Північноатлантичний Альянс: заснування задля стабільності та безпеки

Північноатлантичний Альянс: заснування задля стабільності та безпеки
(пам’ятка читачеві)

Шановні читачі!

Підписання 4 квітня 1949 року Вашинґтонського договору започаткувало спільну систему безпеки – Північноатлантичний альянс, заснований на партнерстві держав-членів Брюссельського договору та країн: Данія, Ісландія. Італія, Норвегія і Португалія.

Історія створення НАТО безпосередньо пов’язана з подіями, що відбувалися в світі після Другої світової війни. Починаючи з часу Французької революції, за останні двісті років Європа змогла три рази мирним шляхом змінити основи своєї безпеки. Сьогодні континент знову стоїть на порозі таких змін. Перша постнаполеонівська архітектура європейської безпеки була розроблена на Віденському конґресі в 1815 році. Вона стримувала загрозу великомасштабної європейської війни протягом 99 років.

Молоді Сполучені Штати залишились осторонь, хоча за сорок років брали участь у двох війнах з Англією. Вдруге архітектура європейської безпеки була дещо змінена у Версалі в 1919 році. Провідну роль у цьому процесі відігравав Президент Вудро Вільсон, але США поспішили відійти від участі в будь-яких структурах, створених з їх же допомогою. Цей крок сприяв послабленню Америки і призвів до трагічного відновлення загальної війни двадцять років потому.

Коли у 1945 році знову настав час перегляду засад європейської безпеки, великі держави спочатку збудували систему, засновану на принципах, проголошених на Ялтинській і Потсдамській конференціях і закріплених у Статуті ООН. У 1947 році лідери західних країн створили більш ефективну структуру колективної безпеки для мирного часу, в основу якої були покладені «доктрина Трумена», «план Маршалла» НАТО, атлантичне партнерство і провідна роль Америки. Ця система відображала головні цілі американської політики в Європі у післявоєнний період.

Отже, в період 1945-1949 рр. між державами Західної Європи та їхніми союзниками в Північній Америці постала нагальна проблема повоєнної відбудови економіки. 22 січня 1948 року Ернест Бевін (міністр закордонних справ Великобританії), виступаючи в Палаті громад британського парламенту, запропонував створити Союз західних країн. Пропозиція була підтримана європейською громадою, і, підписавши в березні 1948 року Брюссельський договір, п’ять держав західної Європи, а саме: Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Сполучене Королівство Великобританії і Франція – цим самим засвідчили своє прагнення створити ефективну і мобільну систему оборони, зміцнити та поглибити взаємні контакти таким чином, щоб бути спроможними протидіяти ідеологічній і політичній загрозі з Півночі.

Відтак 27-28 вересня 1948 року міністри закордонних справ держав-учасниць Брюссельського договору заснували Організацію оборони Західного Союзу. Потім відбулися переговори між США і Канадою про створення єдиного Північноатлантичного альянсу, заснованого на ґарантіях безпеки та взаємних зобов’язаннях між Європою та Північною Америкою. І вже 10 грудня 1948 року представники держав-учасниць Брюссельського договору США і Канади розпочали у Вашинґтоні переговори про укладання Північноатлантичного договору (НАТО).

Організація Північноатлантичного договору є однією з провідних міжнародних установ. Вона являє собою політико-військовий союз, що об’єднує країни з Європи та Північної Америки. Представники цих країн регулярно проводять консультації та співпрацюють у галузі безпеки й оборони. У цьому плані НАТО втілює унікальний зв’язок між двома континентами, забезпечуючи основу для політичної співпраці та співпраці у галузі безпеки.

НАТО має на меті забезпечувати захист своїх країн-членів політичними та військовими засобами, також сприяє консультаціям та співробітництву з країнами- не членами Альянсу з широкого кола питань, пов’язаних із безпекою. Це оборона, реформа та миротворчість, бере участь у запобіганні конфліктам як на території своїх держав-членів, так і поза її межами.

Організація Північноатлантичного договору є об’єднанням, яке складається з 32 країн Північної Америки та Європи і створене з метою досягнення цілей Північноатлантичного договору.

