Юрій Яновський – сміливий новатор в українській літературі

Юрій Яновський – сміливий новатор в українській літературі

Народився майбутній письменник 27 серпня 1902 року в селі Маєрове (нині село Нечаївка Кіровоградської області). У родині Яновських було дев’ятеро дітей. У пошуках кращої долі батьки Юрія – Іван Миколайович та Марія Мусіївна – оселилися в місті Єлисаветграді (нині м. Кропивницький), де батько влаштувався робітником на завод. Змалку хлопчик був дуже хворобливим – переніс шість операцій, кілька разів опинявся між небом і землею.

Юра навчився рано читати і писати. Вчила його мати. Вона була чудовим оповідачем. Любила читати. Шевченка знала напам’ять. Пушкіна, Гоголя, Лермонтова перечитувала безліч разів. Прочитане переказувала дітям. Дід бавив розповідями про славну минувшину козаків. Багата уява Юрка малювала цілі воєнні баталії, а юна душа наповнювалася жагою до свободи. Аж надто вразливий, мрійливий хлопчина виросте справжнім романтиком, який і надалі мріятиме та ідеалізуватиме життя. Початкову освіту хлопчик здобував у церковнопарафіяльній школі.

З 1912 по 1919 рр. Юрій Яновський навчався у Єлисаветградському реальному училищі. Єлисаветградська «реалка» була блискучим навчальним закладом. Варто сказати, що реальне училище в різний час закінчували М. Садовський і П. Саксаганський, Є. Чикаленко і О. Тарковський, Г. Нейгауз і К. Шимановський, Г. Юра і Є. Маланюк.

Хворобливий фізично, скромний до сором’язливості, Юрій в училищі намагався бути непомітним, хоча гордитися йому було чим, бо навчався найкраще на всю «реалку». І все ж літературу він любив найбільше. Читав твори Пушкіна, Некрасова, Єсеніна, Тичини, Сосюри, засиджувався над творами Гоголя. Юрій не раз дивував вчителів реального училища оригінальними думками і закінчив його з відзнакою - золотою медаллю.

Згодом працював в адмінвідділі повітового виконкому та в статистичному бюро, поєднуючи роботу з навчанням у механічному технікумі. Жадібними очима молодого художника вбирав у себе Яновський всі барви того буремного часу, які забуяють потім в його поезіях та оповіданнях.

Коли йому виповнилося 20 років (1922) Юрій Яновський успішно склав вступні іспити на електротехнічний факультет Київського політехнічного інституту. У той період він писав: «Приробляв собі я тим, що з Подолу до Єврейського базару возив на собі дрова. Ті роки не було в мене білизни та простинь, укривався я драним кожухом, жодного разу в кімнаті не топив, а скільки жило й народжувалося в мені гордості. Я входив у життя в драних австрійських черевиках, у котрих взимку бувало повно снігу, міцно затиснувши олівець у руці, широко розплющивши очі на всі чуда світу, котрі малювала мені моя дурна уява». Коло друзів Яновського – це цікаві особистості, з якими у письменника були теплі стосунки. Він навчався в одній групі з майбутнім конструктором космічних кораблів Сергієм Корольовим.

Вони подружилися, обої вміли постійно йти до мети. Ще їх поєднало справжнє прагнення до висоти – і справжньої, і поетичної. Один став майстром пера, а другий зміг відірвати людство від земного тяжіння. Студент Яновський брав активну участь у роботі літературної студії інституту, організував на факультеті стінну тижневу газету, був її редактором.

Стати інженером йому не судилося, проте саме в виші розпочався його літературний шлях. Творчий дебют Яновського відбувся у травні 1922 році віршем «Море», який був надрукований російською мовою у київській газеті «Протеларська правда» під псевдонімом Георгій Ней.

Через два роки він опублікував ще один вірш «Дзвін» вже українською мовою та за власним прізвищем, а потім Юрій перейшов на прозу. Але поезії він не залишатиме протягом усього життя. Основних літературних успіхів Ю. Яновський досягне в майбутньому на ниві прози та драматургії.

Перший прозовий твір - новелу «А потім німці тікали» – Ю. Яновський опублікував у газеті «Більшовик» у березні 1924 року. Більшість ранніх новел письменника, що увійшли до збірки «Мамутові бивні» (1925), створено на матеріалі конкретних подій громадянської війни і присвячено проблемі духовного оновлення людини та суспільства в революційну епоху.

У 1925-1926 роках Юрій Іванович працював на Одеській кінофабриці спочатку художнім редактором, далі обіймав посаду головного редактора, писав і кіносценарії. Тут він разом із режисером П. Долиною екранізує повість М. Коцюбинського «Фата моргана», професійно переклавши прозовий твір мовою кінематографії, пише сценарій до фільму «Гамбург» режисера Володимира Баллюзека, творчо співпрацює з О. Довженком – створює титри до його фільму «Сумка дипкур’єра».

У 1927 році Юрій Яновський приймає запрошення Михайла Семенка, який очолював сценарний відділ ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління), працювати редактором цієї організації. У Харкові, тодішній столиці, вирувало літературно-мистецьке життя, у подіях якого письменник брав безпосередню участь. У журналі «Вапліте» Юрій Іванович друкує повість «Байгород», у якій зовнішній перебіг подій прагне «пропустити» крізь внутрішній світ людини, її психологію. У цьому ж році виходить збірка оповідань Ю. Яновського «Кров землі». До неї увійшли такі твори: «Історія попільниці», «Мамутові бивні», «Роман Ма», «Туз і перстень», «Рейд», «Байгород», «В листопаді».

Перший роман письменника – «Майстер корабля» (1928), увібрав частку того безпосереднього життєвого досвіду, що він набув за час роботи на Одеській кінофабриці. Події роману відбуваються в Одесі і читач відразу поринає в атмосферу виробництва фільмів з усіма його особливостями, де режисери сваряться зі сценаристами, де монтуються найкращі кадри, за якими до того йде ціле полювання. У сюжеті легко впізнається мистецька богема того часу: режисер О. Довженко, видатний маляр-пейзажист В. Кричевський, директор Одеської й Київської кінофабрик П. Нечеса,  артистка І. Пензо. Отже, автор змалював процес фільмування кіна, зокрема побудову величезного корабля для декорацій. Майстер на носі корабля це – дерев’яна фігурка із профілем жінки, яка веде його вперед, оберігає від рифів. У романі порушено проблеми про подальшу дорогу української нації, її духовний багаж, морально-етичні цінності, поставлене питання, що буде оберігати націю у майбутнему.

