Творча спадщина Володимира Русальського
Творча спадщина Володимира Русальського
Останні роки в українському літературознавстві приділяється серйозна увага письменникам еміграції, бо, на превеликий жаль, літературна діяльність багатьох із них вивчена недостатньо.
Ім’я Володимира Русальського (справжнє прізвище й ім’я – Гевеленко Іван) – одне з найяскравіших серед представників літератури українського зарубіжжя. Але джерельна база про його художній і науковий доробок залишається обмеженою.
Із деяких біографічних данних відомо, що український журналіст і письменник-прозаїк народився 15 червня 1911 року у с. Писарівка на Уманщині. Співпрацював із обласними та центральними газетами, був співробітником журналу «Літературна критика».
У роки Другої світової війни він емігрував, перебував у таборах Німеччини. Входив до організації українських письменників МУР (Мистецький Український Рух), які проживали в таборах для переміщених осіб у німецькій еміграції в 40-ві роки XX ст. МУР був утворений у вересні 1945 року.
У 1949 році переїхав до Австралії і поселився в Аделаїді, заробляв фізичною працею. Друкувався в Канаді, Німеччині, Австралії.
Перша українська книжка в Австралії була опублікована в 1951 році. Це була збірка імпресіоністичних новел Володимира Русальського «Після облоги міста». Письменник співпрацював з альманахом української діаспори в Австралії «Новий обрій».
Творча спадщина В. Русальського представлена у збірках оповідань і новел «Місячні ночі» (1945), «Сонячні дзвони» (1946), «Сміх Іскаріота» (1947), «Після облоги міста» (1951), неопублікованих збірок «Бунт землі» та «Портрети моїх знайомих».
Літературна діяльність Володимира Русальського посідає одне зі значних місць у процесі відродження й утвердження національної духовної культури та самосвідомості українського народу. Дослідження спадщини письменника розкриває його світобачення, характерзує найпоказовіші риси витвореної ним моделі буття і провідні поетикальні засоби й трансформаційні процеси.
В. Русальського цікавлять процеси психічного та емоційного життя особистості, що проявляються у переломні моменти її біографії, в час переходу від одного стану до іншого: від страху – до впевненості, від закоханості –до розчарування, від віри у святість людського духу – до зневіри в його потужній силі. Це люди критичних душевних станів, які живуть у переломну епоху. Вони перебувають у безперервному процесі самостановлення. Їхня діяльність переважно внутрішня, душевна.
Так у «несказанно-розпучливі хвилини», коли фізичний стан голоду доповнено трагічним відчуттям ницості людського духу, змальований герой новели-притчі В. Русальського «Сміх Іскаріота». Він зумів прорватися через усі можливі кордони людського фізичного тіла та неспокійного людського духу до утвердження своєї буттєвості.
У творі розгортається «історія самосвідомості» героя. З одного боку, не називаючи імені персонажа, автор знеособлює його, а з іншого – надає символічно алегоричного імені Пустельникові – «Мефістофель із саркастичною посмішкою», Іскаріот, «янгол і кат». Так людська душа розмежована автором на дві рівноцінні складові – янгольську й катівську, серафічну й демонічну.
Серафічна складова людської душі – піднесена, благородна, наближає людину до Бога, демонічна – темна, зближує її із диявольським началом, продажним і підступним. Зовнішній подієвий сюжет новели «Сміх Іскаріота» заступається внутрішнім, в якому безсмертні і водночас прості сенси людського існування стають ще очевиднішими.
В. Русальський будує новелу як оповідь від імені головного героя. Витворює своєрідний колаж з перебігу його думок, відчуттів, емоцій і переживань, змальовує у критичні ситуації, коли тваринне, фізичне володіє сприйняттям набагато сильніше, ніж піднесене, божественне. Драматичні колізії суперечки серафічного та демонічного начала людської душі і становлять провідний сенс цього твору, однак його притчева природа не обмежується тільки цією паралеллю. Твір багаторівневий: зовнішні подієві драматичні колізії поглиблюються завдяки інтертекстуальним паралелям із притчею про подорожнього, що просить хліб опівночі: «Я скажу вам: просіть, і дано буде вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відкриють вам, тому що всяк, хто просить, отримує, і хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відкривають».
