідомості й пам’яті, що вирізняє найважливіше, найхарактерніше й закарбовує назавжди як матеріал для образного перетворення.

Житомир у прозі В. Шевчука загалом посідає досить поважне, якщо не головне місце, постає узагальненим цілісним образом. Він також слугує одним із необхідних джерел сюжетів, життєвих історій, ритуалів, звичаїв і традицій, навіть більше – невід’ємний від процесів образотворення й характеротворення, бо вихоплені з пам’яті деталі, обриси реальних людей допомагає «переплавити» в художні. Як пише В. Шевчук, «Це місто має особливі чари. Його спокій породжує творчий неспокій, його краса спонукає до творення красивого та вічного».

Над багатоплановим епічним твором «Стежка в траві. Житомирська сага» (1994) автор працював у 1967-1987 рр.

Задумана як сага, епопея про життя «понівеченої української інтелігенції», службовців, робітників, люмпенів його рідної «житомирської околиці» в 1950-1960-ті роки, постала як соціально-психологічна узагальнена картина життя радянської людини. Водночас це й твір про екзистенційну людину, котра насправді «безпорадна перед долею», напружено шукає «своєї стежки для втечі від самотності, із зони герметичної духовної ізоляції, у простір добра й любові».

Назви розділів твору виступають своєрідними елементами, скріпами його композиційної структури – «П’ятий номер», «Життя і пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим», «Білецькі». Деякі з розділів до створення роману були опубліковані окремо («Золота нитка», «Вогонь», «Трильяж», «Через дорогу» тощо). Оскільки сюжетні лінії переплітаються, то й назви розділів повторюються, чого вимагає окреслений автором жанр.

У романі оповідь прив’язана до міста дії – Житомира, відтворюється колорит і реалістичність подій. Герої «Житомирської саги» живуть властивим їм життям на околицях рідного міста. Вживаються власні назви вулиць і провулків, районів міста, мостів, кар’єрів та ін.

У центрі уваги автора філософське осмислення психологічних колізій, що приводять героїв роману до напружених шукань своєї стежки для втечі від самотності, із зони герметичної духовної ізоляції, у простір добра й любові.

У 2020 році житомирська громадська організація взяла на себе друк книги «Стежка в траві. Житомирська сага», а у квітні 2021 року у рідному місті письменника її презентували. Книга з'явилася у бібліотеках і містяни (і не тільки) мають можливість її безплатно читати.

Головний герой роману «Око Прірви» (1996) – художник та каліграф Михайло Василевич – творець знаменитого Пересопницького Євангелія.

Він є людиною без коріння, марґіналом, що постійно перебуває у неспокої та обтяжений сумнівами. Гнаний примарою Ока Прірви, він колись покинув батьківську домівку і рятується роботою, що стала для нього своєрідною втечею, мандрівкою у світ символів та творчості: «Навіть коли я потім засів за працю в Двірці біля Заславля, а потім у Пересопниці, у мене не зникало почуття, що пробуваю у мандрах, бо йде людина чи залишається на місці – вона все одно мандрує, коли не має коренів, що в'яжуть її до землі й дому, родини, дітей, майна».

І свою роботу над Пересопницьким Євангелієм Михайло не може потрактувати адекватно, адже має підсвідоме відчуття, що це – не подвиг, а лише порятунок від Ока. А завершення роботи над ним стало ключовим етапом онтогенезу героя. Повна вичерпаність і безсилля Михайла сигналізують про життєву кризу, лише через подолання якої і можливий подальший розвиток його як особистості. Разом з тим твір спонукає до роздумів над кардинальними проблемами людського буття.

У пошуках утраченої творчої енергії він зважується вирушити у мандрівку до Микити Стовпника, котрий мешкає на болоті й переживає ряд дивовижних, захоплюючих пригод. Михайлові супутники – Павло Гутянський та Созонт Трипільський також були вирвані «із питомого гнізда, із тої місцини в городі життя, де (…) призначено було рости». Усі троє рушили у мандри через думки, на які не могли дати відповіді: «Всі троє ми були мудраки, які перемудрилися, – через це й опинилися на цій дорозі й шукаємо шляху, не визначивши, куди хочемо йти. Пізнали біблійну істину про шлях вузький та широкий, але на жоден ступити не зважуємося, бо розуміємо облудність усіх дефініцій».

Михайла до мандрівки підштовхнув страх перед порожнечею і безоднею («я ж тікав від Ока Прірви, яке постійно мене супроводило, адже й у дорогу цю рушив, щоб звільнитися від того навадження»). Цей самий страх чуємо і в оповіді Павла про його припадки: «Тоді я відчуваю, що прірва мене зараз ковтне». Мандрівка через темну воду болота є перетинанням певної межі, зануренням у сферу підсвідомого. Занурення у світ підсвідомості впливає на кожного з мандрівників. У Созонтові прокидається мисливець, Михайло перебуває у досить пригніченому стані, а над Павлом несвідоме має найбільшу владу через його хворобу. Наближаючись до болота, Михайло починає відчувати себе дичиною, яку невідомий мисливець жене у потрібному йому напрямку. За психоаналізом, це є роботою спротиву – механізму захисту психіки проти спроб втручання у сферу підсвідомого. Острів, що на нього прибули мандрівники, «населено найдивовижнішими почварами та уломними людьми».

Звичайних людей тут немає (як каже учень Микити Антоній, «усі ми тут по-своєму хворі»), а візит групи селян виглядає штучно інкрустованою мізансценою, покликаною зайвий раз підкреслити штучність цього середовища. Крім того, усі мешканці строва є марґінальними – і учні-сектанти, що «вийшли з церковного тіла, відсікшись від церкви як гнилий палець», і всі уломні та почварні, котрих зреклися та не бажають утримувати їх рідні й односельці. Та перебування на острові, сам-на-сам з усіма примарами підсвідомості, зцілювально впливає на головного героя твору та змінює його світогляд. Під час споглядання «уломних» та «почварних» Михайло починає розуміти, що «красу можна шукати і знайти не тільки в юному, гарному (…), але і в старому, зруйнованому, потворному, зламаному, дисгармонійному – і то не буде знівечена тінь чи противага краси, то буде її несподіваний різновид». І він усвідомлює, що «все це необхідно, щоб збагнути неодновимірність світу».

Валерій Шевчук створив цілком новий в українській літературі тип історичної повісті: з одного боку, це твори мислительні, з другого, – завдяки напруженому сюжетові, наближаються до інтелектуального детективу, з третього, – психологічні, бо розкриття таїн людської душі – одне із творчих завдань автора. У повісті «Біс Плоті» (1999) побіч із вивіреною історичністю немало фантастичного чи фантасмагоричного, що відповідає світобаченню людини тієї доби, а часово книга охоплює другу половину XVI – початок XVIII століття.

