Михайло Комаров та його бібліотека1

Комарова тоді вже не було на білому світі. Серце його не витримало втрати дорогих людей - Михайла Коцюбинського і Лесі Українки - й зупинилося наприкінці першого серпневого тижня 1913 р. Проте його книгозбірня в основному своєму складі збереглася завдяки толерантному ставленню дітей до батькового заповіту. Переживши на схилі віку розгром жандармами створеної ним «Просвіти», зазнавши принизливих обшуків і погроз в'язницею, Комаров дедалі більше підупадав на силі й усе частіше обмірковував долю домашнього архіву та бібліотеки. Він визнавав їхню вагу для родини, що також активно працювала в українській культурі, однак ще гостріше усвідомлював значення свого спадку для майбутнього рідного народу. Тому в тестаменті розпорядився безкоштовно передати кілька шаф з надбаними книжками тому українському культурному закладові, який існуватиме в Одесі на час його кончини.
Поховавши батька, старший син Богдан звернувся до товариства «Українська хата», що заступило зліквідовану «Просвіту», з пропозицією прийняти батьківську бібліотеку. «Українська хата», - згадував він, - під той час перебувала лиху годину, матеріально дуже бідувала і навіть не мала свого власного пристановища. Прийняти бібліотеку М.Комарова, що числила до 3000 назв, вона не змогла, і серед членів її виникла думка передати бібліотеку до Одеської публічної з умовою, щоб вона склала там окремий відділ ім. М. Комарова. Адміністрація... з радістю привітала цю думку і погодилась на утворення спеціального відділу... обіцяючи перенести до нього також всі українські книжки, які були вже до того часу в публічній бібліотеці, і направляти туди й всі пізніші надбання українською мовою... Та проте справа до цього не дійшла... світова війна стала на перешкоді: штат Одеської публічної бібліотеки було значно скорочено і виявилося, що влаштувати український відділ для громадського вжитку можна буде тільки після скінчення війни. Таким чином, бібліотека М. Комарова продовжувала лежати без загального вжитку, переховуючись в родині покійного...
Власну книгозбірню Михайло Комаров плекав зі шкільних та студентських літ, що минули в стінах Катеринославської гімназії і Харківського університету. Вийшовши з російського середовища, Комаров рано відчув невситиму любов до українського друкованого слова й визначив своє місце в суспільному житті як його речника й захисника. «Для нього ... - відзначав М. Зеров, – українське слово було «єдине добро», «пам'ятка колишньої слави і запорука майбутнього розцвіту», і на службі тому слову він узяв на себе найневдячнішу, найкропіткішу частину – реєстрацію: реєстрацію бібліографічну [та] реєстрацію біографічну, некроложну...».
Робота над численними покажчиками українських друків – від «Енеїди» Котляревського 1798 р. до видань початку XX ст. – вимагала надійної джерельної бази, якої Комаров не мав: ні в Харькові, де вчився на правника, ні в Острогозьку Воронезької губернії, ні в Києві та Умані, де обіймав скромні посади присяжного повіреного й нотаріуса, ні в Одесі, де остаточно замешкав з осені 1887 р.
Над українською мовою тяжіли два геноцидних акти царського самодержавства – Валуєвський циркуляр 1863 й Емський указ 1876 рр., які унеможливлювали заснування українських друкарень та бібліотек. Українську книгу можна було випустити з великої ласки ревної догідниці російської влади – цензури, та й то в російській друкарні, за умови «дотримання існуючого правопису», тобто, правопису російського. Про відкриття української бібліотеки годі було навіть мріяти.
Тож Михайло Федорович міг покладатися тільки на самого себе, на власну поінформованість, що потребувала значних коштів, зусиль і часу. З молодих літ хворий на серцеву недугу, незаможний, постійно перевантажений  службовими обов'язками, Комаров розсилав сотні листів надійним друзям з проханням роздобути ті чи інші книжки, часом витрачаючи на них останні копійки. Він не надився на унікуми – інкунабули, палеотипи й раритети. Інтереси Комарова зосереджувалися в основному на поточній книжковій продукції, про що свідчать укладені ним посібники: «Бібліографічний покажчик нової української літератури» (1883), «Бібліографічний покажчик матеріалів для вивчення життя і творчості Т. Г. Шевченка» (1886), «Додаток до бібліографічного покажчика матеріалів для вивчення життя і творів Т. Г. Шевченка» (1887), «Бібліографічний покажчик творів С. Руданського  і знадобів до його життєпису» (1895), «Т. Шевченко в літературі й мистецтві» (1903), «Бібліографічний покажчик видань Котляревського, творів та писань про його» (1904), «Українська драматургія. Збірка бібліографічних знадобів до історії української драми і театру українського(1815-1906)» (1906),  «До «Української драматургії. Збірка  бібліографічного знадібку до історії української драми і театру за 1905-1912 рр.» (1912) тощо.