У сюжеті органічно переплітаються спогади головних героїв про їхні пригоди на морі. Щоб уникнути цензури, письменник вдається до екзотичних назв, незвичних порівнянь, героїв назвав незвичними іменами. Устами свого сивоголового майстра кіно То-Ма-Кі автор каже: «В мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав, мабуть, і тоді, коли не вмів ще говорити… Культура нації – звуть її». Критика сприйняла роман неоднозначно, бо в ньому був відсутній герой-пролетарій, не оспівувалась краса «щасливої радянської дійсності». А доля Яновського згодом засвідчить, як ризиковано мати наречену, яка зветься КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ.   

Наступний роман – «Чотири шаблі» – це особливий твір у долі Яновського і в українській літерату­рі 20-30-х рр. За визначенням автора, найбільш «багатостраждальний» у його біографії. Він «дуже багато поклав туди роботи», «живої крові і нервів». З молодечою пристрастю і сміливістю у романі показано могутню стихію національно-визвольного руху в Україні у революційний час та його трагічні наслідки. Така тема в українській літературі була порушена Юрієм Яновським уперше.

«Присвячую партизанам України» – ці слова стоять біля автографа твору, однак не ввійшли в жодне його видання.

Задум роману виник після знайомства автора із легендар­ним військовим діячем українського партизанського руху під час визвольних змагань 1917-1920 рр. Юрієм Тютюн­ником. Саме він, у дружніх бесідах, розповів письменнику чимало цікавого з тих героїчних часів, із яскравими подробицями та деталями. Він теж міг стати прообразом одної з дійових осіб майбутнього роману. Юрій Яновський серйозно вивчав історичні факти та фольклорні джерела.

Роман побудований у пісенній формі. Оскільки пісня – один із найлаконічніших художніх жанрів, то в романі опущено так звані воєнні будні, завдяки чому досягнуто стислості й ліризму в художньому осмисленні теми.

Роман написаний у 1926-1929 рр., складається з семи розділів (пісень). Окремими новелами вони друкувалися в часописах і мали назви: «Козак Швачка», «Успенівська операція», «Рейд», «Загибель бригади», «Маршал Остюк», «Ми на золотому ручаї», «Китайська шахта» (або ще «Шахай умер»). Окремі розділи з’являлися в періодиці, найчастіше - «Рейд» (третя пісня), що виходив і окремим виданням. Уперше роман надруковано 1930 році.

«Чотирма шаблями» Ю. Яновський започаткував в україн­ській літературі новий різновид роману – роман у новелах (пізніше то будуть «Вершники», «Тронка» О. Гончара).

Кожен розділ має обов’язковий пісенний зачин, який звучить як авторське тлумачення дальшої оповіді, обіцянка певного настрою. Ці пісні-зачини в композиції роману, а ще більше в його загальному ідейно-художньому спрямуванні, мають велике значення. Вони підсилюють визвольний пафос віками поневоленого українського народу, передають його як частину свідомості цього народу, його заповітних бажань і мрій, його невід’ємний духовний світ, приспаний довгою неволею. Уривок третьої пісні («Рейд»):

«Приходь іздалеку, одчай труби,
Великої військової тривоги!
Летіть, летіть весняної доби
Земля і кінь, списи і корогови!
О вітре мандрів, весну розвівай,
Підкинь до неба пил полків кінноти!
Земля лежить - щасливий теплий край,
І коливаються її висоти» - показує, що народ пробудився, його глибинне єство, серцевина свідомості виходить на поверхню. Головні герої – ватажки партизанської армії, які намагаються виправити помилки своїх пращурів і здобути таку бажану й омріяну свободу для своєї Батьківщини.

Прагнучи увіковічнити в слові визвольний рух рідного народу, Ю. Яновський втілив його насамперед у героях «Чотирьох шабель». Шахай, Остюк, Галат, Марченко – їх автор називає в пісенному зачині «чотири паростки міцного дуба», тобто сини великого народу, кожен з яких представляє одну з протиборчих сил у революції.

Уже на  початку роману Яновський говорить про них: «Це сиділи на скелі орли». Ми ще не бачимо їх у бою, але вже готові до сприймання їх як героїв, яким симпатизує митець. Вони різні, але об’єд­нані спільною метою – захистити країну, певною мірою романтизовані, навіть ідеалізовані. Автор показує їх військову звитягу, козацьку відвагу та надзвичайну силу. Він зумисне ставить їх у такі ситуації, в яких максимально виразились би їхня глибинна суть, відва­га, геройство. Шахай видається бригаді з «надлюдською силою». Тяжко поранений Остюк продовжує героїчно бити­ся і керувати кіннотниками.

Саме романтизм козаччини спонукав чотирьох друзів, героїв роману, сформувати бойовий загін для захисту революції.

Роман починається весіллям Шахая, ватажка партизанських заго­нів. Такий зачин символізує початок нового шляху, нового життя, початок, боротьби: «Груди їм розпирало чекання». Ось Шахай іде по осінньому ярмар­ку. Опис його романтизований, деталі «оживлені» метафо­рикою. Разом із подібними описами автор вносить у твір національно-фольклорний колорит, так само як і тими піснями, що звучать на весіллі. Саме під час весілля Шахая у церкві, де відбувалось вінчання, друзі побачили козацькі розписи, на яких зображувалась боротьба козацтва з ворогами. Проймаючись національною свідомістю, друзі вирішили захищати свою землю так, як це робили героїчні предки.

