Шевченко Т. М. Різдвяна казка й не казка

Різдвяна казка й не казка

Мене звати Карат. Ви скажете – дивне ім’я для людини. Але я не людина. Я пес. Точніше – душа пса. Адже все живе, що існує на світі, має частинку з єдиного Джерела Життя. Це і є моя душа.

Коли я був на Землі, тілі пса, то я був весь чорний, лискучий, тож і дали мені таке ім’я – Карат. А ще з самого дитинства в мене були дуже розумні і трохи сумні очі. Я хочу розповісти про своє життя. Хай це Вас не хвилює. Адже на Різдвяні свята трапляється чимало див. І навіть таке диво, як розповідь пса про своє життя.

Щоб ви знали, коли народжуються цуценята, то їхні душі з’єднані невидимими сріблястими нитками з душею матері. Ще зовсім малими нас відривають від матері і віддають в руки людей. Тоді наші відірвані сріблясті ниточки під’єднуються до невидимих ниточок, які йдуть від душі людини, яка стає нашим Хазяїном або Хазяйкою. А від душ людей невидимі сріблясті нитки тягнуться кудись далеко в небо, в інші світи, до того єдиного Джерела Життя. Напевно, це і є струни душі.

Мене ще зовсім малого віддали в руки немолодої вже жінки, але вона не стала моєю Хазяйкою. Чомусь я не зміг зразу під’єднатися до її душі. Я відчував якийсь незрозумілий холодок. Це вже пізніше я не раз чув в її розмовах, що вона не любить собак, а любить кішок. Мабуть, це так і є, адже зараз вона часто згадує про своїх кішок, і розповідає про них, і щось пише, а мене й не згадує.

Отже, Хазяйкою вона мені не стала, але вона сумлінно мною опікувалася: годувала, напувала, лікувала, якщо я хворів; гуляла зі мною; взимку я зігрівався в купі духмяного сіна, яке вона влітку для мене заготовляла. Вона добре до мене ставилася, ніколи не била, хоч я був іноді дуже неслухняним; бувало, що сварила, але потім смаколиками пригощала. Тож я її називав Опікуншою.

А Хазяїном мені став її син. Коли моя Опікунша принесла мене в свій двір, то там мене зустрів білявий, молодий, симпатичний парубок. Він вже був дорослий, але раптом я побачив в ньому десятирічного хлопчика, ще я побачив в ньому шалений страх перед великими дорослими псами. Я так палко, як тільки було здатне моє маленьке щеняче серце. Захотів, щоб він мене полюбив, щоб поборов цей страх. Щоб страх зник. Розчинився в моїй любові! І я під’єднався до його душі – він став моїм Хазяїном. Я чув, що сина моєї Опікунши звуть Андрій. Я ж не знав, що Андрій не живе постійно з моєю Опікуншою, а тільки приїжджає в гості, на вихідні, на свята, у відпустку. Як же я його завжди чекав, сумував! А коли Андрій приїжджав, то зі мною коїлося щось неймовірне! Я шаленів від радості, від щастя. Я стрибав, скавчав, верещав! Опікунша, здається, навіть ображалася чи ревнувала. Вона казала: «Ти подивись. Я з ним тут панькаюсь. А він Андрія вважає за Хазяїна. А я ніби так, прислужниця!».

Я бачив, що страх в душі Андрія потроху танув. Я вже знаю історію, яка трапилася з ним. Я ж тільки говорити не можу (хіба тільки погавкати!), а розмови я чув і розумію. Виявляється, колись, взимку, – тоді Андрію було 10 років, на нього на вулиці напав сусідський пес-вівчарка. Цей пес покусав його, намагався дістати до горла, навіть відірвав на шапці-вушанці одне вухо. Добре, що дорослий чоловік побачив і зміг відігнати пса. Тож після цього випадку Андрій і боявся великих дорослих собак.