Бібліотека була робітнею Михайла Федоровича. Вона поповнювалася тим, що подеколи все ж виходило в Харкові й Києві, Херсоні й Одесі, Чернігові й Черкасах, Полтаві та Єлисаветграді, що проривалося через кордон зі Львова й Чернівців. На багатьох доставлених поштою книжках стояли інскрипти українських прозаїків, істориків і статистиків. Вони хвилювали й зігрівали душу Комарова: отже, рідне слово не скоряється, долаючи заслони й перепони, несе між люди свою правду, наснагу й красу. отже, в Україні усвідомлюють важливість того завдання, яке він добровільно взяв на свої не дуже міцні плечі.
Оцінюючи бібліографічну й книгознавчу діяльність Михайла Федоровича, А. Кримський підкреслював: «…він показав українцям і ворогам українства, що наше письменство не таке-то вже й убоге, як звичайно всі думали; він нагадав і нетямущим українцям і україножерам (для них Галичина була тоді побільше terra incognita), що українське письменство не скрізь так нидіє, як у Росії …що українофільство – це зовсім не справа маленької групи людей (як бажалося б декому довести), а це дуже широкий суспільний потік, і має він рясні джерела в нашій історичній минувшині».
На схилі віку Комаров працював особливо напружено. Йому надсилали вже не тільки книжки, а й витинки з періодики, списки різноманітних публікацій, біографічні матеріали. Михайло Федорович розгорнув упорядкування двох фундаментальних праць – покажчика українського книгодруку XIX ст. та біобібліографічного словника українських авторів. Обидва посібники він завершив, але не знайшов видавця. Майже в розпачі занотував на порозі 1903 р.: «З болем болющим мушу і на сей раз,  як і давніше, насамперед визначити, що правне чи, вірніше вимовити, безправне становище України  не змінилось: відомий усім наказ 1876 року досі не скасований, і досі він тяжким тягарем душить наше слово, наше письменство, а разом і все культурне життя України. Не дивно ж, що воно сковане на Україні геть далеко більше, ніж деінде в Росії, бо, окрім спільних усім тяжких умов громадського життя, наша бідолашна Україна мусить ще відчувати тяжку образу й кривду, яку заподіяла нам заборона нашого рідного слова.
Єдиною втіхою були листи з різних куточків України, в яких ішлося про докончу необхідність його мозольної праці. «Я чув, що ви упорядковуєте новий покажчик, – писав, скажімо, правник і журналіст М. Дмитрієв з Полтави 1903 р. Хоч ви самі добре знаєте, але ж не можу промовчати і не висловити бажання якомога скоріше побачити його, бо потреба у йому величезна».
Рукописи цих праць, а також ряд інших неоприлюднених матеріалів батька Б. М. Комаров запропонував бібліографічній комісії Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. Як видно з листа-відповіді її керманича В. Дорошенка від 4 грудня 1913 р., комісія зголосилася придбати весь архів небіжчика. Та невдовзі між Одесою і Львовом проліг не лише державний кордон, а ще й фронти першої світової війни. Багатющий архів Михайла Федоровича, як і бібліотека, залишилися у дітей.
І за життя власника неоціненного скарбу, і після його смерті книгозбірня та не видані матеріали охоче надавалися у розпорядження всіх, хто бажав ознайомитися з ними чи вико¬ристати з дослідницькою метою. «Гонитва за книжкою, – читаємо у спогадах члена місцевої «Просвіти» А. Ніковського (майбутнього вченого, публіциста й діяча першої української держави), – пішла слідами приватних збірок, бо Одеська публічна бібліотека, не вважаючи на те, що директором її був «я сам малорос» проф. Попруженко, являла з українського погляду суху, неплідну, нудну пустелю. Отже, я протоптав стежку до бібліотеки М.Ф. Комаря ( так його звали всі знайомі і так він сам часто підписувався у друці. – Г.3.), бібліографа й бібліофіла, а він у своїй строгій тактовності знайшов спосіб легалізувати мої атаки: дав роботу по каталогізації його бібліотеки, а прийшовши з роботи в своїй нотаріальній конторі, оповідав багато й докладно з приводу кожної булої на черзі книжки або ж характеризував знаних йому українських літературних і громадських людей. Як я добре напасся коло книжок і самого М. Ф. Комаря, мене заступив Федір Панченко (у подальшому – викладач одеських навчальних закладів; як і А. В. Ніковський, одна з жертв сфальсифікованої органами ДПУ так званої справи «Спілки визволення України». – Г.З.), а за ним Г. Д. Саливон (майбутній книгознавець; помер у середині 20-х р. – Г.З.), що поглибив тоді свою любов до книжки, пізнав її краще та зрозумів цінність систематичного збирання книг. Науку М. Ф. Комаря Саливон цінив дуже високо - ясно, що за старих часів підібрати комплекти галицьких видань було справою нелюдської трудности...»