Взагалі вся поетика роману, а надто перших чотирьох пісень, де показано стихію визвольної боротьби, близька до української народнопоетичної традиції. Експресія вираження настрою, почуттів домінує над зображенням. Це відчутно і в розкішних баталь­них сценах, подібних яким не було в тогочасній українській прозі: «Кулеметники розбіглися з тачанками на фланги, і Галат без шапки лаявся коло підводи з патронами, не смію­чи підвести голос. Тільки ворожі гармати стукали далеко. Все робилося в такій страшній і нервовій тиші, що всім здавалося – нічого на землі немає: ні міст, ні сіл, ні людських звичаїв, тільки вони самі зійшлися тут на герць, самі на ввесь світ - вони та їхній ворог…».

Стиль перших чотирьох розділів характеризується захоп­леним, радісним сприйманням життя, боротьби народу за визволення. Ця боротьба показана в дусі кращої романтич­ної традиції XIX ст., яскраво виявленої в «Чорній раді» П. Куліша, «Гайдамаках» Т. Шевченка. Цей романтичний пафос письменник не міг витримати незмінним в останніх розділах. Але це не свідчить про його професійну невправ­ність як молодого ще автора.

Річ у тім, що твір писався тоді, коли вже відгриміли бої, а національно-визвольні змагання зазнали поразки, багато колишніх вояків Армії Української Народної Республіки емігрували за кордон. А ті, що лишилися, змушені були змиритися зі своєю долею i долею своєї нації. Такою була об’єктивна реальність, і такою її зображує Ю. Янов­ський.

Повернулися до мирної праці наші легендарні герої, але перед цим вони вдосталь намандрувалися по світу. Остюк дипломатом (чи емігрантом) у Парижі, Марченко на півночі золотошукачем. Про це розповідь в останніх трьох розділах. Відбувається осмислення своєї поразки і власне трагедії народу.

Душі героїв стомлені й спустошені, їх навіть не цінують як колишніх бійців. Так не шанували довгий час немічні нащадки патріотів України Мазепу, Бандеру. Про це мала бути восьма пісня. І життя довколишнє не таке прекрасне, як колись мріялося перед боями. Немає причин для оптимізму. «Як покручене бурею дерево» стоїть Остюк, колишній стрункий і міцний кіннотник, перед друзями. З болем оглядається довкола і бачить: «Голий безводний степ оточує заводи і шахти. Ні води, ні дерева. Хліборобів ковтнула вигідніша, не хліборобська праця… Де та рука, що насадить тут зелений і запашний сад? Багаті і врожайні поля?». Біль, розчарування вчуваються і в зізнаннях Галата: «Я хочу жити і відчувати, що я є господар усього в країні». На цьому тлі фальшиво сприймається патетична промова Шахая.

У «Чотирьох шаблях» молодий Юрій Янов­ський проявив добру обізнаність із реальним станом речей, він досить помірковано роздумує над тим, що ж одержав народ після переможних боїв під червоним прапором. Але художнє витлумачення цих болючих проблем залишає на потім, про що пише в післяслові. У самому ж творі він зосе­реджується на іншому.

Із мріями про краще майбутнє поринули в нестримну стихію боротьби за визволення Шахай, Остюк, Галат і Марченко, брати Виривайли. Не раз вони відчайдушне кидалися в бій із піснею «червоного прапора красна зоря обійде із нами далекі моря». Як згадує Г. Костюк, Юрій Янсвський у розмові з ним так пояснював ідейну спрямова­ність роману: «…я пишу щось більше, ніж більшовицька партизанщина. Я пишу про великий стихій­ний вибух віками поневоленого народу. Більшовицька партизанщина лише частка його. А народ у своїй цілості має свою історію, свою культуру, свою поезію, звичаї. Не завжди це покривалося більшовицькою партизанщиною. Але й покривалося. Мій Галат, Санька Шворень і багато інших - пролетарі, робітники. Але вони сини свого велико­го народу».

Після виходу книги у світ, твір був різко засуджений ортодоксальною вульгарно-соціологічною критикою як націоналістичний, неправдивий, наклепницький стосовно тріумфальних дій Червоної Армії під проводом комуністів. Авторові дорікали за оспівування анархії та отаманства. Цензори вибухнули критикою та заборонили роман: «Апологетика партизанської стихії, що нею пройнятий твір, була наслідком дрібнобуржуазного розуміння автором мети та завдань соціалістичної революції».

За ці серйозні «вади» «Чотири шаблі» надовго були викреслені з української літератури, перші видання заховані до спецфондів. Роман не видавався в Україні понад п’ятдесят років. Митця змусили виправдо­вуватися за переклади роману чеською та німецькою мова­ми, з’яву їх за кордоном, а невдовзі й прилюдно засудити роман як свою гірку помилку.

Певно, треба було мати в серці багато мужності, щоб витримати всі звинувачення за цей по-справжньому щирий, чесний і правдивий твір, щоб насильно змінити свої ідейно-художні орієнтири, власне, відректися від свого «Я». Роман  став останнім твором, у якому Яновський був ще самим собою.

Однодумцем і підтримкою для письменника завжди була його дружина – Тамара Юріївна. Вони були «дружнім і ніжним подружжям», – згадували їхні друзі.

Спільним захопленням обох був театр. Юрій був вихований на добрих традиціях «других українських Афін», як називали тоді Єлисаветград. Тамара – з театральної сім’ї. Її дід – Юрій Горський працював у різних українських і російських театрах, грав з Марією Заньковецькою. Мати Тамари – теж акторка. Юрій Яновський рано посивів – йому тоді було 30 з лишком. Актор знаменитого курбасівського театру «Березіль» Йосип Гірняк, повернувшись перед війною з сталінського Сибіру, застав своїх друзів Яновського і Довженка сивочолими. «Невідомо, де легше, – сказав Довженко, – не думайте, що нам тут з медом…».  Юрій Яновський – одна з найбільш трагічних постатей в українській літературі. Людина надзвичайно яскравого і оригінального обдарування, найталановитіші свої книги він написав замолоду, ще до тієї ранньої сивини. Для цього йому вистачило 10 років – з 1925 до 1935.