Отже, я підростав. Росли мої зуби. Я успішно згриз всі кущі троянд. А коли вже взявся за виноград, тоді мою будку переставили ближче до забору, подалі від кущів, а на мене одягли ошийник і посадили на ланцюг. Як же я майстерно умудрявся стягати з себе ошийник! А потім пручався, не хотів знову його одягати. Опікунша сердилася, сварилася, а я огризався, навіть гарчав, лякав її. Але Опікунша теж була з характером! Одного разу, коли я гарчав і не давав одіти ошийник, вона просто відчинила двері і вигнала мене на вулицю. Я побігав, побігав, а їсти ж хочеться! Тож я знайшов щілину під забором і на пузі заповз у двір. Прийшлося підкоритися, а то ще, чого доброго, дограюся, що й справді прожене із двору!

Проходили роки. Я став дорослим, серйозним псом, з характером. Опікунша поважала, іноді побоювалась, бо я з роками став ще й нервовим. А як тут не стати нервовим, як стало відбуватися щось незрозуміле?!

Щось почало так бахати. Що аж будка підстрибувала. У розмовах з’явилося нове, незнайоме слово «війна». Я своїм собачим розумом докумекав, що це жахливе «бабахкання», напевно, і є війна. Моя Опікунша бачила мій страх і жаліла мене. Спочатку вона частенько приходила до мене і стояла у дворі біля хвіртки, коли «бабахало». І мені було спокійніше. Якщо вона не боїться, то і я не буду боятися. Але одного разу, коли Опікунша знову була у дворі біля мене, щось так засвистіло, аж повітря стиснулося, наче згустилося, а потім так бахнуло, що задзвеніло і посипалось скло з вікон, а на горіхах зашуміло листя і зверху почали сипатися грудки землі. Як же я злякався! І Опікунша теж, вона втекла і сховалася в будинку, і з того часу вже не виходила у двір, коли починало бахати. Зранку я дізнався з розмов Опікунші що снаряд прилетів зовсім поруч, в сусідський город. Це ще добре, що сипалася земля зверху. А якби влучили в якусь будівлю, то летіло б каміння, цегла.

Однієї місячної ночі я ніяк не міг заснути, хоч і було тихо, спокійно, але щось мене тривожило і непокоїло.

Раптом я побачив в небі якусь білу хмаринку, якесь світло, сяйво. Ця хмаринка почала спускатися, яскравіше світитися, біля самої землі заколихалася, ніби від вітру і перетворилася на фігуру жінки, напівпрозору, але дивно схожу на Опікуншу. Ця фігура жінки ніби присіла й огорнула мене ніжним теплом, вона заговорила зі мною, її слова зазвучали в моїй голові. Вона говорила: «Твоя Опікунша – це моя донька. Коли я жила на Землі, я була її мама, а зараз я її Ангел-Охоронець. Допоможи мені її врятувати. Відпусти її, звільни від опіки над тобою. Я знаю, вона тебе ніколи не зрадить і не покине. Ви можете просто разом загинути».

Фігура жінки заколихалась, знову стала світлою хмаринкою. Полинула в небо і розтанула. Я закліпав очима. Може, це мені наснилося? Собакам, до речі, теж сняться сни. Але в голові ще відлунювали слова: «Допоможи, відпусти».

Зранку я вже був ніби «хворий». Спочатку я з’їв тільки половину своєї улюбленої каші з курячими лапками – не хотілося зразу різко почати голодувати.

Опікунша захвилювалася, що це зі мною сталося. Адже апетит у мене дуже гарний був, завжди вилизував миску до блиску, а тут раптом залишив їжу. Як же вона мене умовляла доїсти, але я витримав, проявив силу волі! Потім ще менше став єсти, і нарешті зовсім відмовився від їжі.

Я чув, як Опікунша розмовляла з моїм Хазяїном, з Андрієм, і розповідала, що Карат, тобто я, захворів, нічого не їсть. І що їй робити? Адже війна, немає ніяких ветеринарів. Всі виїхали. Я тепер чув усі її розмови, адже мобільний зв'язок ловив тільки перед двором під горіхом, а там і я поруч, з іншого боку забору. Тож я чув усі розмови. Андрій порадив відпустити мене побігати, а я сам знайду якусь травичку і полікуюсь. Ну нарешті, мене відпустили!