Алегоричний досвід минулих поколінь дає відповідь на питання сучасності: мовчати чи запитувати; зупинитися чи вперто йти далі; зневіритися чи твердо вірити у краще майбутнє. Етологічний дискурс поглиблений символічно-алегоричним образом хліба – життя Христового, життя людського, віри в доброту людського серця, спасіння людської душі від гріховності. Хліб у новелі-притчі виступає кодом, на основі якого оповідь набуває символічного змісту, формується полісемантика тексту, – так створюється особливий простір новели - символічно-алегоричний, в орбіту якого включаються й інші образи та деталі.
Текст новели немов подвоєний, включаючи власне притчу та опис межового фізичного і духовного стану особистості головного героя. Сміх як вияв радості персонажа трансформований у мефістофельський саркастичний регіт над недолею людською. Викарбувані на дольмені слова (які спочатку персонажеві показує Пустельник, а згодом не може їх знайти «я») втілюють філософсько-художній комплекс твору: «Чистим серцем і молитвою шукай правди у Бога, чоловіколюбне». Вони є переломними у тексті: до їх прочитання герой вірить у доброту Пустельника, серафічну складову його душі, після - настають зміни у сприйнятті персонажа, що проявляє свою демонічну природу. Символічно, що слова зникають, коли головний герой удруге повертається до дольменів. Не менш промовиста деталь: інтенсивний філософський та алегоричний діалог Пустельника й головного персонажа і мовчазна дія бабусі, яка подає зголоднілому подорожньому шматок духмяного хліба («Е… якби ви знали, який духм’яно-чистий він мав запах!».
Символічною деталлю у новелі-притчі «Сміх Іскаріота» є й дорога: спочатку «кручена стежка», по обочинах якої «квітли тендітні ромашки, білі й усміхнені», далі – «там довгим, безконечним ланцюгом в супроводі німецького конвою і півдесятка псів, посувалась десь на захід сіра колона полонених», потім рів, а в кінці - після жертовно-доброго жесту старенької - «шлях був світлий» і ніс героя «порожніми вулицями невідомого міста». Універсальний образ дороги, через який традиційно реалізується мотив самопізнання, та архетипний образ подорожнього - щедрої старенької бабусі – забезпечують логіку еволюції характеру героя: потрясіння – перетворення – відродження.
Образ сміху в структурі тексту виконує низку художніх функцій: сміх руйнує стан внутрішньої гармонії головного героя. Так, замість шматка хліба від Пустельника він отримує докучливу розмову. Сміх руйнує уявлення головного героя про доброту людського серця і водночас жене його якнайдалі від Пустельника, від демонічних виявів людської вдачі. Символ сміху амбівалентний: це і добре гумористичне начало, і демонічно-саркастичне начало, його подвійна природа ще яскравіше виявляє неоднозначність людської натури.
Між «я» і «не-я» розгортаються драматичні колізії психологічної новели В. Русальського – «П’ять і один». У ній відтворено насамперед кризовий стан головного героя, який виявив зрадника і хоче відсторонитися від зради, що призведе до загибелі усіх учасників описаних подій. Змалювання перипетій зради автор подає через називання та уникання називання головних дійових осіб (у релігійній культурі сформована традиція не-називання втілення зла, бо воно не повинне мати образу, подоби; звідси - неподобство (рос. «безобразное»).