Головний персонаж – чернець Климентій Зіновієв – людина своєї доби. Він живе в системі дворівневого буття: життєво-конкретному і філософсько-символічному. Прірва між ними посилюється з огляду на те, що «ніколи не пізнавав жінки». «... Призначення Еросу бути мостом, з’єднанням реальності і іманентної і трансцендентної, матеріально-тілесної і ідеально-ціннісної. Ерос має з’єднувати в собі дві природи духовну і чуттєву». Розрив між духовним і тілесним, земним і небесним началами в людині виявляється особливо яскраво у ставленні до Еросу.

Домінантою дії в повісті виступає «роздвоєність» головного персонажа. Вона становить ту ідейно-естетичну і структурно-смислову вісь, навколо якої вибудовується весь сюжет твору. «Роздвоєність» Климентія показується через уведення сновидінь та марень у сюжетну канву твору: він спілкується із янголом, із бісом, із жінками-сибілами.

Климентій – втілення ідеї пошуку «золотої мірноти» у протилежностях «добро – зло», «людина – Бог», «духовне – тілесне», «раціональне –ірраціональне». Цей пошук додає динаміки життю головного героя, бо допомагає усвідомити й своє призначення насамперед як людини, а не як проповідника християнської моралі. В останньому розділі повісті знаходимо розгорнутий символ: чернець, котрий копає криницю. Криниця – символ життя: її недбале копання може призвести до того, що людина поховає й себе так, як губить власне єство Климентій. Душа кожної особи – своєрідне поле, де відбувається вічне протистояння ченчика і молодця зі змієм (символ людської природи): перший із них жадає бути погубленим, а другий піддається на спокусу здолати й тому постійно бореться. Про те втіха від здобутої перемоги завжди така солодка.

Символічне значення має епізод початку грози. За сюжетом відбулося це після вигнання біса плоті, після того, як він перейшов до Климентія. Вода приносить особливий катарсис – очищення від сліпого умертвіння свого тіла. Через розуміння героєм необхідної присутності природних еротичних інстинктів долається смерть духовна.

Кульмінація твору – це усвідомлення Климентієм свого природного призначення через самопізнання та через аналіз минулого, адже необдумана втеча від себе і свого щастя з Пелагією призвела до того, що «він і мандрованцем став, і від світу відрікся, і від природного права та функції продовжити свій рід, адже природне... це і є Боже, а не природне – сатанинське».

Головним героєм гумористично-фантастичної повісті «Срібне молоко» (2002) є дяк Григорій Комарницький – своєрідний «анти-Дон-Жуан», волею обставин втягнений у кумедні любовні пригоди.

З перших сторінок твору спостерігаємо літературний портрет головного героя, автор деталізує особливі прикмети та риси зовнішності, які відрізняють його від інших чоловіків у романі: «…був молодий і мав ріденьку борідку, з-під шапки стирчали давно немиті, схожі на солому, косми; а очі були голубі й водянисті».

Дія відбувається наприкінці XVII століття, вибудуваний роман нетрадиційно, у формі барокової трагікомедії, має чотири акти: «Акт 1. Протазис», «Акт 2. Епітазис», «Акт 3. Катастазис», «Акт 4. Катастрофа» і епілог. З окремих сцен, епізодів вимальовується реальність «життєвого театру», де є свої глядачі й актори. І в цій театральній реальності змій – невидимий автор дійства. Герої навіть уподібнюються йому. Пластикою змієвого тіла пронизано весь твір. Вона вбачається у вигинах дороги, спокійному плині річки, кільцях диму, пристрасному сплетінні людських тіл тощо.

Дяк Григорій Комарницький, який навчає дітей освіти, «саме той, котрий створив пісню про бідаху комара, що оженився на мусі», він же одмінець, він же умілець випускати дим вухами та очима, він же потерпілий од численних жіночих підступів, він же волею автора вовкулака із семирічним «стажем», він же батько незнайденого сина, неприкаяний й неосідлий, відрізняється «розтривоженою печаллю» і, здається, тільки те й робить, що доводить своє амплуа мандрівного донжуана. Проте увесь його «хід від дійства до дійства» упродовж чотирьох актів барокової драми - то не лише варіації «на задану тему» трагікомічного звучання, а розгортання улюбленого письменником мотиву блудного сина, який, однак, вертає не до свого порога, бо не зумів ще його надбати, а до покинутого невідь-де сімені, оскільки кличе його таємничий голос батьківства, нагадуючи, що годі вже бути перекотиполем.

Твір «Тіні зникомі. Сімейна хроніка» (2002) - незвичайний тип історичного роману в українській літературі. Це сімейна хроніка одного з українських родів.

Її головний герой – молодий офіцер російської армії, що несподіванно залишає військову службу і повертається в родинний маєток, де намагається віднайти зв’язок між поколіннями свого роду та осягнути його місце в долі Батьківщини.

У романі спостерігається синтез документальних і художніх чинників, історичної правди та художнього домислу. Відчутно, що для автора важлива доля людини у плині часу, у контексті епохи, країни, родини. Дослідження родового дерева Темницьких супроводжується оригінальним образотворенням, роздумами над кардинальними проблемами людського буття. Універсальне й конкретне, історичне і родинне подається крізь призму оповідача – Теодора Темницького. Представники роду Темницьких, доля яких висвітлюється у хроніці, є окремими особистостями, із своїм суперечливим внутрішнім світом, із своїми таємницями, поглядами і пошуками хліба життя й місця під сонцем. Теодор Темницький – представник старовинного шляхетського роду – відчуває необхідність повернутися до рідної землі й дому, потребу пізнати свій рід спочатку на інтуїтивному рівні: «[...] досі був як перекотиполе, що його гонить по світах і дорогах сліпий фатум. [...] я раптом почав вірити, що мене привели сюди шляхи світові та господні для якогось чину, конче мені необхідного, коли жадаю гармонії для єства й духу свого; ще не знав якого чину, але вже вловлював у собі засіяні теплі первні [...]». Від душевного сум’яття герой звільняється лише коли усвідомлює свій обов’язок – пізнати власний рід, своїх предків, зберегти пам’ять про них: «Поки що побажав сам стати таким смолоскипом, що його запалювали й вони, і то для того, щоб освітити їхній шлях і уздріти його, і вирвати тіні зникомі із пітьми, а це значить – пізнати їх, наскільки можна. [...] я, проявляючи їх із темені лісу, зовсім не бажаю малювати з них ікон, а прагну пізнати справжніми, живими, а це значить із їхнім світлом і темнотою, гріхами й переступами, а водночас з високими поривами, бо все те було, бо тільки в такій сув’язі могли вони існувати».

Досліджуючи родове дерево Темницьких, герой приходить до усвідомлення, що пізнання роду невіддільне від пізнання свого народу й Батьківщини, адже роди формують народність, яка живе на своїй споконвічній землі. Звідси – символічний образ лісу, значення якого розкривається через асоціативні зв’язки з народом, адже як ліс формують дерева, так і народ – роди: «ліс – це мій народ, кожне дерево у тому лісі – окрема особистість, породи дерев – рід, власне дім лісу [...]».