До структури НАТО відносяться:

• Північноатлантична рада, Комітет оборонного планування, Група ядерного планування;
• Військовий комітет, Виконавча робоча група, Спеціальна група високого рівня з питань контролю над звичайними озброєннями;
• Спільний комітет з проблем розповсюдження зброї масового знищення, Політично-військовий керівний комітет з Партнерства заради миру;
•  Комітет протиповітряної оборони НАТО, рада НАТО з питань консультацій, командування та управління;
•  Рада директорів Організації з управління Системою повітряного управління та контролю НАТО;
•  Політичний комітет вищого рівня, Дорадча група з атлантичної політики, Політичний комітет, Вища політико-військова група з питань розповсюдження зброї масового знищення;
• Координаційний комітет з верифікації, Група координації політики, Комітет оборонного аналізу, Нарада національних керівників у галузі озброєнь;
• Комітет НАТО зі стандартизації, Комітет з питань інфраструктури, Вищий комітет з цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій, Нарада керівників з питань матеріально-технічного забезпечення країн НАТО;
• Науковий комітет, Комітет з питань сучасного суспільства, Цивільний та військовий бюджетні комітети, Вища рада з питань ресурсів;
• Вища оборонна група з проблем розповсюдження зброї масового знищення, Група високого рівня, Економічний комітет, Комітет громадської дипломатії, Комітет з оперативної діяльності Ради та навчань;
• Комітет НАТО з управління повітряним рухом, Рада директорів організації з управління центральноєвропейською системою трубопроводів, Комітет НАТО з трубопроводів, Комітет внутрішньої безпеки НАТО;
• Спеціальний комітет, Архівний комітет.

Генеральний секретар є номінальним головою ряду комітетів, які очолюються або спільно очолюються на постійній основі вищими посадовими особами, котрі відповідають за певні галузі.

Принципи політики воєнної безпеки НАТО: інтеґровані військові сили Альянсу надійно керовані політичними органами, які оцінюють обстановку й ухвалюють рішення, перебуваючи, як міжнародна організація, в загальному правовому полі міжнародних стосунків, створеному на основі загальновизнаних принципів міжнародної дипломатії.

Кожна країна-член Альянсу має постійне представництво у штаб-квартирі, що складається із груп цивільних фахівців міністерств закордонних справ і оборони, які працюють за принципом ротації. Важливим принципом управління збройними силами конкретних країн-членів НАТО є їхня національна належність. НАТО не має власних збройних сил.

Окрім ескадри літаків системи раннього радіоелектронного попередження і управління (АWАСS), усі збройні сили країн-членів перебувають у правовому полі й повному підпорядкуванні національним політичним органам, які повсякденно управляють ними так само в системі цивільного контролю.

Організація бойового чергування призначених сил, загальне планування і розвиток національних збройних сил проводяться у відповідності з прийнятими Альянсом спільними політичними рішеннями. У разі необхідності формування багатонаціонального угруповання для дій за планом Альянсу, після ухвалення такого рішення, Альянс письмово звертається до політичного керівництва країн-членів, яке у відповідності з національними процедурами у кожному конкретному випадку ухвалює рішення щодо участі держави у зазначених діях, а також щодо складу і чисельності свого військового континґенту. Іншого механізму застосування сил НАТО просто не існує.

Основні завдання діяльності НАТО: найважливішою і незмінною метою існування НАТО, визначеною у Вашинґтонському договорі, залишається захист свободи і безпеки її членів як політичними, так і військовими засобами. Спираючись на загальні цінності демократії, прав людини і верховенства права, Альянс з самого початку свого існування працює над забезпеченням тривалого мирного порядку в Європі. Але на перешкоді досягненню цієї мети може стати криза чи конфлікт поза межами євроатлантичного реґіону.

Отже, Альянс не тільки забезпечує оборону своїх членів, а й допомагає підтримувати мир і стабільність поза географічними межами території країн Північноатлантичного договору через партнерство і операції з вреґулювання кризових ситуацій. Керівним принципом діяльності Альянсу є спільні зобов’язання і взаємна співпраця між суверенними державами заради неподільної безпеки усіх його членів. Солідарність і єдність серед членів Альянсу, які проявляються у щоденній співпраці в політичній і військовій сферах, ґарантують, що жодна з країн-членів не буде змушена покладатися на свої сили у подоланні головних викликів її безпеці. Не позбавляючи країн-членів їхнього права й обов’язку брати на себе суверенну відповідальність у сфері оборони, Альянс дає їм можливість виконати основні завдання національної безпеки завдяки колективним зусиллям.