Числівники «п’ять, один, двоє» розсипаються на імена персонажів: Тур, Сахно, Кукас, Євстафія, Кононенко… Події розгортаються у локалізованому хронотопі монастиря, а завершуються у відкритому просторі «порожнього, сірого степу, що струменів і манив вільним простором…». Насиченість внутрішньої напруженості гранично можлива, що виражається у динамічних діалогах персонажів, обірваних реченнях, уривчастих кинутих фразах, і через специфіку текстової організації твору (виділені графічно вставні епізоди). Переважно це описи природи чи думок головного героя Тура, які дисонують із напруженими і гострими подіями новели. Такий описовий прийом посилює експресивний вплив тексту та відтворює напружений психоемоційний стан Тура.
Психологічний контекст твору поглиблюється ще й завдяки символічним знакам, спорадично розсипаним по всьому тексту. Актуалізоване не тільки вже згадуване протиставлення між «числом» та «іменем» героя. Це також образи-символи дороги, душі, догораючого сонця, запізнілого журавля, Богуславського монастиря, хреста, зачиненої брами та ін. Усі вони витворюють напружений хронотоп новели, в якій зовнішні події поступаються внутрішнім переживанням – викриттям зрадника. Автор забезпечує інверсію відомого біблійного сюжету «поцілунку Іуди» і змальовує незавершений поцілунок Тура, який викриває Іуду-зрадника у своєму колі.
Новели, яким притаманний поглиблений психологізм, в яких напружена внутрішня дія заступає зовнішній подієвий ряд, можна віднести до психологічної новели з відкритим фіналом. «П’ять і один» – яскравий приклад такого типу новели. Композиція твору має у своїй основі монтажний принцип: у тканину оповіді включаються вставні епізоди, у яких розкриваються рефлексії героя. Зовнішня малоподієвість новели «П’ять і один» зумовлена тим, що автор намагається подати граничну критичну ситуацію.
Іронічний погляд на двоїстість людської натури В. Русальський представляє у гротескно-іронічній новелі «Бременські кози». В основу твору покладено анекдотична ситуація: професор Дік і головний герой волею долі опиняються в одному вагоні й дискутують довкола проблеми інтелігентності та псевдоінтелігентності, мізерності людини. Художнє освоєння універсалій добра і зла (правди та неправди) здійснюється через низку вставних епізодів, які на композиційному рівні мали б виявити свою ретардаційну природу, однак органічно продовжують розвиток лейтмотиву. Відбувається ускладнення структури через розшарування двох планів: безпосередній подієвий та рецептивно-рефлексійний (сприймання світу головним героєм).
Низка стереотипних уявлень віддаляє професора Діка від «справжнього» розуміння України, і лише одна умовність наближає його до усвідомлення власної ницості та примітивності своїх суджень. Він так гостро ненавидить Україну («Я був на Україні кілька тижнів, – продовжував професор Дік. – І знаєте, що мене там вразило? Кози… Цілі отари кіз. Той специфічно-неприємний запах мене переслідує й досі… вірите? І я, що мав найпрекраснішу уяву про цей край – Ельдорадо, – був безмежно розчарований. Мені й досі ввижається ваша країна країною кіз…»), що зрештою опиняється у полоні банальних стандартних суджень, спростованих несподіваною картиною: «…півтора-два десятки кіз панічно носились по колії взад і вперед, не наважуючись скакати з крутого насипу. Старий німець-пастух безуспішно робив спроби загородити їм шлях, – вони ж, ніби спеціально, крутились навколо нього, спантеличені до глупоти несподіваною появою потяга…».
Анекдотична основа новели реалізується ще через одну цікаву художню деталь: у назві «Бременські кози» В. Русальського є прихована паралель до назви німецької казки «Бременські музиканти». Гра символами та читацькою уявою розширює ідейно-естетичні горизонти твору. Образи набувають гротескного звучання, а розв’язка у творі виконує подвійну роль: прояснює гру автора з метафоричними смислами твору, його сюжетом та назвою.
Новели та оповідання автора засвідчують відмову від пафосу, використання простих синтаксичних конструкцій. Часто його твори – це суцільна жива розмова персонажів, розмовні конструкції в них переважають над оповідними, і це наближає письмо до живого мовлення. Характерологічними рисами малої прози В. Русальського є стислість, компактність, часом майже телеграфний стиль письма, гра із читачами та героями, заснована часом на інтертекстуальності.