Відтак, проникнення у таємниці роду спонукає героя до пізнання рідної землі й самого себе. Необхідність фіксації історії роду й народу осмислюється як запорука збереження духовної субстанції, як порятунок від розчинення у безчассі. Саме тому, завершивши родинну хроніку, Теодор Темницький пише історію свого народу, розпочату братом. В. Шевчук робить свого героя прототипом анонімного автора «Історії Русів» – пам’ятки українського письменства другої половини ХVІІІ століття, що поширювалася рукописними списками. Пройшовши шлях від родової до національної й історичної свідомості, Теодор Темницький наближається до пізнання іманентних основ людського буття, позбавляється душевного сум’яття і знаходить гармонію зі світом і з самим собою.

«До мене доходять чутки, що моя з братом Історія Русів з величезним ентузіазмом читається й переписується, а отже вона будить чесні розуми та світлі душі, але все це відбувається вже поза мною. Отже я також потрібний став для чогось, відтак знову й знову шепчу оту Овідієву фразу: Все змінюється, але нічого не гине. І щиро душно приймаю у душу мир, котрий завжди вище будь-якого розуму».

2003 року побачили світ автобіографічні замітки письменника «Сад житейський думок, трудів та почуттів», які охоплюють період від дідів-прадідів В. Шевчука до реалізації автора як письменника-шістдесятника, закінчуючись початком 70-х років.

За сюжетом роману «Темна музика сосон» (2003) головний герой твору – Теофіль Білозор, аскет та чернець, що веде відлюдне, відособлене від усього мирського життя.

«Через те й попросив брата – єпископа послати його у Лавришів до давно покинутого ченцями монастирця, де вів би монастирське господарство». Доля головного героя роману складається з двох крайнощів – між «захопленням» життям та «жахом» перед ним, між коханням, бажанням відносин з Терезою та смертю та гріхопадінням. Ці крайнощі вибору можна також охарактеризувати як вияв Еросу і Танатосу. Перший схиляє Теофіля до сприйняття життя як такого, з його радощами, плітками та спокусами, які треба прожити, у свою чергу Танатос знаменує відчуження, безглузде проживання життя заради Бога, де відсутні конфлікти між потребою і задоволенням, між «я» і «ти», між зовнішнім і внутрішнім.

Відрікшись від мирського життя через зради коханої дружини Насті та почавши жити в самоті, Теофіль визначає своє існування як життя, віддалене від спокус і гріхів, його життя сприймається лише як служіння Богу: «Вірив він у те, що людина може врятуватися, живучи за своєю волею, але не бажав у цьому світі кимось бути, йому здавалося, що так і належить чинити доброму християнинові, що згодившись бути ніким, звільниться від проклять життя, а отже, і від гріха, а отже, перебуватиме в Бозі». Але, обравши такий шлях, Теофіль не знаходить омріяного спокою, ніякі молитви та аскеза не допомагають головному герою позбавитись жахіть, дивних снів, що супроводжують його із самого початку твору. Життя в пустелі почало гнітити героя й зовсім не приносило радості. Як визначає автор, «пустеля, в яку втік він від світу, починала переливатись у його душу, і він сам ставав нею».

Герої В. Шевчука – неоднозначні на перший погляд. Це і блудниця Тереза, що дарує спасіння, і дідько, котрий проводить до істини, і чернець Теофіль, котрий за праведністю ховає свої страхи та байдужість. Але все змінилося в один день, коли він зустрів Терезу – повію, яка виявилася його першим коханням, дружиною Настею. Її гріховний образ розпусної жінки зі скривдженою душею стає протилежністю чесного та чистого Теофіля. На запитання, чому пускає до себе повію, герой зауважує: «Гадав, що коли пожалію когось нерозважного в світі, такого чи таку, що нещасливіших не знайти, то полюблю його чи її. А коли полюблю, гадав, здобуду мир душевний і злагоду. Отож і шукав, а більше сподівався на того чи ту, котрий також прагне подібної злагоди. Бо сказав Соломон, що любов покриває всі гріхи, а хто шукає любові – провину ховає, хто ж її повторює, оту провину, – розганяє друзів. А ще гадав, що немає більшої любові, коли хто покладе душу, як казав святий Іван, бо любов – од Бога».

Отже, філософія кохання в романі «Темна музика сосон» полягає в пошуках сенсу життя й вірі в можливість гармонії в цьому світі. Саме завдяки відновленню мирського, сімейного життя з його турботами головні герої змогли віднайти внутрішній спокій: «Він ніби відродився, наповнившись тихою радістю, перестала турбувати й жахати темна музика сосон, а з грудей рішуче прогнаного отого скімливого, слинявого звіра, котрого звуть самотністю, який, залізши до людського нутра, помаленьку пожирав його, як дупло дерево…». Цей спокій асоціюється в ченця із сімейним побутом, природністю та духовністю (вірою в Бога та прощення). Таким чином, головною тезою роману є утвердження взаємного кохання, шлюбу й родини, що рівноцінне віднайденню героями власного «Я», шляху до Бога і порятунку душі. Попри те, що головний герой не знаходить точної відповіді на питання, чи є кохання смертним гріхом, Теофіль дякував Богові не за присвячене спогляданню самотнє життя, а за любов, яку отримав, як неочікуваний дар. Лише в кінці свого шляху він зрозумів, що його життя без любові було безглуздим.

Головною темою роману-квінтету «Привид мертвого дому» (2005) є душевні струси людини кінця XX ст., що й стали похідними завершення епохи. Це і витворило Мертвий Дім.

Новаторський за формою роман несе в собі ідею мистецького універсуму: про світ, який умирає, і людину, котра прагне нового утвердження. Роман являє собою викінчену барокову конструкцію, змонтовану з окремих фрагментів, навіть різножанрових творів, написаних у 1986-2000 рр. та об’єднаних архетипом дому – одним з основних у художній прозі В. Шевчука. Цей образ також пов’язує минуле із сучасним, як і в «Домі на горі», але має кілька іпостасей, виконує кілька ролей. Насамперед це дім як осердя й носій автентичної подоби людини, її природного єства; дім як внутрішній диктат і рушій її вчинків; дім як земля обітована, єдиний захисний притулок заблукалому в часопросторі мандрівникові; а також дім як збудований людиною храм, що може зберегтись, а може й бути понівеченим, утраченим навіки. Але завжди для автора дім є уособленням і часткою самої людини, без нього вона не відбудеться, не реалізується, урешті, не зможе пізнати, зрозуміти й саму людину.

