Максимейко Микола Олексійович: український правознавець, доктор права, екстраординарний професор

Максимейко Микола Олексійович: український правознавець, доктор права, екстраординарний професор

«… виявили талановитість і любов до справи;
відзначається бездоганною моральністю;
здатністю правильно і вільно висловлювати свої думки
та іншими потрібними викладачеві
якостями, виявленими як в бесідах на практичних
заняттях, так і в перекладах з нових мов…».
«Ходатайство факультета об оставлении
Н. Максимейко професорским стипендиатом…»

Серед істориків права, які зробили значний внесок у розвиток історико-юридичної науки, почесне місце належить Миколі Олексійовичу Максимейку.

Народився він у 1870 році в селі Волошнівці Роменського повіту Полтавської губернії. Батько – Олексій Лазарович Максимейко, мати – Євгенія Іванівна Косаренко, були простими селянами. Навчався в с. Волошнівка (Карпилівка) у приходській земській школі, потім – у Прилуках, у прогімназії, де закінчив перші чотири класи. Переїздить до Києва, де навчається в колегії Павла Галагана і закінчує 5-8 класи.

Колегія Павла Галагана створила всі умови для розвитку в учнів потягу до науки. Кращі викладачі, відомі своїми педагогічними чи літературно-науковими здобутками, сприяли розвитку розумових сил учнів і привчали їх до серйозної праці. Зокрема, в колегії працювали С. Шафранов, П. Житецький, В. Науменко, В. Клячин, А. Макаренко, І. Балінський, Д. Бурневський тощо.

Отримавши атестат зрілості, вступив до Київського університету св. Володимира і з 1888 р. до 1892 р. пройшов повний курс юридичного факультету. Уже в студентські роки темою своїх наукових занять М. Максимейко обрав політичний устрій та право Литовсько-Руської держави. Допомагав майбутньому науковцю в дослідженні і розробці саме цієї тематики професор Київського університету М. Владимирський-Буданов – один із засновників школи західноруського права. Згодом, поряд із М. Ясинським, О. Малиновським, Г. Демченком, Микола Максимейко стане представником другого покоління школи західноруського права.

У рецензії до першого наукового твору М. Максимейка «Джерела кримінальних законів Литовського Статуту» В. Грибовський зазначав: «Знання мови польської і латинської дають йому великі переваги. Максимейко, за обраним методом, не обмежується простими співставленнями, а постійно намагається вникнути в дух рецепції». Це допомогло М. Максимейку виявити, наскільки корінний литовський елемент відбився на змісті Литовського Статуту, довести, що кримінальна частина Литовського Статуту мала вплив трьох елементів – руського звичаєвого права, польського та німецького, але «руському елементу серед інших належало в Статуті перше місце». «Руське звичаєве право, діючи на території Литовської держави, – підкреслював М. Максимейко, – спочатку потрапило до литовських привілеїв, ставних грамот, а звідти, при кодифікації, до джерел Статуту». Ця думка чіткіше обґрунтована в пізніших працях Миколи Олексійовича.

У 1893 р. за пропозицією професорів М. Владимирського-Буданова і А. Романовича-Славатинського М. Максимейко був залишений при Київському університеті стипендіатом «для підготовки до професорського звання по кафедрі історії російського права». Він склав екзамен на ступінь магістра державного права і 1 серпня 1897 р. був призначений приват-доцентом кафедри російського права юридичного факультету Харківського університету. За традицією кожний доцент і професор, починаючи свою педагогічну роботу в університеті, мав виступити перед членами вченої ради з вступною лекцією. Темою своєї вступної лекції Максимейко обрав «Порівняльне вивчення історії права». Він підкреслив необхідність застосування методу порівняння при викладі історії російського права, зазначав, що це «зміцнює думку про закономірний розвиток місцевого  права».

Однак при написанні магістерської дисертації «Сейми Литовсько-Руської держави до Люблинської унії 1569 року», він відступив від цього методу, що привело до помилкових положень – недооцінки внутрішніх соціально-політичних мотивів.