Я побігав по двору, під виноградом, по квітнику, щось старанно винюхував, удавав, ніби шукаю якусь траву, а насправді я прощався зі своїм двором, бо знав, що сюди я не повернусь. І я побіг із двору. Я бігав по місту, по парку, перезнайомився з усіма собаками, ввечері потихенько пробігав повз двір, бачив, що хвіртка відчинена. Опікунша ще довго тримала хвіртку відчиненою вдень і вночі, але я не повернувся, бо дуже добре запам’ятав той голос і ті слова вночі: «Допоможи. Відпусти».

Не зразу, а десь місяця через два моя Опікунша нарешті виїхала, тоту що вже стало дуже небезпечно, вже декілька разів зовсім поруч були прильоти. Я на той час вже прибився до військових і знав, що оте жахливе «бахання» називають прильотами.

З хлопцями військовими мені жилося дуже добре. Вони дуже жаліли всіх на «безхатченків»: котів і собак. Коли одного молодого хлопця хтось покликав: «Андрій, йди-но сюди! (це було в перший день, коли я прибився до військових, - Я так зрадів, що стрімко кинувся до нього й облизав йому руки. Я знав, що це не мій Хазяїн, але таке рідне ім’я моє серце затріпотіти. Ми зразу здружилися й завжди були разом. Андрій всім говорив, що такого розумного пса він ще не зустрічав. Шкода, що говорити не може, а розуміє все.

Це сталося саме на Різдво. Хлопці трохи посвяткували, волонтери попривозили багато смаколиків. Нам, котам і собакам, теж перепало смакоти. А потім Андрій заступив на чергування на позиції. Я, звичайно ж, був із ним. Раптом настала якась дивна тривожна тиша і темнота стала важка, в’язка, удушлива і ніби спустилась на Андрія.

Я не знаю, звідки я це знаю, що смерть – це не тітка в білому балахоні з косою. А ось така в’язка, важка чорнота.

Я грізно загарчав, чорнота задрижала і трохи відсунулась від Андрія. Було доволі холодно, і я зробив вигляд, ніби я змерз і поліз на Андрія зверху, намагаючись його накрити собою. Він сказав: «Ти що, друже, змерз?» – і пригорнув, притиснув мене до себе.

У цей момент десь поряд вибухнуло і посипались уламки. Стало дуже боляче, голову, хребет, всі нутрощі обпалило пекучим вогнем. А потім стало легко і спокійно. Я від’єднався від пекучого болю, і відчув себе легкою сяючою хмаринкою. Я побачив Андрія з чорним псом на руках. Пес був закривавлений і нерухомий, а Андрій ридав. Я зрозумів, що ця сяюча хмаринка – це моя душа. А ще те, що я врятував Андрія.

А потім моя душа вирушила в мандри. Спочатку навідала Хазяїна Андрія. Впевнилася, що у нього все добре. Потім вирушила до Опікунші. У неї теж все добре. Живе в гарному місті, з рідними людьми, відсвяткували Різдво, відпочиває. Напевно, ненароком, я торкнувся струн її душі. І раптом я відчув, що Опікунша думає про мене. Що це з нею? У неї калатає серце, стиснуло боляче скроні, вона хапається за голову, у неї на очах сльози. Вона згадала мене, вона думає про мене! Потім бере ручку, зошит і починає писати. «Мене звати Карат…».

Вона пише про мене, пише навіть те, про що вона взагалі не могла знати. Як вона про це дізналася?! Напевне, так спілкуються душі. А я ще відчуваю, вона мене любить! Це неправда, що вона не любить собак. Нехай, не всіх, але мене вона точно любить! Стало так радісно і тепло. Тепер я спокійно вирушаю… Знаєте, куди? Скажу вам по секрету. А можливо, це ні для кого і не секрет – те, що рай для собак існує! Так, існує. Тож я вирушаю туди…

Шевченко Тетяна Миколаївна