У новелістиці В. Русальського незмінним залишається тільки одне – особистість з усіма її внутрішніми терзаннями, недоліками, спогадами і спрямованістю у майбутнє, серафічно-божественною складовою характеру та демонічною силою її другого «я». Письменник зосереджуються на темах самотності особистості, відчуження, суперечностях буття та смерті, божественного та демонічного начал в її натурі. Він вводить до структури оповідання та новели вставні оповіді, вставні епізоди, переважно вони відтворюють плин сприйняття персонажем світу і є своєрідною формою саморефлексії героя, який переживає світ «тут і зараз», а також «там», у своїй свідомості. На текстовому рівні це поглибило діалогічність твору, монологічна структура новели та оповідання трансформується у інтертекстуальну із наближенням письменника до поетики постмодернізму.
Філософське підґрунтя малої прози В. Русальського перегукується з ідеєю «великої літератури» як свідчення появи нового типу персонажа, що гостро переживає свою самотність у цьому світі. У реальності, яка позбавлена ціннісних орієнтирів, а персонажі його новел перебувають у межових станах, письменник прагнув знайти для своїх героїв незмінні поняття, сталі та вічні цінності людського існування, які непідвладні часові. Реальність, яка спочатку постає у вигляді неупорядкованих фрагментів, поступово узагальнюється, упорядковується, набуває сутнісних ознак і загальнолюдських категорій. Розпадання цілісності особистості письменником мислиться як втрата не так національної ідентичності, як втрата людиною самої себе, свого «я».
Володимир Русальський рано пішов з життя. Його серце зупинилось у 1957 році в Австралії. Поховали письменника в Аделаїді, штат Південна Австралія. У літературно-мистецькому популярному журналі «ВОЛОСОЖАР» Ч. 2 було розміщено некролог:
Список літератури:
- Астаф’єв О. Мала проза в контексті «великої літератури» / О. Астаф’єв, О. Лященко // Слово і Час. – 2010. – №12. – С 111–114. – Рец.: Бурлакова І. «Ми у руці тримаєм тільки зерна...». Новелістика на тлі маніфестацій МУРу : моногр. / І. Бурлакова. – Київ, 2010. – 360 с.
- Жулинський М. Національні культури і проблеми глобалізації / М. Жулинський // Слово і час. – 2002. – № 12. – С. 5–10.
- Лущій С. Жанрово-стильові особливості української еміграційної прози періоду МУРу (1945-1948) // Слово і Час. – 2012. – № 7. – С. 3–17.
- Мороз Л. Триєдність як основа універсалізму (національне – загальнолюдське – духове) / Л. Мороз // Слово і час. – 2002. – № 3. – С. 22–32.
- Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. Просалової. – Донецьк, 2012. – 516 с.
- Штонь Г. Духовний простір української ліро-епічної прози / Г. Штонь. – Київ, 1998. – 316 c.
***
Антонішена Б Інтертекстуальні аспекти малої прози Володимира Русальського URL: https://dspace.vspu.edu.ua/bitstream/handle/123456789/8228/Antonishena%20B.A..pdf?sequence=1&isAllowed=y
Матеріал підготувала О. Михайленко
Додаток 1
Вол. Русальський. Людина з похмурим обличчям
Новеля
Сталось так, що наш старенький завідувач школи, Іван Максимович, однієї ночі несподівано зник. І так само несподівано з'явився в нашій школі новий завідувач - Іван Кирилиця - смішна, химерна людина, дрібного зросту і мізерного вигляду. На його піджаку не було жодного ґудзика і комір завжди відстобурчувався назад, як на худому коневі хомут. Великі рогові окуляри він носив не на носі, а десь на лобі,там, де, звичайно, їх люди не носять.
