Мудрість різних народів

Мудрість різних народів

Хто вважає, що осягнув усе, той нічого не знає.
Лао-цзи

Носієм мови є певна спільнота, яку називають народом, етносом, нацією. «Тісний взаємозв’язок мови етносу й етносу (нації), - на думку О. Пінчука, - не лише багатократно декларований, а й самоочевидний: адже навіть саме існування кожної із трьох цих реалій поза двома іншими неможливе. Саме мова, яка є водночас і знаряддям, і продуктом духовної діяльності людей, і матеріальним носієм міжсуб’єктної інформації, що інтегрує духовну діяльність людини в поле духовної діяльності етносу, лежить в основі цього нерозривного взаємозв’язку».
Саме на основі рідної мови можлива продуктивна мовотворча діяльність людини, передусім рідна мова формує духовну сферу мовної спільноти й окремих представників. На тій підставі, що користування рідною мовою пов’язане з вихованням почуття патріотизму, її нерідко обмежують емоційною сферою, применшуючи роль таких її функцій, як пізнавальна, комунікативна, самоідентифікаційна.
Поширеним є застосування прислів’їв, приказок, фразеологізмів, афоризмів для програмування і пояснення різноманітних життєвих ситуацій. Мовні картини світу різних народів відрізняються саме через відмінності в ієрархії цінностей, які в них зафіксовані.
Історія жанру афоризму-вислову бере свій початок в далекому минулому. Є відомості про існування висловів в Єгипті вже на початку III тисячоліття до нашої ери. Збереглося багато афористичних скарбів, народжених в державах Сходу в III-II тисячоліттях до нашої ери. В якості прикладу можна назвати давньокитайську «Книгу змін».
Найбагатші дари у світову скарбницю афористики внесли давньогрецькі мислителі. Неможливо перелічити імена всіх давньогрецьких мудреців. Назвемо лише деяких з них. Це Солон, Піфагор, Демокріт, Сократ, Платон, Арістотель, Епікур, Плутарх. Давній Рим дав світові Сенеку, Публія Сіра з їх немеркнучою мудрістю, яка дійшла до нас у вигляді висловів.
Епоха Відродження – це епоха афористичних пам'яток. У XV столітті Еразм Роттердамський видав свою книгу «Adagia». У XVI столітті в світ виходять знамениті «Досліди» Мішеля Монтеня. XVII століття – особливе в історії афористики. Крім того, що створюються прекрасні твори Блезем Паскалем, Жаном Лабрюйером, Франсуа Ларошфуко, світ знайомиться з «Кишеньковим оракулом» іспанця Бальтасара Грасіана. Ця книга містить триста правил життєвої мудрості. Сам автор назвав її афоризмами.
Таким чином, саме з 1647 року, тобто з року видання «Кишенькового оракула», афоризми утвердилися в літературі офіційно.
Перш ніж повернутися до історії розвитку афористики, нагадаємо, що вислів і афоризм – поняття споріднені. Вони обидва являють собою глибоку думку, що прагне до істини, завершеності її сенсу, образності і стислості її вираження.
Як вже було неодноразово сказано, афористика – це жанр, що розвивається. З моменту офіційного входження в літературу він не переставав збагачувати її новими скарбами.
Вісімнадцяте століття познайомило нас з творами Вовенарг і Сумарокова. Дев'ятнадцяте століття дало світові великого Достоєвського та майстра парадоксів Ніцше. У двадцятому столітті розвитку афористики сприяли Шоу, Франс, Паустовський. Зрозуміло, ми назвали лише кілька великих імен. Насправді ж список афористів світу дуже великий і далекий від завершення. Адже складність і неповторність людської натури прирікають афористику на довге, яскраве життя. Нам і нашим нащадкам ще належить познайомитися з новими мудрецями і їх творіннями. Воістину, криниця людської мудрості не вичерпається в століттях.