У «Домі на горі» письменник із різних боків, у різних хронотопах простежував складні стосунки людини та її дому. У романі «Привид мертвого дому» весь сюжетний плин відбувається в подібних координатах, однак авторська увага зосереджена на фатальній руйнації цих стосунків та фіксації її наслідків – як притчовому резюме. Художнє осмислення такого образу дому починається з ретельного обстеження конкретного, реально сущого в колишньому часі дому («привид мертвого дому») і завершується узагальненим образом того зовнішнього світу (світ як дім), який оточує кожного. Адже основна сюжетна лінія підпорядкована наскрізній авторській ідеї, утіленій у символіці назви. Перед читачем постає цілісна картина «світу, який умирає» і сучасна людина, котра прагне в ньому вижити й бути щасливою, прагне пізнати себе. Тут знову химерно, бароково переплелося реальне, автобіографічне з умовним, уявним, візійним, штучно скомпонованим. Для читача реальна автентичність «будівельного матеріалу» не важлива. Однак досить прозоро прочитується психоаналітична тенденція – письменник ніби прагне зрозуміти себе, підсвідомо заглибившись у своє минуле.

Ліричний герой (хоча це й романний текст) як його alter ego уособлює свою органічну маргінальність, тобто своє провисання на екзистенційній межі між різними соціосубстанціями (минулою радянською і нинішньою). Чи знаходить він, а заодно й автор, відповідь на питання: де ж він справжній, істинний, а де імітований – той минулий, який прагне себе зрозуміти, чи той теперішній, який, здавалось би, достатньо дозрів для такого розуміння? Очевидно, це питання міг би поставити собі кожен – у контекстуальному полі цього роману воно відкрите. Це, очевидно, найсуттєвіше – він лишається насамперед якісним художнім текстом, цікавим для сучасників.

Менш відомою гілкою творчості В. Шевчука є драматургія. 2006 року побачила світ чимала збірка «Драматургія» з дев’яти п’єс. Із них у різний час чотири («Вертеп», «Сад», «Птахи з невидимого острова», «Кінець віку») поставлено в театрах Києва, Львова, Любліна, Івано-Франківська. Найпопулярнішою була драма «Вертеп» (як універсальна картина світу) – вона бачила світло рампи у львівському театрі «Мета», київському «Театрі на Подолі», Люблінському театрі ім. Г. Х. Андерсена в перекладі польською. «Птахи з невидимого острова» ставили театр «КІН» і Львівський театр ім. М. Заньковецької (під назвою «Вічний раб»). П’єси «Мізерія», «Панна квітів» і «Страшна помста» надруковані у збірці вперше.

За творами В. Шевчука знято шість фільмів: «Вона чекає його, чекає…», «Повний місяць», «Химери зеленого літа», «Чудо в краю забуття», «Голос трави», «Місяцева зозулька з Ластів’ячого гнізда».

Тяжку атмосферу 40-50-х pp. XX ст. на прикладі невеличкого містечка відтворює повість «Компанія з пивниці біля Чуднівського мосту» (2006). Головних її персонажів - а це п'ятеро чоловіків - об'єднують дві речі: пивниця біля Чуднівського мосту і страх - страх епохи. Повість оригінально побудована, має цікаві сюжетні лінії, щирість і невимушеність розповіді, теплоту та ніжність у змалюванні героїв.

Твір «Роман юрби» (2009) створювався з 1972 по 1996 рр. Це монументальне художнє полотно з великою кількістю героїв, яке складається з новел-оповідок і є відбитком тієї епохи з її житейськими перипетіями та колізіями. За словами самого автора твір «створено за ідеєю, яку з’явила Леся Українка у статті про В. Стефаника: радила новелістові з’єднати його писання сюжетно, саме такий твір вона й назвала «романом юрби». В. Стефаник не послухався її поради, зате послухався я і такого типу твір написав. А довго укладався тому, що писав його за розповідями матері (а по її смерті - братової) про околицю, де мені судилося побачити світ. Ішлося про заселений простір однієї вулиці провінційного міста, де всі становлять юрбу, з якої вихоплюється для показу той чи той пожилець, а всі разом утворюють тло оповіді. Тож герої живуть навперемінно в образах головних і другорядних персонажів». В основі твору - зображення життя окремої вулиці в провінційному місті, яке ще зберігало давню мораль і звичаї, але вони вже тратились і розкладалися під важкими ударами та налягами XX ст. Та попри ці втрати людина, яка з'являється в творі, завжди залишає в собі часточку світла.

У 2010-х роках з’явилося чимало нових книжок художньої прози В. Шевчука, хоча і написаних раніше: «Фрагменти із сувою мойр» у 3-х кн. (2014), «Порослий кульбабами дворик» у 2-х кн. (2015), «Картини на провінційному тлі. Невидані романи» (2018), «Свято неділі. Невидані повісті» (2017); збірка поезій «Місто Днів» (2015). Їх вирізняє реалістична достовірність і зовнішня простота, хоча насправді там ідеться про складні, глибокі речі буття, про звичайну людину, яку автор продовжує пізнавати й намагається зрозуміти. З мемуарної прози: «Темна музика сосон. Роман. Сад житейський думок, трудів та почуттів. Автобіографічні замітки» (2017), «На березі часу. Мій Житомир. Хата і рід: Автобіографічна оповідь-есе» (2007), «На березі часу: Мій Київ. Входини» (2002), «На березі часу. Ті, котрі поруч: Спогади про сучасників» (2016), «На березі часу. Ті, котрі поруч: Спогади про митців і вчених» (2016) та ін.

2015 року у відомого як прозаїка, літературознавця та історика В. Шевчука виходить збірка поезій «Місто днів» – цілком невідомий пласт творчості письменника.

У ній зібрано поезії, які ніколи не друкувались, але писалися впродовж усього творчого життя – від 1955 до 2013-го року. Збірка складається з тринадцяти частин: Із «Школярського зошита» (1955 – березень 1956); Із «Жовтого зошита» (березень 1957 – серпень 1958; «Боярська осінь» (вересень – листопад 1958); «У студентській кімнаті» (грудень 1958); Із «Загального зошита» (1959); З «Альбома» і між конспектів (1960); «У пошуках жар-птиці» (вересень – грудень 1960); «Із розсипаних листків» (січень - жовтень 1961); «Зелений дощ» (червень 1963 – травень 1966); «Під враженням серпня» (квітень 1974 – грудень 1977); «Під дзвін вечірнього цвіркуна» (серпень 1978 – грудень 1983); «Сніг на зеленій траві» (листопад 1988 – липень 2013); Переклади поезії XX століття.

Це записи душевних станів, різних настроїв. Передано відчуття, почуття, переживання, душевні страждання, також зачудування світом. Це спроба зрозуміти себе в світі, знайти відповідь на сакраментальне: бути чи не бути? І жодного пафосу тієї радянської доби, який проголошували його сучасники. Тут лише про себе, найчастіше мінорно, але не трагічно. Тут повне злиття зі своїм ліричним героєм, зазвичай самотнім і задуманим, але чутливим до всіх вітаїстичних принад світу, до його багатоголосся, кольорів, настроїв – усе це поза політикою, суспільними перипетіями.

