Огляд відзначених Шевченківською премією романів, повістей, новел

Михайло Наєнко 

 "Грайте в міру почуттів Шевченка...": огляд відзначених Шевченківською премією романів, повістей, новел (1962-2012)

Сергій Бондарчук, виконавши роль Тараса Шевченка в однойменному фільмі Ігоря Савченка (1952), пізніше згадав про діалог, який відбувся в нього з режисером:
– Граєте собі в кишеню...
– Я граю в міру моїх почуттів.
– Грайте в міру почуттів Шевченка! – прозвучала вимога.
Така настанова (грати в міру почуттів Шевченка!) може стосуватися митців усіх типів творчості. Це відчули ще Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров, говорячи в жалобних промовах під час похорону поета про відкриту ним таїну рідної мови та народної духовності, а згодом – Панас Мирний, який мріяв "нашу красну мову так високо підняти, як підняв її Шевченко у пісні". "Піснею" Панас Мирний називав поезію, а "красною мовою" – прозу; остання в його творчості була головною, і у кращих її зразках йому таки вдавалося підніматися до Шевченкового рівня. Заснування Шевченківської премії в 1961 році орієнтувало письменників теж на цей рівень, хоча в підтексті (з нашого сучасного погляду) розумілося: регламенти панівного тоді в радянській літературі "соціалістичного реалізму" навряд чи цьому сприятимуть. Адже "соцреалізм" – це насамперед ідеологічний "творчий метод", а в положенні про премію спеціально й акцентувалося: Шевченківські преміїї присуджуються саме за "високоідейні" твори. "Високохудожність" теж ніби не забували, але... Перед митцями тоді (як і завжди) стояла проблема пошуку "середини" між цими двома не завжди сумісними критеріями: можна ж бути "високоідейним", але... навіть без натяку на "художність". Іде по шляху перемог Батьківщина / Під прапором більшовиків...", – шукати художності в цих безсумнівно ідейних словах – даремна трата часу...
За 50 років існування Шевченківської премії прозаїкам "щастило" майже щорічно; винятками були буквально кілька років, коли лауреатами ставали або драматурги, або "чисті" поети. Як знаємо, поезія і драма – це жанри, що за часом народження були значно "старші" за прозу і, крім того, поети (особливо в найкрутіші епохи художнього розгадування софійності світу) завжди починали першими. За ними йшли всі інші гуманітарії, аж до філософів. Проте остаточно "закріпити" здобуте поетами-скорострілами судилося переважно прозаїкам, яким у художньому процесі належить роль своєрідної важкої артилерії і "цариці війни" – піхоти. Не оглядаючись у надто далеку історію, згадаймо бодай XIX століття: ті висоти, на які піднялася романтична поезія в першій його половині ("золотий вік" Байрона, Пушкіна, Міцкевича, Шевченка, Прешерна...), свою могутність змогли довести лише після того, коли у фундаменті тих висот з'явилася романтична проза М. Гоголя й Вальтера Скотта, реалістична (з романтичними вкрапленнями) романістика Бальзака й Толстого, Достоєвського й Панаса Мирного... Після них знову заяскрів суто поетичний (але вже на модерністській основі) спалах ("срібний вік" французьких "парнасців" і Франкового "Зів'ялого листя", Лесиної "Лісової пісні" і Тичининих "Сонячних кларнетів"); для зміцнення їхніх позицій усе-таки потрібна була проза Стефаника й Буніна, Коцюбинського і Хвильового, Джойса і Яновського…
У час заснування Шевченківської премії на лідерські позиції претендувала теж поезія – ліро-епічні (на жаль, недруковані тоді) поеми Сосюри, міркувальна лірика Ліни Костенко, громовозвукі строфи Драча, Симоненка, Вінграновського; їхня наповненість новим змістом була б тоді далеко не цілковитою, якби не почалося "бетонування" його основ прозовими глибами на зразок романів "Людина і зброя" Гончара чи "Вир" Тютюнника-старшого. Роман Гончара ніби випадково потрапив на трон першого лауреатства (він у 1961 р. безальтернативно "йшов" на відзначення всесоюзною тоді ленінською преміє, однак в останню мить за підказкою дружини Хрущова Ніни Петрівни його місце зайняла трилогія Стельмаха, яка й відсунула "Людину і зброю" на маргінес не союзних, а республіканських відзнак), але з позицій суто літературних це була все-таки закономірність: відзначення в 1962 р. Тичининого тритомника поезій сприймалося як данина вчорашнім заслугам поета, а сучасність вимагала саме лауреатської уваги до прозового набутку української літератури. До того ж роман Гончара був на той час досить високою художньою "планкою", і на неї хоч почасти змушені були оглядатися ті очільники, що відповідали за якість премійованих прозових текстів. Принаймні відзначення Тютюнникового "Виру" в наступному (1963) році, хоча й написаного в іншому, ніж Гончарева "Людина і зброя", стильовому зрізі, змушує думати саме так.