Головні завдання безпеки НАТО описані в Стратегічній концепції Альянсу – цей документ залишається основою втілення політики Альянсу. Але загрози і їх сприйняття з часом змінюються, що приводить до постійного процесу пристосування цієї стратегії для підтримки політичної системи, військових структур та військових можливостей і засобів, необхідних для розв’язання сучасних проблем безпеки.

Стратегічна концепція, вперше опублікована у 1991 році, залишила незмінною головну мету НАТО – безпеку її членів, однак доповнила специфічним зобов’язанням працювати над удосконаленням і розширенням загальноєвропейської безпеки через партнерство і співпрацю з колишніми суперниками. Стратегічна концепція була переглянута у 1999 році, коли союзники взяли на себе зобов’язання забезпечувати не тільки спільну оборону, але й мир і стабільність у ширшому євроатлантичному реґіоні. Концепція містить такі політичні елементи:

•  широкий підхід до безпеки, який охоплює політичні, економічні, соціальні та екологічні чинники, а також оборонний вимір Альянсу;
• міцні трансатлантичні відносини;
• утримання військової спроможності Альянсу, необхідної для забезпечення ефективності військових операцій;
• розвиток оборонних можливостей європейських членів Альянсу;
• збереження адекватних структур і процедур запобігання конфліктам і вреґулювання кризових ситуацій;
• ефективне партнерство з країнами, які не є членами НАТО на основі співпраці і діалогу;
• розширення Альянсу і політика відкритих дверей для вступу нових членів;
• продовження роботи щодо укладання далекосяжних угод з контролю за озброєннями, роззброєння та боротьби з розповсюдженням зброї масового знищення.

У Стратегічній концепції також описано спеціальні завдання Альянсу:

1) забезпечити одну з невід’ємних основ стабільного середовища безпеки в євроатлантичному реґіоні, що ґрунтується на посиленні демократичних інституцій і мирному підході до розв’язання суперечок, у якому жодна країна не буде спроможна залякувати чи примушувати будь-яку іншу країну за допомогою загрози або застосування сили;
2) слугувати, як вимагає стаття 4 Вашинґтонського договору, важливим трансатлантичним форумом для консультацій між союзниками з будь яких питань, що зачіпають їхні життєві інтереси, включно з подіями, які можуть поставити під загрозу безпеку країн-членів Альянсу, та для відповідної координації їхніх зусиль у сферах спільних інтересів;
3) стримувати будь-яку загрозу аґресії проти країн-членів НАТО та обороняти від неї, як цього вимагають статті 5 і 6 Вашинґтонського договору.

Стратегічна концепція забезпечує загальні напрями розробки детальних політичних та військових планів. У Концепції визначається підхід Альянсу до безпеки у ХХІ столітті, підтверджується важливість збереження трансатлантичного зв’язку та забезпечення необхідних військових потужностей.

Відносини України і НАТО були встановлені в 1991 році з моменту вступу України до Ради північноатлантичного співробітництва відразу після розпаду Радянського Союзу. Саме Україна стала першою країною СНД, яка 8 лютого 1994 стала учасницею програми Партнерство заради миру. 9 липня 1997 року в Мадриді була підписана Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного Договору. Як головний механізм двостороннього діалогу відповідно до хартії була заснована Комісія Україна-НАТО (КУН). У 1998 в рамках КУН була створена Спільна робоча група Україна-НАТО з оборонної реформи.

У 2002 році президент Л. Кучма зробив офіційну заяву про намір України стати членом НАТО і 11 січня 2003 року було створено Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України, який 2 квітня 2010 року ліквідував В. Янукович. 18 вересня 2014 року президент П. Порошенко під час виступу у Конгресі США закликав надати Україні статус союзника поза НАТО, а через три місяці заявив, що питання вступу України до НАТО вирішуватиметься через 5-6 років на референдумі, коли країна буде відповідати категоріям та стандартам цього альянсу.

Головна мета України – стати членом НАТО, і наша держава робитиме все, щоб наближатися до членства в Альянсі та зміцнювати відносини із союзниками, особливо в питаннях безпеки та озброєння. 

Процедура вступу до НАТО є складним процесом, який включає наступні етапи:

1) подання країною заявки на вступ та виконання Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) – «Membership Action Plan»;
2) отримання згоди всіх членів НАТО;
3) отримання офіційного запрошення до переговорів про вступ;
4) переговори, узгодження етапів вступу до НАТО;
5) отримання офіційного запрошення від Генерального секретаря НАТО.