Роман «Вершники» побачив світ у 1935 році. У ньому вдало поєднані ознаки народної думи, героїчної поеми і новелістичного роману про боротьбу добра і зла, красу українського неба і степу, про людську витривалість і прагнення свободи. У «Вершниках» кожний герой дістав точну політичну характеристику (петлюрівець, денікінець, махновець, більшовик...).

Твір розпочинається новелою «Подвійне коло». Автор зразу вводить нас у шквал гарячих подій літа 1919 року. У степу під Компаніївкою зійшлися у герці армійські загони різних політичних поглядів і по черзі на землю летять голови братів Половців (денікінця Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Опанаса), що їх стинають один одному самі ж брати. «Проклинаю тебе великою ненавистю брата і проклинаю тебе долею нашою щербатою, душогубе махновський, злодюго каторжний, у Бога, в світ, у ясний день…» Оверко не зводив очей і не бачив своєї смерті, вона вилетіла з Панасового маузера, вибила Оверкові мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слідом ударив грім, «дощем запахло, хлопці, по конях!» 

Непереможним залишається тільки більшовик Іван Половець, що цілком «узгоджувалося» з розвитком пореволюційної історії, але водночас повівало на читача неприхованою регламентованістю й нелюдською жорстокістю. Суть тієї жорстокості «пояснив» Іванові комісар Герт: мовляв, братовбивча вакханалія зчинилася тому, що брати були хоч і одного роду, та не одного класу. Діяли, отже, закони класової боротьби, апофеоз яких із залізним пієтетом і холодним ригоризмом висловив той же комісар Герт: «... рід розпадається, а клас стоїть».

Мотив розпаду людського роду, що почався з революцією, це лише один мотив «Вершників». Складається роман з восьми новел. Не пов'язані єдиним сюжетом, вони, проте, поєднані головною авторською настановою: показати через внутрішній світ героїв історичну необхідність перетворення земної світобудови. У кожній новелі індивід абсолютизується (художньо окреслюється) з такою виразністю, що сприймається як символ. Символічний Іван Половець у новелі «Подвійне коло»; символічне світло випромінюють його батьки в «Шаланді в морі» і безіменний листоноша з «Листа у вічність»; символічні також образи комісара Данила Чабана («Дитинство»), командира полку Чубенка («Чубенко - командир полку»); ватажка загону «двох босих сотень» Шведа («Батальйон Шведа») та ін. Вони представлені автором у поетичному ключі, в ключі глибокого психологічного драматизму відтворені ситуації, в яких вони діють, це справжні поеми не лише про розпад, а й про творення роду і добра на землі (батьки братів Половців), про красу українського степу і неба («Дитинство», доречі, в основу новели лягли розповіді М. Куліша про дитячі роки та про рідний Таврійський край),  про людську витривалість і жадання свободи («Лист у вічність», «Чубенко – командир полку»). Втілюють вони в собі людське й національне прагнення героїв збудувати кращий світ на землі... А водночас є даниною... культівській добі: крім згадуваної фетишизації класової боротьби, до однієї з новел («Батальйон Шведа») пристебнута була «обов'язкова» в ті роки атрибутика з іменами Сталіна, Ворошилова та ін. Це були перші вияви драми таланту письменника, вона тероризуватиме його і в пізнішій творчості.

Розвинута у «Вершниках» романтична форма художнього освоєння життя зіткнулась у другій половині 30-х років із рядом перешкод. Найголовніша з них – «офіційне» утвердження на Першому з'їзді письменників СРСР соціалістичного реалізму. Романтизмові в ньому відводилася прислужницька роль пафосу – уславлення кожного кроку радянської історії. Нові твори Ю. Яновського 30-х років – драми «Дума про Британку» (1937), «Потомки» (1938), збірка новел «Короткі історії» (1940) – це, по суті, відгук на таку офіційну настанову.

У 1939 році Ю. Яновського нагороджують орденом Трудового Червоного Прапора, дають квартиру у Києві. Офіційно визнаному письменнику довіряють посаду головного редактора журналу «Українська література» (з 1946 року – «Вітчизна»).                    

До початку німецько-радянської війни письменник створив кілька сценаріїв, писав п’єси та видав збірку гумористичних оповідань «Короткі історії». Коли почалася війна, його разом із сім’єю евакуювали в Уфу, де він брав активну участь в організації видання творів українських письменників серії «Фронт і тил», згодом працював військовим кореспондентом на Першому Українському фронті.

У 1946 році Юрій Іванович був одним із представників радянської преси на Нюрнберзькому процесі, під його враженням написаний цикл хвилюючих репортажів «Листи з Нюрнберга» (1946).

Талант Яновського-новеліста, який, здавалося, був уже цілком сформованим у передвоєнні роки, під час Другої світової війни засяяв новими гранями. Новелістика тепер стає основним жанром художньої творчості письменника. За роки війни Ю. Яновський написав драму «Син династії» (1942), а згодом видав збірку оповідань «Земля батьків» (1944). Драма являла собою малохудожній, ілюстративний і типово безконфліктний твір. У новелах збірки «Земля батьків» було значно більше і реалістичної, і романтичної щирості (особливо в зображенні дітей, які вносили посильну участь у боротьбу з фашизмом), та заданість ситуацій, надуманість колізій і випрямлення ідей далися взнаки й тут.

Юрій Яновський дуже любив дітей. Він залишив багато прекрасних творів, героями яких є діти, що прагнуть пізнати світ. Письменник виявив себе глибоким і тонким знавцем психіки дитини. Маленькі герої Яновського – це цілий своєрідний світ. Ні з ким іншим в українській літературі не сплутаєш образ 11-річного Романа з п’єси «Дума про Британку», в характері якого переплелися дитячість і дорослість. Ще в 30-і роки ХХст. Юрій Яновський написав невелику новелу «Чапай», в якій кількома яскравими, виразними штрихами намалював сильний характер підлітка і розкрив витоки цієї сили. У новелі «Дівчинка у вінку» письменник тонко передав думки і почуття юної героїні, її страх, біль від поранення і гордість, що вона вчинила справжній подвиг, допомогла затримати шпигуна. Ще одна новела воєнної тематики – «Петрусь і Гапочка» показує мужність, стійкість дітей, їх моральну вищість над ворогом. Оповідання «Київська соната» (або «Серед руїн») розповідає про перші дні в окупованому Києві, підпільну боротьбу дорослих, яким допомагали і діти. Його воєнні новели про дітей - яскраві психологічні замальовки, в яких з великою теплотою відтворено світлий світ дитинства в найтрагічніший момент нашої історії.