"Людина і зброя" розвивала ніби ті ж художні ідеї, на яких трималася вся тодішня поезія шістдесятників: розшнурованість поетичної думки, активізована ліризація тексту, прагнення зазирнути в душу не дутого чиновника й лакованого передовика виробництва, а звичайної, обтяженої повсякчасними утисками людини. "Бо ти на земл – людина", – декларував в одному з віршів В. Симоненко ("Тиша і грім", 1962), а перша збірка шістдесятницьких новел Є. Гуцала мала назву "Люди серед людей" (1962). У премійованому романі О. Гончара на першому місці теж стояла людина ("Людина і зброя"!), однак ішлося в ньому про людину особливої якості – людину, що прагне волі, людину, що сповідує найвищу цінність буття – свободу. У цьому вбачалося безпосереднє продовження традиції, яку розвивала українська література 20-х років XX ст., саме та література, кращі зразки якої були репресовані, розстріляні тоталітарним радянським режимом, але, на щастя, не стерті остаточно з людської пам'яті-свідомості. Шістдесятники виростали саме з неї, бо відчули, що здатні відродити її головний (прибитий на цвіту) пафос – згадане прагнення свободи. У "Людині і зброї" свобода затиснута аж двома несвободами: з одного боку – фашистською, а з другого – радянською, котра постійно переслідує головного героя роману Богдана Колосовського як сина репресованого режимом "ворога народу". Є в романі суто романтична вставка – "листи з ночей оточенських", у яких Богдан, звертаючись до своєї коханої, пише: "Навіть гинучи, віритимем, що після нас буде інакше, і все це більше не повториться, і щаслива людина, розряджаючи останню бомбу в сонячний день Перемоги, скаже: це був останній кошмар на землі".
Як формувався цей "кошмар", у яких умовах українська людина рухалася крізь терни до фальшивих радянських зір, а потім теж потрапляла на фронти боротьби з фашизмом, показав Г. Тютюнник-старший у романі "Вир" (премія 1963 р.). На відміну від романтизованого письма "Людини і зброї" у "Вирі" пропонувався реалістично-психологічний зріз дійсності, коріння якого йшли від "Волів" Панаса Мирного й почасти від "тихо-донівської" традиції, практикованої Шолоховим-Крюковим у досі дискусійному (щодо його авторства) романі "Тихий Дон", а пізніше – тиражованої в наслідувальних творах менш відомих російських прозаїків В. Шишкова ("Угрюм-ріка") чи Г. Маркова ("Строгови"). Г. Тютюннику вдалося уникнути будь-яких наслідувальних передсудів і "посадити" героїв свого "Виру" на український ґрунт та виявити в їхніх душах суто національну, ошляхетнену самобутнім письменницьким даром романіста стихію.
Близька до стильового почерку Г. Тютюнника старша за нього письменниця Ірина Вільде. Її роман "Сестри Річинські" був відзначений премією 1965 р. і міг би залишатися романом "на всі часи", якби не наліпки в ньому суто радянських ідеологем. Дехто з критиків (зокрема С. Андрусів) надає цим наліпкам аж надто перебільшеного значення, говорячи, що письменниця в премійованому романі продемонструвала один із варіантів компромісу "між реалізмом і соцреалізмом, талантом і кон'юнктурою, правдою життя, історії і "правдою" комуністичної ідеології". Та все ж без цього твору картина руху західноукраїнського етносу до цивілізаційних процесів у першій половині XX століття може сприйматися як недостатньо повна.
Середина 60-х років в українській прозі позначена дедалі послідовнішим прагненням письменників заглянути в учорашній день української історії, хоча офіційна тодішня критика настирно "навертала" їх до проблем дня нинішнього. У тому "навертанні" було, звичайно, багато цинізму (пишіть, мовляв, про сьогоднішнє життя так, як вимагає "наш" соцреалізм); його фальшивий зміст для думаючих прозаїків лежав на поверхні, і тому вони свідомо почали віддалятися в історичну тематику, сподіваючись хоча б там залишатися щирими, правдивими й по-справжньому художніми. Робити це було тоді непросто, якщо зважити, що саме в середині 60-х років уже приглушувався волелюбний і творчо-пошуковий запал шістдесятництва ("Відспівало, відтьохкало літо, // Забіліли сніги, замело", – писав Б. Олійник), а керівна в суспільстві компартія готова була все мистецтво, за словами Ліни Костенко, "взяти на скабу" (за прізвищем тодішнього партійного ідеолога в Україні Андрія Скаби). Намагаючись уникнути тієї "скаби", письменники почали активно "ховатися" в історичну проблематику, яка нібито давала можливість знайти в ній мотиви, що хоча б почасти були суголосними з мотивами дня теперішнього. У наслідку протягом майже десятка літ Шевченківський комітет не зміг знайти для відзначення жодного прозового твору так званої сучасної тематики і "вдовольнявся" переважно історичними. Серед них повість "На калиновім мості" П. Панча (премія 1966 р.), романи Івана Ле "Хмельницький" (1967), А. Головка "Артем Гармаш" (1969), В. Канівця "Ульянови" (1970), К. Гордієнка "Чужу ниву жала", "Дівчина під яблунею", "Буймир" (1973), П. Загребельного "Первоміст" і "Смерть у Києві" (1974). Були серед цих творів і відверто кон'юнктурні (кон'юнктурно може бути висвітлена не лише завжди затребувана в радянські часи ульяновсько-ленінська тематика, а й тематика з епохи Богдана Хмельницького чи ще давніших – києво-руських часів), але в окремих випадках письменникам тієї кон'юнктурності уникнути таки вдавалося. Насамперед слід згадати повість П. Панча "На калиновім мості", роман-трилогію К. Гордієнка й історичні твори П. Загребельного. Читати далі