«Така це осінь, стільки кольорів!
Я на листку осіннім граю,
немов співак мандрований, – співаю
Про Місто Днів».

Ці рядки написано далекого 1958 року, але в них передано найголовніший стан душі поета впродовж наступних років – наповнений життям і життєлюбством, творчістю й невтамованою спрагою постійної праці й відкриттів. Є в цих Днях і чекання чогось особливого, і радість зустрічі, і гіркота розлуки, утрати – усього, що трапляється на життєвій дорозі. Тут переважають ліричні медитації-роздуми (чи розмови із собою), у яких автор висновує власне розуміння світу, життя, непоспішно наближаючись до таємниць буття й водночас віддаляючись від них.

«Я – самотній подорожній»; «Я не знав, що так можна страждати», «Тож хочеться сховатися від світу / У тишу, спокій, між стежок забитись <…>. І попросити в серце трохи квіту» – за цими рядками вразлива душа, яка прагне гармонії, розуміння, хоче бути почутою. Однак поступово розумієш, що за цими поезіями й самодостатня, вільнолюбна особистість, яка завжди чесно робила свою справу, упевнено йшла по життю й нині може сказати: «Це щастя, що лишаюся собою». Поезія Валерія Шевчука стилістично тяжіє до раннього українського модернізму, позначена вона й романтичними впливами. У цих віршах привертає увагу вагома роль сюжетного, розповідного, епічного начала.

«Мій серпень дивовижний,
У нім – жарота,
І смуток тонко-ніжний
Застиг достоту,
Як хмарка біла
Пала, що в блакиті,
Така блискучотіла,
Печаллю перевита.
Вінок хвилин –
Оцей серпневий плин.
І я у нім
Із перснем світла, що на дні
Цих дивоглядних днів» (18.VIII.2003).

Окрім оригінальних віршів поета, до книжки ввійшли і його переклади польських, норвезьких та грузинських поетів ХХ століття. А також, поезії доповнює розлога авторська передмова (своєрідна історія Шевчука поета) і коментар фактологічний, спогадовий – де є розгадка, опис ситуацій, пояснення причин з’яви того чи того вірша.

«Твори мої вже значною мірою видані, отож я, можна сказати, як письменник, відбувся. Вартість цих творів оцінюватиму не я, а читач та час, отож вони можуть або залишитися, або піти на смітник» (В. Шевчук).

Валерій Шевчук – автор наукових, історичних та історико-культурологічних монографічних студій: «Пізнаний і непізнаний Сфінкс: Григорій Сковорода сучасними очима», «Просвічений володар. Іван Мазепа як будівничий Козацької держави і як літературний герой», «Козацька держава», «Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення ХVІ-ХVІІІ cт.» (у 2-х т.); упорядник документально-наукових видань: 4 томи (ХVІ-ХVІІІ ст.) видання «Тисяча років української суспільно-політичної думки», «Україна: антологія пам’яток державотворення, Х-ХХ ст.» у 10 т. (т. 3: «Битва за Козацьку державу (ХVІ-ХVІІІ ст.)», т. 4: «Спроби реанімації Козацької держави (ХVІІІ ст.)»; художньо-документальних видань: «Київський атеней. Мистецький Київ ХVІ-ХVІІІ ст.», «Дмитро Туптало. Житія святих («Четьї-Мінеї»)» (3 томи), «Малі українські діярії ХVІ-ХVІІІ cт.», «Василь Горленко. Українська старовина. Вибрані есе та листи»; видань художніх творів М. Філянського, В. Підмогильного, Б. Грінченка, антології «Дерево пам’яті: книга історичних оповідань» (т. 1, 2, 4), збірок «Українська хата»: Поезії 1909-1914», «Що записано в книгу життя» М. Коцюбинського, «Золоте чересло: книга народних ремесел, звичаїв та побуту в Україні, писана Климентієм Зіновієвим, поетом кінця ХVІІ– початку ХVІІІ ст.»; автор літературознавчих книжок: «Дорога в тисячу років», «Із вершин і низин: Книга цікавих фактів із історії української літератури», «Доля: Книга про Т. Шевченка в образах та фактах», «Муза Роксоланська. Українська література ХVІ – ХVІІІ ст.» (у 2-х кн.), «Енеїда І. Котляревського в системі літератури українського бароко»; понад 500 літературознавчих та історичних статей, передмов тощо. Валерій Шевчук також переклав не лише багато давньоукраїнських текстів, а й зразки польської (твори К. І. Галчинського, Я. Івашкевича, Галини Журби), норвезької (А. Є. Андерсен), грузинської (О. Чіладзе, Т. Чіладзе, Дж. Чарквіані) поезії.

Такою титанічною працею він цілеспрямовано «заповнює білі плями», «переосмислює відоме» в національному культурному простори, і тим розкриває перед сучасниками, перед світом самодостатність і вагомість нашої культурної спадщини, яка творилася від часів Київської Русі й донині. Одним із останніх підготовлених В. Шевчуком виданням є «Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ – поч. ХІХ ст.» (упор., вступ, прим.), яке побачило світ 2024 року.

Це унікальне, найповніше зібрання авторських афоризмів, що творились українськими мислителями упродовж XІ – поч. XIX століть. Воно по суті, є книгою духовно-інтелектуального буття українського народу за вісім століть. Зібрані під однією обкладинкою концентровані думки давніх українських любомудрів виразно свідчать про багатство та розмаїття культурної спадщини українського народу, глибокі джерела українського інтелектуалізму та його багатовікову залученість у загальноєвропейський контекст. Ці розмисли про світ та людину - її свободи, віру, ідентичність - відіграють важливу роль в усвідомленні українцями своїх духовних вартостей, історичної пам'яті та формуванні модерного співжиття зі світом.

Багатогранна творчість письменника-шістдесятника, майстра психологічної і готичної прози, автора низки літературознавчих та публіцистичних праць високо оцінена сучасниками. У 1988 році Валерій Олександрович Шевчук отримав Шевченківську премію за роман-триптих «Три листки за вікном». Він лауреат літературних премій імені М. Коцюбинського, О. Копиленка, Є. Маланюка, І. Огієнка, Б. Певного, О. Пчілки, премії Міжнародної фундації Антоновичів (1990); премій журналів «Київська старовина», «Україна», «Дніпро», «Березіль»; премії «Визнання» (2001). Нагороджений Орденом Ярослава Мудрого V ступеня (1999). Заслужений діяч польської культури (1986). Нагороджений медаллю Івана Мазепи (2016), ювілейною медаллю «25 років незалежності України» (2016). Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша (2017) – за двокнижжя прози «Порослий кульбабами дворик». Почесний професор Житомирського університету, Києво-Могилянської академії (2007). Dr. honoris causa Львівського університету (2007). Член Спілки письменників України (з 1967).

