Микола Куліш. «97». «Мина Мазайло»

Микола Куліш. «97». «Мина Мазайло»

Із десяти п’єс Миколи Куліша три написано на сільську тематику: «97», «Комуна в степах», «Прощай, село», які входять до так званої «трилогії про село».

Першою і найсильнішою п’єсою трилогії  є «97». Вона вийшла у багатьох редакціях, перша – 1924 року, остаточна – 1929. На початку п'єси було зазначено «Доби голоду 1921-1922 року на Херсонщині». Перший варіант драми так і мав називатися – «Голод». Проте ситуація з голодом була настільки складна, що Кулішеві не вільно було говорити про неї так відверто. Отож, у другій редакції п'єси він був змушений перенести дію у 1923 рік.

Роботу над твором автор розпочав у листопаді 1923 року, закінчив 27 червня 1924. У липні надіслав рукопис до Харкова І. Дніпровському. У серпні Вищою науково-репертуарною радою при Головполітосвіті УРСР «97» була схвалена й рекомендована до постановки «за літером А», тобто – для всіх театрів, але з умовою, що автор введе «в кінці IV дії продкомісара, що привіз хліб для селян, куркулі, заарештовуються. Смик залишається живий».

В основу п’єси покладено фрагменти життя українського села під час голоду в Україні 1921-1922 років. У ній немає визначної глобальної дії. Перед читачем проходять картини «в сіреньких рамцях злиденного, вбогого, та ще й поруйнованого голодом життя. Немає тут пафосу, блискучих бойових лозунгів… Ворожа сила – куркулі і голод – давить людей, валяє на смерть». Так написав у своєму листі до друзів М. Куліш. У трагедії «97» відтворено героїчну боротьбу незаможників за життя з голодом  і розрухою після закінчення громадянської війни, їх всього 97, але вони ідуть до кінця.

Куліш створив трагедію народу, над долею якого свинцевою хмарою, наче фатум, висіла нова влада й штучно створений нею голод, а перед ним стояли вороги – ті, кого охрестили куркулями та оголосили поза законом. Протистояння особи і держави, людини і влади, вміло трансформувалось: замість повстати на владу, незаможник зробив те, що було легше – пішов на куркуля; брат – зробив те, що підказала йому влада – пішов на брата; син – доніс на батька; батько – напоїв кров’ю своїх дітей інших дітей.

Дія відбувається в звичайному українському селі, що мало чим відрізняється від рідної М. Кулішеві Чаплинки та інших численних степових сіл, до яких приводили драматурга професійний обов’язок  і письменницький інтерес. Зі сторінок твору постають вражаючі картини післявоєнної розрухи, голоду та жорстокої класової боротьби. Змальоване село розколоте на два ворожих табори, кожен з яких до кінця боронить свою селянську правду, вистраждану багатьма поколіннями хліборобів. В одному таборі знаходиться сільська біднота на чолі з головою сільради Сергієм Смиком і головою комнезаму Мусієм Кописткою, у другому – багатії та ті, хто їх  підтримують.

Головні герої твору – селяни, здатні віддати своє життя заради «світлого майбутнього». Смик, який зараз очолює ревком – колишній люмпен. Його захопленість революційною ідеєю подається крізь призму фанатичної засліпленості. Стає моторошно від того, що ця ідея, за яку віддавали життя, не дала ніяких позитивних результатів. Смик і помирає так само фанатично, як і жив, а хто його пожалів чи згадав! Ніхто!

Події в п’єсі розпочинаються  взимку, незадовго після війни в хаті незаможних Мусія та Параски Кописток. Хлопчик Вася Стоножка навчає неграмотного Мусія читати. Мусій мріє, що знання вирішають його проблеми, перша з яких – нестача харчів. До хати приходять черниці просити грошей на церкву. Мусій не дає їм нічого і посилає Васю слідкувати за ними. Він упевнений, що голод у селі настав через багатих землевласників, церковників – ворогів більшовиків, чия влада настала в Україні. Мусій розповідає про прихід черниць секретареві сільради Паньку. Як він підозрює, черниці піднімуть на бунт незгідних з більшовицькою владою. До хати приходить Орина просити якої-небудь допомоги від голоду. Панько роздратований постійними новинами, що хтось помер через голод. Тим часом з'являється голова сільради Серьога Смик. Зав'язується розмова про багатого Гната Гирю, що ймовірно сховав зерно.