У 1945 році Ю. Яновський починає  працювати над новим романом. У записнику він тоді занотовуав, що хоче писати цей твір по-новому – знайти йому таку форму, яка дала б змогу пов'язати обрану колгоспну тему з усім життям. Він працював над романом  з 1945 по 1946 pp. І знову на Ю. Яновського чекали неприємності. У 1946 році «за націоналізм, міщансько-обивательські погляди, аполітичність, друк помилкових і порочних творів на сторінках журналу «Вітчизна» його звільняють з посади головного редактора журналу. У 1947 році в молодіжному часописі «Дніпро» (№ 4/5) з'явилася журнальна публікація  нового роману «Жива вода». Тоді ж він мав вийти і окремим виданням …

Роман про перший післявоєнний рік, відбудову зруйнованого господарства, трудовий героїзм жінок, про волелюбний, працьовитий і гордий український народ зазнав ідеологічного розгрому.

Автор втілив ідею невмирущості нації, відроджуваної після воєнної катастрофи. Критики немов собаки кинулись шматувати роман. Спочатку на «Живу воду» замахнувся керівник СПУ О. Корнійчук, а згодом й інші літературні функціонери (з каяттям про особисту участь у цій акції згадував через тридцять п'ять років лише один із них – М. Бажан). Він розтинав тіло роману з застосуванням найдошкульніших «аргументів», серед яких було і «згущення темних барв», і «спотворення радянської дійсності», і «заперечення перетворюючої ролі соціалістичної свідомості та більшовицької ідейності», і «реакційна... перевага біологічних факторів над соціальними» тощо.

Через півроку після розгрому «Живої води» Ю. Яновський був змушений надрукувати у «Літературній газеті» лист, у якому «визнав» і свою «відірваність од життя», і «формалістичний задум» роману, і «шкідливі деталі» в ньому. Невдовзі письменник почав «враховувати зауваження» критики й готувати нову редакцію твору.

Майже 200 правок у свій твір повинен був внести автор, звинувачений у націоналізмі. Після правок від першозадуму майже нічого не лишилося. Яновський записав у щоденнику: «Поховали «Живу воду» метрів на десять під землю». А щоб Юрій Іванович швидше редагував своє писання, радянська влада вдалася до добре перевірених методів – морального та матеріяльного тиску. Опального романіста зовсім перестали друкувати. Тож безгрошів’я змусило письменника потроху носити букіністам найкоштовніші раритети з власної книгозбірні, продавати книжки, щоб не вмерти з голоду. А роман, після вимушених багаточисленних правок вийшов у спотвореному вигляді під назвою «Мир» (1956), вже після смерті автора. Де була в тій редакції «воля автора», а де – волюнтаризм тодішніх редакторів, встановити сьогодні дуже важко.

Слабке здоров’я, злидні, тиск зусібіч змусили письменника здатися.

Деяке полегшення в життєві будні Ю. Яновського прийшло 1949 pоку. Його збірка «Київські оповідання» значним надбанням української новелістики не стала. Оповідання несли в собі хіба що кілька тривожних відгуків про окупований у роки війни Київ, але ці новели дали письменникові можливість для подальшої творчої праці. Його цикл оповідань, написаний незадовго до смерті, був спочатку оприлюднений у Москві. У них автор оспівав героїзм радянських людей і комуністичну партію. Звісно, верхівка була в захваті.

За «Київські оповідання» у 1949 році Ю. Яновського нагородили Сталінською премією ІІІ ступеня. Сам письменник занотував: «Після премії я повинен боротися за право писати, я повинен виправдати довір’я і премію». Яновський давно розумів, що став невільником ідеології та системи. Це гризло Юрія Івановича ще більше, ніж злидні. Олександр Довженко писав: «Нещасливий мій друг. Скільки й пам’ятаю я, весь час він мучився, страждав і фізично, і душевно. Все життя його було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-російські, очевидно, з огиди до обвинувачень у націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків і кар’єристів. Чоловік талановитий, чесний, тонкий, ображений до краю життям».

Письменник продовжив працювати, але «серйозна» проза йому, щоправда, вже не давалась. Опублікована в 1954 році збірка оповідань «Нова книга» підтвердження цьому.

Він активно почав працювати як кіносценарист і драматург. Як сценарист бере участь у написанні сценаріїв до художнього фільму «Зв’язковий підпілля» (1951), документального фільму «Микола Васильович Гоголь» (1952), створював літературні сценарії. Віддавши кращі творчі роки прозі, останнє слово в літературі письменник сказав мовою драматургічного мистецтва.

Протягом життя він неодноразово звертався до драматургії. «Дума про Британку», написана у 1937 році, пройшла у п’ятдесяти театрах країни у рік виходу. Таке досягнення спонукало Яновського до написання нових п’єс, частину з яких він встиг завершити, але працю над іншими перервала війна. Після війни письменник знову повернувся до драматургії, завершив кілька довоєнних задумів та створив нові п’єси. «Завойовники» (1931), «Дума про Британку» (1937), «Потомки» (1938), «Син династії» (1942-1947), «Дочка прокурора» (1953), «Райський табір» (1953), «Молода воля» (1954) – такий творчий доробок Яновського-драматурга.

Лише одна драма – «Дочка прокурора», стала важливою художньою сторінкою і в українській драматургії середини 50-х років, і в тогочасному театральному житті. Драматург написав про те, як казенщина відвертає людей від одвічних родинних турбот, і тоді руйнується їхня мораль, батьки виявляють, що нема між ними взаєморозуміння «в питаннях душі», що «прогледіли» своїх дітей, а діти опиняються в лабетах «вуличної педагогіки» й злочинності. Прем’єра п’єси відбулася 16 лютого 1954 року на сцені Київського театру російської драми імені Лесі Українки (нині - Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки). «Дочка прокурора» стала лебединою піснею Ю. Яновського. Морально-етичні колізії, майстерно виписані характери забезпечили драмі сценічний успіх.