В Інституті філології та журналістики Житомирського державного університету імені Івана Франка 29 листопада 2011 року була започаткована українська літературна премія імені Валерія Шевчука (Премія Шевчука). Ця творча відзнака щороку вручається авторам за найкращу книгу прози, видану українською мовою за попередній календарний рік.

Матеріали щодо вивчення життя та творчості В. Шевчука:

Авксентьєва Г. Специфіка портретування у збірці Валерія Шевчука «У череві апокаліптичного звіра» / Г. Авксентьєва, О. Малицька // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер., Філологія. – 2020. – № 46 т. 3. – С. 4–7.
Адамчук Н. Традиційна міфологія як основа художньої концепції Валерія Шевчука : автореф. дис. канд. філол. наук / Н. Адамчук. – Київ, 2008. – 19 с.
Андрухович Ю. Оповідач історії / Ю. Андрухович // Кур'єр Кривбасу. – 1999. – № 116 (серп.). – С. 140–143.
Артеменко А. Рятівні знання у векторі енергії прогресу : [В. Шевчук та ін.] / А. Артеменко // Персонал. – 2014. – № 4/5. – С. 114–118.
Артюх Н. Творчість В. Шевчука як приклад елітарної літератури. Традиція бароко XX ст. / Н. Артюх // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2011. – № 10. – С. 40–44.
Бабій І.О. Метафоричність художнього мовлення В. Шевчука (на матеріалі повісті «Птахи з невидимого острова») / І. О. Бабій, О. А. Семенюк // Закарпатські філологічні студії. – 2018. – № 4 т. 1. – С. 11–15.
Балдинюк В. «Паралельна агіографія» і авторський наратив: комунікативний аспект у романі Валерія Шевчука «Око Прірви» // Слово і час. – 2003. – № 2. – С.63–69.
Барабаш М. Блукаючи лабіринтом міста днів / М. Барабаш // Дзвін. –2015. – № 7. – С. 153–156. – Рец. на кн. : Шевчук В. Місто Днів : поезії / В. Шевчук. – Київ, 2015. – 528 с.
Барабаш М. Мегагалактика, стежки якої не заростають травою: сага про життя і творчість Лицаря українського письменства : [В. Шевчук] / М. Барабаш // Дзвін. – 2014. – № 8. – С. 104–115.
Берегуляк А. Магічний реалізм та літературний міф – зцілення чи панацея у постколоніальному контексті? («Дім духів» Ісабель Альєнде та «Дім на горі» Валерія Шевчука) / Анна Берегуляк // Сучасність. – 1993. – № 3. – С. 67–75.
Білоус Петро. Давня українська література у творчості Валерія Шевчука / П. Білоус // Українська мова та література. Шкільний світ. – 2009. – № 33(верес.). – С. 6–10.
Боднар О. Способи організації художнього тексту [В. Фолкнер, В. Шевчук] / О. Боднар // Закарпатські філологічні студії. – 2018. – № 4 т. 1. – С. 122–126.
Бондаренко Станіслав. Премія Валерія Шевчука – за «Час смертохристів» / С. Бондаренко // Літературна Україна. – 2012. – № 39 (11 жовт.). – С. 7.
Брайко О. Роман Валерія Шевчука «Срібне молоко»: культурна топографія текстуального простору / О. Брайко // Слово і час. – 2005. – № 9. – С. 35–50.
Валерій Шевчук // Історія української літератури XX століття: у 2 кн. 7 Кн. 2, ч. 2 (1960–1990) / за ред. В. Г. Дончика. – Київ, 1995. – С. 383–389.
Валерій Шевчук // Письменники Радянської України. 1917-1987 / авт.-упоряд. В. К. Коваль, В. П. Павловська. – Київ, 1988. – С. 659–660.
Валерій Шевчук: «Мав дерзновення бути самим собою» : біобібліогр. нарис / Л. Тарнашинська; уклад. В. Кононенко. – Київ, 2002. – 111 с.
Вручення премії Фундації Антоновичів // Слово і Час. – 1991. – № 12. – С. 41–51.
Герасимов Ю. Ключ до прози Валерія Шевчука : на прикладі виконавського аналізу уривка з новели «Панна сотниківна» / Ю. Герасимов // Українська мова та література. Шкільний світ. – 2009. – № 45/46(груд.). – С. 43–45.
Горбач Н. Традиційне сюжетно-образне запозичення в художній концепції оповідання Вал. Шевчука «Самсон» / Н. Горбач, А. Таран // Молодий вчений. – 2017. – № 10 ч. 4. – С. 605–607.
Горнятко-Шумилович А. Боротьба за «автентичну людину»: (Проза Валерія Шевчука як віддзеркалення екзистенціалізму) / А. Горнятко-Шумилович. – Львів, 1999. – 49 с.
Горнятко-Шумилович А. Твори Валерія Шевчука як різновид «химерної» прози / А. Горнятко-Шумилович. – Львів, 1999. – 35с.
Городнюк Я. Знаки необарокової культури Валерія Шевчука: компаративні аспекти / Я. Городнюк. – Київ, 2006. – 213 с.
Грачова Т. Інтерпретація українських демонологічних образів у лірико-химерному романі-баладі В. Шевчука «Дім на горі»] / Т. Грачова, Н. Найдьонова // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер., Філологія. – 2021. – № 47 т. 2. – С. 195–198.
Давнина і сучасність Валерія Шевчука // Літературна Україна. – 2014. –№ 31 (21 серп.). – С. 1, 3.
Дзюба І. Невтомний і невичерпний: про нові «скрипти» Валерія Шевчука / І. Дзюба // Кур'єр Кривбасу. – 2015. – № 1/2/3. – С. 177–206.
Дибовська Олеся. Оніричний хронотоп казок Валерія Шевчука (на матеріалі збірки «Панна квітів») / О. Дибовська // Слово і час. – 2017. – № 1. – С. 47–54.
Євхан Н. Фольклорно-міфологічні моделі у прозі Валерія Шевчука (типологічний аспект) / Н. Євхан // Слово і час. – 2003. – № 5. – С. 70–76.
Жила С. Рецепція «Енеїди» Івана Котляревського: інтерпретація Валерія Шевчука / С. Жила // Українська мова і література в школах України. – 2019. – № 10. – С. 7–10.
Жулинський М. Валерій Шевчук / М. Жулинський // Слово і час. – 1999. – № 8. – С. 57.
Жулинський М. До людини і світу – з любов'ю / М. Жулинський // Шевчук В. Вибрані твори. – Київ, 1989. – С. 5–15.
Жулинський М. …І сповіщає нам голос трави / Микола Жулинський // Шевчук В. Дім на горі: роман-балада / В. Шевчук. – Київ, 1983. – С. 468–486.