При його першій появі ми іронічно оглянули його з ніг до голови, Ніна Павлівна пирснула, але не розсміялася: це була дурна прикмета. Іван Кирилиця зашарівся, зблід, оглянув учительську з таким похмурим виглядом і здивуванням, ніби потрапив до раю з чорного ходу. На обличчя його лягла якась дивного кольору тінь, і вже не сходила протягом цілого дня.
І не сходила вже ніколи, скільки я собі пригадую. Навіть літнє сонце не могло відживити його, навіть удавано-улесливі усмішки Ніни Павлівни. Іван Кирилиця «перефарбувався» на наших очах. Ми потім відверто шкодували, що почали таку неповажну гру.
З особистого його життя ми знали небагато. Насправді його звали Іваном Кириловичем, а Ніні Павлівні прийшла в голову наївна думка якось перехристити його – і вийшов поліцмайстер Іван Кирилиця, який, за певним доводом Ніни Павлівни, жив колись у нашому містечку і теж носив великі окуляри.
Іван Кирилиця приїхав до нас із Черкас парокінною підводою, високою, як Вавилонська гора, вздовж і впоперек перев'язаною мотузками. На самій горі невидимих дорогоцінностей Івана Кирилиці сиділа його старенька мама, у мами на руках спокійно сидів волохатий кіт. Це бачила з вікна Ніна Павлівна. Коли вносились до мешкання (колись Івана Максимовича) речі: стільці і столики, ящики і ящички – Ніна Павлівна теж бачила. І все те розповідала нам до дрібниць.
Вечорами, вже в новому мешканні, Іван Кирилиця розгадував ребуси. Поруч, на другому стільці, сидів кіт Маркітан і розгадував якісь свої, неписані ребуси, про які не міг знати навіть його найближчий друг – Іван Кирилиця. Кожний, одначе, думав про своє – життя без фарб і особливих зрушень.
Від гасової лямпи світло падало просто на Івана Кирилицю, тінь його гороїжилась на стіні, в оранжових плямах від дощових потьоків. І поруч, як тінь від тіні, – кіт Маркітан, згорблений і волохатий, дивно подібний до свого господаря.
Щодо матері Івана Кирилиці, то мала вона одну дивну прикмету: була нестримно балакуча вдень і безмовна увечорі. Вона завжди щось ретельно перекладала з ящика до ящика. Їх було двадцять дев'ять – різного формату й історичної давности: від миколаївських цукеркових коробок «Карамель», до картонок з ярликами «Совєтский Пищепром».
Якби комусь прийшло в голову ненароком заглянути в цей пізній час до мешкання Івана Кирилиці, то він міг би помітити і ще деякі цікаві речі: наприклад, чотири мишоловки, півколом розставлені від дверей. Ніхто вже не довіряв старому Маркітанові, він доживав свої дні, ніби ветеран війни, на пенсії. В сусідній кімнаті часом сполохано ґелґотав великий гусак, кілька днів тому куплений на базарі і якого власноручно напихав кукурудзою Іван Кирилиця. Коли ж кінчались головоломки з ребусами, тоді Іван Кирилиця витягав з коробки «Карамель» клубок вовняних ниток і, зсунувши окуляри на ніс (лише в цьому випадку), старанно в'язав шкарпетки. Це була людина з великими талантами, навіть в радоновому маштабі.
Одного дня, після навчання, ми всі ще сиділи в учительській, як Іван Кирилиця відчинив двері (було те саме похмуре обличчя) і дилетантськи сухо сказав:
– Зараз відбудеться нарада.
Він мовчки пройшов до столу, що стояв у кутку, і, дивно, – ми помітили, що стіл теж чимсь подібний до Івана Кирилиці: низький, з вивихнутими, рахітичними ніжками, кособокий і незграбний, – тесав його, мабуть, хтось з лівої руки і засунули його в темний куток теж, певне, люди, що не долюблювали світла, я навіть не пригадую, хто й коли.