Деяким критикам, щоправда, здалося, що це черговий «підкоп» Ю. Яновського під «фундамент ладу», і почали шукати в п'єсі ознаки «похмурості» та «ідейної порочності». Ситуація трохи змінилася, коли про виставу за п'єсою позитивно відгукнулася газета «Правда» (1956, 12 серп.), але почути цей відгук письменнику вже не судилося. Можливо, саме хвилювання після цієї прем'єри і прискорило смерть письменника, бо глядачі сприйняли її гаряче, і вогонь їхніх оплесків не лише зігрівав, а й обпікав хворе серце автора. Тягар думок, утиски, нещирі посміши, зрештою – серце письменника не витримало. Він відійшов у засвіти 25 лютого 1954 року через кілька днів після прем'єри «Дочки прокурора». Похований письменник на Байковому цвинтарі.

За роки, що минули після смерті Ю. Яновського, його творча спадщина здобула широке визнання читачів, двічі виходили твори майстра слова п’ятитомними виданнями; твори письменника перекладали багатьма мовами, про нього знають не лише в Україні, а й далеко за її межами. У 1968 році Кіровоградський обком комсомолу заснував обласну премію імені Ю. Яновського для відзначення досягнень творчої молоді області. У 1982 році правління Спілки письменників України запровадило республіканську премію імені Ю. Яновського для пошанування кращих майстрів новели. Компаніївська районна рада 2016 року започаткувала також літературну премію імені Юрія Яновського у жанрах малої прози й поезії.

У рідному селі письменника сворено меморіальний музей його імені, відкритий 1972 року (архітектор В. Губенко). На будинку Роліта в Києві, де з 1939-го по 1954 рр жив і працював письменник, у 1958 році встановлена меморіальна дошка (граніт, бронза; барельєф, скульптор А.В. Німенко). Пам’ятник на могилі письменника на Байковому цвинтарі (надгробок – бронза, граніт; скульптор І. Макогон, архітектор П. Костирко; встановлений у 1961 році). У Кропивницькому у 1972 році відкрито меморіальну дошку на будинку, в якому мешкав з 1909 до 1919 року Юрій Яновський. Іменем Юрія Яновського названі вулиці в містах: Києві, Одесі, Кропивницькому, Баштанці.

Твори Ю. І. Яновського з фондів ХОНУБ імені О. Гончара:

1. Яновський Ю. Вершники / Ю. Яновський. – Київ, 1980. – 280 c.
2. Яновський Ю. Вибрані твори / Ю. Яновський. – Київ, 1970. – 452 с. 
3. Яновський Ю. Майстер корабля / Ю. Яновський. – Донецьк, 2008. – 352 с. 
4. Яновський Ю. Мир / Ю. Яновський. – Київ, 1988. – 235 c.
5. Яновський Ю. Подвійне коло : урив. з роману «Вершники» / Ю. Яновський // Дніпро. – 2014. – № 6. – С. 34-38.
6. Яновський Ю. Твори: аудіокнига / Ю. Яновський ; читає Б. Лобода. – Київ, [20--?]. - Текст подано без скорочень. - 1 o=эл. опт. диск (CD-DA)(15 год. 03 хв.) - (Книга вголос). – Зміст:  Вершники; Майстер корабля ; Мамутові бивні.
7. Яновський Юрій. Біографія / Юрій Яновський // Вітчизна. – 2003. – № 1/2. – С. 35.
    

Література про життя і діяльність Ю. Яновського:

1. Бабишкiн О. Юрій Яновський: життя і творчість / О. Бабишкiн. – Київ, 1957. – 302 c.
2. Бондар В. Один з уніфікованих: над першим томом Ю. Яновського / В. Бондар // Літературна Україна. – 2002. – 12 грудня. – С. 11.
3. Брюховецька Л. Мистецтво високої напруги. Юрій Яновський і кіно / Л. Брюховецька // Літературна Україна. – 2019. – № 35/36 (28 верес.). – С. 21.
4. Войтенко В. Скалічений вершник: Яновський Юрій / В. Войтенко // День. – 2005. – 17 серпня. – С. 11.
5. Гнатюк М. Микола Гоголь і Юрій Яновський: дві гілки українського дерева / М. Гнатюк // Київська старовина. – 2009. – № 4. – С. 133-144.
6. Гнатюк М. Реляція «автор-текст» у модерній новелістиці Юрія Яновського / М. Гнатюк // Слово і час. – 2004. – № 2. – С. 3-13.
7. Голобородько Я. Південний ареал. Консорціум літературної Таврії: роман-монографія / Я. Голобородько. – Київ, 2007. – 400 с.
8. Дрофань Л. «Ми стоїмо плечима до плечей ...» : [Ю. Яновський] / Л. Дрофань // Літературна Україна. – 2012. – № 36 (20 верес.). – С. 5.
9. Звіжинський А. «Станіславський феномен». Візуальний : [Іздрик Ю., Яновський Ю., Перекліта І., Мулик В] / А. Звіжинський // Образотворче мистецтво. – 2019. – № 4 ; Образотворче мистецтво. – 2020. – № 1. – С. 84-87.
10. Зеров М. Юрій Яновський / М. Зеров // Українська культура. – 2002. – № 7. – С. 10-12.
11. Карамаш С. Про Ю. Яновського / С. Карамаш // Літературна Україна. – 2002. – 10 жовт. – С. 9.
12. Кизилова В. Вітаїстичні тенденції у прозі про дітей періоду Другої світової війни : [Юрій Яновський та ін.] / В. Кизилова // Науковий вісник міжнародного гуманітарного університету. Сер. Філологія. – 2015. – № 15 т.1. – С. 41-44.
13. Килимник О. Юрій Яновський: життя і творча діяльність / О. Килимник. – Київ, 1957. – 263 c.
14. Кирилюк В. «Тамар, світ Юріївно!»: Архів / В. Кирилюк // Київ. – 2004. – № 4/5. – С. 174-181.
15. Ковалів Ю. Романтична стильова течія в українській радянській поезії 20-30-х років: Бажан М., Яновський Ю., Влизько О., Первомайський Л. / Ю. Ковалів. – Київ, 1988. – 126 c.
16. Кондратьєва С. «Завойовники» Юрія Яновського: автор у пошуках назви твору / С. Кондратьєва // Слово і час. – 2021. – № 3. – С. 76-82.
17. Левицький В. Музей Юрія Яновського у Нечаївці: путівник / В. Левицький. – Дніпропетровськ, 1986. – 38 с.
18. Літературні портрети : критико-біогр. Нариси. – Київ, 1960. – Т. 1: - 667 c.
19. Лист у вічність: спогади про Юрія Яновського. – Київ, 1980. – 349 c.
20. Матівос Ю. Микола Гоголь і Юрій Яновський – родичі / Ю. Матівос // Голос України. – 2002. – 31 жовт. – С. 18-19.
21. Мафтин Н. Типологія новелістичного мислення у прозі Юрія Яновського / Н. Мафтин // Слово і час. – 2010. – № 10. – С. 3-10.
22. Мовчан Р. Візуальні форми та їх роль у модерністському романі («Чотири шаблі» Юрія Яновського) / Р. Мовчан // Слово і час. – 2018. – № 11. – С. 88-96.
23. Наумович С. Арагон і Яновський / С. Наумович // Визвольний шлях. – 1961. – № 4. – С. 379-384.
24. Неоромантична візія степу у творах Юрія Яновського // Ткаченко І. Поезія і поетика степу в українській літературі: моногр. / І. Ткаченко. – Кіровоград, 2011. – С. 130-148.
25. Панченко В. «Голлівуд» на березі Чорного моря : [Яновський Ю., Довженко О.] / В. Панченко // Український тиждень. – 2019. – № 37. – С. 50-53.
26. Панченко В. «Морські вовки» в степах України. Чому неоромантик Юрій Яновський став соцреалістом / В. Панченко // Літературна Україна. – 2012. – № 30 (9 серп.). – С. 6-7.
27. Панченко В. Юрій Яновський: життя і творчість / В. Панченко. – Київ, 1988. – 292 c.
28. Панченко В. Юрію Яновському – 100 / В. Панченко В. // Українська культура. – 2002. – № 7. – С. 10.
29. Панченко В. «Я теж жив ...» / В. Панченко В. // День. – 2002. – 29 серп. – С. 5.
30. Параскевич П. Сторінки літературної Херсонщини / П. Параскевич. – Київ, 2008. – 112 с.
31. Перші редактори  // Вітчизна. – 2003. – № 1/2. – С. 73.
32. Плачинда С. Майстерність Юрія Яновського: літ.-критич. нарис / С. Плачинда . – Київ, 1969. – 250 c.
33. Плачинда С. Юрій Яновський: бiогр. Роман / С. Плачинда. – Київ, 1986. – 256 c.
34. Пунгіна О. Кіноконструкція в романе Юрія Яновського «Майстер коробля» / О. Пунгіна // Слово і час. – 2010. – №11. – С. 41-50.
35. Росляк Р. Юрій Яновський: «Моє страждання у ВУФКУ вже скінчилося» / Р. Росляк // Кіно-театр. – 2011. – № 3. – С. 38-41.
36. Семенчук I. Романтик революції: до 40-річчя з дня народження Ю. Яновського / І.  Семенчук. – Київ, 1972. – 44 c.
37. Семенчук І. Юрій Яновський: життя і творчість : кн. для вчителя / І.  Семенчук. – Київ, 1990. – 256 с.
38. Сизоненко О. Війни минають, а небо й земля залишаються: Про Ю. Яновського / О. Сизоненко // Літературна Україна. – 2002. – 10 жовт. – С. 9.
39. Скорик М. «Вершники» з поля бою / М. Скорик // Слово Просвіти. – 2015. – № 2 (січ.). – С. 13.
40. Слабошпицький М. Молодість – це жадоба життя / М. Слабошпицький // Урядовий кур’єр. – 2002. – 29  серп. – С. 5.
41. Смолич Ю. Злигодні Юрія Яновського / Ю. Смолич // Сучасність. – 1971. – № 7/8. – С. 68-84.
42. Угненко К. Пряма мова як засіб експресивного синтаксису в романі Ю. Яновського «Вершники» / К. Угненко // Науковий вісник Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Сер. Філологічні науки. Мовознавство. – 2019. – № 11. – С. 145-149. 
43. Українські радянські письменники: зб. лiт.-критич. матерiалiв / Ю.  Безхутрий, Л. Бикова, Н. Гноєва. – Київ, 1984. – 349 с.
44. Устимів Б. Разючий, щемливий, ніжний жанр : [Ю. Яновський] / Б. Устимів // Літературна Україна. – 2013. – № 36 (19 верес.). – С. 3.
45. Целих Ю. Юрій Яновський / Ю. Целих, П. Селігей // Літературна Україна. – 2002. – 29 серп. – С. 7.
46. Шпак В. Добрий геній українського кіно / В. Шпак // Урядовий кур’єр. – 2012. – 13 жовт. – С. 16.
47. Юрій Яновський: биття й буття на літературному вулкані // Цалик С. Таємниці письменницьких шухляд: детектив. історія укр. л-ри / С. Цалик, П. Селігей. – Київ, 2011. – С. 206-223.
48. Яновський і Херсонщина // Новости деловые. –2017. – № 32 (23 авг.). – С. 5.
49. Яновський Юрій Іванович [14(27).08.1902, х. Маєрове Херсонської губ., нині с. Нечаївка Компаніївського р-ну Кіровоградської обл. - 25.02.1954, Київ] // Ляшко С. Автобіографічні джерела Постійної комісії для складання Біографічного словника діячів України (1918-1933) Всеукраїнської академії наук / С. Ляшко. – Київ, 2018. – С. 448-449.