Залізняк Б. «Я – гуманіст за своїми переконаннями»: розмова з Валерієм Шевчуком / Б. Залізняк // Дзвін. – 2008. – № 4. – С. 137–140.
Камінчук А. Просвічений володар : [твір В Шевчука про І. Мазепу] / А. Камінчук // Київ. – 2006. – № 7/8. – С. 176–178.
Карпова О. Бароко як «Долина Джерел» творчості Валерія Шевчука / О. Карпова // Бористен. – 2006. – № 9. – С. 14–15; № 10. – С. 32–33.
Качак Т. Валерій Шевчук (нар. 1939) // Качак Т. Українська література для дітей та юнацтва: підручник / Т. Качак. – Київ, 2016. – С. 252–254.
Кашуба Є. Формування ключових компетентностей на уроках позакласного читання: на прикладі казки Валерія Шевчука «Панна квітів» / Є. Кашуба // Українська мова і література в школах України. – 2020. – № 5. – С. 38–42.
Кизилова В. Мотив сну в казках Валерія Шевчука збірки «Панна Квітів»: типологія, функції / В. Кизилова // Науковий вісник міжнародного гуманітарного університету. Сер., Філологія. – 2016. – № 21 т.1. – С. 13–16.
Кобилко Н. Кольорова символіка образу дороги в химерному прозописьмі Володимира Дрозда та Валерія Шевчука / Н. Кобилко // Львівський філологічний часопис. – 2019. – № 5. – С. 65–69.
Кожен мусить народити себе сам: розмова з письменником Валерієм Шевчуком / записала Н. Козачук // Кур'єр Кривбасу. – 2017. – № 7/8/9. –С. 3–13.
Козак С. Валерій Шевчук: «вільним митцем бути нелегко ...» : секрети творчості / С. Козак // Літературна Україна. – 2010. – № 24(15 лип.). – С. 1, 8.
Козачук Н. Валерій Шевчук як герой творів Володимира Даниленка / Н. Козачук // Слово і час. – 2010. – № 1. – С. 66–71.
Концевич Є. Таємна зброя Валерія Шевчука // Україна. Наука і культура. – Вип. 25. – Київ, 1991. – С. 371–374.
Корогодський Р. Біля нічної ріки, або в пошуках внутрішньої людини (Валерій Шевчук) // Дзвін. – 1996. – № 3. – С. 135–155.
Корогодський Р. У пошуках внутрішньої людини : [і дороги, і правди, і життя] / Р. Корогодський; вступ, ст. О. Бурячківського. – Київ, 2002. – 197 с.
Кузнєцова С. Дорогою до літературного храму Валерія Шевчука : урок-екскурсія: 11-й клас / С. Кузнєцова // Українська мова та література. Сер., Шкільний світ. – 2015. – № 6 (берез.). – С. 34–42.
Левченко Г. Валерій Шевчук - письменник і вчений / Г. Левченко // Слово і час. – 2010. – № 2. – С. 121–122.
Ліпінська О. Риси постмодернізму у драматургії Валерія Шевчука / О. Ліпінська // Українська література в загальноосвітній школі. – 2012. – № 10. – С. 48–50.
Логвіненко Н. Поєднання двох світів, реального та ідеального у творах Валерія Шевчука : за оповіданнями циклу «Голос трави» з роману «Дім на горі» / Н. Логвіненко // Українська література в загальноосвітній школі. – 2014. – № 10. – С. 40–45.
Масенко Л. Суржик у сучасній художній літературі : [В. Шевчук та ін.] / Л. Масенко // Дивослово. – 2011. – № 4. – С. 25–30.
Медведєва О. Філософська основа хронотопу дороги в новелі Валерія Шевчука «Дорога» / О. Медведєва // Українська література в загальноосвітній школі. – 2010. – № 2. – С. 7–9.
Медведчук О. Неоміфологічний дискурс в українській літературі кінця ХХ - початку ХХІ ст. (на матеріалі творів В. Земляка, В. Шевчука, Г. Пагутяк, Ю. Винничука, Т. Прохаська та М. Матіос) / О. Медведчук // Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Філологія. Соціальні комунікації. Сер., Філологія. Соціальні комунікації. – 2020. – № 31 4 ч. 4. – С. 48–52.
Мельничук І. Філософія кохання в романі В. Шевчука «Темна музика сосон»: онтологічний вимір / І. Мельничук, Х. Гусак // Актуальні питання гуманітарних наук. – 2020. – № 34 т. 3. – С. 145–149.
Мовчан Р. Валерій Шевчук / Р. Мовчан // Слово і час. – 1999. – № 8. – С. 57–58.
Мовчан Р. Валерій Шевчук // Мовчан Р. Українська проза XX століття в іменах: посіб. для старшокласників, студентів, учителів. – Київ, 1997. – Вип. 1. – С. 200–216.
Мовчан Р. Валерій Шевчук, якого я знаю і, мабуть, не знаю зовсім… // Українська мова та література. – 1999. – Ч. 13. – С. 11-12.
Мовчан Р. Той, який несе світло: роздуми з нагоди 60-ліття В. Шевчука / Р. Мовчан// Літ. Україна. – 1999. – 2 верес.
Мовчан Р. «Труди і дні» Валерія Шевчука: до 80-ліття від дня народження / Р. Мовчан // Слово і час. – 2019. – № 9. – С. 21–33.
Монахова Т. Концепти «дім» і «дорога» у творах Валерія Шевчука: коментар письменника // Українська мова й література в школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2007. – № 1. – С. 90–92.
Монахова Т. Мова Валерія Шевчука: ключові концепти, корпус, тезаурус. : автореф. дис. канд. філол. наук / Т. Монахова. – Київ, 2008. – 20 с.
Новиков А. Дискурс жертовності і зради у драматургії Л. Старицької-Черняхівської й В. Шевчука / А. Новиков // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер. Філологія. – 2017. – № 30 т. 1. – С. 110–113.
Онищенко Н. Валерій Шевчук без Нобеля... / Н. Онищенко // Слово Просвіти. – 2019. – № 39 (26 верес.–2 жовт.). – С. 8.
Пивоварська А. Дім на горі: розмова з Валерієм Шевчуком // Сучасність. – 1992. – № 3. – С. 54–59.
Положення про літературну премію Валерія Шевчука // Літературна Україна. – 2011. – № 47 (8 груд.). – С. 2.
Портрет в інтер'єрі: Валерій Шевчук / спілкувалася Н. Гербіш // Літературна Україна. – 2019. – № 19/20 (18 трав.). – С. 6–7.
Приліпко І. Образ ченця-ерудита у прозі Валерія Шевчука / І. Приліпко // Українська мова і література в школах України. – 2016. – № 1. – С. 15–18.
Приліпко І. Ремінісценції та алюзії у творах Валерія Шевчука // Слово і час. –2009. – № 7. – С. 33–37.