У зв’язку з незаконною анексією Криму рф, від початку повномасштабного вторгнення рф у лютому 2022 р. НАТО стоїть на боці народу України, її демократично обраних державних інституцій та заявляє про підтримку незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України в межах її міжнародно визнаних кордонів.

НАТО заявляє, що ця позиція буде незмінною та надає першорядного значення підтримці важливих реформ у галузі безпеки і оборони України, які мають вирішальне значення для демократичного розвитку та зміцнення її обороноздатності. Визначальним є той факт, що НАТО засуджує агресію рф проти України, а держави-члени НАТО закликають рф негайно припинити військові дії та вивести усі війська з території України. Співробітництво між Україною та НАТО було активізовано.

У довгостроковій перспективі НАТО прагне сприяти зусиллям України на шляху повоєнної відбудови і реформ. Також держави-члени НАТО вирішили підтримати Україну у здійсненні переходу до техніки і стандартів НАТО, що сприятиме підвищенню оперативної сумісності зі збройними силами держав – членів НАТО.

У цьому контексті постає два ключових питання: що потрібно зробити для того, щоби Україна стала повноправним членом НАТО та які перспективи має Україна у цьому процесі?

Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг заявив, що двері в НАТО для України відкриті, але питання прийняття буде вирішуватися всіма 32 країнами-членами Альянсу.

В українському уряді вважають, що Україна де-факто вже наблизилася до стандартів НАТО, і залишається лише оформити цей статус де-юре. Україна прагне вступити до НАТО прискореним шляхом, відповідно до прецедента Фінляндії та Швеції. 29 червня 2022 р. на саміті НАТО Швецію і Фінляндію офіційно запросили до НАТО без виконання ПДЧ. 4 квітня 2023 р. Фінляндія стала членом НАТО, а Швеція 7 березня 2024.

Ювілейний 75-й саміт лідерів країн НАТО відбудеться 9-11 липня 2024 у Вашингтоні. Існують сподівання, що на цій зустрічі лідери країн Північноатлантичного договору запропонують "чіткий шлях" до членства України. Суть очікувань України: має бути ухвалене важливе рішення щодо надання Україні дієвих гарантій безпеки до моменту набуття нашою державою членства в Альянсі.

Але на сьогодні існує надзвичайно велика проблема – відсутність в НАТО консенсусу щодо членства України в Альянсі, адже вступ України до НАТО мають ратифікувати всі члени Альянсу (на сьогодні їх 32). Очевидно, НАТО погоджуються з тим, щоби Україна зрештою стала членом альянсу після закінчення війни, але, перемога – це перший етап, а вступ до НАТО – другий. Фактично, головним буде не питання щодо прийому України до НАТО, а питання про те, чи здатна Україна за допомогою західних партнерів деокупувати свої території.

«Тому важливим та водночас перспективним результатом для України на Вільнюському саміті буде заявити про конкретні гарантії безпеки для України на період до вступу в НАТО, які не можуть заміняти чи підміняти членство України в НАТО, а мають бути гарантією безпеки України до повноцінного членства в НАТО. Адже членство в НАТО для України – це не самоціль, це – єдина дієва гарантія безпеки» Марина Іліка.

Радимо почитати:

1. 4 квітня – день заснування організації Північноатлантичного договору (НАТО)https://armyinform.com.ua/2024/03/19/u-2024-roczi-ukrayina-doluchatymetsya-do-vijskovyh-navchan-nato-u-mori/ (дата звернення 30.03.2024)
2. Алексієвець Л. Трансформація відносин України та НАТО в 1991-2019 рр.: історичний аспект. Український історичний журнал. 2020. № 1. С. 126-142.
3. Баскакова А.С. Кримська криза та російсько-українська війна: погляд із позиції політичного неореалізму. Актуальні проблеми філософії та соціології. 2021. № 29. С. 93-99.
4. Брежнєва Т.В. Стійкість як ключовий елемент колективної оборони НАТО. Стратегічні пріоритети. 2017. № 3. С. 12-21.
5. Важливість євроатлантичної інтеграції у створенні в Україні системи колективної безпеки та оборони під час гібридної війни з Російською Федерацією: колект. Моногр. Миколаїв. 2016. 94 с.
6. Василенко В. Без'ядерний статус України: минуле, сучасне, майбутнє. Український тиждень. 2018. № 21. С. 27-42.
7. Відносини з Україною https://www.nato.int/cps/en/natohq/topics_37750.htm?selectedLocale=uk (дата звернення 01.04.2024)
8. Власюк О.С. Стратегічна адаптація НАТО до нових безпекових випробувань: опції для України. Стратегічна панорама. 2016. № 1. С. 19-25. 
9. Годжес Ф.Б. Адаптація НАТО. Український тиждень. 2019. № 13. С. 36-37.
10. Гомонай В. В. Конституційно-правове забезпечення набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору: монографія. Херсон. 2020. 259 с.
11. Горбулін В.П. Реформування та переорієнтація оборонних підприємств України на співробітництво з компаніями країн НАТО та ЄС. Стратегічна панорама. 2017. № 2. С. 3-11.
12. Євроатлантична інтеграція: досвід Польщі і України: освітній пакет. Київ. 2007. 240 с.
13. Жайворонок В. У 2024 році Україна долучатиметься до військових навчань НАТО в морі https://armyinform.com.ua/2024/03/19/u-2024-roczi-ukrayina-doluchatymetsya-do-vijskovyh-navchan-nato-u-mori/ (дата звернення 21.03.2024)
14. Ідентичність громадян України: зміни, тенденції, регіональні особливості. Національна безпека і оборона. 2016. № 3/4. С. 2-57.
15. Іліка М. Вступ України до НАТО: досягнення, проблеми та перспективи https://law.chnu.edu.ua/vstup-ukrainy-do-nato-dosiahnennia-problemy-ta-perspektyvy/ (дата звернення 28.032024)
16. Кирпичник Р.І. Політично-культурні стримуючі фактори вступу Швеції і Фінляндії в НАТО та шляхи їх подолання. Молодий вчений.  2019. № 12. С. 47-50.
17. Кокорєв О.В. Зміна зовнішньої політики Латвії, Литви та Естонії в період 1990-2016 років. Політикус. 2016. № 4. С. 9-12.
18. Манзя А. "Дорожна карта" членства в Альянсі. Військо України. 2018. № 4. С. 34-38.
19. Марчук Є.К. На шляху до НАТО. Київ. 2016. 607 с.
20. Мельник С. Правові засади запровадження стандартів Північноатлантичного альянсу у функціонування Збройних Сил України. Підприємництво, господарство і право. 2021. № 4. С. 183-188.
21. Морохов О.О. Досвід НАТО щодо охоронного планування на основі спроможностей: можливості його застосування у сфері забезпечення безпеки державного кордону України. Публічне управління і адміністрування в Україні. 2019. № 13. С. 127-130.
22. Наливайко Л.Р. Розширення НАТО: перспективи та нові виклики для України. Право і суспільство. 2018. № 4, ч. 2. С. 279-283.
23. НАТО і Афганістан: запитання та відповіді. Брюссель. 2012. 17 с.
24. Основи європейської та євроатлантичної інтеграції України. Київ. 2006. 416 с.
25. Основи інформаційної безпеки та захисту інформації у контексті євроатлантичної інтеграції України. Київ. 2006. 104 с.
26. Потєхін О. Чинник ядерного стримування у військово-політичних стратегіях НАТО та України. Віче. 2016. № 5/6. С. 47-50.
27. Савчук К.О. Міжнародно-правова характеристика операцій НАТО з колективної оборони, організованих на підставі ст. 5 Північноатлантичного договору. Держава і право. Сер. Юридичні науки. 2019. № 85. С. 177-190.
28. Сальнікова О.Ф. Аналіз результатів Варшавського Саміту НАТО та їх вплив на врегулювання конфлікту на сході України. Держава та регіони. Сер. Державне управління. 2017. № 2. С. 93-98.
29. Стойко О.М. Особливості вступу до НАТО постконфліктних держав. Держава і право. Сер. Юридичні науки. 2019. № 85. С. 289-30.
30. Толстоухов А.В. Парадокси Атлантизму. Київ. 2010. 51 с.
31. Трансформація національних концепцій безпеки як відповідь на нові глобальні та регіональні виклики і загрози: досвід України та НАТО. Київ. 2013. 79 с.
32. Що таке НАТО?: знайомство з Трансатлантичним альянсом. Брюссель. 2011. 48 с.

Підготувала Т. Федько