Незважаючи на недоліки, монографія М. Максимейка «Сейми Литовсько-Руської держави...» посіла чільне місце в історіографії даної проблеми завдяки ретельному дослідженню діяльності, компетенції складу окремих князівств Литовсько-Руської держави XV-XVI ст. Заслуговують на увагу висновки вченого з приводу часу виникнення великого сейму Литовсько-Руської держави: «…стверджуємо, – писав М. Максимейко у своїй монографії, – що Литовсько-Руський сейм виник наприкінці XV ст».

Після захисту дисертації і здобуття ступеню магістра державного права 7 вересня 1902 р. Микола Олексійович Максимейко був призначений екстраординарним професором кафедри історії російського права Харківського університету.  

У травні 1903 р. Микола Олексійович виїхав на 7 місяців у відрядження до Німеччини для роботи над докторською дисертацією. Після повернення до Харкова він продовжував працювати професором кафедри історії права, а у вересні 1905 р. був обраний ученим секретарем юридичного факультету.

Педагогічна робота М. Максимейка в університеті тісно пов'язана з науково-громадською діяльністю. У 1897 р. він став членом Харківського історичного філологічного товариства, у 1900 р. – членом Харківського Юридичного товариства. У протоколах засідань Юридичного товариства зберігся короткий запис виступу доповіді В. М. Устінова «Ідеї національної держави», який проливає світло на спільно-політичні погляди М. Максимейка. «Націоналізм, шовінізм і мілітаризм, - говорив він, - не випливають прямо з принципу національності, а є його перекрученням».

М. Максимейко був вимогливим до себе як науковця і вимагав чесності і сумлінності в науковій роботі від дослідників. Він різко засуджував плагіат тих істориків права, які видавали чуже (що було перекладом з іноземної мови) за своє, сподіваючись на те, що російські науковці були незнайомі з закордонними працями.

На початку XX ст. тематика наукових дослідів М. Максимейка дещо змінюється. Він усе більше захоплюється дослідженням найдавнішого пам'ятника руського права – «Руської Правди». У 1904 р. виходить у світ його праця «Русская Правда» и литовско-русское право», у 1905 р. – «Мнимые архаизмы уголовного права «Русской Правды». Метою останньої праці було довести, що «кримінальне право «Руської Правди» належить до вищої стадії цивілізації, ніж це стверджують». Праця носила полемічний характер. На основі аналізу кримінального права «Руської Правди» вчений прийшов до висновку, що думки про архаїчний характер «Руської Правди» є перебільшенням, що її статті про покарання і злочини свідчать про високий рівень правового розвитку Київської Русі.

У докторській дисертації «Досвід критичного дослідження Руської Правди» (захищена в 1914 р.) М. Максимейко висунув нову точку зору про походження складових частин короткої редакції «Руської Правди». На його думку, «Правда Ярослава» є пам'ятником Новгородського права, а «Правда Ярославичів» належить до системи права, діючого в Київській Русі. Автором короткої «Руської Правди» М. Максимейко вважав одну і ту ж особу. Цю думку він підтверджував порівняльним аналізом «Правди Ярослава» і «Правди Ярославичів», у яких знаходив тотожність тем і єдину систему викладу.

Перу М. Максимейка належать «Лекції з історії російського державного права», що вперше були надруковані в 1907 р. Їх він читав на юридичному факультеті Харківського університету, професором якого був до 1920 р.

З травня 1920 року Микола Олексійович працював ученим консультантом кодифікаційного відділу Народного Комісаріату юстиції. Того ж року він був призначений професором правового відділення при інституті народного господарства. У 1924 р. він – професор Харківського Геодезичного та Землевпорядного інституту, у 1925 р. був обраний членом-кореспондентом Академії Наук УРСР.

З цього часу активізується робота М. Максимейка в науково-дослідних установах. У 1926 р. він став членом «Комісії для вивчення історії західно-руського та українського права» при соціально-економічному відділі УАН. 31 жовтня 1926 р. він очолив секцію історії українського права, відкриту при Харківській науково-дослідній кафедрі АН УРСР, яку згодом було реорганізовано в інститут української культури. Тут же вів семінарські заняття з аспірантами з теми «Руська Правда». Його учнями були професори С. М. Королівський та К. К. Шиян, які працювали в Харківському державному університеті.