 

Матеріали до вивчення творчості Ю. Яновського в школі:

1. Бернадська Н. Юрій Яновський / Н. Бернадська // Українська мова і література в школі. – 1999. – № 45. – С. 1-3.
2. Борзенкова О. Основи родинного виховання (за новелою Ю. І. Яновського "Дитинство") / О. Борзенкова // Все для вчителя. – 2014. – № 10. – С. 13-14.
3. Бублейник Л. Лексична ідіоматичність у перекладознавчому вимірі / Л. Бублейник // Освіта і управління. – 2011. – № 2/3. – С. 144-148.
4. Вічканова Л. «І треба багато ходити в житті - тоді побачиш, яке воно є...». За новелою Ю. Яновського «Дитинство» / Л. Вічканова // Українська мова і література в школах України. – 2017. – № 1. – С. 44.
5. Голик Олена. Дитинство, обпалене війною. Юрій Яновський. "Дівчинка у вінку". Складний світ дитинства [Текст] / О. Голик // Українська мова і література в школах України. – 2018. – №7/8. – С. 75-75.
6. Голик О. Юрій Яновський «Майстер корабля»: роман-містифікація, динамічний, модерний сюжет, умовність фабули, зміщення часопростору / О. Голик // Українська мова і література в школах України. – 2020. – № 3. – С. 50-53.
7. Голобородько Я. Естетика й естетизм Юрія Яновського : (романи «Майстер корабля», «Чотири шаблі», «Вершники») / Я. Голобородько // Українська мова і література в школі. – 2007. – № 5. – С. 50-60.
8. Голобородько Я. Естетична поліфонія Юрія Яновського / Я. Голобородько // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2004. – № 4. – С. 129-142.
9. Голобородько Я. Зодчий прози. Романний світогляд Юрія Яновського / Я. Голобородько // Українська мова та література. – 2005. – № 33. – С. 14-20.
10. Данюк А. Творча біографія Юрія Яновського: роман «Майстер корабля» – романтичний трактат про мистецтво / А. Данюк // Українська мова і література в школі. – 2021. – № 6. – С. 32-36.
11. Жигун С. Мовна гра як стилетвірний чинник у творчості Юрія Яновського / С. Жигун // Дивослово. – 2010. – №10. – С. 47-49.
12. Кавун Л. Історизм і міфологізм у романі Юрія Яновського «Чотири шаблі» / Л. Кавун // Українська мова та література. – 2003. – № 38 – С. 21-24.
13. Ковальчук О. Жінка у візіях чоловіка: аберації зору: роман Юрія Яновського «Майстер корабля» / О. Ковальчук // Дивослово. – 2004. – № 8. – С. 37-42.
14. Криворотенко О. Юрій Яновський – сміливий новатор в українській літературі / О. Криворотенко // Українська мова і література в школі. – 2020. – № 3. – С. 27-32.
15. Мардус О. Юрій Яновський «Вершники» - Микола Хвильовий «Мати» : урок української літератури, 11 клас / (Степаненко) О. Мардус // Українська мова й література в сучасній школі. – 2012. – № 9. – С. 60-63.
16. Мариненко Ю. Від «Живої води» до «Миру» / Ю. Мариненко // Українська мова і література в школі. – 2002. – № 37 (жовт.). – С. 13-17.
17. Мартинчук Я. Трагедія роду половців у романі «Вершники» Ю. Яновського / Я. Мартинчук // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2011. – № 10. – С. 23-26.
18. Мовчан Р. «Благословіть почати щирий труд, що відчинив би далину, як двері...» (Неоромантизм ранньої прози Ю. Яновського) / Р. Мовчан // Українська мова та література. – 1999. – № 45 – С. 4-7.
19. Мовчан Р. Неоромантична проза Юрія Яновського: «Майстер корабля», «Чотири шаблі» / Р. Мовчан // Дивослово. – 2001. – № 7. – С. 59-67.
20. Несисюк О. Юрій Яновський як стиль: виструнчений, коректний / О. Несисюк // Українська мова і література в школі. – 2002. –№ 37 (жовт.). – С. 17-19.
21. Осипчук Н. Проблема розпаду роду, родини як трагедія народу : урок в 11 класі за новелою Юрія Яновського «Подвійне коло» / Н. Осипчук // Дивослово. – 2017. – № 11. – С. 8-11.
22. Приходько І. Модерна поетика раннього Юрія Яновського / І. Приходько // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2013. – № 34/35/36. – С. 59-67.
23. Прокопенко С. Життєвий і творчий шлях Юрія Яновського / С. Прокопенко // Українська мова й література в сучасній школі. – 2012. – № 4. – С. 43-46.
24. Прокопенко С. Умовність зображення в новелі Юрія Яновського «Подвійне коло» : урок української літератури, 10 клас / С. Прокопенко // Українська мова й література в сучасній школі. – 2012. – № 6. – С. 50-52.
25. Руденко Т. «Слово, що не прохолоне» : присвячується творчості Юрія Яновського. 11 клас / Т. Руденко // Вивчаємо українську мову та літературу. Позакласна робота. – 2016. – № 7. – С. 23-28.
26. Рудницька О. Соцреалістичний канон і новаторський естетичний пошук у романі Юрія Яновського «Вершники» / О. Рудницька // Дивослово. – 2011. – № 5. – С. 55-59.
27. Саєнко В. «Голлівуд на березі Чорного моря» в інтерпретації митців доби Розстріляного Відродження : [Яновський Ю., Куліш М.] / В. Саєнко // Дивослово. – 2014. – № 7/8. – С. 58-63. 
28. Скрипник Л. Трагедія роду і народу: (за романом «Вершники» Ю. Яновського) / Л. Скрипник // Українська мова і література в школі. – 2006. – № 1. – С. 39-43.
29. Ульянова Г. Ю. Яновський «Шаланда в морі». Особливості стилю письменника : 11 клас / Г. Ульянова // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2012. – № 13. – С. 15-17.
30. Цалик С. Іронічний вершник Юрій Яновський / С. Цалик // Українська мова та література. – 2005. – № 21/23. – С. 37-42.

Матеріал підготувала О. Михайленко