Гнат і його дочка Лизя мають зовсім інші турботи: Лизя просить купити їй парфуми. Гнат проганяє Орину, але Лизя приймає Панька, з яким мріє одружитися. Вона випитує  у нього останні комнезамівські новини. Дивно, але саме в уста цього вельми непривабливого персонажа автор уклав слова, що виражали думку багатьох селян того голодного часу і були простою і єдино вірною розгадкою причини голодомору в Україні, що завжди славилася найкращими в світі чорноземами: «Дурні ми були, що хліб дали вивезти!.. Ходили, шукали, трусили, а що нам за це?.. І обще революція не йтересна стала, от!...».

Гнат довідується про заклики черниць не віддавати церковні коштовності більшовикам, бо невдовзі більшовицькій владі нібито кінець. А Орина розповідає Мусію, що більшовики дадуть хліб за коштовності. Гнат заявляє, що це самоправство і такого наказу не було. Але Вася прилюдно зачитує «протокол найбідніших граждан», згідно з яким більшість селян (97 людей) погодилися віддати срібло й золото в обмін на хліб. Годований каже у відповідь, що протокол фальшивий. Селяни поділяються на два табори, але суперечка вирішується на користь тих, хто бажає обміняти коштовності на хліб.

Голод продовжується. Виснажені голодом, селяни поїли всіх кішок та собак, дійшли навіть до канібалізму. У вбогої вдови Орини  п'ятеро дітей. Старцювання нічим не допомагає, поступово помирає одна дитина, невдовзі мали піти з життя й інші. І тоді глухонімий сторож Ларивон з Ориною здійснили найстрашніше: порізали напівживих дітей, щоб не мучились. Вчинок жахливий, а хто злочинці: каліка, обділений від природи розумом, чи збожеволіла від голоду й розпачу мати? Тяжко виносити присуд цим нещасним: їхні дії не підлягають людським законам.

Смик уже місяць як покинув село. Вася приходить до Мусія, розповідає, що його батьки померли. Мусій все ще вірить, що навчання його врятує і просить Васю довчити його читати. Гнат роздає селянам ячмінь, Мусій наказує Васі писати в місто листа про те, що «контра підняла голову». Він збирає самопроголошений суд, на якому судять Ларивона та Орину. Селяни голосують за вбивство людоїдів, але також і Мусія, бо він підтримує більшовицьку владу, що довела село до такого становища. Проте, його рятує несподіване повернення Смика, що привіз на возі хліб. Він повідомляє, що доставив 97 пудів - за кількістю селян, які підписалися в протоколі.

За допомогою персонажів М. Куліш відтворив увесь складний і суперечливий колорит села, підкреслив складність і жорстокість боротьби, намагався довести, що революція й голод як дві форми людського буття абсурдні за своєю суттю. І виявився абсолютно правдивим. А його твір став німім докором тодішньої системи.

Серед драматичної спадщини М. Куліша важливе місце посідає комедія «Мина Мазайло», написана наприкінці 1928 року. Розчарування драматурга в радянській дійсності посилювалося тим, що гострота національної проблеми зростала. На зламі 20-30-х рр. уже було зрозуміло, що політика українізації згортається. Міщанство раділо цьому, ставало войовничо-самовдоволеним. Поява твору, темою якого, за словами автора, стали «міщанство і українізація», відразу ж стала подією літературно-мистецького й духовного життя. Уже навесні, в березні та квітні 1929 року, комедію було поставлено в багатьох театрах: у Дніпропетровському театрі ім. Т. Г. Шевченка, Курбасівському «Березолі» (Харків), театрі імені Івана Франка, яким керував Гнат Юра (Київ). Протягом року п'єсу «Мина Мазайло» було надруковано. Спочатку в одному з найбільш самобутніх і «європеїстських» українських видань кінця 20-х років XX століття – гумористично-сатиричному альманаху «Літературний ярмарок» (1929). Цього ж року п'єса вийшла в Харкові окремою книжкою.

Основний конфлікт п’єси «Мина Мазайло», яку хтось із дослідників назвав «філологічним водевілем», точиться навколо питання українізації – абсурдного історичного явища, фальшивої уваги влади до інтересів нацменшин у межах СРСР.