У 1926 р. М. Максимейко відновив свої досліди над «Руською Правдою», які припинив у 1917 р. у зв'язку з втратою матеріалу, підготовленого для другого випуску його праці «Досвід критичного дослідження «Руської Правди». Він працював над питаннями про систему «Руської Правди», поширеної редакції, про Московську редакцію «Руської Правди», честь відкриття якої належала М. Максимейко у 1888 р. Крім того, він досліджував постанови «Руської Правди» про закупів і смердів.

Вважаючи, що «визначити систему пам'ятника – це значить оволодіти її змістом», М. Максимейко опублікував статтю «Система Руської Правди в її поширеній редакції», в якій висунув нове положення про авторство і систему «Руської Правди» поширеної редакції. За його твердженням, «Руська Правда» поширеної редакції має певну класифікацію правового матеріалу, що свідчить про здібності укладача, автором її була одна особа, а не кілька.

Аналізу «свідомих змін» у тексті «Руської Правди» її переписувачами і редакторами М. Максимейко присвятив статтю «Інтерполяції в тексті поширеної Руської Правди». Він встановив, що з усіх списків Синодальний ближче всього до першопочаткового тексту «Руської Правди», тому що праця переписувача «носила сугубо механічний характер» і в списку «немає інтерполяцій».

Зацікавлення і певну наукову цінність становлять результати дослідження М. Максимейка щодо правового становища смердів Київської Русі. Смерди «Руської Правди» – відзначав він, – це феодально-залежні селяни, але вони «не були такою робочою силою, яку хазяїн міг би поступово, день за днем використовувати в своєму маєтку, як робочу силу холопів, які перебували в його постійному користуванні, бо смерди відбували свої повинності лише періодично. Але зате смерди, на відміну від холопів, крім панщини, поставляли хазяїну ще й оброки».

М. Максимейко у своїх наукових працях дійшов до висновків, значна частина яких утвердилася в історико-правовій науці. Цьому значною мірою сприяли критичний глибокий аналіз списків «Руської Правди», проведений ним у свій час.

М. О. Максимейко вів активну громадську та педагогічну діяльність. Викладав на жіночих та робітничих курсах, читав лекції з історії права в Харківському народному університеті (1903-1915 рр.). Брав участь у роботі багатьох наукових товариств, зокрема, Харківського історико-філологічного товариства та Товариства поширення в народі грамотності. Доклав чимало зусиль для організації XII-го Археологічного з'їзду, який відбувся у Харкові.

Разом із професорами Харківського університету М. Сумцовим, Ц. Багалієм, Т. Буткевичем Микола Олексійович у 1905 р. входив до складу Ради з питань про усунення обмежень Емського указу 1863 р., яка виступала за скасування утисків української літератури. Був прихильником ідей конституційно-демократичної партії та відстоював її позиції на шпальтах Харківських газет «Мир», «Волна», «Будущее».

У період Російської революції 1917-1918 та громадянської війни в Україні 1917-1921 займав очікувальну позицію. Він не брав участі у засіданнях Партії народної свободи (партія кадетів), а також публічно відмовчувався за часів Української Центральної Ради, гетьманату П. Скоропадського та Директорії Української Народної Республіки. Як і більшість викладачів Харківського університету, 1919 р. співпрацював із Академічним союзом на допомогу Добровольчій армії.

У 1920 р. під враженням від розгорнутого денікінцями терору більшість наукових діячів масово перейшли на бік радянської влади. Співпраця з радянською владою стала гарантом продовження наукової та педагогічної діяльності Миколи Олексійовича. Але при цьому, як і більшість професорів старшого покоління, він залишався позапартійним.

Брав активну участь в організації правового відділення при Інституті народного господарства та був першим деканом юридичного факультету цього закладу. Через різке погіршення стану здоров'я 1920 р. змушений був переїхати на Полтавщину, де викладав у школах Полтавщини та читав лекції серед населення.