Ніна Павлівна проясніла: треба сказати, що це була жінка, і взагалі, може, єдина жінка у нашому містечку, яка любила наради, могла висиджувати до пізньої ночі, брати десять разів слово і говорити найбільше про себе.
– Я так і знала, – сказала Ніна Павлівна, але в щирість цих слів я не міг повірити. Будучи математиком, вона тратила час, говорила багато зайвих слів, математики ненавиділа.
Високий красень Гейда зіщулився і кособочив – то на Івана Кирилицю, то на Ніну Павлівну. Він належав до нашого наймолодшого покоління вчителів, допускав деяку вільність у поводженні з іншими, а на лекціях, кажуть, завжди писав листи до своїх коханок, імена яких він ледве вміщав у своїй голові. Може тому його стіл був прикрасою кімнати – там була списана його біографія, його любовні пригоди і навіть дати зустрічей: «Зіна, біла косинка, міст, 22-4» , «Леся, красивий бутон, зла», «У самовара я і моя Маша», 7-5» , «Два листи від Зіни. Набридла», «Завтра пікнік. їх дві», «Кілограм сала», – мова йшла, певне, про сало, яке йому часом висилала мама з Кременчука. Гейда був романтиком. Він розклав перед собою на стіл руки і розглядав їх, як географічну мапу, потім спирався на лікті, – так, ніби збирався піднятись і сказати щось дивне, щось епохальне. Але він сидів мовчки, усміхався одними очима, єхидно мружився і чекав.
Іван Кирилиця підняв окуляри і блиснув ними з кутка, ніби там одноразово спалахнули два вогники сірників. Я ніколи не вірю ні в які чуда, ні в які чародійства, я завжди сміявся над тим, а тут раптом подумав, що перед нами сидить сам сатана. Я також подумав, що було б краще, якби його стіл стояв десь на освітленому місці, я не люблю говорити з людьми в напівтемряві, мені завжди здається, що я говорю до стіни.
– Наша школа потребує оздоровлення. Так, як було досі, бути не може, – це були стереотипні, блюзнірські слова, які говорять завжди в таких випадках. Такі слова у нас прийнято говорити навіть над могилами покійників. Здоровий розум їх не приймає, а мертвим, кажуть, байдуже, що про них говорять. Ми ж були живі слухачі – у кожного з нас сидів якийсь власний дух, невидимий диктатор і наставник – чи ж могли ми думати і сприймати все інакше?
Говорив Іван Кирилиця довго, багато вживав неологізмів, ніби видушував їх із себе. На хмурому обличчі його не з'явилось ні одного відсвіту.
– Я спитав учора одного учня, що таке дієслово, а він каже: «Дієслово зветься займенник». А стіл учителя мови списаний любовними реклямами. Товариш Гейда, встаньте!
Гейда почервонів, дивився крізь пальці на стіл, ніби знову розглядав географічну мапу. Потім, піднявши голову, як в темну ніч, вглядався в непорушну постать Івана Кирилиці.
Він не встав. Він був приголомшений докраю.
Терень Петрович Волошин, старий, сивий учитель історії, що цілий час ліниво мняв у руці якусь газету, несподівано рвучо піднявся. Руки його тремтіли.
– Це що.. . чрезвичайка? Яке ви маєте право наказувати до вставання?
– Яке право?
Іван Кирилиця теж піднявся, при чому, так повільно, ніби підіймав позад себе важку гирю: голова була на місці, лише вогники окулярів пересунулись на самий лоб, похмуре обличчя дивно видовжилось. Він уп'яв тепер свій гострий погляд на Волошина:
– У банді Зеленого служили? Відповідайте стоячи. Якщо забули, то пригадайте.
– Що?! Це наплеп! Це треба довести!
Навіть Ніна Павлівна була перелякана і перший раз не промовила жодного слова, до кінця наради не спускаючи очей з Волошина: чи то був подив, чи то була звичайна жіноча цікавість: дізнатись про людину більше, ніж знають інші.