Головна дія відбувається в родині Мини Мазайло, який вину за всі свої життєві і кар'єрні негаразди покладає на своє прізвище, прагнучи змінити його. Дружина Килина і дочка Рина підтримують позицію батька. Вони із замилуванням слухають, як добирає Мазайло собі нові прізвища: Сірєнін, Тюльпанов, Алмазов. На жаль, вони не розуміють, що слово не створює якість чи предмет. Якщо промовимо слово «квітка», перед нами не з'явиться квітка. А ці люди чомусь вірять, що, назвавшись якимсь красивим прізвищем, вони набудуть інших якостей, стануть так само красивими внутрішньо, привабливими для інших людей.

Іншої думки щодо прізвища дотримується син Мини Мазайла Мокій, який хоче додати до Мазайла ще й Квач – прізвище однієї з ліній родоводу. Але Мокій піклується лише про поверхове (як, власне, й усі герої), не розуміючи, що вшанування пращурів, любов до свого роду жодним чином не залежить від того, яке прізвище має людина. На бік Мини Мазайла стає дуже колоритна особа – тьотя Мотя Розторгуєва з Курська. Приїхавши до своїх родичів і побачивши на вокзалі напис «Харків» замість «Харьков», вона із обуренням заявляє: «Іспортілі нам город!». Тьотя Мотя є втіленням російського шовінізму.  Радикально інших позицій дотримується дядько Тарас, який приїздить із Києва, проте він теж не постає позитивним героєм.

Персонажі драми дотримуються протилежних «філологічних» поглядів, Їх проблема полягає в тому, що вони піклуються тільки про форму, забуваючи про внутрішнє, про зміст. Так, Мина Мазайло вчиться правильної російської вимови у вчительки Баронової-Козино, тому, що покладає на свою російську вимову і майбутнє російське прізвище надії на те, що вони допоможуть йому досягти успіху в кар'єрі, посісти певне місце у суспільній ієрархії. Тьотя Мотя категорично відкидає все українське, не знаючи навіть, про що вона говорить, не маючи жодного уявлення ні про мову, ні про культуру українського народу. Навіть персонажі-«україністи» Моко і дядько Тарас, прагнення українськості яких закінчується зовнішнім колоритом, якимось провінційним етнографізмом. Усі ці люди позабували про душі, тож і перетворились на схеми, на «філологічні і світоглядні моделі», а своє життя перетворили на «філологічний водевіль».

Наприкінці твору зовсім дику позицію висловлюють комсомольці, які нейтрально ставляться до зміни прізвища через те, що, на їхню думку, скоро не буде жодних прізвищ, а тільки порядкові номери. Що це, як не нівеляція самої ідеї особистості, не відмова від справжньої самоідентифікації (особистісної, національної, громадянської, політичної) на догоду ідентифікації формальній.

За спогадами сучасників, Микола Куліш дуже обережно поводився зі словом, не терпів використання «не тих» слів, а українську мову знав дуже добре і високо цінував її, стверджуючи, що таких багатих та соковитих мов, як його рідна, дуже мало на світі. Геніальний драматург, він тонко відчував не лише рідне слово, а й проблеми суспільства, зобразивши їх у своїх драмах точно і однозначно. Безумовно, його твори ніколи не втратять своєї високої художньої цінності.

Список літератури:

1. Куліш М. 97: п’єса на чотири дії / М. Куліш. – Київ, 1970. – 116 c.
2. Куліш М. Мина Мазайло / М. Куліш. – Київ, 2010. – 375 с.

Матеріали щодо вивчення творів М. Куліша «97» та «Мина Мазайло»:

1. Богунова І. Вивчення п'єси Миколи Куліша «Мина Мазайло». Урок-проект в 11 кл. / І. Богунова // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2010. – № 30. – С. 6–10.
2. Бондаренко Ю. Концептуально-жанровий аналіз літературного твору в школі (на матеріалі комедії М. Куліша «Мина Мазайло») / Ю. Бондаренко // Українська література в загальноосвітній школі. – 2012. – № 3. – С. 13–16.
3. Брюховецька Л. Мазайло став Мазєніним. І що в результаті? / Л. Брюховецька // Кіно-театр. – 2012. – № 4. – С. 7–8.
4. Гайдаєнко І. Духовна синергетика української мови в комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло» / І. Гайдаєнко  //  Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: Лінгвістика. – Херсон,  [2005]. – 2017. – С. 37–41.
5. Гайдученко Г. Особливості стилістичного синтаксису п'єси Миколи Куліша «Мина Мазайло» // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: Лінгвістика. – Херсон,  [2005]. – 2017. –  С. 41–45.
6. Гладченко О. Культура і духовне життя України в роки непу. Відображення процесу «українізації» у філологічній комедії М. Куліша «Мина Мазайло» / О. Гладченко, Л. Лихтар // Все для вчителя. – 2013. – № 2 (лют.). – С. 8–17.
7. Другова М. Розвінчання національного нігілізму, духовної обмеженості на матеріалі українізації (Мина, Мокій, дядько Тарас, тьотя Мотя). Сатиричне викриття бездуховності обивателів, що зрікаються своєї мови, культури, родового коріння за п'єсою М. Куліша «Мина Мазайло» : 11 клас / М. Другова // Українська мова і література в школах України. – 2017. – № 12. – С. 53–57.
8. Жила С. Аналіз п'єси Миколи Куліша «Мина Мазайло» / С. Жила // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2006. – № 9. – С. 28–34.
9. Жила С. Вивчення комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло» у школі / С. Жила // Дивослово. – 1998. – №1. – С. 21–26.
10. Зозуля С. Досі актуальна п'єса: від Мазайла до Мазеленського / С. Зозуля // Кіно-театр. – 2020. – № 1. – С. 3–4.
11. Кирилич Н. Микола Куліш «Мина Мазайло»: 11 клас / Н. Кирилич // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2020. – № 7/8/9. – С. 55–59.
12. Левченко В. «Мина Мазайло». Особливості сюжету з використанням інформаційно-комунікаційних технологій : методичні рекомендації до проведення уроку української літератури в 11 класі / В. Левченко // Українська мова й література в сучасній школі. – 2013. – № 10. – С. 42–50.
13. Паращич В. М. Куліш. Мина Мазайло: бiогр. письм., стислий переказ твору, аналіз тексту, зразки учнiв. творів : посіб. для 11 кл./ В. Паращич. – Харків, 1999. – 64 с.
14. Примоченко М. Микола Куліш «Мина Мазайло»: 11 клас / М. Примоченко // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2018. – № 7/8. – С. 36–39.
15. Пудло Д. Микола Куліш «Мина Мазайло»: урок-конкурс : 11 клас / Д. Пудло // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2018. – № 19/20/21. – С. 35–47.
16. Решетняк Л. Застосування елементів компаративного аналізу під час вивчення сатиричної комедії М. Куліша «Мина Мазайло» / Л. О. Решетняк // Таврійський вісник освіти. – 2018. – № 2. – С. 187–194.
17. Саврій С. Микола Куліш. Сатирична комедія «Мина Мазайло»: 11 клас / С. Саврій // Дивослово. – 2019. – № 11. – С. 26–29.
18. Скорина Л. Інтертекстуальне прочитання комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло» / Л. Скорина // Дивослово. – 2011. – № 2. – С. 44–50.
19. Ступак Т. Художнє відтворення проблеми українізації в п’єсі Миколи Куліша «Мина Мазайло»: 11-й клас / Т. Ступак // Українська мова та література. Сер. Шкільний світ. – 2012. – № 23/24 (груд.). – С. 61–63.
20. Сюндюков І. Черепок із попелом : трагедія «97» та хресний шлях Миколи Куліша / І. Сюндюков // День. – 2008. – № 218(29 листоп.). – С. 7.
21. Утєшева Т. «Мазайлівщина» і «мазайленята»...: особистісно зорієнтований урок-роздум в 11 класі / Т. Утєшева // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2009. – № 12. – С. 45–49.
22. Цьомкало Н. П'єса Миколи Куліша «Мина Мазайло»: 11 клас / Н. Цьомкало // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2016. – № 30. – С. 23–26.
23. Чайка В. Микола Куліш «Мина Мазайло»: 11 клас / В. М. Чайка // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2017. – № 34/35/36. – С. 33–40.
24. Шевченко С. Микола Куліш: трагедія «97» / С. Шевченко // Шевченко С. Соловецький реквієм: [зб. публіц.] / С. Шевченко. – Київ, 2013. –   С. 179–192.
25. Шишко О. Ім'я і його носій. Матеріали до інтеграційного вивчання драми Миколи Куліша «Мина Мазайло» / О. Шишко // Дивослово. – 2006. – № 4. – С. 5–10.
26. Ясак С. Життєвий і творчий шлях Миколи Куліша. Художнє відтворення проблем українізації в комедії «Мина Мазайло» : 11 клас / С. Ясак // Дивослово. – 2019. – № 11. – С. 19–25.

Матеріал підготувала  О. Михайленко