Приліпко І. «Текст як конденсатор культурної пам'яті»: інтертекстуальний простір прози Валерія Шевчука / І. Приліпко // Слово і час. – 2020. – № 2. – С. 33–54.
Про нагородження [Валерія Шевчука] відзнакою Президента України «Орден князя Ярослава Мудрого»: Указ Президента України, 27 серп. 1999 р. // Літературна Україна. – 1999. – 9 верес. – С. 2.
Рева Л. Регіональні джерела літературної біографіки (на прикладі Великої Волині - Житомирщини) : [В. Шевчук та ін.] / Л. Рева // Краєзнавство. – 2011. – № 2. – С. 306–320.
Салига Т. «Цю вежу складено з книжок». Про Валерія Шевчука - поета / Т. Салига // Літературна Україна. – 2015. – № 36 (24 верес.). – С. 10–11.
Скуратівський В. «Кожен справжній талант мусить мати свого Зоїла, або Кілька штрихів про Валерія Шевчука» / В. Скуратівський // Берегиня. – 1997. – Ч. 3/4. – С. 10–15.
Соболь В. Квіти волі спершу були білими...: фантастичні повісті Валерія Шевчука у первісній редакції / В. Соболь // Вітчизна. – 2006. – № 1/2. – С. 159–163 ; Літературна Україна. – 2005. – 24 лют. – С. 6.
Соболь В. Валерій Шевчук і Польща / В. Соболь // Всесвіт. – 2015. – № 1/2. – С. 237–242.
Соколова А. Образ міста в міфосистемі Валерія Шевчука (на прикладі роману «Стежка в траві. Житомирська сага») / А. Соколова // Слово і час. – 2009. – № 11. – С. 89–97.
Солецький О. Валерій Шевчук – дослідник та Інтерпретатор українського літературного бароко : автореф. дис. канд. філол. наук / О. Солецький. – Івано-Франківськ, 2008. – 16 с.
Солецький О. Валерій Шевчук і бароко / О. Солецький // Дивослово. – 2010. – №10. – С. 35–40.
Супрун Н. Валерій Шевчук. Життя і творчість митця. Особливості світобачення, громадянська позиція: 11 клас / Н. Супрун // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2018. – № 19/20/21. – С. 55–59.
Супрун Н. Валерій Шевчук «Дім на горі» : 11 клас / Н. Супрун // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2019. – № 22/23/24. – С. 45–53.
Тарнашинська Л. Духовний космос Валерія Шевчука : до 70-річчя від дня народження В. О. Шевчука (1939) / Л. Тарнашинська // Календар знаменних і пам'ятних дат. – 2009. – № 3. – С. 65–74.
Тарнашинська Л. Ліпше бути ніким, ніж рабом : бесіда з В. Шевчуком // Дніпро. – 1991. – № 10. – С. 69–79.
Тарнашинська Л. Мав дерзновення бути самим собою, або «Сад житейських думок, трудів та почуттів Валерія Шевчука» / JI. Тарнашинська // Пам'ять століть. – 1999. – № 4. – С. 25–54.
Тарнашинська Л. Материк, що належить одній людині: Валерію Шевчуку – 60 / Л. Тарнашинська // Українська культура. – 1999. – № 8/9. – С. 8–9.
Тарнашинська Л. Парадигма добра і зла, або Листок із дерева пізнання Валерія Шевчука / Л. Тарнашинська // Art Line. – 1997. – № 4. – С. 39–41.
Тарнашинська Л. Пасіонарні романтики: штрихи до портрета українського шістдесятництва: [В. Шевчук та ін.] / Л. Тарнашинська // Київ. – 2018. – № 11/12. – С. 2–11.
Тарнашинська Л. Свобода вибору – єдина форма самореалізації в абсурдному світі: (проза В. Шевчука як віддзеркалення екзистенціалізму) / Л. Тарнашинська // Сучасність. – 1995. – № 3. – С. 117–128.
Тарнашинська Л. Художня галактика Валерія Шевчука: постать сучас. укр. письменника на тлі західноєвроп. л-ри / Л. Тарнашинська. – Київ, 2001. – 223 с.
Терещенко С. Засоби психодрами в романі Валерія Шевчука «Птахи з невидимого острова» / С. Терещенко // Слово і час. – 2014. – № 1. – С. 48–54.
У Будинку письменників НСПУ відзначено ювілей Валерія Шевчука // Літературна Україна. – 2019. – № 35/36 (28 верес.). – С. 6.
Фізер І. Промова на врученні премії Фундації Антоновичів Валерію Шевчуку / І. Фізер // Слово і час. – 1991. – № 12. – С. 41–42.
Харчук Р. Творчість Валерія Шевчука 90-х років ХХ ст.: між модернізмом і неопозитивізмом // Харчук Р. Сучасна українська проза. Постмодерний період: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / Р. Харчук . – Київ, 2011. – С. 52–68.
Чайка С. Валерій Шевчук і сучасність / С. Чайка // Літературна Україна. – 2014. – № 39 (9 жовт.). – С. 9.
Чіпок У. Еротично-танатологічний концепт у повісті Валерія Шевчука «Біс плоті» / У. Чіпок // Слово і час. – 2012. – № 4. – С. 93–96.
Чухліб Л. Система уроків за творчістю Валерія Шевчука / Л. Чухліб // Українська мова і література в школі. – 2007. – № 3. – С. 35–41.
Шевчук В. Людина на два береги : трохи спогадів, трохи документів, а трохи рефлексій / В. Шевчук // Кур'єр Кривбасу. – 2011. – № 9/10. – С. 26–95.
Шевчук В. Як автор цього спогаду та Роман Іваничук грали в літературний волейбол / В. Шевчук // Дзвін. – 2015. – № 10. – С. 147–158.
Шевчук Валерій Олександрович // Шевченківська енциклопедія : у 6 т. / Гол. ред. М. Жулинський. – Київ, 2015. – Т. 6: Т–Я. – С. 960-961.
Шевчук Валерій Олександрович // Шевченківські лауреати. – Київ, 2001. – С. 622–625.
Шевчук Валерій Олександрович (20.VIII.1939) // Мистецтво України : біогр. довід. / за ред. А. Кудрицького. – Київ, 1997. – С. 648.
Шепіль Г. Українська демонологія і Валерій Шевчук / Г. Шепіль // Українська мова та література. Шкільний світ. – 2009. – № 33 (верес.). – С. 11–14.
Щербина Л. Тематично-жанрова різноманітність повісті-преамбули Валерія Шевчука «Дім на горі» : українська література : 11 клас / Л. Щербина // Українська мова й література в сучасній школі. – 2013. – № 7/8. – С. 64–73.

Матеріал підготувала О. Михайленко

«Вільним митцем бути нелегко ...». Секрети творчості Валерія Шевчука

Календар подій