Федір Погребенник
Пасемко Іван
Федір Погребенник
З іменем доктора Федора Погребенника було звязано аж дві культурологічні події 1999 року.
17.06.99. Виставкова світлиця Національної парламентської бібліотеки України. Тут виставлено твори та окремі видання з особистої бібліотеки та колекції самого Федора Погребенника, - саме так відзначив директор бібліотеки Анатолій Корнієнко, відкриваючи презентацію бібліографічного покажчика «Федір Погребенник», до якого ввійшло 1298 його монографій, книжок, публікацій, статей, художніх творів та 128 публікацій, статей, окремих видань авторів про життєвий та творчий шлях Ф. Погребенника. Покажчик відкривається вступним словом «Від укладачів» та великою аналітичною статтею члена-кореспондента Академії мистецтв України, професора Ростислава Пилипчука. У глибокому і всебічному аналізі Р. Пилипчук, зокрема, відзначив найхарактерніші творчі риси Федора Погребенника: «Перейнявши від батьків – працелюбних селян – їх одержимість (треба було вивести в люди чотирьох дітей!) син хліблроба, ставши вченим, виявляє велику невтомність, орючи і засіваючи добротним зерном літературну ниву, збирає щедрий врожай. Енергія, в силу обставин стримувана в перші десятиліття, коли над чесним вченим тяжіло багато небезпек і осторог, забила новим джерелом в умовах розкутості думки, вільного волевиявлення своїх погядів, громадянської позиції… Сімдесят років життя вченого, п’ятдесят з них припадае на літературно-наукову працю, спочатку у студентських роках, потім в аспірантських, а з 1959 року в науково-дослідному столичному інституті, де відбулося остаточне формування науковця в колективі поважних, заслужених учених, які були добрими порадниками Ф. Погребенника, підтримували його на складному шляху в науку. Знаючи протягом багатьох літ невгамонну натуру свого старшого побратима, його творчі задуми, потужність, вірю, що йому вдасться звершити задумане».
З доповіддю про найважливіші концептуальні засади вченого-літературознавця Федора Погребенника виступив заступник диретора Інституту літератури імені Т. Шевченка, доктор філології Григорій Штонь. На презентації виступили Ростислав Пилипчук, Валентина Фатеркова, Михайло Ґуць,
Павло Дорожинський, Любомир Пиріг, Олександр Опаринський, Світлана Ва-калюк, Павла Рогова, Степан Олійник (США), Василь Кук, Іван Пасемко.
23.Об.99.Велика зала Київського міського Будинку вчителя (колишня резиденція Української Центральної Ради). Саме того дня провідному науковому співробітнику Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, головному бібліографу Національної парламентської бібліотеки України, лауреату Державної премії Ім. Тараса Шевченка, заслуженому діячеві науки і техніки України, доктору філологічних наук, професору, досліднику історії українського письменства, фольклору, літературної критики і журналістики, культурологу, автору численних праць про класиків нашої літератури, про письменників діаспори, постійному і активному кореспондентові тижневика «Франкова Криниця» (м.Трускавець), часопису «Визвольний шлях» (Лондон), тож цій людині з найрізноманітнішими культурологічними зацікавленнями 23 червня ц. р. виповнилось 70 років. Провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка, члеи-кореспондент НАН України, доктор філології Олекса Мишанич, керуючи цим високодостойним зібранням представників громадськості України, що тривало понад чотири години, відзначив справді титанічну і багатогранну діяльність ювіляра, яка гідна щонайвищих державних нагород, на які, як потім скаже доктор філології Анатолій Погрібний, і наша держава, і наш Президент поскупилися.
Не переказуватиму, скільки схвильованих слів, скільки високих оцінок, щонайвищих дефініцій на адресу людини енциклопедичних знань, доктора Ф.Погребенника, побажань нових творчих звершень було висловлено у щирих вітаннях Дмитра Гнатюка, Яреми Гояна, Олекси Мишанича, Павли Рогової, Атени Пашко, Василя Ватаманюка, О. Онищенка, Світлани Ватаманюк, Петра Осадчука, Марії Стеф'юк — народної артистки України, обійстя родини якої було у рідному Рожнові поряд з обійстям Погрєбенників і, як зізнавалась п. Марія під час святкування 65-річчя ювіляра у цій же залі 1994 р., вона неводнораз ласувала смачними яблуками із саду Погрєбенників. На закінчення ювілейних урочистостей виступив зі словами подяки сам ювіляр, відзначивши, що, як І для його рідні, для нього Україна була тим найвищим символом, зенітом, метою життя, в ім'я якої він невтомно і наполегливо працював упродовж п'ятдесятиріччя свого зрілого віку. Урочисте святкування завершив виступ хору Будинку вчених під орудою Валентина Мальцева, де ювіляр знаменито виконав сольні номери, що свідчили про іще одне обдаровання доктора Федора Погребенника.
Іще один штрих до ювілею Ф. Погребенника. Пам'ятається, 1995 року київське видавництво Імені О. Теліги випустило у світ нариси-дослідження про творчість письменників-прикарпатців «З Україною в серці». У рецензії «Дві діаспори — дві долі», оприлюдненій у тижневику «ЧАС/ТІМЕ», я провів, хай це не звучить як блюзнірство, своєрідні статистичні підрахунки: порівняв роки народження і смерті всіх тих діячів української культури, хто, повіривши у щирість слів облудної більшовицької пропаганди, 1918-1920 рр. повернувся з західної еміграції в Україну або просто переїхав у радянську Україну та тих українських письменників, які були заарештовані у 20-30-і роки, розстріляні у Києві або відбували каторжні покарання на Соловках, на безмежних просторах Сибіру, Казахстану, у Комі АРСР, пізнали, що таке «Колима». Тут більшовизм витворив специфічний світовий стандарт; українські інтелектуали, запідозрені у найменших чи зовсім неіснуючих антирадянських провинах або ж, будучи піддані брехливим наклепам, досягли у своєму житті якихось 27-37 років, навіть не досягали тих Шевченкових чи Грінченкових 47 літ в умовах царської Росії. Але ті, хто не йняв віри московським безбожникам у 20-30-х роках, хто не повірив їм у післявоєнний період, хто, як висловився Іван Багряний, «воліє вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну», куди прагнули «на аркані» потягти колишніх політичних емігрантів або депортованих до Німеччини громадян України російсько-радянські емісари, створюючи своєрідний міф, — усі радянські люди стужилися за своєю Батьківщиною... Тож ті, хто залишився у тому, як твердила радянська пропаганда, «загниваючому» капіталізмі, якому ось-ось виб'є остання година, власне ті українські емігранти у вільному західному світі досягали 70-80-90 років. Назвімо хоча 6 трускавчанина о.
Олексу Пристая, Івана Стебельського, Василя Барку чи патріарха українського літературознавства та мовознавства на американському континенті доктора Юрія Шевельова. Це не йде в жодне порівняння з Василем Бобинським (1898-1938), Дмитром Загулом (1890-1938), Олексою Влизьком (1908-1934), Григорієм Косинкою (1899-1934), Іваном Крушельницьким (1905-1934), Лесем Курбасом (1887-1942), Миколою Хвильовим (1893-1933), Євгеном Плужником (1898-1936), Гео Шкурупієм (1903-1937). Достатньо. Розстріляному поколінню творців кінця-краю немає. Ось так творчість Ф. Погребенника викликає надто сумні і печальні роздуми…
// Рідна школа. – 1999. - № 10. – С.79-80