Волошин нервово відсунув стілець, кинув дверима і швидко вийшов. Іван Кирилиця хмуро дивився вслід, злегка постукуючи олівцем по столі.
– Завтра ви приймете канцелярію школи, – звернувся він до Гейди, так спокійно, ніби нічого й не сталось.
– Нам потрібний мовник, а не писар.
І ми розійшлись мовчки. Якийсь чумний вітер розігнав нас у всі сторони. Тільки я, обійшовши вулицю, знову вернувся до школи, ніби той чумний вітер неодмінно гнав мене назад, щоб знову звести з Іваном Кирилицею.
Я зустрів його біля зеленої фіртки, там, де, звичайно, учениці креслять крейдою квадрати і грають під час перерв у «Кляси».
– А чому у вас подвійне прізвище? – раптом спитав Іван Кирилиця, коли я, кутаючись полами піджака від вітру, хотів обійти його.
Коли б я відповів йому, чому, він би, напевне, затримав мене і почав допитуватись. Ця сповідь віч-на-віч злякала мене, і я лише розгублене сказав: «Чортів вітер!» Я таки обминув його, хоч і сповнений тривоги.
На ранок ми дізнались, що Волошин утік. Це була новина. Незвичайна новина в провінційному містечку, що вразила всіх, бо Волошина всі знали, як солідну і чесну людину.
Не вразила вона лише Івана Кирилиці: він був таким самим, як і в перші дні, як і щодня. І обличчя його було таке ж похмуре, таке ж безбарвне, а очі гострі і допитливі.
Дні тягнулись в якійсь тягучій напрузі, ми більше мовчали, Ніна Павлівна помітно осунулась, споважніла. Гейда став більше скептиком, ніж романтиком, він цілі дні висиджував за столом і явно нудьгував. Двоє нових учителів тримались якось осторонь, ніби їх попередили, що тут будинок прокажених і руки нам подавати небезпечно.
Сім місяців я мучив сам себе, я не знав, що робити, я боявся духу Івана Кирилиці, та, нарешті, одного дня, я таки наважився, і втік, за прикладом Волошина. У великому місті, де, здається, найменше чекає тебе несподіванка зустрічі з далекими знайомими, одного разу я наткнувся на Івана Кирилицю.
- А ж он куди вас занесло, соколе – накинувся він на мене, він кричав на повний голос.
- Яке ви мали право кинути школу без попередження? Га? Це дезертирство! Ви мусите відповідати! І взагалі мені цікаво знати: чому у вас подвійне прізвище?
- Бо мені так подобається, – сказав я йому на саме вухо, майже впівголоса, і обійшов його. В натовпі, серед людей, що перевищували його ростом, я загубив його, а він мене.
І коли, рік після цього, на одній із херсонських степових станцій, я, так само випадково, зустрівся з Волошиним, він від радости оторопів, і перше його запитання було:
– Ну, як той мишолов, Іван Кирилиця? Ще там?
Я розповів йому, що знав і чого ймовірно не знав, і слухав він з особливою цікавістю.
– Бачите, як воно буває. У Зеленого він уславився тим, що майстерно, з одного маху, умів стинати шаблею голови своїм жертвам. Коли ж зеленівців зліквідовано, а частина з нас розбіглась, хто куди, він перейшов до таращанців, там був майстром на дві руки, і, знаєте, виправдав себе: був навіть якимсь комісаром. Чи не дивно?
Сто разів я сам завдаю собі це нескладне запитання: «Чи дивно?». І в сто перший раз мені в голову лізе чомусь настирливо думка про ще одну неминучу зустріч з Іваном Кирилицею, – людиною з похмурим обличчям, з окулярами на носі, з відстовбурченим назад коміром, - якщо ця зустріч відбудеться ще раз, він неминуче спитає мене:
– А чому у вас подвійне прізвище?
І я не знаю, чим це може скінч
