Історія національної бібліографії України

Історія національної бібліографії України

Історія української бібліографії як наукова дисципліна виникла лише в 20-ті рр. ХХ ст.У ХІХ - на початку ХХ ст. Історія бібліографії практично не вивчалася. Можна згадати лише деякі виступи І. Я. Франка про стародавні «індекси» заборонених книжок, про покажчик «Оглавление книг, кто их сложил» і про бібліографічну діяльність Й. Левицького. Українська бібліографія мала майже тисячорічну історію свого розвитку до початку ХХ ст., ознаменувалася чималим досвідом і певними здобутками. Разом з тим узагальнюючих праць, спеціально призначених цьому важливому аспекту українського бібліографознавства, не було.
Вперше проблема розробки історії української бібліографії як першочергова і практично необхідна була порушена в 1927 р. співробітниками ВБУ, серед яких був і М. І. Ясинський. Того ж року в його статті «Головні моменти з історії української бібліографії (Бібл. збірник. Ч. 3. Бібліографія на Україні. – К., 1927. – С. 8-34) автор порушив такі питання як історія організації бібліографічної справи в Україні; розвиток теорії бібліографії; джерелознавча база української бібліографії; діяльність відомих українських бібліографів; висновки щодо класифікації та розвитку окремих видів бібліографії. Головна увага в статті приділяється історії організації бібліографічної справи в Україні. Початком її він вважає 1776 р. – дату надрукування списку книг, які надійшли в продаж, у львівській газеті.
На його думку, цей факт був поодиноким і ще не мав великого значення. Датою справжньої організації бібліографії М. І. Ясинський називає 1909 р., тобто рік створення при Науковому товаристві ім. Т. Г. Шевченка у Львові спеціальної бібліографічної комісії та бібліографічного бюро (1910 р.), функціями яких проголошувалося створення всеукраїнської бібліографії силами кваліфікованих фахівців.
Таким чином, М. І. Ясинський започаткував наукове дослідження історії української бібліографії. 1929 року у статті «До характеристики М. Ф. Комарова як бібліографа» (Україна. – К., 1929. – Кн. 338. – С. 6-72). М. І. Ясинський порушив важливу проблему предмета та обсягу історії української бібліографії. Головним принципом добору бібліографічних матеріалів, на його погляд, мав стати територіальний, тобто мають відображатися документи, рукописні або опубліковані на території етнографічної України. Щодо початкової дати історії української бібліографії, М. І. Ясинський дотримував думки про зв'язок бібліографії та «українського письменства», але наголошував на тому, що бібліографічні спроби давніх часів є лише підготовчим матеріалом, вступом до справжньої історії української бібліографії.
М. І. Ясинський визначив п'ять основних періодів в історії української бібліографії.
Перший починається з 1073 р., від списків «істинних» і «ложних» книг в «Изборнике Святослава» і закінчується другою половиною XVI ст.
Другий – з 1574 р. – року виникнення українського книгодрукування до 1720 р. Це була доба першого українського відродження, розквіту вітчизняного друкарства, боротьби за державність України. Цей період автор поділив на два хронологічних відрізка: 1574-1648 рр. і 1648-1720 рр. Для першого підперіода, на його думку, було характерне піднесення української книжки і бібліографії, для другого — поступовий занепад.
Третій — з 1721 р., дати Указу Синоду про заборону на Україні видання книг гражданського друку. Цим Указом передбачалося «щоб на Україні не було друковано ніяких книг окрім церковних..., а при тім..., аби в них не було ніякого сліду української мови» (Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.; Львів, 1913. – С. 423).
Четвертий – з 1798 р. – опублікування «Енеїди» І. П. Котляревського до 1917 р.
П'ятий – з 1917 р. по 1929 р. – сучасний період розвитку української бібліографії (за його визначенням). Окремі періоди він поділив на додаткові підрозділи. Бібліографія радянської України подавалася за типовидовою ознакою, тобто окремо характеризувався розвиток державної, науково-допоміжної, книговидавничої, рекомендаційної та ін. видів за суспільним призначенням, а також види бібліографії за змістовною ознакою.
Не всі науковці погоджувалися із запропонованою ним схемою, так М. В. Здобнов та І. І. Корнєйчик дотримувалися інших поглядів на тлумачення бібліографічних явищ, подавали свою власну періодизацію, але безперечним є той факт, що підходи, запропоновані М. І. Ясинським, актуальні понині і викликають інтерес у сучасних дослідників та викладачів історії української бібліографії.