У 1920-1924 рр. Микола Олексійович працював ученим консультантом кодифікаційного відділу народного комісаріату юстиції УСРР, а також професором правового відділення при Інституті народного господарства.

Разом із правниками З. Висоцьким, В. Дністрянським, Ю. Яворським тощо М. О. Максимейко вів дискусію щодо шляхів розвитку української юридичної термінології на шпальтах юридичних журналів.

З 1924 по 1926 рр. М. О. Максимейко – професор Харківського геодезичного та землевпорядного інституту, обраний членом-кореспондентом ВУАН, у 1926-1934 рр. очолював секцію історії українського права Науково-дослідного інституту історії української культури імені академіка Д. Багалія.

Микола Олексійович змушений був виступити на загальному засіданні співробітників НДІ історії української культури ім. академіка Д. Багалія (1928 р.) з публічною самокритикою своїх поглядів як «буржуазно-націоналістичних». Така акція врятувала його від переслідувань. Проте 1929 р. його кандидатура на обрання члена-кореспондента ВУАН була відхилена.

М. Максимейко був відданий своїй батьківщині і до останніх років життя чесно працював на її користь, продовжуючи втілювати в життя постулати школи західноруського права, працюючи в науково-дослідному інституті ім. Шевченка Харкова та Києва (1934-1936 рр.), де вів науково-дослідну роботу. З 1941 р. працював старшим науковим співробітником Інституту історії АН УРСР.

М. О. Максимейко написав низку коментарів до творів Т. Г. Шевченка: про козацькі морські походи, про рабство в Криму та на Україні, про військову службу на Україні при Катерині II тощо.

Помер О. М. Максимейко 14 квітня 1941 р. на сімдесят першому році життя.

«Наукова спадщина науковця – це понад 50 наукових праць, які відзначаються самостійністю висновків на основі сумлінного дослідження джерел і глибокого знання минулого України, Росії та Литви. Суспільно-педагогічна та наукова діяльність дослідника є значним та досі неоціненим внеском в історико-правову науку України. Ось чому дані дослідження є перспективними для подальшої наукової розробки…» С. В. Остапенко.

Список використаних джерел:

1. Максимейко М. О. Інтерполяції в текстові поширеної Руської Правди [Електронний ресурс] / М. О. Максимейко. – Режим доступу: http://shron1.chtyvo.org.ua/Maksymeiko_Mykola/Interpoliatsii_v_tekstovi_poshyrenoi_Ruskoi_Pravdy.pdf (дата звернення: 12.05.2020).
2. Максимейко М. К вопросу о Литовско-русских сеймах [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://library.nlu.edu.ua/ Starodruki/1/Maksimeyko_Litovsko_1904.pdf (дата звернення: 12.05.2020).
3. Нариси життя і творчості українських та російських вчених-правників XVIII-XXI століть /за заг. ред. В. В. Леня. – Запоріжжя : Дніпр. металург, 2012. – С. 292.
4. Остапенко С. В. Постать М. О. Максимейка в історико-науковому житті України [Електронний ресурс] / С. В. Остапенко. – Режим доступу: file:///C:/Users/Admin/Downloads/Nzvdpu_ist_2006_11_61.pdf (дата звернення: 12.05.2020).
5. Скакун О. Максимейко Микола Олексійович / О. Скакун // Юридична енциклопедія. – К., 2001. – Т. 3. – С. 557-558.
6. Скакун О. Ф. М. О. Масимейко – історик (До 100-річчя від дня народження) / О. Ф. Максимейко // Український історичний журнал. – 1970. – № 7. – С.119-122.
7. Скрипник П. А. Максимейко Микола Олексійович / П. А. Скрипник // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) [та ін.]. – К. : Наук. думка, 2003 – Т. 6 : Ла – Мі. – 2009. – С. 456.
8. Терлецький В. М. Академія наук Української РСР 1919-1969: короткий іст. Нарис / В. М. Терлецький. – К. : Наук. думка, 1969. – С. 35.

Підготувала: провідний бібліограф
відділу наукової інформації та бібліографії Т. С. Федько