На превеликий жаль, архів Михайла Федоровича спіткала лиха доля. Коли Б. М. Комаров на початку 1930-х років був репресований і опинився на засланні, згадані рукописи біобібліографічної та бібліографічної праць щезли за обставин, досі не з'ясованих. Невідомо також, до чиїх рук потрапили оригінали численних листів, адресованих Михайлові Федоровичу, та інші його матеріали й документи. Лише незначну частку їх хтось після арешту Б. М. Комарова передав до нинішньої Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького, де вони зберігаються і сьогодні. Тоді ж сюди потрапила й машинописна копія листів (близько двохсот авторів) до Михайла Федоровича, що становить понад тисячу аркушів великого формату.
Тривалий час ця копія була огорнута серпанком таємничості, доки через ленінградського літературознавця І. Я. Айзенштока, що наприкінці 1920-х років був ученим секретарем Інституту ім. Т. Г. Шевченка в Харкові, вдалося встановити, що тієї пори Українське бібліографічне товариство в Одесі, яке очолював Б. М. Комаров, збиралося видати архів Михайла Федоровича. Підготували машинопис адресованих йому листів - та на тому після «великого перелому» й склали пера. Згодом щезли оригінали й перший примірник копії. Дослідникам історичних шляхів українського письменства дісталися аркуші «з копірки», виправлені чиєюсь рукою. І то, як мовиться, – велике щастя. Адже послання до Комарова могли взагалі не дійти в наш день, незважаючи на їхнє колосальне фактографічне значення. Втім, листів Лесі Українки, Агатангела Кримського та ряду інших видатних майстрів слова не маємо навіть у копіях, хоча вони існували.
Доля бібліотеки Комарова склалася значно краще. На її базі весною 1919 р. в Одесі було відкрито Національну книгозбірню, яку очолив спеціальний комітет за участю Б. М. Комарова. Через деякий час цей заклад перетворено на Українську державну бібліотеку ім. Т. Г. Шевченка, директором якої став Богдан Михайлович. Книгозбірня його батька гідно прислужилася серії книго- й літературнознавчих студій, зокре¬ма М. Зерова, А. Музички, О. Рябініна-Скляревського, М. Ясинського та ін. Досліджуючи ці студії взимку 1929 р., одеський прозаїк В. Миколюк занотував: «...небіжчик Комаров докладав праці, аби придбати ці вельми цінні видання, давні газети й журнали… Тому значення одеської Української бібліотеки [ім. Т. Г. Шевченка] виняткове».
Восени 1930 р. фонди комаровського зібрання за ухвалою Наркомату освіти УРСР влилися до Одеської державної публічної бібліотеки (згодом –  Одеська державна наукова бібліотека ім. М. Горького). В наступні часи не обійшлося, видима річ, без деяких втрат книжок Михайла Федоровича, але головний корпус зберігся. Тепер цей скарб планується відокремити в меморіальну бібліотеку М. Ф. Комарова, що буде прикрасою ОДНБ (їй давно годилося б надати ймення Михайла Федоровича, який був найвідомішим з українських діячів міста за майже двохсотлітнє його існування, свою квартиру в Одесі перетворив на широко знаний осередок українства в причорноморському краї. Про нього відали не лише в Україні, а й далеко поза її межами, аж до Владивостока.
Немає сумніву, що після відновлення бібліотеки М. Ф. Комарова на нас чекають цікаві знахідки, як було років з тридцять тому, коли авторові цих рядків поталанило відшукати в одному з комаровських конволютів рідкісну збірку віршів «Дещо з перекладів самостійних творів», що належали перу небожа великого Кобзаря - Йосипа Варфоломійовича Шевченка (псевдонім - І. Гріненко). Завдяки передбачливості Комарова, який прихистив книжечку й розшифрував прибране прізвище, статті про Й. В. Шевченка увійшли до другого видання Української Радянської Енциклопедії та до Української Літературної Енциклопедії. Це – лише один з прикладів, як спадщина Михайла Федоровича «втручається» у наші нинішні культурні й літературні справи, стаючи їхнім невід’ємним складником.
Життя Комарова минуло під Франковковим гаслом: «Працювать, працювать, працювати, в праці сконать!» Творчий його набуток служив і ще довго   служитиме подальшому розвитку української духовної сфери. Властиво, в новій Україні велетенське значення його тільки починає розкриватися.